Поделиться Поделиться

Місцеве самоврядування в часи національно- визвольної революції та Гетьманщини

Полково-сотенний устрій в Україні

Наступний важливий етап розвитку самоврядування в Україні з другої половини XVII і до середини XVIII ст. пов'язаний з козацькою добою, а саме: полково-сотенним, військово-адміністративним устроєм. Козацька форма державності та органів управління і самоврядування має свої особливості. Витоки її ми віднаходимо у запорізькій вільній спільноті, яка початково була стихійним утворенням вільних людей.

Поселитися на Січ міг кожен бажаючий. Також вільно кожен міг і залишити Січ. Тут були селяни, міщани, шляхта, навіть представники знатних родів різних національностей. Новоприбулі змінювали свої прізвища, щоби затерти своє минуле і походження та унеможливити пошук і повернення тих, хто втік на Січ від панського гніту та сваволі місцевої влади, польської шляхти. Всі козаки були рівними, мали однакові права і звалися товаришами. Всі козаки, незалежно від віку і часу перебування на Січі, брали участь у загальній січовій раді, що вирішувала найважливіші справи.

Рада вибирала гетьмана та головну старшину запорізьких козаків – кошового отамана, генерального суддю, генерального писаря, обозного, осавула.

Найбільш повний і яскравий опис зборів козаків та ради знаходимо у французького історика XVIII століття Ж-Б Шерера.

Рада козаків, як засвідчує він, збиралася щороку у перший день січня. На цій раді розподіляли річки та поля від порогів до річки Буг. Литаврист давав за наказом Кошового отамана сигнал, а кошовий брав прапор і ніс його на визначене місце поряд з церквою. Зачувши литаври, всі козаки збиралися на раду, кошовий виходив зі своєю булавою, генеральний суддя – з козацькою печаткою, писар зі своєю чорнильницею і осавул з малою булавою. Вони сідали без шапок посеред зборів, які вітали їх биттям у литаври та голосними викриками.

Слово брав кошовий отаман і пропонував розділити річки та поля поміж козацькими куренями. Шляхом жеребкування вирішувалося, якими річками і землями буде користуватися кожен курінь. І ніколи козаки одного куреня не могли полювати чи ловити рибу на землі іншого, не діставши від нього спеціального дозволу.

Після розподілу земель і річок, кошовий вдруге брав слово і так звертався до них: "Парубоцтво, оскільки ми сьогодні святкуємо оновлення року, то ви, можливо, бажаєте, наслідуючи наші давні звичаї, подякувати вашій давній старшині і вибрати нову". Коли козаки хотіли зберегти свою старшину, вони кричали: "Ви добрі та сміливі, керуйте нами й надалі". Тоді кошовий та інша старшина кланялася натовпу і розходилася по своїх куренях.

Проте, коли козаки хотіли змінити свого кошового, вони діяли так. Кошовому оголошували, що він має залишити свою посаду. Він негайно приносив свою булаву, клав її в шапку, що лежала під прапором, кланявся зборам і повертався до свого куреня. Його наприклад наслідували генеральний суддя, генеральний писар і осавул. Коли хто-небудь із них був прийнятний для козаків, вони казали йому лишитися на посаді, і він лишався.

Одразу ж приступали до виборів нового кошового. Козаки розподілялися по куренях, і коли у великих суперечках з гаміром і бійкою доходили до згоди кого обрати кошовим отаманом, то посилали до нього десять найзухваліших козаків. Ті приводили його на козацьку раду. Схвальні викрики і підкидання шапок угору засвідчували про обрання кошового і підносили йому булаву. І коли після двох відмов він приймав булаву, литаврист бив у литаври, а декілька найстаріших віком козаків брали трохи землі, розводили її снігом чи водою і мазали обличчя нового отамана. Цим вибори кошового отамана закінчувалися, він приступав до виконання своїх обов'язків і мав діяти твердо, рішуче і розважливо, згідно до встановлених козаками правил і порядків.

Друга рада скликалася на Великдень, щоби оновити старшину, проте коли її хотіли зберегти, то раду переносили. Коли ж хотіли її поміняти, то ті, хто був незадоволений старшиною, самі били у литаври і тим самим скликали козаків на раду. Почувши звуки литавр, крики і гомін, кошовий, генеральний суддя, генеральний писар і осавул з'являлися на раду. Кошовий брав слово і запитував: "Парубоцтво, навіщо ви зібрали військо?" Козаки йому відповідали: "Батьку, клади булаву, ти нездатний нами керувати."

Потім вони перераховували всі скарги до нього. Коли вони хотіли скинути одного з трьох інших командирів, вони називали його і додавали: "Даний поганий хлопець уже досить поїв компанійського хліба." Здіймався безладний галас, бурхливі суперечки, а кошовий та інші старшини відмовлялися від своїх посад і йшли до своїх куренів. Частину старшини козаки могли залишити на своїх посадах, а інших обирали так, як було сказано раніше.

Козаки також збиралися на ради перед кожним початком походу. Найбільш промовисто викладено підготовку і проведення такої ради козаків Запорозької Січі Д.І. Яворницьким в "Історії запорізьких козаків" з нагоди початку національно-визвольної війни проти Польщі.

За попередньої домовленісті Богдана Хмельницького з кошовим отаманом Запорізької Січі, після укладання угоди з перекопським мурзою Тугай-Беєм про військову підтримку запорізьких козаків у війні проти Польщі, увечері 18 квітня 1648 року, після заходу сонця, в Січі, по старому запорізькому звичаю, ударили із трьох найбільших гармат, щоби зібрати на раду кінне військо, що знаходилося далеко в лугах біля Січі. На другий день, рано вранці, постріл із трьох гармат повторився, ударили в котли. Це був сигнал до збору на раду всіх козаків-запорожців. На раду у звичайному місці біля січової церкви зібралось біля тридцяти тисяч. Всі не могли вміститися на січовому майдані. Тоді кошовий отаман разом з Богданом Хмельницьким і всіма козаками вийшли за стіни січової фортеці і розмістилися на більш просторому майдані.

