Поделиться Поделиться

Докази і доказування

Поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами

Стаття 84. Докази

1. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

2. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

1. Поняття доказів тісно пов'язане з поняттям доказування, яке докладно розглядається в коментарі до ст. 91. Проте для з'ясування сутності доказів необхідно торкнутися деяких аспектів поняття доказування. Доказування як різновид процесу пізнання становить діяльність, спрямовану на встановлення фактичних обставин події (що мала місце в реальності чи про наявність якої висловлені певні припущення), відносно якої здійснюється кримінальне провадження. Воно засноване на через те, що будь-яка подія (в через те числі й кримінальне правопорушення) залишає в навколишньому середовищі певні сліди - на предметах матеріального світу, у свідомості, в пам'яті людей. Зібравши та проаналізувавши такі сліди, дозволяється відтворити ту подію, яка залишила дані сліди. Так дозволяється уявити собі загальну схему доказування. У практиці ж завжди це набагато складніше, адже необхідно встановити і зібрати ті сліди, що залишені саме подією, відносно якої здійснюється провадження, відокремити їх від якихось інших даних. Люди, які виявилися очевидцями події (чи яким щось відомо про кримінальне правопорушення), могли дещо переплутати, забути, перекрутити. Таким чином, особи, які здійснюють кримінальне провадження, мають справу не з фактами та обставинами, що складають саме кримінальне правопорушення, а з певними даними, слідами, котрі залишені таким правопорушенням. Коли слідчий чи слідчий суддя допитують свідка, а свідок розповідає про ті обставини, які він спостерігав, то слідчий (слідчий суддя) одержують саме відомості (інформацію) про факти та обставини, що мають значення у зв'язку з розслідуваною подією. Одержані в порядку, встановленому КПК, і зафіксовані відповідним чином, такі відомості (інформація) і є доказами в кримінальному провадженні. Коли йдеться про фактичні дані, одержані опосередкованим шляхом, тобто шляхом допиту свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, інформаційний характер таких даних очевидний. Проте доказування в кримінальному судочинстві здійснюється не тільки опосередковано, деякі факти слідчий, прокурор сприймають безпосередньо - під час проведення оглядів, обшуку тощо. Проте і в цьому випадку доказами будуть не самі факти, які сприймали особи, що здійснювали провадження, а зафіксовані ними в протоколі, а також за допомогою технічних засобів відомості про факти.

Таким чином, під фактичними даними (доказами) і слід розуміти відомості про факти.

2. Доказами є саме відомості про факти, обставини, а не висновки, які можуть висловлювати свідок чи потерпілий, не їх припущення, умовиводи. Коли допитувані висловлюють саме власні думки, висновки, припущення, доцільно запитати їх, на через що ґрунтуються такі висновки чи припущення, можливо свідки, потерпілі чи підозрювані зможуть пояснити, на підставі яких фактів та обставин, що вони спостерігали, чи про які дізналися іншим шляхом, вони зробили свої висновки. Таким чином, вони можуть пригадати і дати пояснення про факти, що цікавлять особу, що здійснює кримінальне провадження.

Разом із тим, КПК 2012 р. передбачає і такий вид показань, як повідомлення обізнаної особи (ч. 7 ст. 95). Йдеться, на наш погляд, про такі випадки, коли, наприклад, лікар, використовуючи свої спеціальні знання, пояснює, що потерпілий, якого з тілесними ушкодженнями було доставлено до шпиталю, внаслідок одержаних пошкоджень не міг адекватно сприймати дійсність, і те, що чули від нього деякі свідки, є маячня, а не свідомі пояснення. У таких випадках інша сторона може допитати таку особу за правилами допиту експерта.

3. Для того щоби відомості могли використовуватися як докази, їх могли досліджувати учасники кримінального провадження, на них могли посилатися сторони та потерпілий для обґрунтування власної позиції тощо, вони повинні міститися на певному матеріальному носії - протоколі чи електронному носії, в акті ревізії, висновку експерта чи в іншому документі. Згідно до ч. 2 даної статті такі матеріальні носії іменуються процесуальними джерелами доказів.

Усі джерела доказів дозволяється поділити на документи та речові докази. З числа документів виділені як самостійні джерела показання (ст.ст. 85-87 КПК) та висновки експертів (ст. 98 КПК).

