Поделиться Поделиться

Система онтологічних функцій права

Поняття функції (від лат - виконання, звернення) у науці не є однозначним, проте головний зміст зводиться до понять відповідності одних явищ іншим, відображення одних понять іншими, взаємовідношення речей. Наприклад, у математиці - це правило (закон), за яким кожному елементові (аргументу чи незалежній змінній) з однієї множини ставиться у відповідність один і тільки один елемент іншої множини. Філософське розуміння функцій має бути скероване на вирішення основного питання філософії, що пов'язане з буттям людини у світі. Для цього слід розглянути не одну онтологічну функцію, а цілу систему функцій.

Система онтологічних функцій права включає упорядкувальну (структурування буття), інтегрувальну й антропологічну функції, які відображають призначення права відносно буття у цілому, буття соціуму і буття людини. Носіями онтологічних функцій права виступають певні суб'єкти, інститути і саме право як особлива реальність. Для цього розглянемо поняття функції людини і функції права.

Проблема людини, її онтологія є центральним завданням багатьох наук. Філософія права використовує досягнення цих наук для виявлення аналогії функцій, різноманітних зв'язків, пов'язаних із поведінкою людини, до інших форм буття (рослинних, тваринних, неорганічних). Сама людина живе за багатьма законами, кожен з яких виконує певну функцію. Через те філософське розуміння функції стосовно буття у світі полягає у зв'язках людських поколінь, зв'язках поведінки людини із законами Всесвіту. Перевіркою міцності цих зв'язків є час і простір, що визначає субстанційність функцій людини.

Субстанційність функції людини полягає в через те, що вона синтезує природні явища, компонує внутрішню єдність світобудови, виступає об'єктивною реальністю буття людини у світі, тобто незалежно від волі людини існують певні правила, закони, які необхідно сприймати в єдності.

Таким чином функція лежить в основі буття і може бути абсолютною та відносною. Власне кажучи, абсолютність функції є її субстратом.

Коли в науці субстрат (від лат - підстилка) - це загальна, єдина і пасивна основа предметів та явищ реального світу, що зумовлює їхню спільність, подібність та однорідність і визначає конкретні характеристики, то функція відображає дані спільності та подібності завдяки буттю. Вона реалізує певну прихованість зв'язків людини із Всесвітом, дає її створює підґрунтя до пізнання істини.

Звичайно, відносну функцію формує людина, яка створює певне правило, що відображає контактну залежність поміж змінними життєвими процесами. Проте відносна функція не може бути, а ні субстанцією, а ні субстратом, оскільки людина не в змозі створити вічне, яке існує завдяки самому собі. Існуючі відносні функції мають тимчасовий характер, які не відображають усіх зв'язків людей із Природою та поміж собою.

Таким чином, зв'язок людини із законами буття і зв'язок людських поколінь зумовлює субстанційність функції у межах соціальних систем. Ця субстанційність полягає у здійсненні єдності світобудови й об'єктивному характері функції. Абсолютність функції виражається у зв'язку з універсальними законами і принципами буття, а відносність - у формуванні людиною правил, що відображають конкретну залежність поміж змінними життєвими процесами.

Зупинимося на понятті функції права, її природи. При цьому наголосимо, що дослідженню підлягають лише онтологічні функції позитивного права. Природне право за своєю суттю є онтологічним. І виокремлювати одиничні функції із онтологічної універсальності досить складно, оскільки природне право, його цілісна система функцій скерована на гармонійні відносини з буттям, на - забезпечення Самого буття. Вплив природного права на соціальне буття є ідеальним. На людину воно впливає через онтологічну свідомість (формує правосвідомість людини), через інститути позитивного права.

Для функції права важливими є правові відношення, правовідносини. Йдеться, передусім, про відношення правового явища до конкретної правової норми. Адже суспільні процеси перебувають у постійній зміні і, водночас, у закономірності, взаємному зв'язку, оскільки буття людини у світі зумовлене буттям світу. У суспільстві не існує змінних величин, які змінювалися б ізольовано, без зв'язку з іншими суспільними чи природними процесами.

Людина постійно перебуває у багатьох суспільних відносинах залежно від дії сил Природи, впливу окремих осіб, суспільних інститутів тощо.

