Поделиться Поделиться

Планування прокурором тактики судового провадження

Судові версії визначають зміст планування і тактику судового провадження. Водночас деякі працівники, у через те числі прокурори, висловлюють думку, що планування судового провадження доцільно здійснювати тільки по багатоепізодних та групових справах. Така позиція є помилковою, оскільки практика свідчить, що розгляд простих кримінальних справ необхідно здійснювати, запланувавши судове слідство. "Планування судового слідства е обов'язковим у кожній кримінальній справі, по якій проводилося дізнання чи попереднє слідство, а також у справах приватного обвинувачення".

Аналіз праць, в яких автори висловлюють думку про необхідність планування, дає підстави зробити висновок, що більшість із них пропонують планування як перевірку версій під час досудового слідства. Проте неможливо не враховувати, що і під час судового провадження виникають версії, які також необхідно перевіряти. Через те питання про судові версії потребують свого висвітлення відносно всього судового розгляду, а в даному випадку у зв'язку з плануванням судового слідства. Л.Ю. Ароцкер визначає судову версію як "обґрунтовану пропозицію суду про наявність чи відсутність подій злочину, обставини його здійснення і про винуватість підсудного".

У початковій стадії побудови версій суд оперує доказами, зібраними по справі. На відміну від слідчих версій, які в ряді випадків ґрунтуються як на доказовій, так і на орієнтовній інформації, судові версії повинні мати за основу тільки докази. Через те початкова версія суду по суті є версією обвинувачення, представленою прокурором. Разом із тим ця версія не є остаточною та вона може піддаватися суттєвим корективам у процесі судового провадження. Неможливо виключити і такий варіант, коли в суді виникають нові версії з пред'явленням і вивченням нових доказів.

Більше того, навіть на початку судового провадження, приймаючи головною версією ту, яка закріплена в обвинувальному акті досудового слідства, суд повинен завжди мати на увазі контрверсію, щоби не схилитися до обвинувальної позиції. Наявність такої контрверсії може стосуватися кожного з елементів складу кримінального правопорушення: самого факту злочинної події, механізму його здійснення, суб'єкта, його вини.

Судова версія – це не лише основа для планування судового провадження, проте і припущення, які перевірені в суді, становлять достовірні висновки та є основою вироку. Як і будь-яка версія, судова будується з урахуванням усіх доказів, зібраних по справі. При вивченні доказового матеріалу суд ураховує і приймає версію обвинувачення, проте це не заважає йому та іншим учасникам процесу вже в цій стадії висувати пропозиції, які вимагають перевірки під час судового провадження. Звідси уважне ставлення суду до всіх фактів, які встановлюються під час судового провадження, як уже відомих із матеріалів досудового слідства, так і нових. Коли нові факти будуть досить обґрунтованими, вони повинні бути включені до нової версії суду. При цьому основу судової версії мають становити не просто різні факти, а визначена їх сукупність, обставини, які перебувають у причинних зв'язках. Версія має бути такою, що перевіряється.

Коли судом відхиляються які-небудь доказові факти, що не узгоджуються з його версією, то це має бути достатньою мірою обґрунтовано. Суд повинен указати, через що він відхиляє інші версії та докази, які їх обґрунтовують.

Прокурор використовує версію обвинувачення при відпрацюванні концепції судового провадження і підготовці на цій основі особистих пропозицій, які він намічає довести до суду після оголошення ним обвинувального акта. У розробці даної концепції і підготовці пропозицій значну роль відіграють положення КПК України. У першу чергу це вимоги ст. 22 КПК України, яка закріпила принцип змагальності сторін. Даний принцип, безумовно, важливий сам по собі і визначає багато інших положень судового провадження: порядок допиту свідків, подання доказів, оголошення протоколів досудового слідства та ін. Особливе значення має положення про те, що суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, не виступає ні з боку обвинувачення, ні з боку захисту, а створює їм необхідні умови для виконання ними їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків (ч. 6 ст. 22 КПК України). Це положення, за винятком інших його значень, може тлумачитись як можливість внесення сторонами пропозицій відносно планування та проведення слідства з метою створення необхідних умов реалізації їх процесуальних функцій.

У нормах КПК України передбачено перелік таких судово-слідчих дій, як: допит обвинуваченого, потерпілих, свідків, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, експертів, заслуховування їхніх висновків, огляд речових доказів, оголошення протоколів слідчих дій та інших документів.

