Поделиться Поделиться

ПЕРЕДМОВА

Транспорт відіграє важливу роль як у житті окремо взятої людини так і держави в цілому. Транспорт дав людині можливість долати відстані, переміщувати вантажі, поєднувати народи. Водночас транспорт є джерелом підвищеної небезпеки, як для людини так і оточующого середовища. Розвиток транспортної системи України за кращими європейськими зразками, активізація міжнародної торгівлі та визначення найоптимальніших вантажопотоків із найменшими витратами потребують чіткої правової регламентації.

У цьому контексті вивчення студентами юридичного факультету "Транспортного права" як окремого спецкурсу, чи поглиблення знань під час опрацювання теми: "Правове регулювання господарської діяльності у сфері транспорту" у межах вивчення "Господарського права" є надзвичайно актуальним.

Метою вивчення дисципліни є набуття студентами знань про будову, стан, функціонування транспортної системи України і суб'єктів транспортних правовідносин, правові засади діяльності окремих галузей транспорту (залізничного, автомобільного, повітряного, морського та річкового, трубопровідного) та особливості господарювання транспортних підприємств.

Навчальний курс передбачає вивчення як теоретичних питань юридичного забезпечення діяльності транспорту в цілому, так і окремих його галузей, набуття практичних навичок роботи з нормативно-правовими актами, що регулюють суспільні відносини у сфері надання транспортних послуг, правове становище суб'єктів господарювання на транспорті, укладення та забезпечення виконання договорів перевезення, юридичної відповідальності за порушення транспортних правил.

Особливість курсу полягає в через те, що автори представленого навчального посібника "Транспортне право" не тільки викладають теоретичний матеріал, а й пропонують до вирішення тестові завдання для кожної теми та питання для самоконтролю.

Навчальний матеріал, котрий викладений у посібнику, тісно пов'язаний з чинним законодавством і правозастосовчою практикою. Через те є придатним до використання не тільки студентами і викладачами, а й практикуючими юристами, перш за завжди, юридичних відділів та департаментів транспортних підприємств та установ.

Авторський колектив навчального посібника: к.ю.н., доцент кафедри цивільного та господарського права М. В. Гаєвець (Тема 1: п. 3; Тема 2: п. 2,3.; Тема 7); доцент, к.ю.н., доцент кафедри цивільного та господарського права І. В. Горіславська (Тема 1: п. 2; Тема 4; Тема 6), к.ю.н., старший викладач кафедри цивільного та господарського права Ю. С. Канарик (Тема 3), доцент, к.ю.н., завідувач кафедри цивільного та господарського права Л. О. Панькова (Передмова, Тема 1: п.1., Тема 8), асистент кафедри цивільного та господарського права Н.А. Поліно (Тема 2: п.2, Тема 5), д.ю.н, професор кафедри цивільного та господарського права О.П. Світличний (Тема 9).

ТРАНСПОРТНЕ ПРАВО У СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ

Поняття, предмет та методи транспортного права

В умовах проведення в Україні правової реформи важливого значення набуває проблема подальшого розвитку і вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері транспортної діяльності, їх місця в правовій системі держави, від вирішення якої значною мірою залежить успіх розвитку багатьох галузей економіки й ринкових відносин.

Транспорт (від лат. Transporto – переношу, переміщаю), третя, після промисловості та сільського господарства, галузь матеріального виробництва та інфраструктури, що забезпечує економічні, організаційні, соціальні зв'язки, шляхом пересування вантажів і пасажирів, з метою задоволення потреб держави, суспільства та населення в перевезеннях.

Транспорт також розглядають як сукупність механічних засобів перевезень, виробничо-технологічного комплексу, суб'єктів господарювання, які забезпечують потреби держави, інших суб'єктів господарювання та населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім споживачам.

Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями, пароплавствами, суб'єктами господарювання у морських портах, автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, коли це передбачено їх статутами.

Транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування транспорту, шляхи сполучення, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури, є загальнодержавною власністю і відносять до єдиної транспортної системи.

У сучасній юридичній науці на рівні дисертаційної роботи досліджено історико-правові аспекти виникнення торговельно- транспортного промисла та формування транспортної системи на території України. Так, потужний торговельно – транспортний промисел (чумацтво), як прототип сучасної української транспортної системи зародилося у часи княжої доби, коли існувала так звана караванна торгівля та остаточно сформувалося як соціально-економічне явище на Подніпров'ї у другій половині XV століття.

Транспорт сприяв територіальному поділу праці, сприяв формуванню і розвиткові економічних районів України. Завдяки транспортові українські землі мали можливість розвивати ті галузі промисловості і сільського господарства, для яких у тих чи інших регіонах були найсприятливіші природні й економічні умови.

При цьому, звичаєве (неписане) право в початковий період розвитку стихійної підприємницької торговельно-транспортної активності населення було основним регулятором відносин. Зокрема, на основі звичаєвого права відбувалось формування чумацької валки, обрання отамана, узгодження маршрутів, укладання контрактів на перевезення товарів.

Україна в період ХУП-ХІХ ст. перебувала у складі різних держав, то на даний вид діяльності поширювалось законодавство цих країн. Це, зокрема, князівські, королівські, гетьманські, царські привілеї на торгівлю окремим особам шляхетського стану та нормативні документи, що обмежували торгівлю певними видами товарів, встановлювали державну монополію на них.

З поширенням в Україні Магдебурзького права окремі міста здобували привілеї відносно зосередження, зберігання товарів (право складу) та оптової торгівлі ними.

У роки становлення української держави за часів Б. Хмельницького торговельно-транспортне підприємництво урегульовувалось гетьманськими універсалами, привілеями, що сприяли розвитку торгівлі в гетьманській державі та на Запорожжі. Пізніше на українських землях починають поширюватись російські джерела права, в через те числі й у сфері торгівлі. Такими, були "Торговий Статут" 1653 року та "Новоторговий Статут" 1667 року.

Після третього поділу Речі Посполитої землі Правобережної України наприкінці ХVIIІ ст. ввійшли до складу Російської імперії. Перед новоствореними органами місцевої влади постало завдання формування системи влади за "загальноросійським взірцем".

Створення системи доріг та їх утримання було запорукою ефективного управління новими землями у межах Київської, Подільської та Волинської губерній.

Практично всі дороги утримувалися за рахунок так званої дорожньої повинності. Російській владі доводилося видавати окремі розпорядження по утриманню найважливіших мостів і перевозів. Кошти на це необхідно було вишукувати із "сум міських прибутків", казна покривала лише мізерну їх потребу коштів, які виділялися на ремонт казенних установ.

20 листопада 1809 року "Учреждением об управлении водяными и сухопутными сообщениями" вся територія Росії була розділена на 10 різних за розмірами округів. При головному директорові Управління була заснована експедиція, яка поділялася три підрозділи: водних сполучень, сухопутних і торгових портів. Дане відомство здійснювало державне управління всіма видами наявного тоді транспорту: річкового, морського і сухопутного. У його функції входило поліпшення водних комунікацій (будівництво каналів) і прокладка шосейних доріг (трактів).

Із вступом на престол Миколи І роботи з будівництва, реконструкції та утримання доріг дещо пожвавилися, бо вони, за винятком економічних, виконували важливу військову функцію – від їх стану залежала мобільність військ.

16 грудня 1832 року Микола І дав розпорядження Сенату про побудову шосе від Києва до Броварів. Для його виконання було створено спеціальний економічний комітет з будівництва під керівництвом начальника округу.

За законом від 29 вересня 1832 року у відання Головного управління шляхів сполучень було передано будівельну справу, а також створено губернські будівельні комісії. Будівельна й дорожня комісії очолювалися губернатором.