Проте у взаємовідносинах поміж людьми часто виникають конфлікти, неузгодженості, порушення певних домовленостей. Через те суспільство, держава вимушені встановити, умовно кажучи, перелік дозволених і недозволених суспільних відносин, виражених у конституціях, кодексах, законах, указах, постановах, рішеннях, наказах, розпорядженнях і т. ін. Тобто нормативно-правові акти містять ідею відповідності, ідею змінної поведінки поряд з іншими правовими категоріями. Мінливість поведінки впливає на вид санкції, через те виникає потреба встановити межі правовідносин.

Проблема правовідносин постійно хвилює вчених, дослідників упродовж багатьох віків. Правовідносини набирають найбільшої актуальності у період політичних та економічних реформ, тим самим змінюючи функції права.

Вважаємо, що правовідносини - це такий вид суспільних відносин, в якому суб'єкт права вирішує у правовому полі матеріальні та духовні проблеми через певні обставини чи обов'язки.

Слід зазначити, що під суб'єктом права розуміється не тільки влада, посадова особа чи юрист, а будь-яка осудна фізична чи юридична особа, пересічний член суспільства. Залежно від виду професійної діяльності, посади чи життєвої потреби кожна особа виконує постійні чи тимчасові обов'язки. Суб'єкт права є чи Творцем права, чи виконавцем, чи його споживачем, що однаковою мірою пов'язано з правовідносинами.

Звичайно, суб'єкт права повинен діяти у правовому полі. Під правовим полем ми розуміємо не лише двовимірну площину (довжина, ширина), де дія людини залежить від одного чи двох чинників, однієї змінної. Навпаки, таких чинників багато, проте вони всі можуть бути встановлені. Тобто суб'єктом права дозволяється також назвати реальні (наявні) причини прояву певних взаємин, що зумовлюються нагальними потребами. Проте у правовому полі не враховуються природні сили, вплив законів Всесвіту, що потребує окремого дослідження.

Суб'єкт права може докладати фізичних чи інтелектуальних зусиль і отримувати матеріальний чи духовний результат. Тим самим підкреслюються взаємини суб'єкта права не тільки з людьми, а й із матеріальними речами. Наприклад, виникнення правовідносин людини з дарами природи. Коли ж дані дари природи охороняються законом, то суб'єкт права має взаємини з державою, а не матеріальною річчю. Проте існують безліч фактів, коли правова охорона відсутня, тоді її має замінити охорона людською совістю.

З іншого боку, матеріальна річ, що не охороняється законом, не перебуває у правовому полі держави. Тоді такий випадок слід розглядати як прогалину в законодавстві і починати "розширювати" правове поле держави з урахуванням індивідуального правового поля кожного суб'єкта права, його правової (а також моральної чи духовної) свідомості.

Право має виконувати своє соціальне призначення у формі правового впливу на суспільні відносини, єдиного та надійного регулятора. Причому даний вплив має бути постійним і безпосереднім. Однак із такими міркуваннями абсолютно погодитися важко.

Річ у тім, що йдеться про позитивне право, яке постійно доповнюється новими нормами, змінюється, намагається встигати за плином життя, проте, водночас, має відображати політику державної влади. Державний примус у позитивному праві посідає чільне місце. Проте даний примус не завжди виправданий, через те правова політика держави здебільшого спрямована на створення таких позитивних норм, які б дали змогу захистити владу, втримати її, насильно здійснювати задумані (запрограмовані) суспільні реформи. Через те суб'єкти суспільних відносин стають ніби своєрідними замовниками функцій єдиного законодавства, визначають їхній характер. Ґрунтовне дослідження суб'єктів також сприяє глибшому пізнанню природи функцій права.

Зміст функції позитивного права має полягати не у впливі чи регулюванні, а в орієнтації формування існуючих стихійних правовідносин. Вихідним пунктом тут мають слугувати рівні (ступені) правової культури різних верств населення та соціальних груп. Оскільки дані рівні (ступені) завжди будуть різними, то функції права мають бути спрямовані, насамперед, на піднесення рівнів правової культури у громадян, а потім - на диференційне їх дотримання. Адже коли йдеться про вплив чи регулювання, то значною мірою нехтується правова культура, зрівнюються ступені правової свідомості громадян. Тоді позитивне право не виконує своєї функції регулятора, а виступає залякуючим мечем, чинником страху.