Так, норми КПК України вказують на можливість проведення під час судового слідства таких слідчих дій, як: допит учасників процесу – обвинуваченого (ст. 351), свідка (ст. 352), потерпілого (ст. 353), пред'явлення для впізнання (ст. 355), допит експерта в суді (ст. 356), дослідження речових доказів (ст. 357), дослідження документів (ст. 358), огляд на місці (ст. 361 КПК України) та ін. Прокурору слід ураховувати дані обставини при плануванні судового провадження.

При плануванні звертають увагу на ті положення, які стосуються порядку проведення слідчих дій. На нашу думку, це: а) надання прокурору, котрий уперше вступив у справу, часу для ознайомлення з матеріалами справи і для підготовки до участі в судовому засіданні; б) можливість повторення в цій ситуації допитів свідків, потерпілих, експертів і проведення інших слідчих дій; в) надання державним обвинувачем доказів і викладення ним своєї думки з цих та інших питань, які виникають під час судового провадження; г) пред'явлення чи підтримання цивільного позову; г) можливість відмови від обвинувачення.

Вимоги ст. 49 КПК України про залучення захисника для здійснення захисту може впливати на планування і порядок судового провадження. Особливе значення мають статті 347 і 349 КПК України, що визначають порядок судового розгляду, вимоги яких обов'язково враховуються при його плануванні.

Стаття 347 КПК України визначає, що судовий розгляд починається з оголошення прокурором короткого викладу обвинувального акта, а ст. 349 КПК України передбачає, що обсяг доказів, які підлягають дослідженню, та порядок їх дослідження визначаються ухвалою суду.

Докази зі сторони обвинувачення досліджуються у першу чергу, а зі сторони захисту – у другу (ст. 349 КПК України). Допит обвинуваченого починається з пропозиції головуючого надати показання відносно кримінального провадження, після чого обвинуваченого першим допитує прокурор, а потім захисник (ст. 351 КПК України). Суд має право протягом усього процесу допиту обвинуваченого учасниками судового розгляду ставити йому запитання для уточнення і доповнення його відповідей. Даний порядок дослідження доказів свідчить, що принцип змагальності процесу знайшов своє реальне та повне закріплення в КПК України. Разом із тим він має основне значення при визначенні порядку судового провадження, а таким чином, його планування. Прокурор зобов'язаний обов'язково враховувати дані положення, коли відпрацьовує свої пропозиції при плануванні, у через те числі маючи на увазі і виконання інших, за винятком названих, окремих слідчих дій (огляд, експертизи та ін.).

При розробці плану судового провадження основним є те, що версії мають бути перевірені. Для прокурора – це версії обвинувачення, через те після оголошення ним обвинувального акта він мусить бути готовим на пропозицію судді висловити свої конкретні пропозиції відносно порядку проведення судового провадження. При цьому прокурор повинен ураховувати, що справу вивчено захисником, з боку якого можуть з'явитися контрпропозиції.

Плануючи відповідний варіант судового слідства, прокурору доцільно згрупувати докази, для того щоби їх пред'явлення мало цілеспрямований характер. Так, групування доказів можливе по епізодах, по особах, по механізму здійснення злочинів. При цьому прокурору слід мати на увазі, що послідовність переліку обвинувачених чи свідків в обвинувальному акті не є для нього обов'язковим відносно черговості їх допиту. Доцільно спланувати і першим допитати того обвинуваченого, котрий давав під час досудового слідства найбільш конкретні свідчення, що пізніше були підтверджені іншими доказами. Тактично правильно спочатку пред'явити суду такі докази, а потім пропонувати перейти до інших. Так само необхідно підходити

і до планування допиту свідків. Вони теж не завжди вказані в списку в бажаній послідовності при їх допиті. Більше того, не завжди всіх свідків доцільно викликати та допитувати в суді. Це стосується тих свідків, показання яких не забезпечують нової доказової інформації, а повторюють уже викладене іншими. Важливо визначити, кого і в якій послідовності допитувати, через те прокурор повинен визначити для себе, які обставини мають бути висвітлені в кожному випадку, які питання слід задавати при допиті, які докази і допоміжні матеріали (схеми, таблиці, картки) необхідно використати. При цьому прокурор повинен визначити для себе, які обставини і якими процесуальними діями вони можуть бути встановлені, за яких ситуацій необхідно допитати експерта чи призначати експертизу, за яких – участь спеціаліста, які обставини доцільно встановити не з одного, а з декількох джерел.