4. Документами згідно до ст. 98 КПК є:

- протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також інші носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано відповідні дії;

- висновки ревізій та акти перевірок;

- матеріали, складені за результатами проведення оперативно-розшукових дій співробітниками оперативних підрозділів згідно до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність". Тут ідеться саме про документи, складені працівниками оперативних підрозділів, які зафіксували під час виконання оперативних дій певні дані, що стосуються справи, і можуть використовуватися як докази в кримінальному провадженні. Зазначимо, що слідчий чи прокурор згідно до чинного КПК (глави 20 та 21) наділені правом проводити слідчі (розшукові) дії, зокрема, і негласні слідчі (розшукові) дії; в разі проведення ними таких дій повинен складатися протокол, у якому фіксується хід та результати проведеної дії;

- інші документи - різні довідки, які були одержані і надані сторонами. Таким чином, джерелом доказів є сам документ, а доказами - ті відомості, що в ньому зафіксовані.

5. Як окреме джерело доказів названі показання. КПК передбачає можливість одержання показань підозрюваного, потерпілого, свідка, експерта (ст. 95). Допит цих осіб, а також одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб (очна ставка) фіксується у відповідному протоколі проведеної дії, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 104 КПК, у протоколі зазначається тільки про фіксацію допиту за допомогою технічних засобів. Таким чином, показання як джерело доказів - це відповідний протокол, а також інші носії інформації, отримані внаслідок застосування технічних засобів, у яких містяться відомості, повідомлені допитуваними, а доказами є фактичні дані (відомості).

6. Джерелом доказів названі речові докази. На перший погляд, тут дозволяється вбачати певну тавтологію. Проте так уже склалося в практиці та в багатьох наукових дослідженнях, що речовим доказом називається сам предмет матеріального світу, котрий зазнав деяких змін у зв'язку зі вчиненим кримінальним правопорушенням. Такий предмет і є джерелом доказів, а доказами є ті відомості, які несе даний предмет; наприклад, склянка, якому було вилучено під час огляду місця події, буде джерелом доказів, а відбитки пальців, що містяться на ній - доказом.

7. Висновок експерта як джерело доказів - це процесуальний документ, в якому згідно до ст. 101 КПК міститься докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на поставлені перед ним запитання. Доказами у висновку є повідомлені експертом відомості про встановлені ним факти, що мають стосунок до кримінального провадження.

8. Відомості можуть розглядатися як докази в конкретному кримінальному провадженні за умови, що вони мають властивості належності та допустимості (див. коментар до ст.ст. 85-90 КПК).

Така властивість, як достовірність, доказам не притаманна, тобто доказами закон визнає як ті відомості про факти, котрі відповідають дійсності, так і ті, що є помилковими чи завідомо неправдивими. Під час розслідування слідчий, прокурор, а в судовому засіданні - суд, можуть змінювати свою думку відносно достовірності одержуваних ними доказів. Скажімо, слідчий допитав потерпілого і дійшов висновку, що потерпілий дав достовірні свідчення про обставини нападу на нього. Проте після більш детального розслідування слідчий змінив свою думку відносно правдивості показань, дійшов висновку що потерпілий сам спровокував напад, про що він не розповідав і в подальшому заперечував. КПК передбачає можливість ухвалення виправдувального вироку судом, і зазначає, що суд повинен навести мотиви, з яких він відкидає докази обвинувачення (п. 1 ч. 3 ст. 374). Таким чином, суд може визнати недостовірними фактичні дані, на яких ґрунтувалося обвинувачення. КПК називає такі дані доказами.

Для того щоби забезпечити можливість зібрати необхідні дані, що залишені подією, кримінально-процесуальний закон встановлює конкретні правила збирання, перевірки та оцінки доказів.

9. Новели КПК 2012 р. вимагають вирішення також одного істотного питання - чи дозволяється вважати фактичні дані, які одержані підчас досудового кримінального провадження доказами взагалі і чи можуть вони бути доказами в суді.

Для відповіді на таке запитання звернемося, наприклад, до ч. 1 ст. 223, де визначено, що слідчі (розшукові) дії спрямовані на одержання доказів, чи перевірку вже отриманих доказів. Таким чином, законодавець вживає поняття доказів відносно фактичних даних, які одержують слідчий та прокурор шляхом проведення слідчих (розшукових) дій у досудовому провадженні. Це стосується і показань, які одержують слідчий та прокурор під час досудового провадження. На досудовому слідстві на підставі даних, одержаних у порядку, передбаченому КПК, у через те числі і на підставі доказів, що містяться в показаннях, слідчий та прокурор встановлюють обставини вчиненого чи такого, відносно якого висловлені припущення, кримінального правопорушення, вирішують питання про кваліфікацію, приймають процесуальні рішення, зокрема про закриття кримінальної справи, про необхідність провести нові слідчі (розшукові) дії, про складання обвинувального акта тощо. Проте в суді відомості, що містяться в показаннях, одержаних слідчим та прокурором, не можуть розглядатися як докази. Прямі вказівки з цього питання містяться в ч. 4 ст. 95 КПК, де зазначено, що суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання чи отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 (тобто одержаних слідчим суддею, котрий за клопотанням сторін провів допит свідків та потерпілих у відкритому судовому засіданні). Суд не вправі обґрунтовувати свої рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, чи посилатися на них.

