Поделиться Поделиться

Галузеві принципи цивільного процесу

Основоположним галузевим принципом цивільного процесу є принцип диспозитивності. Даний принцип закріплений у статті 11 ЦПК України. Згідно до даної статті суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим згідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами відносно предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, коли дії законного представника суперечать інтересам особи, якому він представляє.

Нікого не дозволяється примушувати пред'явити позов проти своєї волі; суд не повинен виходити за межі вимог сторін, за винятками, встановленими законом; сторона може розпорядитися об'єктом процесу.

Диспозитивність як можливість розпоряджатися своїми правами діє в усіх стадіях процесу. В стадії відкриття провадження диспозитивність виявляється в через те, що судове провадження виникає на підставі звернення позивача до суду. З власної ініціативи суд відкрити провадження не може в жодному випадку. Звернення до суду – це право, а не обов'язок особи. Більше того, особа, яка звернулася до суду, може у будь-котрий час відмовитися від позову, змінити підставу чи предмет позову. Навіть маючи на руках рішення суду і виконавчий лист, особа може не вимагати його виконання.

Диспозитивність характеризує процесуальне становище не лише позивача, проте й інших осіб, які беруть участь у справі. Так, відповідач самостійно вирішує визнавати позов чи заперечувати проти нього, чи подавати зустрічний позов; третя особа самостійно вирішує вступати в процес чи ні. В окремих випадках, прямо передбачених законом, право на звернення до суду певної особи може бути реалізовано іншими особами (ч. 2 ст. З ЦПК). Проте коли особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду (ч. З ст. 46 ЦПК). Таким чином і в цих випадках потрібне "пасивне" бажання особи, в інтересах якої подано заяву, реалізувати право на судовий захист.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами відносно предмета спору на власний розсуд. При цьому треба враховувати, що ЦПК містить кілька обмежень цього правила. Так, суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, коли його дії суперечать інтересам особи, якому він представляє (ч. 5 ст. 174 ЦПК), коли визнання відповідачем позову суперечить закону чи порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (ч. 4 ст. 174 ЦПК), суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, коли його дії суперечать інтересам особи, якому він представляє (ч. 6 ст. 175 ЦПК), апеляційним судом встановлено неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (ст. 303 ЦПК) тощо. Дані норми є гарантіями судової охорони прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі.

Розпорядження правами відносно предмету спору повинно здійснюватись з урахуванням меж здійснення цивільних прав, що передбачені ст. 13 ЦК, а саме в межах, передбачених законом та у встановленій законом процесуальній формі; без порушення прав інших осіб, без заподіяння шкоди довкіллю чи культурній спадщині; без наміру завдати шкоди іншій особі; з додержанням моральних засад суспільства.

Право розпорядитися своїми правами відносно предмету спору мають всі особи, які беруть участь у справі, за умови, що вони мають цивільну процесуальну дієздатність. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

У ч. 3 ст. 11 ЦПК закріплено норму, яка є гарантією охорони прав та інтересів осіб, які не мають повної дієздатності і внаслідок цього не беруть участі в процесі безпосередньо. Представництво інтересів таких осіб покладається на їх законних представників. Законні представники повинні діяти добросовісно, розумно, в інтересах тих, кого вони представляють та не перевищувати своїх повноважень.

Оцінка дій законного представника відносно їх відповідності чи невідповідності інтересам підопічного здійснюється судом, а через те є суб'єктивною. На нашу думку, суд повинен оцінювати як окремі дії, так і діяльність представника в суді у цілому (як систему певних дій), а також надавати значення бездіяльності представника.

Стаття 11 ЦПК України передбачає обов'язок суду залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб лише у випадку, коли дії законного представника інтересам підопічного суперечать. Через те в ухвалі про залучення відповідної особи суд повинен був би зазначити, які саме дії представника суперечать інтересам підопічного. Такими діями можуть бути, наприклад, подання заяви про відмову від обгрунтованого позову, визнання необгрунтованого позову, визнання певних фактів, які не підтверджуються іншими доказами.

Разом з тим, суд може залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб для охорони прав неповнолітніх та підопічних і в через те випадку, коли дії законних представників хоч і не суперечать їх інтересам, проте дають суду підстави сумніватися в добросовісності чи компетентності представника, чи у разі його пасивності, чи коли позиція кількох законних представників (наприклад, матері і батька) не збігається. Наприклад, коли у суду є підстави вважати, що законний представник діє у змові з іншою стороною з метою обійти передбачені законом гарантії прав дитини. Залучення відповідного органу в процес з цих мотивів є правом, а не обов'язком суду. При цьому важливо, що в ухвалі суд не зобов'язаний мотивувати, які саме дії законного представника суперечать інтересам підопічного, а може обмежитися лише загальними фразами про необхідність створення умов для захисту його інтересів. Залучення в процес інших осіб, передбачених у коментованій нормі, не є заміною законного представника, і вони беруть самостійну участь в процесі поряд із законним представником.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами відносно предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

За винятком принципу диспозитивності до галузевих принципів зараховують принцип усності, безпосередності, раціональної процесуальної форми та неможливості процесуального сумісництва. Згідно до останнього принципу одна і та ж особа не може брати участь в одній цивільній справі в декількох процесуальних ролях одночасно.

← Предыдущая страница | Следующая страница →