У своєму слові до козаків, Богдан Хмельницький закликав їх до військового походу проти поляків за обіди і утиски, які вони чинили козацькому війську і всьому українському народу. Було сказано, що військові дії проти поляків підтримує кримський хан Іслам-Гірей, що прислав знатного мурзу, Тугай-Бея з чотирма тисячами орди і залишив у себе заложником старшого сина Хмельницького – Тимофія. Почувши це, військо відповіло: "Слава і честь Хмельницькому! Ми, як стадо без пастуха; нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всі, скільки нас тут є, всі готові йти проти панів і допомагати Хмельницькому до останньої втрати живота нашого." Після цього, кошовий отаман послав за військовими клейнодами, щоби вручити їх Хмельницькому перед усім військом запорізьким: хоругви, подаровані Владиславом IV, бунчук, срібну, позолочену, оздоблену дорогоцінним камінням булаву, печатку срібну і великі котли. Тим самим військо запорізьке визнало і оголосило Богдана Хмельницького своїм гетьманом і заявило про готовність усіх, хто був у Січі, іти з ним на війну проти поляків.

А уже в травні цього ж року війська Богдана Хмельницького отримали блискучі перемоги під Жовтими Водами і Корсунем, наголову розгромивши поляків.

Також одна козацька рада могла, у разі потреби, збиратися на Покрову святої Богородиці на початку жовтня і вирішувати будь- які питання, вимагати переобрання кошового чи кого-небудь із старшини.

Слід зауважити, що кошові отамани змінювалися часто. З 1591 по 1775 роки вони обиралися 96 разів, 57 з них були кошовими всього один рік, а то і того менше. І тільки кошовий отаман Федір Лютий обіймав цю посаду 5 років, а Іван Сірко, Грицько Федорів-Лантух і Петро Калнишевський – по 10 років. Інші кошовими були від одного до трьох років.

Варто сказати, що кошовий чи хто-небудь із головної старшини запорізьких козаків, яких було скинуто, йшли жити в одному курені із старими козаками. Проте до колишнього кошового завжди ставилися з такою повагою, як і тоді, коли він був при владі.

До всього треба додати, що військо запорізьке, яке перебувало у Січі, було багаточисельним. Як раніше зазначалося, тільки у виборах гетьманом Богдана Хмельницького брало участь більше ЗО тисяч козаків.

Військо поділялося на курені, поміж якими було розподілено козаків за місцем їх походження. У кожному курені був отаман. Курінних отаманів обирали і скидали у такий же спосіб, як кошового отамана і кошову старшину.

Завжди це дає підстави стверджувати, що упродовж існування Запорізької Січі тут склався власний військовий і соціальний устрій, де всі козаки вважалися за за рівних і мали однакові права, брали участь у козацьких радах. Всі посади у козацькій громаді були виборними, всі вибрані несли персональну відповідальність за свої дії, і у будь-котрий час могли бути скинуті з обійманих посад, а у випадку скоєння злочинів – могли бути засуджені до страти.

Таким чином, громадський лад у них ґрунтувався на самоорганізації і на основах демократії, які взагалі були притаманні українському суспільству XVII – XVIII ст. Людей об'єднувала не лише сила державної влади, а в першу чергу духовна, морально- психологічна та релігійна спорідненість. Зародком і зразком такої форми правління була Запорізька Січ. Це була своєрідна структура державності суть якої вбачається у самоврядній структурі народної оборони і самоорганізації населення.

Козацьке самоврядування, яке склалося на Запорозькій Січі, стало зародком майбутньої української козацької державної організації. Держава формувалася в ході Української національної революції і Визвольної війни українського народу середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького. Необхідно наголосити, що процес творення української козацької держави відбувався аж ніяк не стихійно. Ведучи справу розбудови держави, її фундатор і перший глава Б. Хмельницький діяв послідовно і цілеспрямовано. Так, у червні 1648 року, тобто, уже після перших значних військових перемог, він на старшинській раді – дорадчому органі при гетьмані, затвердив перший документ, що мав чітко регламентувати хід і конструкцію цього процесу. Мова йде про статут "Про устрій Війська Запорозького". В статуті визначалася структура і компетенція всіх органів, що перетворювалися на апарат публічної влади.

З цього часу повноваження публічної влади в Україні – Гетьманщині передавались органам управління козацтвом. Як відомо, система цих органів складалася з трьох рівнів-урядів: генерального, полкового, сотенного. Найменша ланка запорозького війська – курінь свого уряду не мала. Курінь представляв село чи/чи містечко і очолювався курінним отаманом.

Треба мати на увазі, що формування української держави здійснювалося в ході визвольної війни, тобто в бойових умовах, що, на погляд багатьох дослідників, і обумовило її форму. Мова йде про те, що для виконання державних функцій пристосовувалася готова, вже перевірена життям військово- адміністративна, полково-сотенна організація українського козацтва. В умовах, коли треба було об'єднати та в екстремальних умовах провести мобілізацію народу на боротьбу за своє визволення така організація адміністративно-територіального устрою, була найбільш ефективною, повністю відповідала тій ситуації, стала єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

Суть даної політико-адміністративної влади полягає у через те, що на першому рівні, тобто на самому верхньому її щаблі знаходилася Генеральна (військова) рада, яка обирала гетьмана і генеральну старшину, на наступному – полкова рада, яка відала обранням полковника і полкової та сотенної старшини, а на третьому – сотенному, знаходились сотинники та їх помічники.

Таким чином, було створено новий адміністративно- територіальний устрій козацької української держави. З того часу, полк, що становив військову одиницю і об'єднував козаків певної території, набув значення округу, а полковник об'єднав військову та адміністративну функцію, ставши головою цивільної адміністрації. Таким чином, полки і сотні були військовими одиницями і користувались військово-адміністративним самоврядуванням. Прикметно, що ця військово-адміністративна, полково-сотенна організація не вступила в протиріччя з традиційним місцевим самоврядуванням, у через те числі і, зокрема, заснованому на магдебурзькому праві. При цьому зауважимо, спочатку полкова рада мала широкі владні повноваження і могла не тільки припинити сваволю полковника чи полкової старшини, а й усунути їх від влади. Рівнозначно це стосувалося сотника та його помічників. Завершеного вигляду полково-сотенний устрій набув за Зборівською угодою 1649 року. За її умовами всі урядові посади на території Чернігівського, Київського, Брацдавського воєводств, що відійшли під юрисдикцію Війська Запорозького, мали обіймати православні шляхтичі. Таким чином, українці отримали свою суверенну владу, тобто саме той атрибут державності, якого не доставало Війську Запорозькому.