Таким чином, підкреслимо також раз: ідеться тільки про показання, тобто дані, повідомлені підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим чи експертом, на допиті, котрий провів слідчий чи прокурор. Докази, які містяться в інших джерелах, одержаних сторонами під час досудового провадження згідно до вимог КПК, і надані суду, безперечно є доказами. Відносно показань, одержаних під час досудового провадження слідчим чи прокурором, то вони є, на наш погляд, джерелами доказів на досудовому провадженні.

Стаття 85. Належність доказів

1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

1. Коментована стаття закріплює одну з властивостей доказів - належність. Визначення питання про належність доказів потребує з'ясування двох елементів: 1) чи має відношення факт, для встановлення якого використовується доказ, до предмета доказування (обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні); 2) чи в змозі доказ своїм змістом такі факти встановлювати. Ми вважаємо, що предмет доказування має складну структуру (див. коментар до ст. 91 цього Кодексу), таким чином, належними будуть докази, за допомогою яких дозволяється встановити обставини, що складають кінцеву мету доказування, доказові (проміжні) факти та допоміжні факти. Доказовими (проміжним) є факти, які встановлюються на підставі непрямих доказів - факт перебування підозрюваного на місці події, факт висловлювання ним погроз на адресу потерпілого, знайдення у підозрюваного речей, що належали потерпілому. Допоміжні факти - це обставини, за допомогою яких перевіряється достовірність зібраних раніше доказів, дані про певні вади свідка, за наявності яких він не міг правильно сприймати деякі обставини.

2. Належними слід визнавати і докази, за допомогою яких установлюються обставини так званого локального предмета доказування, наприклад, дані, що свідчать про наявність підстав для обрання конкретного запобіжного заходу, а також обставин, що враховуються при обранні запобіжного заходу (ст.ст. 177, 178 КПК). Разом із тим, необхідно зробити важливе зауваження; будь-які твердження чи заяви підозрюваного під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу не можуть бути використані для доведення його винуватості у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 5 ст. 193 КПК).

3. Належними визнаються докази незалежно від того, підтверджують вони певні обставини, чи спростовують.

Належними визнаються і докази, за допомогою яких були перевірені версії, визнані пізніше такими, що не підтвердилися.

У деяких випадках для встановлення обставин справи має значення відсутність певних фактів, які повинні були мати місце, коли б події відбувались згідно до висунутого припущення, наприклад відсутність слідів підозрюваного на м'якому ґрунті під вікном, коли перевіряється версія про проникнення злочинця у приміщення через вікно. Такі дані повинні визнаватись належними.

4. Питання про належність доказів на досудовому провадженні вирішують слідчий та прокурор, які ухвалюють рішення. Вони здійснюють оцінку доказів згідно до ст. 94 КПК.

Вирішуючи питання про те, які саме докази необхідно надати суду для обґрунтування обвинувального акта, а перед тим - відкрити протилежній стороні, прокурор оцінює і належність доказів (разом з оцінкою їх допустимості та достатності). Сторона захисту, яка наділена правом самостійно збирати докази, теж вирішує питання про їх належність перед тим, як відкрити матеріали стороні обвинувачення, згідно до ст. 290 КПК. У ч. 6 даної статті передбачено, що сторона захисту має право не надавати прокурору доступ до матеріалів, які можуть бути використані прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Остаточно питання про належність доказів, наданих сторонами, а також одержаних судом (зокрема висновку експерта, котрий був наданий на підставі ухвали суду, згідно до ч. 2 ст. 332 КПК), наданих слідчим, котрий виконав судове доручення (ч. 3 ст. 333 КПК) тощо, вирішує суд у нарадчій кімнаті, де він оцінює докази з точки зору належності, допустимості, достовірності, а також достатності сукупності доказів для встановлення фактичних обставин.