Усі дороги Росії Статут шляхів сполучень від 24 березня 1833 року розподіляв на п'ять класів: головні шляхи, великі шляхи, звичайні поштові шляхи з губернії у губернію, повітові, поштові та торгові шляхи, сільські та польові дороги.

Держава взяла на себе піклування тільки про перший клас доріг (всього 10 до 1833 року, серед них тракт Москва – Київ). Дані шляхи фінансувалися з державного бюджету, ними завідували органи Головного управління шляхів сполучень та громадських будівель. Класи доріг з другого по четвертий перебували у віданні губернських будівельних та дорожніх комісій і утримувалися за рахунок "земських повинностей". Зовсім "безпритульним" виявився п'ятий "класс" шляхів – вони перебували у віданні "селищ та власників".

26 березня 1836 року місцеві органи шляхів сполучень черговий раз були реорганізовані: кількість округів скоротилася до п'яти, для завідування округами засновувалися очолювані начальниками окружні правління з більш широкою компетенцією відносно проектів, технічної звітності, нагляду за діяльністю відносно торгів на будівництво і ведення господарських розрахунків та звітності. 7 липня 1849 року видано сенатський указ про реорганізацію губернських будівельних і дорожніх комісій та створення об'єднаних комісій у губерніях під головуванням губернатора.

Віданню губернських дорожних і будівельних комісій "відносно дорожньої частини" підлягали "устрій та нагляд за утриманням у справності" доріг другого – четвертого "классу", а також мостів, переправ і перевозів.

Наступний етап розвитку транспорту був, значною мірою пов'язаний із появою залізниці та пароплавів. Перший паротяг для залізниці було випробувано в Англії у 1804 році, а першу у світі комерційну залізницю було побудовано у 1825 році поміж англійськими містами Стоктон і Дарлінгтон. У 1832-1835 роках було розпочато будівництво залізниць у Франції, Бельгії та Німеччині.

У 1861 році завершилося будівництво залізниці Краків–Перемишль, яка з'єднала Західну Україну з Віднем. У 1864 році вона була прокладена до Львова. Перша дільниця від Одеси до Балти була побудована в листопаді 1865 року, а у 1867-1869 роках була продовжена до Елисаветграду (Кіровограду) і Крюкова (на Дніпрі).

В 1870 році Одеса з'єдналася залізницею з Києвом та мережею залізниць, що існувала в Російській імперії. У 1885 році було ухвалено Загальний статут російських залізниць, котрий врегулював особливості укладання господарських договорів, а також різні правовідносини у сфері залізничного транспорту.

У наступні десятиліття залізнична транспортна мережа охопила Чернівці, Стрий, Тернопіль, інші міста й містечка. Проте будівництво залізниці в Західній Україні не викликало бурхливого розвитку важкої індустрії, як це відбувалося в Західній Європі.

У 1913 році загальна довжина залізниць на території України (у сучасних кордонах) склала 15,6 тис. км, вантажообіг залізничного транспорту досяг 19,9 млрд. ткм, тобто близько 1/3 загального вантажообігу залізниць Росії.

Період до 1914 року характеризується технічним розвитком і значним поширенням залізничного, морського і річкового транспорту, після війни – появою і бурхливим розвитком нових видів транспорту: автомобільного, повітряного і трубопровідного. Промисловий переворот наприкінці ХVIII ст. означав перехід від мануфактурного виробництва до машинної індустрії, внаслідок чого суттєво зросли масштаби виробництва. Це в свою чергу вимагало різкого збільшення перевезень масових вантажів, насамперед палива і сировини.

Період розвитку транспортного господарства після жовтневого перевороту 1917 року характеризуєть значним скороченням обсягів перевезень вантажів порівняно з довоєнним періодом та масштабним роботам з відновлення і реконструкції існуючої залізничної мережі.