Вирішуючи дані та подібні до них питання, прокурору слід зважати на можливість поповнення прогалин слідства, які він виявив при ознайомленні з матеріалами кримінальної справи. При цьому він мусить мати на увазі не тільки особисті дії відносно усунення прогалин слідства, а й можливі дії суду. Наприклад, передбачаючи діяльність проведення в суді експертизи, він планує заявити клопотання про виклик відповідного фахівця.

Пропозиції прокурора відносно планування судового провадження завжди повинні враховувати вид вчиненого злочину. Доцільніше було б розробити криміналістичну методику розгляду справ у суді по окремих видах злочинів. Маючи таку методику, прокурору легше передбачити план майбутнього судового провадження і запропонувати обґрунтовані пропозиції відносно його проведення. За відсутності цих методик треба орієнтуватися на методику розслідування таких злочинів і на їх криміналістичну характеристику. Це дасть змогу згрупувати докази за механізмом здійснення злочину, за суб'єктами тощо.

Поряд із цим заслуговує засудження практика, коли державний обвинувач поводиться пасивно при визначенні порядку дослідження доказів і його пропозиція відносно того, що судове провадження треба здійснювати "у відповідності до норм КПК України" чи "допитати свідків згідно зі списком в обвинувальному висновку", є безмотивованою і непродуманою. Пропонуючи відповідний порядок дослідження доказів, котрий відповідає нормам криминального процесуального кодексу, прокурор повинен коротко, проте змістовно обґрунтувати свої пропозиції.

Визначенням послідовності допиту обвинувачених, свідків і потерпілих не вичерпуються пропозиції прокурора.

У розпорядженні учасників процесу цілий ряд слідчих дій, і реалізація їх може бути необхідною під час судового провадження. Через те державний обвинувач повинен мати свої пропозиції і в цьому випадку. Тут головним є не тільки те, якому слідчу дію запропонувати провести і як це обґрунтувати, проте і тактично правильно визначити момент її проведення в судовому провадженні, погодити її за часом, а можливо, за місцем з іншими слідчими діями.

Узагальнюючи сказане, дозволяється констатувати, що на підставі ретельного вивчення матеріалів кримінальної справи і враховуючи вид здійсненого злочину, державний обвинувач повинен заздалегідь визначити найбільш доцільну тактику судового провадження, яка забезпечить всебічне, повне і об'єктивне дослідження доказів по справі. Ця тактика має реалізовуватися за активною участю прокурора, котрий пропонує суду черговість дослідження доказів: почати з допиту обвинуваченого чи свідка, у якій послідовності допитувати обвинувачених, свідків, у якій частині судового слідства провести огляд речових доказів, огляд і оголошення документів, чи викликати експерта на допит, чи провести додаткову чи повторну експертизу та ін.

Безумовно, що дані та інші пропозиції прокурора будуть скориговані з боку захисника, а також рішенням суду. Разом з тим на стадії представлення доказів з боку обвинувачення прокурор має право і можливість відстоювати свою позицію відносно порядку судового провадження. Особливу увагу прокурор повинен звернути на можливість виникнення в суді питання відносно визнання доказів недопустимими, які можуть бути виявлені також під час ознайомлення з матеріалами справи, через те дані обставини прокурором повинні бути враховані, коли вони не призводять до недопустимості розгляду справи в суді. Складніше може бути з доказами, зібраними з порушенням конституційних прав і свобод людини чи з такими порушеннями КПК України, які позначилися чи могли позначитись на їх достовірності, і які не можуть становити підґрунтя обвинувачення. Не може служити доказами повідомлена свідком, потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим та іншими допитаними особами інформація, джерело якої невідоме чи його неможливо перевірити.

Дані обставини можуть стати відомими тільки в суді, в умовах гласного, безпосереднього, змагального розгляду. Через те реакція прокурора повинна бути швидкою і без помилок за умови, що він добре вивчив матеріали справи і належним чином підготувався до підтримання обвинувачення. При визнанні судом доказу недопустимим і виключенні його із числа доказів прокурор повинен звернути увагу учасників процесу на наявність інших достовірних доказів, які підтверджують той чи інший факт.