Таким чином, функція права - це встановлення на основі культурного відображення правового поля на поле соціальних потреб таких правовідносин, які забезпечили б виконання обов'язків суб'єкта права для підтримання нормальної життєдіяльності людини.

У даному випадку існує відображення "на" у граничному результаті. Річ у через те, що поле соціальних потреб потребує значно більше правових норм, ніж їх є насправді. Практично потреби випереджають законотворчу діяльність (власне один із недоліків позитивного права). Через те правове поле має цілковито спроектуватися на поле соціальних потреб. Фактично відбувається відображення "у", проте існує необхідність у відображенні "на". Це та гранична мета, до якої має прямувати перше відображення.

Взаємовідтворення цих двох полів має здійснюватися за законами культури певного конкретного суспільства. Тільки в такому культурному відображенні можливе досягнення високого рівня правової культури суб'єктів права, де враховані практично всі здобутки народу, його духовні цінності.

У відображенні правового поля на полі соціальних потреб правовідносини набувають обов'язкового характеру. Адже тоді реалізовується мета права - підтримувати належну життєдіяльність людини. Інші правовідносини, які б перешкоджали життєдіяльності, виникати не повинні. У суб'єкта права з'являється множина обов'язків відносно дотримання, виконання, використання і застосування правових норм.

Підтримувати життєдіяльність означає завбачати неправомірні дії особи, здійснювати ранню профілактику, запобігати правопорушенням. Тобто функція права залежить від соціальних чинників, від умов і способу життя громадян і скерована на його гармонізацію. Наприклад, коли в суспільстві не виникає певних проблем (наприклад, із мовою), то функція права, його норма відносно мовної політики не знаходить своєї реалізації. Обов'язків суб'єкта права в цьому напрямі не існує.

Функція права - це багатогранне явище, яке потребує всебічного, комплексного дослідження із залученням, використанням майже всіх наук, передусім філософії, математики, природознавства, соціології, культурології, психології і т. ін. Через те результати цих та інших наук найкраще використати для проведення класифікації функцій права.

У теорії права існує більш-менш традиційна класифікація функцій права: регулятивна і охоронна. При цьому виділяють дві групи критеріїв функцій права - зовнішні і внутрішні.

У філософії права класифікувати функції позитивного права дозволяється таким чином: науково-пізнавальна функція, пріоритетно-формуюча, енциклопедично-рекомендуюча, владно-профілактуюча (попереджувальна, заборонна, імперативна, каральна). Така класифікація охоплює традиційну класифікацію. За винятком того, вона відображає еволюційність формування правових норм, послідовність їх поширення, застосування та використання. Тобто функції права досліджуються в динаміці їх утворення та реалізації.

Так, науково-пізнавальна функція права полягає у виробленні певних знань про правові норми та їх необхідність для суспільства. Право за своєю природою дає можливість людині цілісно сприймати суспільні явища і закони життєвої дійсності, передбачати вид поведінки окремих осіб, які по-своєму трактують дію суспільних законів, закономірностей. Створене людиною позитивне право стає функцією пізнання суспільних відносин, відстежує у них певний зв'язок, порушення чи дотримання логічних правил. Тобто на початковому етапі функціональної залежності право стає засновником усього подальшого, можливого регулювання життєдіяльності людини.

Однак у процесі розвитку суспільства пізнавальна функція права видозмінюється. Залежно від створюваних суспільних відносин варіюються, модифікуються правові відносини. Право відіграє тоді роль стабілізатора людських почуттів і дій. Інша річ, чи такі видозміни мають соціальну цінність, адже тоді право має можливість відновлювати втрачені позиції і знову потрапити в русло вимог часу.

Науково-пізнавальна орієнтація права забезпечує, таким чином, розширення правового поля. Саме ця функція здатна творчо обґрунтувати нові правові прецеденти, що потребують унесення їх у правове поле. Адже поява у правовому полі нових правовідносин не повинна бути штучною. Іншими словами, дані правовідносини мають стати не ізоляцією від інших правовідносин, а їх органічною єдністю, що в перспективі забезпечувало б регулятивну, скоріше так звану менеджментову діяльність, яка міститься у праві.