Проведена реформа привела до поділу території названих вище воєводств на окремі адміністративні округи, що називалися полками. Новаційний підхід уряду Б. Хмельницького при закладанні нової адміністративної структури українських земель полягав у через те, що козацькі полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а через те і адміністративним органам було легше ними управляти. Перевагою нової адміністративної системи стало те, що накази з Чигирина (гетьманської столиці) швидко доходили до місцевих урядників.

Таким чином, полковий адміністративний поділ означав, що командир полку-полковник одночасно очолював адміністративний округ, що дістав ідентичну назву – полк. Таким чином, полковники ставали не тільки командирами військових одиниць, а й головами адміністрацій, управління фінансами, були вищою судовою інстанцією у своєму окрузі. Кожен полк іменувався за назвою міста чи містечка, де зосереджувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, полкова канцелярія.

За умовами Зборівської угоди 1649 року поміж гетьманом Богданом Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром Українська козацька держава втратила певну територію і козацьке військо у кількості 40 тисяч козаків відтепер мало базуватися на теренах 16 полків, а саме: Чернігівського, Чигиринського, Білоцерківського, Корсунського, Черкаського, Уманського, Брацлавського, Кальницького, Канівського, Київського, Переяславського, Кропивнянського, Миргородського, Полтавського, Прилуцького, Ніжинського. Окремі козацькі полки були переформовані у відповідні сотні.

З часом адміністративно-військова структура зазнавала певних змін. За своєю територією та кількістю козаків і громадянства, полки були не однаковими. Так, старі полки займали територію у 2-3 тис. км2, а полки, що постали в революційні роки були значно більші. І в наступні часи полки зазнавали неодноразових змін, що зумовлювалось розвитком як міжнародної ситуації, так і певними політичними процесами в самому Гетьманаті.

Відносно хронологічної статистики кількості полків, то існують такі дані. З весни 1648 року до червня 1649 Українська козацька держава поділялась де-факто на 23 полки: Білоцерківський, Бортнянський, Брацлавський, Гадяцький, Іракліївський, Ічнянський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Лубенський, Миргородський, Могилівський, Ніжинський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Сосницький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський.

Кількість полків та їх території з роками зазнавали істотних змін. Так, після 1650 р. виникли Брамінський і Овруцький полки, які, однак, незабаром припинили своє існування. На Волині утворилися Зв'ягільський, Гощанський та Любартівський полки (з яких тривалий час діяв лише перший), на Поділлі – Подністрянський полк. Територіальні зміни відбулися у Кальницькому (дістав назву Вінницький), Київському та Ніжинському полках.

Протягом 1654-1657 років під час розгортання воєнних дій на території Білорусії виникли також чотири полки – Подільський, Волинський, Чавський (спочатку називався Білоруський) і Турівсько-Пінський.

У полковому устрої Лівобережної України також відбулися певні зміни. Зокрема, Гадяцький полк, що виник на початку визвольної війни, у 1649 р. був приєднаний до Полтавського, оскільки територія першого під назвою Гадяцького староства стала ранговою гетьманською маєтністю. Згодом це староство було ліквідоване, а на його території створено Зінківський полк, котрий через кілька років знов перейменовано на Гадяцький. 1654 року до Ніжинського полку приєднано сім сотен Чернігівського полку, кілька округів з Чернігівського та Стародубський повіт зі Смоленського воєводства. Став незручним для управління великий за територією Ніжинський полк, через те у 1663 році з нього виділено Новгородський, Глухівський, Соснинський та Стародубський полки. Щоправда, перші три існували недовго. Дослідження І.П. Крип'якевича та інші українські й іноземні джерела свідчать, що згідно Зборівського реєстру існувало 36 козацьких полків.

Після Андрусівського перемир'я 1667 року Гетьманщина номінально зберігши автономію, залишалася під владою Росії, у військовому та адміністративно-територіальному відношенні поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський.

Полковий устрій у Гетьманщині було ліквідовано на початку 80-х років XVIII ст. Указом Військової колегії від 28 червня 1783 р. на основі лівобережних козацьких полків створено 10 регулярних карабінерних кавалерійських полків.

Правобережна Україна після Андрусівського договору 1667 р. поміж Московією і Річчю Посполитою, що розірвав Україну навпіл, залишилася під владою Польщі. Вона зберігала певний час козацький устрій завдяки підтримці місцевого населення. Уряд шляхетської Польщі змушений був враховувати наявність козацтва на цих землях, яке у 80-х роках XVII ст. становило організовану силу. На базі традиційного військового та адміністративно- територіального устрою відновилися козацькі полки – Корсунський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський (Фастівський) під командуванням Захара Іскри, Самійла Івановича (Самуся), Андрія Абазина і Семена Палія, які вважали територію полків автономною і не підпорядкованою юрисдикції королівського уряду.

За умовами Прутського мирного договору (1711 р.) поміж Росією і Туреччиною більшість козаків Правобережної України змушені були переселитися на Лівобережжя, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережжі приприпинив своє існування.

Інтенсивне заселення Слобожанщини, особливо у другій половині XVII ст., зумовило формування місцевого адміністративно-територіального устрою, основною метою якого стало полкове управління. Утворилися козацькі полки – Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський, Балакліївський, котрий 1677 р. приєднався до Харківського, з якого, у свою чергу, в 1685 р. виділився Ізюмський. Зазначимо, що слобідські козацькі полки існували аж до ліквідації слобідського козангва 1765 р. Катериною II. На базі Слобідських козацьких полків були створені регулярні – Харківський, Уланський, Сумський, Острозький, Охтирський та Ізюмський гусарські полки.