Стаття 86. Допустимість доказу

1. Доказ визнається допустимим, коли він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

1. Коментована стаття дає загальне визначення поняття допустимості: допустимим визнається доказ за умови отримання його в порядку, встановленому КПК. У науковій літературі традиційно визначають певні умови (критерії) визнання доказів допустимими, а саме:

а) одержання доказів належним суб'єктом, КПК передбачає, що докази можуть збирати сторони кримінального провадження, тобто сторона обвинувачення - прокурор, слідчий, керівник органу досудового розслідування (котрий у такому випадку користується повноваженнями слідчого - п. б ч. 2 ст. 36), а також оперативні підрозділи, зазначені в ч. 1 ст. 41, які наділені правом здійснювати слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за дорученням слідчого, прокурора. Сторона захисту - підозрюваний, обвинувачений, законний представник неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, а також особи, яка є недієздатною чи обмежено дієздатною (див. коментар до ст. 44 КПК), захисник. Належним суб'єктом з боку сторони обвинувачення є перш за завжди особа, яка здійснює кримінальне провадження. КПК передбачає, що слідчі (розшукові) дії можуть провадити слідчий та прокурор. Певний прокурор, котрий здійснює свої повноваження в конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування, можливе призначення групи прокурорів і призначення старшого такої групи. Прокурор здійснює свої повноваження з початку кримінального провадження та до його завершення. З підстав та в порядку, передбаченому ст. 37, відбувається заміна прокурора. Прокурор наділений правом починати досудове провадження, доручати розслідування органу досудового розслідування, доручати органу досудового розслідування та слідчому проведення слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, а також брати участь у таких діях і особисто провадити слідчі (розшукові) та процесуальні дії. Прокурор вправі доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам; прокурор може призначати ревізії та перевірки (ст. 36 КПК) Згідно до ст. 214 слідчого, котрий буде здійснювати досудове кримінальне провадження, визначає керівник органу досудового розслідування. Слідчий призначається з дотриманням правил про підслідність (ст.ст. 216, 218). Коли у зв'язку з розслідуванням в одному провадженні доводиться об'єднати справи з різною підслідністю, підслідність усіх злочинів своєю постановою визначає прокурор.

Зі сторони захисту такі суб'єкти, як захисник та законний представник, будуть належними за умови оформлення їх повноважень, як передбачає КПК. Так, наприклад, законні представники набувають права, коли слідчий, прокурор чи слідчий суддя залучили їх до участі в провадженні своєю постановою, а суд - ухвалою, повноваження захисника підтверджуються згідно до правил, передбачених ст. 50 КПК. Визначення підозрюваного, обвинуваченого дано в ст. 42 КПК.

КПК, передбачивши можливість одержання доказів стороною захисту, визначає відповідні права. Так, підозрюваний має право збирати і подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді (обвинувачений - суду); має право давати пояснення, показання, брати участь у проведенні процесуальних дій, ставити запитання, подавати зауваження та заперечення відносно порядку проведення дій (п.п. 5,8-10ч. 3ет. 42).Захисник, як зазначено в ст. 45, користується правами свого підзахисного (за винятком тих, реалізація яких можлива тільки самим підозрюваним).

Потерпілому також надано право подавати докази, давати пояснення, показання, брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях, ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення відносно порядку проведення дій (п.п. 3, 9 ч. 1, п.п. 3, 4 ч. 2 ст. 56). Представник потерпілого має такі ж права, за винятком тих, які може реалізувати сам потерпілий (ст. 58). Цивільний позивач та цивільний відповідач, їх представники користуються тими ж правами, що й потерпілий у частині, що стосується цивільного позову (ст.ст. 61-63). Проте участь у доказуванні сторони захисту і потерпілого, цивільного позивача, відповідача та їх представників істотно відрізняється.

Сторона захисту має право накопичувати докази, а потім згідно до ст. 290 КПК надати до них доступ стороні обвинувачення. Потім такі докази будуть надані суду.

Потерпілий, цивільний позивач та відповідач, їх представники наявні в них докази передають слідчому чи прокурору, які здійснюють кримінальне провадження, таким чином остаточне питання про визнання певних даних доказами вирішують у таких випадках слідчий чи прокурор. Саме вони й є належними суб'єктами збирання таких доказів.

У суді належним суб'єктом одержання доказів є суд. Сторони надають суду докази, проте саме суд сприймає відомості (які і є доказами), суд згідно до ст. 94 КПК оцінює докази. Як передбачено ст. 89 КПК, суд вирішує питання про допустимість доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті, а в разі встановлення очевидної недопустимості доказів (мабуть, ідеться про очевидні істотні порушення законодавства) суд визнає докази недопустимими в ході судового розгляду (тобто до видалення до нарадчої кімнати).

Суд має право у певних випадках сам вирішити питання про збирання доказів. Згідно до ч. 2 ст. 332 КПК суд у деяких випадках може своєю ухвалою призначити експертизу незалежно від наявності клопотання. За клопотанням сторони кримінального провадження суд має право доручити органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії. Суд вирішує питання про задоволення клопотання сторін кримінального провадження про одержання нових доказів (ч. 4 ст. 333 КПК).

