Поделиться Поделиться

Право зовнішніх зносин Європейського союзу

Правове регулювання зовнішніх зносин Європейського союзу

Міжнародна правосуб'єктність Євросоюзу

Першим питанням, що виникає при характеристиці механізму зовнішніх зносин ЄС, є питання про міжнародну правосуб'єктність цього об'єднання.

До підписання Лісабонських договорів про Євросоюз і функціонування Євросоюзу питання міжнародної правосуб'єктності ЄС не були врегульовані. Міжнародну правосуб'єктність мали тільки європейські співтовариства. Відповідні повноваження Європейського співтовариства були визначені в установчих документах та розвинуті практикою Суду ЄС. Завдяки саме практиці Суду ЄС мало місце розширення повноважень Співтовариства у цій сфері шляхом закріплення в судових рішеннях концепції паралельної компетенції. Основоположне значення в цьому плані має рішення Суду ЄС від 31 березня 1971 р. У ньому Суд ЄС тлумачить положення установчих документів відносно компетенції органів Співтовариства та зазначає, що правосуб'єктність Європейського співтовариства не обмежується лише його правоздатністю з питань діяльності Співтовариства у внутрішній сфері, а включає також правоздатність встановлювати договірні відносини з третіми країнами стосовно всіх цілей, зафіксованих у першій частині установчого договору. Тим самим Суд ЄС, спираючись на концепцію дорозумілої компетенції, визначив зовнішню компетенцію Співтовариства як природне поширення впливу внутрішніх відносин на міжнародні зв'язки. Це рішення Суду ЄС має значення і для ЄС як правонаступника Європейського співтовариства.

Відносно міжнародної правосуб'єктності ЄС per se, то це було остаточно вирішено тільки з набуттям чинності Лісабонськими договорами. Передусім потрібно підкреслити, що завдяки прийнятим у них змінам припинила своє існування досить складна конструкція трьох опор, на якій Євросоюз базувався до цього. Так, Лісабонський договір передбачає, що Європейське співтовариство припиняє своє існування, а Європейський союз стає його правонаступником уцілому (ст. 1 ДЄС).

Відтепер, згідно з положеннями ст. 47 ДЄС, яка дослівно повторила попередні положення відносно Співтовариства, "Союз наділений правосуб'єктністю" (анг. legal personality). Зміст такої правосуб'єктності розкривається в інших статтях установчого Договору. Зокрема, згідно до ст. 335 ДФЄС у кожній з держав-членів Союз має найширшу правоздатність, визнану національним законодавством за юридичними особами. Зокрема, він може отримувати та відчужувати рухоме й нерухоме майно та виступати стороною в судовому провадженні. Положеннями ст. 340 ДФЄС передбачено деліктоздатність ЄС.

При цьому, безпосередньо й чітко регламентоване право вступати у міждержавні правовідносини як суб'єкт міжнародного права в цих статтях відсутнє. Однак воно випливає з інших положень установчих договорів, в яких закріплені конкретні повноваження ЄС у сфері зовнішніх зносин, зокрема, відносно укладання міжнародних угод з третіми країнами (статті 207, 216 ДФЄС) та міжнародними організаціями (ст. 218) тощо. Попередня практика Суду ЄС відносно повноважень Європейського співтовариства у зовнішніх зносинах повною мірою поширюється на Євросоюз як правонаступника ЄС. Таким чином, ДФЄС побудований на визнанні функціональної правоздатності Союзу у сфері зовнішніх зносин.

У доданій до Лісабонського договору Декларації № 24 "Про правосуб'єктність Європейського союзу" зазначається, що "факт наявності у Європейського союзу правосуб'єктності, в жодному разі не уповноважує Союз видавати закони (англ, legislate) чи діяти поза компетенцією, даною йому державами-членами в Договорах".