Розгляд діяльності генеральних і старшинських рад її структура, що забезпечувала реалізацію указів і розпоряджень гетьмана вказує на те, що основою адміністративної системи Гетьманщини були старшини, які посідали полковницькі уряди. Саме полковники, як зазначалось, здійснювали вищу військову, адміністративну та судову владу на території полку. Вони входили до складу старшинської ради, суттєво впливали на вирішення вузлових питань внутрішнього життя Гетьманщини, зокрема на вибори гетьмана. Полковники забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу, здійснювали всебічну діяльність для реалізації розпорядчих функцій на підвладній їм території. Перш за завжди вони розпоряджалися земельним фондом, тобто, розподіляли землі поміж старшиною і козаками як плату за несення ними військової служби. До компетенції полковників входило також надання дозволу старшині, шляхтичам, духівництву засновувати слободи й хутори на незайманих землях, будувати млини, котрі приносили великі прибутки. Прохання про такі надання, за згодою полковника, часом адресувались гетьманові. Не менш значимо було і те, що полковники контролювали акти купівлі-продажу землі, котрі обов'язково скріплювались їхнім підписом. Важливими функціями також були: організація фінансової справи, справляння податків до військової скарбниці, віддача в оренду підприємств, що належали до військового фонду, збір орендної плати. Зауважимо, що повноваження полковників у земельних та фінансових справах ставили під їх контроль також і міське господарство та надали їм можливість втручатися у внутрішньоміські справи. Таким чином, як державні діячі, вони ставали повновладними господарями полкової території. Наголошуємо, що полковники, за винятком слобідських, у своїй діяльності підпорядковувалися гетьманові.

Полковник обіймав свою посаду до смерті, коли не вчиняв якогось злочину чи не отримував підвищення.

Про роль і вагомість полковників в адміністративній системі Гетьманату свідчить насамперед те, що вони чисельно переважали у складі вищих старшин, котрих гетьмани закликали до участі у найважливіших нарадах. І це не випадково, адже саме вони, а не генеральні старшини, тримали у своїх руках реальні механізми втілення в життя прийнятих ухвал. І не випадково, що в значній мірі саме з середовища полковників вибирали найвищих урядових посадовців. Так з п'яти гетьманів першої третини XVII століття перед обранням на найвищий пост три були полковниками. Серед них: Іван Скоропадський, Павло Полуботок і Данило Апостол.

При реалізації своїх військових і адміністративних функцій полковник спирався на полкову старшину. Це були: полковий обозний, полковий суддя, полковий осавул, полковий писар та полковий хорунжий. Як ми бачимо, склад полкового уряду практично дублював відповідні інституції гетьманського уряду.

Не дозволяється не згадати про інститут так званого "наказничества", що стосувалося найчастіше уряду полковника. Наказний полковник тимчасово виконував свої обов'язки і призначався самим полковником чи/чи гетьманською адміністрацією. Втручання гетьманської адміністрації у призначення наказного полковника відбувалося:

– при відсутності такого найважливішого урядовця в полку;

– для керування частинами полку в поході;

– при відсутності повноправного полковника і до обрання чи призначення нового.

В неординарних випадках могло бути призначено і два чи/чи три наказних полковників. Мова йде про поділ полку на декілька одиниць для ведення бойових дій у різних воєнних операціях одночасно та керування полковою адміністрацією на власній території полку. Інститут "наказничества" використовувався на практиці, особливо в першій половині XVII ст., і з інших міркувань, часто далеких від реальної турботи про справу, а більше з меркантильних чи політичних для реалізації певних цілей. Наприклад, для передачі фактичного управління полковими справами комендантам російських гарнізонів.

Посада полковника згідно з козацьким звичаєвим правом вважалася виборною. Порядок виборів полковника основувався на відповідних традиціях і відбувався в кілька турів. Спочатку кандидата в полковники висували й обирали шляхом голосування козаки кожної сотні, а уже на полкових зборах відбиралися кандидати на посаду полковника і відбувалося остаточне голосування.

У другій половині XVII ст. полковник обирався на посаду "до ласки войсковой", тобто доки користувався авторитетом серед козацтва. У випадку втрати довіри він підлягав суду козацької ради, яка й позбавляла його влади. Саме звільнення полковника з посади відбувалося привселюдно. При цьому проводилося попереднє розслідування діяльності полковника, розглядалися необхідні свідчення, скарги і доповідні полкової старшини і тільки тоді приймалося відповідне рішення. Проте такий хід справ відбувався незавжди. Були випадки розправи козаків над полковниками, особливо під час військових походів. Так було, зокрема, в ході другого Кримського походу (1689 р.), коли полковників "мордовали", різали, кидали у вогонь. За часів гетьмана Д. Многогрішного був позбавлений влади і замордований переяславський полковник Думитрашко (Дмитрашко) – Райча Д.Г. В час гетьманування І. Самойловича (1672-1687) доля полковників більше залежить від ради старшин. Хоч звільнення їх з посади також супроводжується судом над звинуваченим.

З початком революційної доби призначення полковників стало прерогативою гетьмана, котрий ставив їх на посаду "лаской рейтментарской". Гетьман на відповідний розсуд міг винести рішення про кінець рейтментарської ласки, і полковник змушений був залишити полк.

Полковники ж прагнули обмежити це право гетьмана. І уже у договірних статтях 1659 р. зазначалося, що гетьман самочинно не може змістити будь-кого з полковників, а мусить вчинити публічний суд на генеральній раді. В Конотопських статтях (1672 р.) при обранні гетьманом І. Самойловича, усунення полковників з посади вже залежало тільки від старшинської ради, проте завжди-таки, супроводжувалося судом над звинуваченим.

У полковниках гетьмани не без підстав вбачали представників своєї влади на місцях і через те прагнули не допустити їх виходу з-під контролю. Про це свідчать гетьманські інструкції, які в загальних рисах обумовлюють діяльність полковників.

З кінця XVII ст. призначення і зміщення полковників гетьманами відбувалось з обов'язковим повідомленням про це царського уряду.

Після переходу 1. Мазепи на бік шведів право призначення на посаду полковника перейшло до царських урядів. Звичним стало призначення полковників "по указу імператора" чи Сенату. Офіційно таке право визнавалося з 1726 р., коли Петро І мав намір замінити всіх полковників на офіцерів російської армії, проте не встиг. Призначені царем полковники не рахувалися не лише з полковою, проте й з генеральною старшиною, вони часто ігнорували накази козацького військового командування і всіляко прагнули показати свою зверхність над іншими полковниками. А з другої половини XVIII ст. полковники, призначені царським урядом, за субординацією визнавалися першими.

На Слобожанщині полковник був першою особою в полку. Як і в Гетьманщині, в слобідських полках полковників обирали старшина і козаки, які збиралися в полковому місті.

