Поделиться Поделиться

Ставлення національного права Сполученого Королівства до права Співтовариства

Як уже згадувалося, підхід Сполученого Королівства до міжнародних договорів виходить із дуалістичного принципу. (Хоча слід зазначити, що британські суди постійно намагаються тлумачити національне законодавство в такий спосіб, щоби воно відповідало міжнародним зобов'язанням країни.) Через те для застосування права Співтовариства у Великобританії були потрібні законодавчі дії. Зрештою вони вилилися в прийняття Акта про Європейські Співтовариства 1972 p., секція 2(1) якого вказує:

Всі дані права, повноваження, відповідальність, зобов'язання та обмеження, які час від часу затверджуються чи виникають після прийняття Договорів, а також всі дані засоби і процедури, які час від часу мають встановлюватися згідно з Договорами чи яким згідно до цих Договорів необхідно надавати правового ефекту без будь-якого подальшого прийняття законодавчого акта і які повинні використовуватися в Сполученому Королівстві, мають бути визнаними і чинними в праві й повинні впроваджуватись, дозволятись і дотримуватися згідно...

Це положення було сформульовано саме таким чином, щоби забезпечити застосування будь-якого законодавчого акта Співтовариства в Сполученому Королівстві. Якби його було не прийнято чи сформульовано іншим чином, усі документи права Співтовариства потребували б ратифікації Парламентом, чого було б неможливо досягти на практиці.

Проте слід пам'ятати, що Парламент у Британії користується суверенітетом особливого роду: він не може зобов'язати своїх наступників. Через те секція 2(1) Акта від 1972 р. не може розглядатись як незмінне зобов'язання Сполученого Королівства встановити верховенство права Співтовариства над національним правом. Право Співтовариства матиме відповідний теперішній статус верховенства лише доти, доки Акт про Європейські Співтовариства залишатиметься чинним. Коли Парламент пізніше визнає за необхідне скасувати секцію 2(1) Акта, внести до неї поправки чи навмисно заперечуватиме її, майже немає сумніву в через те, що британські суди будуть зобов'язані виконати волю Парламенту. Дуже важливо це зазначити, оскільки багато правознавців схиляються до думки, що деякі нещодавні рішення Палати лордів конституційно порушили право Співтовариства у Великобританії. Автор даної книги вважає, що це поганий знак, і причини цьому знайдете далі.

Першим документом, в якому виникла проблема верховенства права Співтовариства, було рішення у справі Macarthys v Smith. Позов був поданий жінкою-менеджером, яка за виконання однакової роботи отримала платню меншу, ніж її попередник, котрий звільнився на чотири місяці раніше. Справа розглядалася в суді з питань промислової сфери і потім була передана до апеляційного суду. Останній вирішив, що йдеться про принциповий конфлікт поміж Законом про рівну плату праці від 1970 p., з одного боку, та статтею 119 ДЗЄС і Директивою про рівну оплату праці від 1975 p., з іншого.

Лорд Деннінг (Denning) виніс рішення, що в разі виникнення такого конфлікту Комісії налається право розпочати справу проти Сполученого Королівства згідно до ст. 169 ДЗЄС (див. с. 135). Однак розпочинати цю судову справу не було необхідності, оскільки секція 2(1) Акта про Європейські Співтовариства надала чинності ст. 119 ДЗЄС, яка є нормою прямої дії, як і будь-якій іншій директиві прямої дії. Якби законодавство Сполученого Королівства порушило норму права, що має пряму дію, суди були б зобов'язані надати пріоритет праву Співтовариства. Хоча в рішенні лорда Деннінга є своя логіка: він віддавав перевагу конституційній позиції, на якому посилався раніше. Згідно з нею, якби Парламент вирішив не приймати до виконання Договір про заснування Співтовариства чи навіть навмисно прийняв законодавчий акт, що не відповідає ДЗЄС, суди повинні були б дотримуватися відповідного британського закону. Таким, по суті, й було рішення лорда Деннінга.

Це рішення стосується проблеми, що виникла внаслідок конфлікту поміж правом Співтовариства і вже прийнятим Парламентом законом. Однак британські суди рано чи пізно мали зіткнутися з конфліктом поміж правом Співтовариства і наступним національним законодавством. Це й сталося під час розгляду судової справи Factortame. Предметом даної справи були зміни, запроваджені Законом про торговельні судна від 1988 р. Закон заборонив компаніям, акціонери яких не є британськими підданими, реєструвати риболовецькі судна під британським прапором. Це стало причиною подання до уряду Сполученого Королівства позову деякими іспанськими компаніями, що були зареєстровані у Великобританії, проте акціонерами яких були іспанські громадяни. Вони стверджували, що Закон про торговельні судна від 1988 р. порушує право Співтовариства.