Йдеться про правовий самоменеджмент, котрий відображає природну гнучкість права, спосіб організації суспільних процесів. Це повна природна процедура, що здатна зруйнувати сформовані стереотипи чи алгоритми шляхом самореалізації. Завдяки правовому самоменеджменту право набирає потенційних властивостей, стартових позицій, які науково обґрунтовані, пройшли стан пізнання і в подальшому служитимуть для творчої розробки нових функцій права.

Суть пріоритетно-формуючої функції права, насамперед, полягає у забезпеченні верховенства права. Тобто право має бути пріоритетним у правовій державі. Пріоритетна функція права забезпечує йому необхідне панування.

Функція пріоритетності права проявляється також у забезпеченні владних повноважень. Адже позитивне право здійснює диктатуру, авторитарність. Саме шляхом примусу влада забезпечує своє існування. Кожна влада на початку свого існування вдається до пріоритетності права: повинні визнаватися правові норми, створені чи санкціоновані саме цією владою.

Зрозуміло, що на основі пріоритетності права здійснюється формування таких законів. Через те пріоритетно-формуюча функція права створює низку необхідних законів для того, щоби держава стала правовою. Проте ця функція права не повинна переважати над моральними, природоекологічними нормами. Тут верховенство права завдаватиме шкоди, а формування буде штучним. І навпаки, ті моральні й екологічні норми, які споконвічно закладені в суспільстві, мають стати основою для пріоритетно-формуючої функції створюваного позитивного права.

Можуть виникати сумніви відносно існування енциклопедично-рекомендуючої функції права. Однак сформоване в основному позитивне право відображає реальний стан існуючого суспільства та державно-правову політику. Достатньо вивчити право будь-якої держави, щоби довідатися про існуючі правовідносини. Тобто писані закони відповідають існуючому ступеневі суспільного розвитку. Саме завдяки енциклопедичній функції права дозволяється дізнаватися про минуле, вести дослідження про ефективність тодішніх норм. Наприклад, позитивну роль відіграє енциклопедична функція римського права. Звичайно, відомості довідкового характеру здійснюють компенсаторську роль. Дані знання про право творчо використовуються у правотворчості: повертається взяте, ніби позичене чи привласнене, проте належне. Навіть сьогоднішня правова система Європи перебуває у своєрідному боргу перед римським правом.

Адже багато правових норм мають спотворений характер, невдячну властивість: через появу нових соціальних явищ принагідно утворилися нові норми реагування на дані явища, що не завжди узгоджувались із енциклопедичністю права.

Енциклопедично-рекомендуюча функція права орієнтує на формування перевірених систем, узгоджених із природою правовідносин. Такий погляд у минуле насичує право своєрідним еліксиром правомірності, пропозицією відносно підвищення інтересу до життя. Тобто ця функція ніби надихає громадян на дотримання тих правовідносин, які реально можуть впливати на суспільний розвиток.

Найпомітнішим у праві є владно-профілактична функція, яка має декілька різновидів (підфункцій). Важливим її видом є попереджувальна. Адже створені правові норми застерігають людину від надмірностей, запобігають негативним тенденціям у житті людини. Вони відвертають, відводять людину від злих намірів, стримують її від гонитви за матеріальним збагаченням, уповільнюють реалізацію необдуманих вчинків. Тим самим відбувається своєрідне заспокоєння людини, дисциплінування її поведінки.

Проте попереджувальна підфункція права вимагає відповідних дій з боку держави, що стає певною допомогою у налагодженні суспільних відносин. Шляхом акцентування на дотримання традиційності в житті, держава за допомогою профілактики здійснює правове виховання; попереджаючи про можливі правопорушення, держава завдяки праву здійснює примусове виховання. Методи правового виховання - різноманітні, проте вони наскрізь пронизані владною силою, насильницьким впливом на зміну поведінки.

Конкретним проявом попереджувальної функції права є заборони. Позитивне право доволі насичене заборонами. Заборонну функцію виконують фактично всі правові норми, оскільки нормування поведінки людини, лімітування її дій часто випливає із суспільних потреб. Проте встановлення норм - це, по суті, заперечення окремих діянь, незважаючи на рівень свідомості особи. Таким чином, заборонна функція права має зрівнювальний характер: незалежно від людини настає однакова відповідальність. Така установка позитивного права виступає часто погрозою для людей з більшою свідомістю. Зафіксоване погрожування у праві має певний ефект, проте вимагає протилежних за змістом відповідей - що дозволено.