І що важливо, обирався полковник на Слобожанщині пожиттєво, що зумовлювало його самостійність і незалежність. І хоч самоврядування у слобідських козацьких полках зберігалось, білгородські воєводи залишали за собою право верховенства над ними, зловживання яким нерідко виявлялося в різних формах в т.ч. ставленні до полковника.

У XVIII ст. царський уряд запровадив у Слобожанщині нову систему управління. З 1706 року була скасована воєводська адміністрація, і влада зосереджувалася в руках полковників, яким було присвоєно звання прем'єр-майорів російської армії. Слобідські полки підпорядковувалися безпосередньо бригадиру, що у військових справах підлягав генералові-командиру Української дивізії. Першим таким бригадиром був охтирський полковник Лесевицький.

1732 р. була здійснена чергова реформа слобідських полків, а саме: полковники і старшина були усунуті від управління полком, яке частково перейшло до бригадира, а частково – до командира Української дивізії. Згодом реформи завершилися ліквідацією автономного ладу Слобожанщини. Це сталося 1765 року, коли Катерина II ліквідувала слобідське козацтво, реорганізувавши козацькі полки в регулярні гусарські.

Таким чином, дозволяється стверджувати, що полковники, як державні посадовці відігравали ключову роль у військово- адміністративному устрої козацької держави.

Наступним за ієрархією посадовцем у полку гетьманщини був обозний. Його посада була запроваджена за часів гетьманування Д. Многогрішного та І. Самойловича. Полковий обозний відав артилерією полку, обозом. Він підпорядковувався генеральному обозному та канцелярії генеральної артилерії, а в полку безпосередньо полковнику. В свою чергу, йому підпорядковувалися полкові: осавул, писар, хорунжий, отамани та кілька гармашів і пушкарів. Полковий обозний нерідко, також, заміняв полковника, насамперед, під час походів, приймав командування над частиною полку, що вирушала в похід. В адміністративному управлінні полковою територією обозному належало провідне місце, після полковника, а за відсутності останнього – виконання його обов'язків в полку та громадському суді. На утримання обозного виділялось кілька дворів із рангових сіл полку.

Далі за рангом йшов полковий осавул. З 1654 року в полках було по два осавули. За одним з них закріплювались поліцейські функції, тобто ведення слідчих справ, виконання вироків. На другого осавула були покладені лише військові справи та обов'язки безпосереднього помічника полковника. До його інших обов'язків входило відання козацькими реєстрами, озброєння козаків. За винятком того, полковому осавулу часом доручалося командування загоном козаків під час походів, формування сторожової служби, підбір охоронців для охорони і супроводу дипломатичних представників та ін. Із осавулів нерідко призначали наказних полковників. Осавули виконували різні адміністративні доручення по лінії полкової канцелярії. У другій половині XVII століття осавули обиралися козацтвом чи призначалися гетьманом. Як уже зазначалося, після 1715 р. їх призначенням відали імперські адміністративні органи.

Далі по субординації йшов хорунжий. Компетенція хорунжого обмежувалась зберіганням та охороною військових символів полку-корогви та значка. До відання хорунжого належала і група значкових товаришів. Хорунжий підпорядковувався генеральному обозному та особисто полковнику.

Вагоме значення мала й посада полкового писаря. На посаду писаря призначалися освічені люди із цивільних осіб. Він відав діловодством, звітністю, дипломатичним листуванням полку, у цілому полковою канцелярією. До полкової канцелярії входили також реєнт (помічник полкового писаря) та канцеляристи.

До полкової старшини також належали військові товариші. Вони виділялися з козаків також за часів Б. Хмельницького, не займаючи певної військової адміністративної посади, становили значну частину полкової еліти. їх основним обов'язком було несення військової служби. Військові товариші в походах інколи командували сотнями, допомагали бунчуковим товаришам, повітовим комісарам. Значкові товариші – вихідці із полкової і сотенної старшини та заможного козацтва знаходились під малим полковим прапором (значком), за статусом слідували за військовими товаришами та сотниками і підпорядковувалися безпосередньо полковнику. їх основним обов'язком була військова служба, якому вони виконували за власний кошт.

Найнижча ланка у структурі військового та адміністративного устрою – сотня. Полки поділялися на 10-15 сотень. Кожна сотня мала кілька містечок та багато сіл. Сотні підпорядковувалися полковому уряду, а управління ними здійснювали сотник, сотенна старшина і канцелярія.

Як адміністратори, сотники здійснювали повноваження виконавчої влади на місцях, а саме: оприлюднення і невідкладне виконання указів, які надійшли із полкової канцелярії, проведення ревізій населення і описів майна, а також доставка продуктів харчування, забезпечення порядку на ввіреній території, затримання російських селян-утікачів і т. ін. Сотники користувалися фактично не обмеженою владою на території своєї сотні.

Що стосується посад, як полкової, так і сотенної старшини, то формально вони вважалися виборними. На практиці ж на важливі полкові посади гетьман призначав, як правило, самостійно чи за згодою Старшинської ради.

Генеральні старшини болісно ставилися до перебрання гетьманом даної важливої функції до своїх рук. В боротьбі за збереження даної прерогативи вони дістали підтримку в царського уряду. Так уже в "Переяславських статтях" 1659 р. було зафіксовано положення про те, щоби гетьман "без ради і совіту всієї черні" не мав права призначати на полкові уряди чи складати з них полкову старшину. І надалі ця вимога не одноразово підтверджувалась. Проте з початком XVIII ст. визначальним стає не вибір старшини і "всієї черні", а рішення царського уряду. З 1709 року Петро І заборонив гетьманові на відповідний розсуд без дозволу царя, проводити кадрові призначення і на полковому рівні. З 1715 р. встановлювався порядок за яким полковій та сотенній старшині дозволялося обирати кількох претендентів на уряд, а з їх числа гетьман потім разом з резидентом царя представляли одну кандидатуру з-поміж претендентів Сенату.

Таким чином, з того часу призначення полкової старшини ставало винятковою прерогативою російського уряду.

Насправді ж втручання царського уряду у справи української автономії було постійним. Значних масштабів набула практика призначення на полкові та сотенні посади в Україні указами Сенату чи царської канцелярії, потім з 1722 року – Малоросійської колегії. Всі дані рішення приймалися без будь-якого попереднього узгодження з гетьманським урядом чи місцевими органами влади. Не рідко, російською владою призначалися на посади в полках і сотнях урядовці без урахування їх адміністративних чи військових здібностей, а до уваги бралася лише їх лояльність російському трону. В результаті виконавча владна вертикаль Гетьманату зазнала суттєвих деформацій і, як наслідок, не лише полковники, а й сотники часто ігнорували розпорядження гетьманського уряду, виконуючи винятково накази російських урядовців.