При формулюванні перед судом своїх пропозицій відносно черговості розгляду доказів прокурор мусить це зробити, ураховуючи наукове обґрунтування своїх пропозицій. Знаючи наукову основу формулювання такого переконання, прокурор постійно повинен мати на увазі, що його завдання в судовому розгляді – переконати в першу чергу суд та інших учасників процесу у правильності його позиції як державного обвинувача, що доказує винуватість обвинуваченого. Через те і способи, які він визначає при пред'явленні доказів, а також при плануванні їх застосування, повинні відповідати вимогам наукової обґрунтованості, спираючись на всі аспекти формування внутрішнього переконання: психологічні, процесуальні і морально- етичні. А це означає, що при плануванні і пред'явленні доказів прокурор повинен науково обґрунтувати дієвість доказу, продемонструвати його відповідність правилам допустимості, достовірності та належності й на підставі цього, порівнявши його з іншими доказами, продемонструвати його доказове значення.

При цьому необхідно враховувати судово-слідчу ситуацію, яка склалась на момент судового провадження, і психологію суддів, яка виявилась у даний час. Зважаючи на дані фактори, державний обвинувач у процесі свого виступу може зробити акцент на моральний аспект формування внутрішнього переконання суддів. Попереднє ретельне вивчення матеріалів справи дасть змогу прокурору за його участі в плануванні судового провадження визначатися з тим, чи мають місце прогалини слідства чи їх немає, і коли вони є, то яким чином їх дозволяється заповнити.

Значним фактором, котрий впливає на планування і порядок судового слідства, є те, чи визнає свою вину обвинувачений. Деякі автори висловлювали обґрунтовані пропозиції про те, що коли обвинувачений не визнав своєї вини, то дослідження доказів треба починати з допиту свідків, які викривають обвинуваченого, а потім переходити до допиту обвинуваченого. Підставою для таких пропозицій є те, що в ході допиту свідків суд може одержати ряд викриваючих доказів, які потім можуть бути використані при допиті обвинуваченого. Інші автори висловлюють пропозиції відносно початку дослідження доказів із допиту обвинуваченого.

З аргументами першої групи авторів слід погодитися. Дійсно, продемонструвавши суду докази, які викривають обвинуваченого і стали відомі з допиту свідків, державному обвинувачеві легше проводити допит обвинуваченого, використовуючи дані докази, переконуючи суд у винуватості останнього. Проте при цьому необхідно мати на увазі істотні особливості психології допиту свідків (потерпілих), які здатні перешкодити одержанню бажаного ефекту.

Допитуючи свідка в суді, необхідно уважно стежити за формою запитань, які йому ставлять, чи не підвищує вона напруження стану свідка, чи не відхиляє його з правильної позиції. Впливає на свідчення свідка і фактор забудькуватості інформації. Разом із тим інформація, яка вже повідомляється свідком у судовому провадженні, відома суб'єктам дослідження доказів. У судовому провадженні вона має скоріше нагадувальний характер. Через те спроба сторін нагадати свідку про забуті ним факти може виглядати як підказка, яка спонукає його дати свідчення в інтересах однієї зі сторін. Необхідно враховувати і такий психологічний фактор, як репродукція відтворення. Інакше кажучи, у допитуваного формується у свідомості не та картина, якому він зобразив як свідок злочину, а та, про якому він давав свідчення під час досудового слідства і можливо декілька разів. З'ясувати що-небудь нове із другої картини досить складно.

Прокурору необхідно пам'ятати про це і викликати у допитуваного в пам'яті початковий зоровий образ, котрий не був змінений подальшими свідченнями. Деяке значення при допиті свідків має і реакція присутніх на процесі, що також може плутати свідка, навіть при активних діях судді із підтримання певного порядку. Усе це необхідно враховувати при конкретному вирішенні питань: з чого починати дослідження доказів – з допиту обвинуваченого чи свідків. Заздалегідь передбаченої схеми тут не може бути. Л. Ю. Ароцкер запропонував такий порядок дослідження доказів у судовому засіданні, вважаючи, що він найбільш результативний:

а) у першу чергу необхідно дослідити ті факти, що найбільше обґрунтовані доказами, зібраними під час досудового слідства (свідчення свідків-очевидців, які докладно розповідають про обставини справи);

б) дослідити факти в певній послідовності (хронологічні чи інші), яка дає можливість найбільш повно і всебічно дослідити обставини справи (наприклад, спочатку з'ясовуються обставини на місці злочину і проводиться судовий огляд місця події, потім допитуються свідки, очевидці і підсудний, а потім проводиться експертиза і пред'являються речі для впізнання і т. ін.);

в) додержуватися певної послідовності при проведенні не тільки різних, а й однакових судових дій, наприклад при допиті лише свідків, потерпілих чи тільки обвинувачених.