Основними нормативно-правовими актами, що регулювали діяльність транспортних підприємств в СРСР, були ЦК РРФСР 1922 року, Основи цивільного законодавства СРСР 1961 року, Цивільні кодекси союзних республік, Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про поліпшення планування, організації перевезень народногосподарських вантажів та пасажирів і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності роботи підприємств та організацій транспорту"

1982 року тощо. Окремі нормативно-правові акти було прийнято для регулювання відносин у певній галузі транспорту. Так, актами, що регулювали морські та річкові перевезення, були КТМ СРСР 1968 року та Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затверджений Радою Міністрів СРСР 15 жовтня 1955 року.

Основними нормативними актами у сфері автотранспорту були Статут автомобільного транспорту УРСР, Правила безпеки дорожнього руху, Положення про автотранспортне підприємство, Постанова Ради Міністрів УРСР "Про матеріальну відповідальність автотранспортних підприємств, вантажовідправників і вантажоодержувачів за неналежне використання контейнерів, що відносять Міністерству автомобільного транспорту УРСР, при перевезеннях вантажів автомобільним транспортом" від 28 жовтня 1974 року, Постанова Ради Міністрів УРСР "Про переведення на нові умови господарювання об'єднань (підприємств) і організацій автомобільного транспорту загального користування" від 11 грудня 1986 року та ін.

Діяльність авіаперевізників, аеропортів та інших суб'єктів господарювання, що забезпечують функціонування авіаційної галузі регулювалася, зокрема Правилами перевезень пасажирів, багажу та вантажів повітряними лініями СРСР.

Діяльність підприємств залізничного транспорту, за винятком загального транспортного законодавства, регулювалася нормами Статуту залізниць СРСР, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 6 квітня 1964 року, Правил залізничних перевезень, а також Положення про залізниці, що були структурними підрозділами відповідних міністерств у республіках.

З набуттям незалежності Україною питання правового регулювання у сфері транспорту набуло нового змісту.

Поняття транспортного права в юридичній літературі розглядалося також на початку XX століття, коли з'явилися головні принципи його побудови й виникла необхідність визначити відповідне місце в системі права.

Таким чином, питання визначення поняття транспортного права є досить дискусійним.

Відносно поняття транспортного права України, то його дозволяється розглядати в кількох значеннях: як галузь (підгалузь) права, як галузь законодавства, як галузь юридичної науки і як навчальну дисципліну.

Найбільш дискусійним є питання відносно місця транспортного права у системі права. Одні автори, категорично стверджують, що транспортне право є самостійною правовою галуззю і міжгалузевою наукою, інші заперечують існування транспортного права як самостійної галузі права.

На підставі проведеного аналізу, ми схильні підтримати позицію, згідно якої, транспортне право може бути визначено як підгалузь господарського права.

Цілком обгрунтованою є думка О. Клепікової, що галузевий об'єктивізм зумовлює визначення транспортних правовідносин із загальнотеоретичних позицій, відокремлюючи їх від інших правовідносин за галузевою ознакою. Це зумовлює як домінуюче значення галузевої ознаки транспортних правовідносин так і характеризує транспортні правовідносини як вид господарських і зумовлює їх виділення в окрему категорію поряд з іншими видами господарських правовідносин – страховими, інвестиційними, посередницькими тощо.

Аргументами для визначення транспортного права підгалуззю господарського права можуть бути такі: кодифікація господарського законодавства, що зумовлює наявність загальних норм про транспорту діяльність; системність і кодифікованість транспортного законодавства з огляду на множинність норм, що регулюють транспортну діяльність та їх галузевий характер.

Таким чином, транспортне право як елемент системи права є підгалуззю господарського права, визначення якої зумовлюється галузевим характером правового регулювання транспортних відносин.

Предметом правового регулювання транспортного права виступають суспільні відносини, що виникають поміж транспортними підприємствами й споживачами, поміж самими транспортними підприємствами як одного так і різних видів транспорту при здійсненні процесу перевезень та поміж транспортними підприємствами і органами державної влади і місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією у сфері транспорту.