Виконавчим органом влади на території полку була полкова канцелярія. Полкові канцелярії відали військовими, адміністративними, судовими та нотаріальними справами. Саме тут зосереджувалося діловодство полку. Полкові канцелярії у військових справах залежали безпосередньо від гетьмана та Генеральної військової канцелярії. Полкові канцелярії, як правило, знаходилися в будинку полковника, інколи в магістраті.

Полкові канцелярії були зобов'язані зберігати кампути-списки полкових козаків. Відали ними полкові осавули. З 20-х років XVIII ст. був заведений порядок, за яким спеціальні уповноважені – по два бунчукових товариші і по два ревізори складали списки по сотнях і куренях. Списки фіксували відомості про проходження козаками військової служби, їх господарське становище. Запроваджені в роки Визвольної війни українського народу середини XVII ст., кампути мали значення юридичних актів, в яких зазначалася приналежність особи до козацького стану.

Полкова канцелярія зосереджувала у себе та із неї виходили різноманітні документи – універсали, накази, листи полковників, ордери, різні рапорти і донесення, інструкції і т. ін. Завжди фіксувалося в кількох спеціальних книгах, а саме: в книгах записів царів та Малоросійських колегій, протокольних книгах указів, одержаних від Генеральної військової канцелярії, ордерів, інструкцій, рапортів, вхідних і вихідних документів. Важливе місце в діловодстві полкових канцелярій займали нотаріальні документи: заповіти, дарчі, акти купівлі-продажу, складання і видача копій з різних документів і т. ін.

Контроль за веденням справ полковою канцелярією здійснювали полковники та Генеральна військова канцелярія. Вона ж визначала форму і зміст ділових паперів полкової канцелярії.

Полкові скарбові комісії, що діяли з 1720 р. підпорядковувались генеральному підскарбію. До їх компетенції входили: розподіл коштів для оплати за службу, ремонти та інші господарські справи, звіти індукторів, відкупщиків мита, і навіть, певний контроль адміністрації заводів. В полках пізніше було введено посади особливих комісарів та комісарських десятників. До їх обов'язків входило проводити ревізію маетностей, контролювати збирання податків з місцевого населення. Для цього підбиралися спеціальні збирачі, котрі були грамотні, заслуговували на довіру і пропонувались місцевою владою.

Перехід від натурального до грошового податку спричинив появу у 1732 році полкових лічильних комісій для збирання й обліку грошей. Для полкових лічильних комісій призначалися комісар із значкових товаришів, полкові канцеляристи і чотири виборні козаки (по чотири на кожен місяць). Як правило, до полкової резиденції для охорони коштів виділялося щомісячно по два сотенні старшини і понад десять рядових козаків. Діяльність полкових лічильних комісій контролював канцелярист Генеральної військової канцелярії, а кошти зберігалися у спеціальних полкових цейхгаузах.

З середини XVIII ст. збір податків на утримання російських військ покладалося на комісарів. Вони ж контролювали і витрати коштів на дані потреби. Гетьманщина поділялась на 20 комісарств – від одного до трьох у кожному полку.

Лічильна комісія, що діяла у 1734-1776 pp. контролювала діяльність комісарів і діяла при Генеральній скарбовій канцелярії.

З середини XVII ст. у полках діяли військові-польові суди. До їх компетенції входило ведення цивільних і кримінальних справ. Функції судді в них покладалися на полковника.

Полковий суддя як помічник полковника, з'явився в часи гетьманування Дем'яна Многогрішного. Спочатку суддю призначав і звільняв полковник на відповідний розсуд.

Та згодом полковий суддя мав чітко окреслені повноваження і компетенцію, а полковий суд став офіційним органом.

Полковий суд переміщувався по території полку і засідав у ратушах, магістратах, і навіть, у корчмах. Полковий суд складався із полковника, судді, писаря. На його засіданнях були присутні городовий отаман, війт і бурмистри. Полковника міг заміщати полковий обозний чи осавул. З другої половини XVII ст., в засіданнях полкового суду могла брати участь громада міста, села. Вона нерідко відігравала роль позивача, свідків, експертів і справляла неабиякий вплив на вирішення справи. Як захисники по справі, часто на суді виступали представники духовенства, старшини, шляхти, а з XVIII ст., навіть російські вельможі. Вплив російських вельмож на кінцевий результат справи був вирішальним.

Окремою формою судочинства були ярмаркові суди, що діяли в найважливіших торгівельних центрах – Стародубі, Ніжині, Кролевці. Дані суди розглядали лише цивільні справи і відносились цілком до компетенції полковника.

На засіданнях ратушних судів, де головував війт чи його замісник, була присутня військова старшина. Поступово ратушні суди втратили своє значення і діяли лише полкові.

З 1715 року посада судді набула самостійного значення, відбулося відсторонення полковника від полкового суду. Обранням полкового судді відала полкова старшина.

За гетьмана Д. Апостола полковий суд отримав особливу при ньому канцелярію і була запроваджена посада писаря полкового суду, а також комісія, до якої входили два полкові урядовці і один, затим, два значкових товариші. Присутність полковника при розгляді кримінальних справ мала бути обов'язковою. Полкові суди розглядали позови на полкових старшин, сотників, значкових товаришів і т. ін.

За гетьманування К. Розумовського (1750-1764 pp.), 1763 року була проведена реформа полкових судів. Полковник очолив новостворений Гродський суд, де розглядалися лише кримінальні справи. Всі інші справи розглядали запроваджені земські та підкоморські суди. Суддя і писар отримали статус Гродських.

В судових справах Гетьманщина була поділена на 20 повітів, кожний з них мав земський суд. Суд розглядав цивільні справи старшини і шляхти відносно права власності. До складу земського суду входили виборний суддя, підсудок і земський писар, котрих обирала шляхта повіту.

Земський суд збирався тричі на рік. Відносно компетенції коморських судів, то вони розглядали справи про землю та розмежування. До складу суду входили виборні від шляхетства суддя-підкоморій та два помічники-коморники.