Через те наступна підфункція позитивного права - дозволяюча - сприяє здійсненню таких правовідносин, які б охороняли людину від установлених державою правил. Тобто система дозволів у праві має охоронну властивість. Проте ця властивість обмежує особу, сковує її діяльність, оскільки потрібно здійснювати те, що дозволено.

Видається, що дозволяюча підфункція права здійснює, з одного боку, правове забезпечення у необхідному руслі, а з іншого - орієнтує на альтернативність поведінки. Перший напрям характеризується видимістю мети вчинків людини, а другий свідчить про її правовий кругозір чи правову освіченість. Так чи інакше обидва випадки перебувають у сформованому правовому полі і підкреслюють силу позитивного права.

Імперативний вид владно-профілактичної функції об'єднує заборонну і дозволяючу підфункції, проте ми вбачаємо в імперативності наміри держави встановити правопорядок. Тобто імперативна підфункція права спрямована на пошук форм і методів дії позитивного права, де виконувався б наказ, воля держави. Це свого роду установка на кінцевий результат, ідея правотворчості, де дається відповідь на запитання: яке право потрібне державі, котрий правовий режим необхідно запроваджувати. Після цього здійснюється своєрідне насаджування правової політики в усі сфери життя і поняття "необхідність" має бути пов'язане зі знанням законів. Іншими словами, імперативність права шляхом дозволів і заборон - це необхідний атрибут держави.

Імперативна підфункція права проявляється у різного роду навчаннях. Зокрема, авторитарний метод керівництва, сувора ієрархія у державних номенклатурах і т. ін. "насичені" повчанням, що побудоване на правовому насильстві: роби так, як сказано в законі, а не як вимагає право (у цьому є суттєва різниця і особливість імперативності права).

Остання підфункція владно-профілактичної функції права - це каральна, завдяки їй здійснюється встановлення правової істини та вини особи у неправомірних діях і відбувається засуджування, інкримінація, приписування, як визнання вини особи, встановлюється міра покарання. Тільки після цього настає притягнення до відповідальності у вигляді правових санкцій. Каральна підфункція права мас підстави для існування, адже буття людини у світі побудоване так, що за завжди треба платити, а за скоєні вчинки - відповідати. Тільки необхідно, щоби цю функцію права не сприймати як залякування. Залякування - це не заборона, а боязнь санкцій; страх перед відповідальністю не сумісні із загальним погрожуванням. Людина мусить знати про настання відповідальної кари за вчинене правопорушення.

Із каральною підфункцією права пов'язане оскарження, звільнення від дії правових санкцій. Навіть звільнення з місць позбавлення волі (в'язниці) чи з-під арешту здійснюється не стільки охоронною чи виховною функцією, як каральною. Адже враховується час, котрий дає необхідний ефект, тобто припиняється дія каральної функції права.

Звичайно, перелік розглядуваних функцій не є вичерпним, проте й цього достатньо, щоби підкреслити важливість функцій права, масштабність їхніх дій.

Функції позитивного права володіють такими властивостями: динамізм, монотонне зростання, обмеженість, перервність, нормо-встановлення, нормовідміна.

Динамізм права означає, що функції права не є догматичними. Коли в одному суспільстві окреме правове явище є злочином, то в іншому - ні. Навіть в одному суспільстві зі зміною часу одна функція права може відігравати різну роль (зокрема, наприклад з відміною смертної кари в Україні).

Монотонна (однотонна, однозвучна) функція права буває двох видів: монотонно зростаючою і монотонно спадною. Наприклад, коли більш суспільно небезпечному явищу відповідають більш суворі санкції, то матимемо монотонно зростаючу функцію права. У протилежному випадку, коли більшому суспільно небезпечному явищу відповідають менш суворі санкції, то функція права буде спадною, а фактично вона втрачає зміст і своє призначення.

Функція права обмежена, оскільки право не всесильне. Не всі суспільні явища право може врегулювати, цю властивість функції права дозволяється назвати також й недосконалістю.

Недосконалість функцій права розкривається через властивість перервності. Наявність прогалин у законодавстві, поява нових соціальних явищ та інші чинники вказують на те, що функції права інколи переривають свої дії (хоча б на деякий період).

Властивість нормовстановлення випливає із соціальних потреб людини. Норми встановлюються в міру потреби з метою регулювання суспільних відносин.