Методом правового регулювання в транспортному праві України виступає поєднання (сукупність) прийомів, способів правового впливу на суспільні відносини.

В загальній теорії права всі галузі права в регулятивних цілях використовують такі єдині засоби, як приписи, заборони, дозволи. Проте кожна галузь права використовує завжди ж таки сукупність засобів правового впливу, притаманних тільки для даної галузі.

Можемо стверджувати, що транспортному праву цілком притаманні методи правового регулювання господарського права.

Зокрема, на думку О.М. Вінник, до них відносять: метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) відносно підпорядкованого йому суб'єкта. Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм. Метод владних приписів передбачає насамперед врахування публічних інтересів (коли застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів) власника майна відносно створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна власника та обов'язки відносно власника);

метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (проте в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, і обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень;

метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського договору);

метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) відносно певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це – примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у т. ч. відкритих акціонерних товариств;

Транспортне право України як галузь юридичної науки – це сукупність теоретичних понять, тлумачень і уявлень про транспортне право, його правові інститути, історичні аспекти становлення і перспективи розвитку, предмет і метод правового регулювання та сферу застосування. Предметом транспортного права як науки є належне визначення поняття і змісту основних категорій, всебічне дослідження механізму правового регулювання суспільних відносин, розкриття і пояснення складних процесів, визначення правового статусу суб'єктів транспортних відносин, а також підготовка кваліфікованих кадрів, здатних вирішувати питання на належному науковому рівні.

Як навчальна дисципліна транспортне право України являє собою системне викладання теоретичного і прикладного матеріалу згідно до навчальної програми з курсу даної галузі права. Такий матеріал утворює відповідну систему практичного та теоретичного засвоєння норм транспортного права як соціального явища.

Транспортне право являє собою зміст транспортного законодавства, а транспортне законодавство – форму вираження (зовнішню) транспортного права.

Транспортне право як галузь законодавства України – це система (вся сукупність) нормативно-правових актів, що містять норми транспортного права, уособлені у вигляді кодифікованих і поточних законів, указів Президента України, статутів, настанов, постанов уряду, інструкцій, правил, технічних умов, інших нормативних актів.

1. Конституція України – Головний Закон.

2. Законодавчі акти України: закони України; кодекси, статути, настанови та інші кодифіковані акти. Закон України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 року, Закон України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року, Закон України "Про трубопровідний транспорт" від 15 травня 1996 року, Закон України "Про залізничний транспорт" від 4 липня 1996 року, Закон України "Про транзит вантажів" від 20 жовтня 1999 року, Закон України "Про перевезення небезпечних вантажів" від 6 квітня 2000 року, Закон України "Про автомобільні дороги" від 8 вересня 2005 року.

3. До комплексних актів (джерел) транспортного права відносять: Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 року № 457. Важливими джерелами транспортного права є Цивільний та Господарський кодекси України, у яких розкривається зміст перевезення (глава 64 Цивільного кодексу України) та правове регулювання перевезення вантажів (глава 32 Господарського кодексу України). Окремі норми транспортного права містяться у Водному кодексі України (статті 52, 53 і 67) та Земельному кодексі України (статті 67- 74).

4. Постанови Верховної Ради України.

5. Укази та розпорядження Президента України.

6. Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.

7. Нормативні накази, інструкції та іняіі документи центральних органів виконавчої влади (міністерств та відомств).

8. Нормативні акти (накази, інструкції, правила та інші документи) структурних підрозділів управління транспорту. Наприклад, Укрзалізниці чи Управління Південно-Західної залізниці.

9. Нормативні акти державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, які стосуються регулювання транспортних відносин у межах їхньої компетенції.

10. Міжурядові угоди України з іншими державами та міжнародно-правові акти, ратифіковані і визнані Україною.

11. Окремі нормативно-правові акти колишніх Союзу РСР та УРСР, що не відмінені та не оновлені у встановленому порядку.

← Предыдущая страница | Следующая страница →