Зауважимо, що підкоморій вважався першим претендентом на вакантну полковницьку посаду, а за тим і на посаду "предводителя" місцевого дворянства. Друга Малоросійська колегія вибори чиновників до підкоморських і земських судів передала до відання предводителів шляхетства.

Дрібні суперечки козаків і міщан розглядалися сотенними урядами та Магістратами. Селянські справи знаходились в юрисдикції козацької старшини і шляхти.

Окремо розглянемо повноваження полкового уряду і відзначимо, що вони не були чітко регламентовані юридично. Це добре видно із доповіді Генеральної канцелярії на запит гетьмана К.Розумовського про те, як і чим обумовлена діяльність полковників як військових чинів і адміністраторів полку. Генеральна канцелярія наголошувала, що посада полковника спирається на давні традиції і нема точного "описання должности полковничей".

Безумовно, як наголошувалось вище, полковник був ключовою фігурою полково-сотенного адміністративного устрою Гетьманщини. В першу чергу, як військовий командир, полковник відповідав за кадрове облаштування, спорядження полку і командування ним в умовах воєнного походу та бойових дій.

До даної функції полковника тісно примикає й інша, а саме: охорона полкової території, особливо збирання інформації про можливі ворожі дії з території сусідів – поляків, татар, турків.

З цією метою споряджались спеціальні сторожові загони козаків, які пильнували становище на порубіжжі. Таким чином, це забезпечувало оперативне і повне інформування гетьманського уряду про стан безпеки країни і можливість оперативного реагування на загрози. За винятком цього на козацькі пікети покладався обов'язок охороняти полкову територію від несанкціонованої торгівлі, проникнення заборонених товарів, а також хворих небезпечними інфекційними хворобами людей і тварин.

Зміцненню дисципліни, порядку в полку, поповнення його кадрового складу сприяла політика надання земельних наділів за військову службу полковій старшині, насамперед, і козакам. Правда, з часом полковники нерідко зловживали своїм правом, надаючи землю духовним особам, цивільним шляхтичам уже з меркантильних міркувань. В такому разі необхідні були підтвердження гетьманськими універсалами чи царськими грамотами. Володіння маетностями протягом 10 років перетворювало їх на довічну власність з правом передачі у спадок.

Зміцненню безпеки полкової території та в цілому держави сприяла діяльність полкової адміністрації, керівництва полку по будівництву укріплень і зміцненню оборонних споруд. В першу чергу це стосувалося полкових центрів, які були важливими оборонними пунктами.

Варто звернути увагу і на також один бік земельного питання, а саме: право полковників надавати дозвіл духовенству, козацькій старшині, шляхті засновувати хутори чи/чи т. зв. слободи на незайманих землях, будувати там млини, кінні заводи тощо. Доречі, акти купівлі і продажу землі обов'язково скріплювались підписом полковника.

Контролювали полковники питання пов'язані і з правом спадковості, захистом маетностей, що тимчасово залишились без господаря чи спадкоємця. Завжди це знаходилось під контролем полковників як адміністраторів.

В полкових канцеляріях велись спеціальні книги, заведені для реєстрації наданих маетностей та іншої власності. Відомості про надані документи на право власності надсилались до Генеральної військової канцелярії. Серед гострих земельних питань, які вирішували полковники були і питання про розмежування спірних маєтностей. Не рідко дані питання вирішувались гетьманом чи/чи Сенатом.

Полковий уряд відповідав за утримання в належному стані доріг, мостів, гребель, первозів і т. ін. В особливих ситуаціях справою шляхів сполучення займались самі полковники. Існувала і мостова охорона, яка складалася із трьох караульних, яких призначав сотник, в інших випадках війт. На переїздах полкові шафарі вели спеціальні збори, тобто виконували фіскальні функції.

На полковнику в першій половині XVIII ст. лежала відповідальність за розвиток конярства. Царський уряд через Генеральну військову канцелярію стежив, щоби у кожному полку були кінні племінні заводи. За винятком розвитку конярства, на полковників були покладені обов'язки розведення овець, вирощування шовковичного дерева, що було зв'язано з розвитком мануфактурного виробництва в Росії, а саме: виробництвом сукна та шовку.

У другій половині XVIII ст. на полковників покладалися функції контролю за зовнішньою торгівлею. Царський уряд вимагав, щоби до Росії з Гетьманщини не попадали заборонені товари і не завдавали збитків російській внутрішній торгівлі. Особливо це стосувалося ввозу тютюну та вина. Полковники також мали не допускати вивіз в інші країни (у першу чергу до Речі Посполитої) коней, биків, хліба, вина і т. ін.

Полковий уряд контролював розвиток і внутрішньої торгівлі на підвладній йому території. Так за правилами митного статуту іноземні купці повинні були продавати відповідний товар тільки оптом, купці ж із селян мали вести дрібну торгівлю. Правда, це положення, як правило, не виконувалось. Полкові канцелярії широко користувалися правом визначення місця і часу проведення ярмарків на полковій території. Та остаточне вирішення питання залежало від Генеральної військової канцелярії, куди повинен був звертатися сам полковник. Проведення ярмарків давало великий зиск для полкової адміністрації, проте й накладало на неї ряд господарських, поліційних та інших функцій.

Зразу ж після отримання дозволу полкові та міські урядовці повинні були організувати облаштування чи будівництво гостинних дворів, складських приміщень для іноземних купців, котрі прибували із сусідніх держав. За винятком іншого, необхідно було забезпечити охорону, встановити правила торгівлі, збір мита, здійснювати контроль за метрологічною службою, забезпечити стягнення вагового, помірного, повідерного та інших торгівельних податків. У містах і селах на території полку, де відбувалися ярмарки, діяли місцеві стандарти мір довжини, ваги, ємкості сипких товарів та рідин. Через те там зберігалися місцеві зразки мір які, як правило, застосовувалися тільки у сфері постійної торгівлі.

За порядок на ярмарках і базарах відповідала полкова і сотенна старшина. Предметом її особливої уваги були шинки. Наголосимо, що прибутки від торгівлі на території полку надходили до полкової канцелярії. А це була плата за в'їзд на полкову територію (індукта), за виїзд (евекта), збори від кожної діжки вина (покуховне), від кожного возу (возове), за діжку, що скотили з воза (скатне), за продажу напоїв відрами (повідерне), за продажу меду, риби, тютюну та ін. – десятину.