Адміністративний суд передав питання відносно права Співтовариства до ЄС для надання преюдиційного тлумачення. Водночас у порядку забезпечення позову, на основі рішення Суду, компаніям-позивачам було повернуто право відновити реєстрацію їхніх суден під британським прапором. Апеляційний суд скасував це рішення, постановивши, що, враховуючи верховенство Парламенту, суди не мали права втручатися у вирішення питання про прийнятність Закону. Справу передали до Палати лордів, яка звернулася за допомогою в цьому питанні до СЄС з проханням винести рішення загального характеру відносно питання, чи дозволяється, спираючись на національне право, позбавити національний суд можливості тимчасово не застосовувати національне законодавство з метою надання тимчасового захисту потенційного права згідно з правом Співтовариства. Суд виніс негативне рішення на тих підставах, що право Співтовариства не може мати повної дії у випадку, коли національне заважає суду надавати тимчасову допомогу, спрямовану на забезпечення повної ефективності рішення відносно прав, закріплених правом Співтовариства.

Залишається незрозумілим, чим це рішення зашкоджує доктрині парламентського суверенітету. Є всі підстави стверджувати, що рішення СЄС повністю відповідає умовам Акта про Європейські Співтовариства від 1972 р. Адже секція 2(4) цього акта вказує, шо "будь-котрий інший закон, котрий уже прийнято чи має бути прийнято, за винятком вказаного в цьому розділі Акта про Європейські Співтовариства від 1972 p., повинен тлумачитись і діяти згідно до наступних положень даної частини". До того ж, секція 3(1) чітко визнає Суд Європейських Співтовариств як вищу установу, що може тлумачити право Співтовариства. Через те доречно зазначити, що в Акті від 1972 р. вже існували положення, згідно з якими за умови прийняття Парламентом акта, котрий зайде в колізію з правом Співтовариства, останнє матиме пріоритет.

Однак також раз необхідно підкреслити, що ситуація повністю зміниться, коли Парламент чітко вирішить внести поправки до Акта 1972 р. чи повністю чи частково скасувати його. Через те здається, що право Співтовариства порушується скасуванням, що мається на увазі, а не чітко визначеним. Якби та перша ухвала у справі Factortame була прийнята у зв'язку з такими рішеннями відносно Акта, виник би конфлікт поміж позицією, прийнятою СЄС, і доктриною парламентського суверенітету. Даний конфлікт мав би таку принципову природу, що вирішити його дозволяється було б лише на політичному, а не на юридичному рівні. Однак слід зазначити, що прийняття такого закону ніколи не планувалося, навіть урядами, в яких були ті чи інші труднощі у ставленні до Співтовариства.

Висновки

Право Співтовариства намагається залучити до участі громадян ЄС, дозволивши їм захищати свої певні права в національних судах, хоч і під пильним наглядом Суду Європейських Співтовариств. Верховенство права Співтовариства забезпечує, що наслідком будь-якого конфлікту поміж ним і національною нормою буде надання пріоритету праву Співтовариства. Таке поєднання прямої дії та верховенства з правової точки зору становить радикальне відхилення у відносинах поміж національним правом і правом міжнародних інституцій, у яких ця країна має членство. Співтовариство не є першою правовою системою, згідно до якої норми міжнародного права наділяють фізичних осіб правами, які національні суди повинні захищати. Проте воно є першою системою, що використовує міжнародне право і вимагає від усіх національних судів країн, що підписали Договір, захищати і впроваджувати певні права, надані фізичним особам, - на відміну від так званих самовиконуваних договорів, згідно з якими дані права захищаються лише за ініціативою однієї з держав-членів.

Однак не всі положення права Співтовариства мають пряму дію. Для того щоби відповідна норма набула прямої дії, вона повинна відповідати критеріям, розробленим СЄС, а саме: бути зрозумілою і чіткою, не мати застережень, що роблять її чинність залежною від подальших законодавчих дій як на національному рівні, так і на рівні Співтовариства. Користуючись цими критеріями, Суд має можливість наділяти прямою дією значну кількість положень, не тільки найбільш очевидні, наприклад регламенти, а й статті Договору, рішення і, можливо, найменш придатні для цього акти - директиви. Особливо помітними в прецедентному праві Суду Європейських Співтовариств є дві тенденції: з одного боку, воно не обмежує прямої дії зобов'язань, які мають негативний характер, а з іншого - забезпечує, що пряма дія надає громадянам право оскаржувати дії чи бездіяльність не тільки національних органів влади, а й інших приватних осіб. Однак при цьому не слід плутати пряму дію з прямим застосуванням.

← Предыдущая страница | Следующая страница →