Таким чином, вирішення проблеми правосуб'єктності Євросоюзу та ліквідація дуалізму "Європейський союз – Європейське співтовариство" має безумовно позитивне значення та спрощує сприйняття структури цього об'єднання в третіх країнах. Завдяки закріпленню правосуб'єктності Євросоюз у змозі реалізовувати закріплені у Лісабонському договорі положення стосовно цілей та завдань об'єднання, зокрема, утвердження своєї ідентичності на міжнародній арені, запровадження громадянства Союзу, забезпечення дотримання "aequis" тощо (статті 3, 21 ДЄС). Він може укладати від свого імені адміністративні чи приватноправові угоди, не кажучи вже про міжнародні договори. Євросоюз спроможний належним чином представляти об'єднану Європу в рамках міжнародних організацій і конференцій. На сучасному етапі це робиться за допомогою Голови Європейської ради, Високого представника Союзу із зовнішніх справ і політики безпеки та Комісії, а також шляхом співпраці поміж дипломатичними і консульськими місіями держав-членів, з одного боку, та Європейської служби зовнішньополітичної діяльності і представництвами Комісії в третіх країнах та міжнародних організаціях, – з іншого (статті 24, 27 ДЄС).

Обидва Лісабонські договори містять розділи, що регулюють діяльність Євросоюзу на міжнародній арені. При цьому зберігається поділ на два напрямки: діяльність Союзу відносно "загальнополітичних" проблем міжнародного життя, включаючи питання міжнародного миру, безпеки і військової співпраці, як і раніше, здійснюється в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ). СЗППБ перестає служити окремою "опорою" ЄС, проте зберігає за собою якість особливого напряму зовнішньополітичної діяльності Союзу, що регулюється Розділом V "Загальні положення про зовнішньополітичну діяльність Союзу і спеціальні положення про спільну зовнішню політику і політику безпеки" ДЄС. Водночас решта питань, зокрема всі економічні аспекти міжнародної діяльності Союзу, що відносилися раніше до компетенції Європейського співтовариства, відтепер регулюються положеннями Частини V "Зовнішньополітична діяльність Союзу" ДФЄС.

Особливості структури ЄС, його юридичної природи та права відображені у правових формах його участі у міжнародних відносинах. Оскільки ЄС є суб'єктом міжнародного права, його завдання полягає у забезпеченні узгодженості всіх напрямів співпраці держав-членів. Використання конкретної правової форми участі Євросоюзу в міжнародних відносинах багато в через що залежить від того, в рамках якого з цих компонентів здійснюється така діяльність. Так, проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки, хоча і реалізується з використанням інститутів Союзу, певною мірою перебуває поза межами компетенції об'єднання, і способом її реалізації є колективні дії держав-членів. Це знаходить своє відображення, наприклад, у колективних зовнішньополітичних заявах держав-членів ЄС.

Разом із тим, на практиці не завжди буває дуже легко чітко розподілити сфери компетенції, що відносять державам-членам чи ЄС.

Згідно з установчими договорами ЄС є правоздатним у сферах, які охоплюють: підтримку відносин з міжнародними організаціями (ООН, ОЕСР, ГАТТ/СОТ та іншими), укладання міжнародних угод, встановлення та розвиток дипломатичних відносин з третіми країнами тощо.

У відносинах з міжнародними організаціями ЄС використовує як традиційні форми, притаманні практиці інших міжурядових об'єднань, так і ті, що більш характерні для відносин держав з міжнародними організаціями. Прикладом останнього є членство ЄС у деяких впливових міжнародних організаціях, таких як ІАТТ/ СОТ, ФАО, ЄБРР.

Інша особливість, яка стосується форм реалізації з боку ЄС своєї міжнародної правосуб'єктності, пов'язана з посольським правом. На відміну від інших міжнародних організацій, ЄС заснував у багатьох країнах світу, включаючи Україну, свої дипломатичні представництва. Вони іменуються делегаціями Союзу і підпорядковуються Високому представнику Союзу. Делегації Союзу діють у тісній співпраці з дипломатичними і консульськими місіями держав-членів (ст. 221 ДФЄС). Водночас багато країн мають свої дипломатичні місії при Євросоюзі. Таку місію має і Україна. Створення Європейської служби зовнішньополітичної діяльності сприяє формуванню в межах Союзу власного дипломатичного відомства, яке діє паралельно з дипломатичними відомствами держав-членів (ст. 27 ДЄС).

Дуже змістовною є договірна практика ЄС. Через міжнародні угоди, укладені з іншими країнами, здійснюється розширення дії права ЄС на відносини з іншими суб'єктами міжнародного права, оскільки такі угоди можуть включати правові положення, запозичені з первинного та вторинного права ЄС, чи мати посилання на необхідність приведення внутрішнього права третіх країн у відповідність до положень окремих галузей права ЄС.

← Предыдущая страница | Следующая страница →