Властивість нормовідміни стосується негативних явищ і фактів, що регулювало право, чи колізійності, тобто функція права здійснює людяну дію, а "нелюдські" правові норми відміняє.

Таким чином, необхідність функцій права в суспільстві зумовлена правовідносинами, які реально існують у повсякденному житі і є відображенням правового поля у полі соціальних потреб. У такому відображенні дозволяється здійснити різноманітні класифікації, проте властивості функцій позитивного права залишаються в основному стабільними.

Існування права пов'язане з динамікою, проте тут панує чіткий розвиток та випробування зразків (моделей) права. Причому невдалі варіанти права не тільки не сприяють існуванню права, а й відіграють негативну роль у бутті, оскільки залишаються сліди, відбитки, неадекватного із природою формування правових норм, що завдає серйозної шкоди правовій онтології.

Стає очевидним, що онтологія права передбачає множину чинників для забезпечення макро- і мегаареалу. Тобто йдеться про природне право, в якому закладені потенційні дії людини в межах правомірності. Іншими словами, онтологія права ніби "випромінює" певні функції для забезпечення нормальної життєдіяльності людини. Дані функції скеровані на духовний світ людини, на його формування через нормування.

Онтологічні функції права - це постійне, незмінне відображення законів розвитку Природи у життєдіяльності людини.

Відомо, що у світі існує безліч законів живого та неживого та світу. Дані закони людина не здатна змінити, проте Природа може сама вносити відповідні корективи з дотриманням природної рівноваги.

Сьогодні завжди більш зрозумілим Стає вплив природних законів на поведінку людини. Достатньо згадати астрологічні закономірності, прогнози погоди, гороскопи тощо. Поведінка людини так чи так залежить (зумовлена станом організму, фізичним здоров'ям, віком, проявом сили волі і т. ін.) від буттєвості природних законів. Навіть неадекватним є тлумачення суб'єктивної сторони складу правопорушення, що свідчить інколи про неможливість пояснення причин неправомірної власної поведінки.

Коли ж розглядати функцію права у субстанційному розумінні, то вона є субстратом для права взагалі. Іншими словами, право існує тоді, коли має основу, носіїв множини одиничних явищ, тобто функцію (субстрат). Субстанційність функцій права визначається незмінністю, незалежністю від змінних станів. При зміні поведінки людини право виконує одні й ті ж функції, зокрема: захищає свобідну волю, формує правомірну поведінку, регулює необхідні правовідносини тощо. Через те доцільно розглянути структуру та види онтологічних функцій права.

У науці з'явилися плюралістичні концепції буття, засновані на через те, що світ не єдинообразний, а багатообразний, через те й існує. Тоді вважаємо, що існує полісубстанційні і Політеїстичні структури функції права. Це та внутрішня будова, яка визначає онтологію функції у взаємозв'язку складових частин із цілим. Цілим у даному випадку виступає не саме право, а його онтологічне призначення, сама цінність права, причому цінність як природного, так і позитивного права.

Розглядаючи моносубстанційні структури онтологічних функцій права, наголосимо на існуванні проблеми множинності світів. Існує два уявлення про буття, з точки зору його структури: ессенціальне (сутність) і екзистенціальне (існування). Звідси і два розуміння множинності світів (А. Багнюк).

Через те моносубстанцією для функцій права ми вважаємо правосвідомість. Адже право, зокрема природне, націлене на формування передусім високої правосвідомості. Перш ніж обирати певну дію, людина повинна знати про дозволене і заборонене та адекватно оцінювати це.

Таким чином, в основі моносубстанційної структури онтологічних функцій права лежить правосвідомість. Правосвідомість - єдина сутнісна основа реальності людини, серцевина і стержень поведінки. Навколо правосвідомості і заради неї існує право. У цьому полягає й ессенціальне у праві.

Ессенціальне породжує щонайменше дуалізм. Тут основними чинниками виступають думка та поведінка як духовне та тілесне у людській діяльності. Думка у праві формує правове мислення. Важливо зосередити увагу на онтології правового мислення, тобто дати відповідь на запитання: яким має бути правове мислення? Звичайно, формувати правове мислення - це важлива онтологічна функція права.