Так, свідків, які мають важливі дані, слід допитувати в першу чергу, а потім свідків, які володіють певною кількістю корисних відомостей. Доцільно спочатку допитувати обвинувачених, які давали під час досудового слідства найбільш повні і розгорнуті свідчення, а потім обвинувачених, які у своїх свідченнях дають певний обсяг інформації, і, нарешті, обвинувачених, які заперечують свою вину. Така послідовність допиту цілком виправдана, як зазначав автор, через те, що дає змогу державному обвинувачу використати найбільш докладно свідчення одного підсудного для викриття інших, які не визнають себе винуватими.

У наведеній концепції Л. Ю. Ароцкера, на наш погляд, усе правильно, і вона може бути використана у відповідних ситуаціях. Проте однією такою концепцією не вирішується і не може бути вирішена тактика судового провадження в цілому, як і позиція державного обвинувача частково. У практичній діяльності рідко бувають такі ситуації, коли допитуваних осіб дозволяється чітко поділити на категорії: добросовісні – недобросовісні, які володіють інформацією в повному обсязі чи частково і т. д. Свідок із малим обсягом інформації може знати і повідомити одну деталь, яка буде ціннішою, ніж свідчення багатьох інших. Шаблону в підході до визначення тактики судового слідства не може бути. Щоразу необхідно враховувати всі фактори, які визначають як природу доказів, так і способи доказування, використані для їх отримання.

Певні труднощі створюються при підтриманні державного обвинувачення по багатоепізодних провадженнях, де суб'єктами злочинної діяльності є члени злочинного угруповання (організації). Тут ε можливими кілька варіантів планування судового слідства:

а) планується дослідити весь комплекс дій по кожному епізоду: допитуються обвинувачені, свідки, потерпілі, досліджуються документи і речові докази, заслуховуються експерти. Такий прийом дає змогу досконально вивчити кожний епізод, проте не створює загальної картини злочинної діяльності й чіткого уявлення відносно ролі кожного з підсудних (членів організованого злочинного угруповання – ОЗУ) і всієї їх злочинної діяльності;

б) планується провести тільки допити свідків і обвинувачених по кожному епізоду окремо, усі інші докази дослідити відносно всіх епізодів одразу. Такий варіант доцільно застосовувати в ситуації, коли обвинувачений заперечує свою вину, а свідки його викривають. Одночасне дослідження всіх цих доказів без поділу їх по епізодах сприяє формуванню уявлення в цілому про злочинну діяльність ОЗУ;

в) планується провести по всіх епізодах тільки допит обвинувачених, а інші допити проводити, не пов'язуючи з епізодами, проте конкретизуючи відносно кожного підсудного.

Останній варіант Л. Ю. Ароцкер визнає як такий, що найбільш часто трапляється в судовій практиці. Можливо, це було характерним для 70-х році. XX ст., коли узагальнювався матеріал, котрий ми наводимо. За сучасних умов дослідження доказів, у через те числі допити та інші слідчі дії, необхідно планувати і здійснювати так, щоби із аналізу конкретних епізодів складалася загальна картина дій обвинувачених, особливо організованого злочинного угруповання, щоби дозволяється було встановити не тільки рольову функцію членів, а й конкретні дії кожної особи по кожному епізоду, а це може забезпечити тільки комбінація 1-го і 2-го варіантів. Доцільно запланувати спочатку допит кожного обвинуваченого по кожному з епізодів, а потім дослідити докази, які відносять до всіх епізодів і до всіх обвинувачених. При цьому, як уже зазначалося, першим необхідно запланувати допит тих обвинувачених, які визнали себе винними і давали відповідні свідчення.

Головне в плануванні вибрати таку тактику слідства, щоби державний обвинувач у процесі судового слідства мав змогу продемонструвати суду докази, які спростують усі інші версії, і на цій основі переконати суд у винуватості обвинуваченого.

← Предыдущая страница | Следующая страница →