Канцелярії призначали із старшини спеціальних осіб для стягнення так званого ярмаркового збору. Найбільші прибутки надходили від важниць. Саме за право володіння ними виникали конфлікти поміж полковниками та ратушними чи/чи магістратськими урядовцями.

Дещо інші правила діяли на ярмарках, що відбувалися на монастирській території. Тут порядкували монастирські базарні наглядачі.

Охорона порядку в місцях масового скупчення людей під час ярмарків, виборів старшини, обрання духовенства у храмові свята, покладались на загони полкового війська, які надсилала полкова старшина. Такі ж загони за направленням полковника втихомирювали народні заворушення. Ними, як правило, командували полкові старшини. Інколи, для ліквідації особливо великих масових заворушень, полковий уряд, в особі полкових канцелярій, звертався до російських драгунських підрозділів, яких особливо боялося місцеве громадянство (російські драгуни були відомі своєю особливою жорстокістю).

Адміністративно-поліцейські функції, як показано вище, також були у віданні полково-сотенного управління. В кінці XVII ст. полкові канцелярії зосередили уже в своїх руках обов'язки поліцейських установ. А їх рішення стали обов'язковими для магістратів і ратуш. У XVIII ст. адміністративно-поліцейські обов'язки полкових канцелярій не викликали сумнівів ні царських, ні гетьманських урядовців. Часто у пошуках російських кріпаків- утікачів царські урядовці зверталися прямо до полковників. Справи про затримання і повернення утікачів займали провідну роль у поліцейській діяльності полкових канцелярій, що і було зафіксовано в українському праві того часу.

Запровадження паспортної системи, а з 1722 р. обов'язкове пред'явлення паспортів, були покликані вести активний розшук російських кріпаків, що рятувалися втечею, і повернення їх поміщикам. Ефективність паспортної системи в Гетьманщині значно посилилась, коли з 30-х років XVIII ст. право видавати паспорти було покладено тільки на полкові канцелярії.

Полкові канцелярії вели окремі списки про наявність в полку громадян інших національностей. На полкові канцелярії був покладений обов'язок проводити переписи населення. Цим займалися призначені Генеральною військовою канцелярією значкові товариші на кожний полк і полковий канцелярист чи його помічники – підканцеляристи.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. полкові канцелярії позбавляються права проводити переписи населення.

Пожежна безпека також входила до відання полкової канцелярії. Відповідальність за пожежну безпеку покладалась на городових отаманів, котрі призначалися полковою канцелярією і отримували відповідну платню, а з другої половини XVIII ст. обиралися з числа міських урядовців. На скільки серйозною була проблема пожежної безпеки видно хоч би з того, що городничий щороку доповідав полковій канцелярії про стан справ у цій царині та просив обрати йому помічників. А на боротьбу з пожежею піднімались всі козаки під керівництвом сотників та десятників і завжди населення міста чи/чи містечка.

Певний вплив на полковий уряд, зокрема на діяльність полкових суддів мало місцеве духовенство. Воно брало участь у полковому судочинстві, а саме: у розгляді справ про вбивство та прилюбодійство.

Більш вагомою була діяльність духовенства у справі шкільництва та благодійництва. Полковий уряд цю сферу життя полкового населення повністю поклав у відання священників та приватного благочиництва. За винятком того, не без впливу духовенства, полковники робили певні кроки у боротьбі з пияцтвом, особливо у святкові і недільні дні, забороняючи відкривати шинки до закінчення богослужіння. Духовенство допомагало полковому уряду у справах моралі, не схвалюючи певні молодіжні розваги і вечорниці.

Варто зауважити, що полкова старшина переважно не втручалася у культові справи, обрання духовенства та призначення на приход священників. Проте випадки такого втручання, особливо з боку полковників, були.

У XVIII ст. зросли обов'язки полковників у галузі адміністративно-господарського управління. Зокрема, діяльність цехів у містах проходила з відома і певного контролю полковників, котрі підтверджували цехові статути своїм підписом та печаткою.

Зазначимо, що полкове управління здійснювалось не без втручання з боку російських воєвод і комендантів, які перебували в українських містах. Це втручання набирає силу з часів Петра І, після 1709 року і закінчується повним скасуванням полково-сотенного адміністративно-територіального устрою Катериною II 1781 р.

Сотенне управління складало нижчий рівень військово- адміністративного устрою Гетьманщини. Сотні були створені у XVII ст. і їх кількість у полках була не однаковою. Сотні підлягали полковій адміністрації. До кожної сотні входило кілька містечок і багато сіл. Варто наголосити, що полковий адміністративний устрій дублювався на сотенному рівні. Там владні повноваження здійснювали сотник, котрий був повним господарем на своїй території, також його помічники – сотенна старшини. До складу сотенної старшини входили: сотенний писар та осавул, сотенний хорунжий та курінний отаман. Сотенний уряд здійснював безпосереднє керівництво сотнею і цією адміністративною територією.

Дещо окремо стоїть інститут городових отаманів. До обов'язків городового отамана входили прерогативи адміністрування в гетьманській резиденції чи в полковому центрі без втручання у військову сферу. Проте вплив цих урядовців був значним. Відомості про городового отамана в реєстрах старшини йшли, як правило, після сотника полкової сотні, перед курінними отаманами, сотенною старшиною. Інколи городовими отаманами ставали старшини, які в відповідний час обіймали високі посади полковників і генеральної старшини.

Певну допоміжну роль у низовій адміністрації відігравали місцеві ради. Вони скликалися старшиною з метою обговорення і вирішення невідкладних адміністративних та військових справ, що мали особливе значення.

Сотенну старшину на посади призначали полкові канцелярії. Вони ж і давали їй різноманітні доручення.

Царською Постановою 1781 р. про заснування губерній було ліквідовано полки і сотні як адміністративно-територіальні одиниці. А указ військової колегії Російської імперії від 1783 р. ліквідував 10 лівобережних козацьких полків. Замість них було створено регулярні російські кавалерійські полки.

Таким чином, в кінці XVIII ст., з ліквідацією полково-сотенної військово-адміністративної системи і автономних органів місцевого самоврядування на Лівобережжі припинила своє існування і сама Українська автономна гетьманська держава.

Похожие статьи