Справді, правове мислення - це вища онтологічна здатність особи як суб'єкта правовідносин. Проте правове мислення (думка) - це також не поведінка (дія). Вона лише конструює теоретичну модель поведінки і поміщає цю модель у правове поле, нормативно оформляє дії людини, тим самим стверджуючи необхідне оціночно-нормативне судження людини.

Онтологія позитивного права ніби не звертає уваги на правове мислення, думки. Воно стає лише в нагоді при визначенні суб'єктивної сторони правопорушення. Через те неправильна думка не може виступати складом правопорушення у позитивному праві. Проте думка має природно-правові цінності. У природному праві неправильні думки Породжують субстанційні структури буття людини. Дозволяється сказати, що первинне призначення людини у світі полягає передусім у правильності думок. Цю онтологічну вимогу до людини покликане забезпечувати природне (і значною мірою позитивне) право, що розглядається як певна функція. Відносно поведінки, то вона виступає зовнішнім проявом думки людини: немає думки - немає й поведінки. Проте нас цікавить не будь-яка поведінка, а лише правова, яка залежить від багатьох чинників, зокрема, переконання, вподобання, почуття, уявлення тощо. Дані фактори впорядковуються природним правом. Тобто онтологічна функція права має її полісубстанційну. структуру.

Полісубстанційні структури функцій права існують постійно і мають практичне застосування. Це стосується, зокрема, впливів різних чинників на правомірну поведінку особи. Інколи незначні, на перший погляд, чинники мають вирішальний вплив на поведінку в конкретній ситуації.

За винятком того, завдяки полісубстанційним структурам дозволяється глибше здійснити наукове дослідження функцій права, повніше виявити онтологічні особливості. Тим самим легше доводити зв'язок людини як мікрокосмосу з макрокосмосом, установлювати залежність поведінки від природних чинників тощо.

Субстратом для полісубстанційних і дуалістичних структур онтологічних функцій права є, безумовно, свідомість людини, а точніше - правосвідомість. Саме правосвідомість слугує спільною основою множини одиничних явиш, які охоплюють людину. Високий рівень правосвідомості зі свого боку формується, полісубстанційними структурами функцій права.

Онтологічні функції права дозволяється поділити на галузеві види: онтологічні функції галузей приватного права та онтологічні функції галузей публічного права.

Суть онтологічних функцій галузей приватного права полягає у визначенні особистісних потреб. У цих потребах проявляється і правова потреба людини. У цілому онтологічні функції приватного права зводяться до визнання захисту людської гідності та свободи незалежно від соціального чи майнового, стану людини. Онтологія приватного права забезпечує кожному необхідні природні блага, однаковими шляхами у природній пропорції.

Зміст онтологічних функцій публічного права полягає в через те, що воно діє незалежно від волі суб'єкта і захищає не тільки приватні, а й суспільні інтереси. Тобто правова відповідальність є обов'язковою. Інакше порушиться суспільний баланс, правова рівновага різних членів суспільства. Коли у приватному праві функції можуть не діяти, то у публічному вони активно-дієві. Проте головним є те, щоби правові норми публічного права були узгоджені з нормами не приватного права, а природного. Іншими словами, елементи природного права повинні бути наявними в обох видах права, тоді їхні функції виконуватимуть вимоги справедливості.

У цілому система онтологічних функцій позитивного права розвивалася і формувалася еволюційно. Вона пройшла такі етапи: настанови старших, ритуали, покора правителям, єдність у суспільстві, єдність духовного і матеріального, ідеального і реального, колишнього і теперішнього, моральні норми, справедливість, рівність, обов'язковість, взаємодопомога, покарання за порушення космічної гармонії, верховенство і панування законів, піднесення духу людини, подолання зла, зміцнення приватної власності, захист прав власника, міцність суспільних договорів, установлення рівноваги поміж свободою і рівністю, створення ідеального позитивного права, підкорення сили народного духу, створення у позитивному праві умов для реалізації природного права, формування внутрішнього переконання, захист прав і свобод людини, реалізація здібностей кожного та інші, що є окремими проявами онтологічних функцій природного права.

Таким чином, існує система онтологічних функцій права, яка об'єднана метафізичними уявленнями про буття людини та її існування. Структура і види онтологічних функцій права дають можливість виявити субстанції та субстрати права, які необхідні для належного праворозуміння, встановлення справедливого порядку і порядку свободи, що втілюється у правовій державі та пануванні права.

← Предыдущая страница | Следующая страница →