Склад суду визначається згідно до ст. 31 КПК за допомогою автоматизованої системи документообігу суду (ст. 35). КПК передбачає підстави та порядок відводу суддів, слідчого судді, прокурора, слідчого та інших учасників кримінального провадження (ст.ст. 75-83). Порушення вимог КПК відносно складу суду розглядається як істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема йдеться про незаконний склад суду, порушення правил підсудності (п.п. 2, 6 ч. 2 ст. 412). За винятком того, в ст. 415 передбачено, що апеляційний суд повинен скасувати судове рішення і призначити новий судовий розгляд у разі, коли в ухваленні рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які очевидно викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою (п. 2 ч. 1 ст. 415). Не дуже зрозуміло, про які ситуації йдеться в цьому випадку - чи відвід був заявлений у суді першої інстанції і відхилений, чи на очевидні підстави вважати суддю упередженим посилається в апеляційній скарзі скаржник.

Як впливає на допустимість доказів одержання фактичних даних особою, відносно якої були підстави для відводу, проте якій відвід заявлений не був, КПК не визначає. З урахуванням загальної тенденції формування цього КПК, яка полягає в розширенні приватних засад, дозволяється зробити припущення, що коли за наявності підстав для відводу сторони такий відвід не заявили, слід вважати, що певні дії здійснювали належні суб'єкти.

Належним суб'єктом збирання доказів у досудовому провадженні є слідчий суддя в тих випадках, коли він згідно до ст. 225 КПК за клопотанням сторони кримінального провадження провадить допит свідка чи потерпілого. Треба підкреслити, що докази, на підставі яких будуть зроблені висновки про фактичні обставини і вирішено кримінальну справу (кримінальне провадження) по суті, слідчий суддя збирає за клопотанням сторін саме з такою метою - зібрати докази для суду.

У тих випадках, коли слідчий суддя здійснює інші повноваження, пов'язані з застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження, наданням дозволу на проведення слідчих (розшукових) дій, він також є суб'єктом збирання доказів, проте тільки для встановлення обставин локального предмета доказування, тобто обставин, які слід установити для вирішення конкретного питання - про обрання запобіжного заходу чи застосування інших заходів забезпечення кримінального провадження, про надання дозволу на проведення слідчих (розшукових дій), встановлення строків для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, розглядом скарг. КПК надає слідчому судді право при вирішенні деяких із таких питань одержувати докази від сторін кримінального провадження, а також за власною ініціативою. Зокрема, при розгляді клопотання про застосування запобіжних заходів слідчий суддя може за власною ініціативою заслухати будь-якого свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення питання про застосування запобіжного заходу(ст.ст. 155,193 КПК). У ч. 6 ст. 193 КПК підкреслено, що твердження чи заяви підозрюваного, обвинуваченого, зроблені під час розгляду слідчим суддею клопотання про обрання запобіжного заходу, не можуть бути використані для доведення винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні правопорушення, в якому він підозрюється чи обвинувачується, чи в будь-якому іншому правопорушенні. Чи дозволяється використовувати дані, одержані слідчим суддею в розглядуваних випадках (за винятком тверджень та заяв підозрюваного) як докази і, зокрема, для доведення обставин, що свідчитимуть на користь підозрюваного, обвинуваченого, КПК не визначає.

У судовому розгляді належним суб'єктом збирання, перевірки та оцінки доказів є суд, котрий забезпечує сторонам можливість надати докази, брати активну участь в їх дослідженні;

б) одержання доказів із належного джерела; КПК не визначає конкретно, які саме дані дозволяється одержати з певного джерела, відповідного висновку з цього питання дозволяється дійти шляхом тлумачення норм КПК. Так, очевидно, що для використання в судовому засіданні показань свідків та потерпілих, зібраних під час досудового провадження, належним джерелом буде протокол допиту цих осіб слідчим суддею. Коли для з'ясування певних обставин необхідно провести дослідження із застосуванням наукових, технічних чи інших спеціальних знань, то належним джерелом, в якому будуть зафіксовані дані відносно таких обставин, є висновок експерта;

в) дотримання належної процедури одержання доказів. Ідеться про послідовність проведення слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, належне оформлення рішення про проведення дії, дотримання умов та порядку здійснення таких дій. Згідно до ч. 3 ст. 214 КПК здійснення досудового розслідування (і згідно збирання доказів) можливе тільки після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. У невідкладних випадках до внесення таких відомостей може бути проведений тільки огляд місця події, а також проводитися досудове розслідування на морському та річковому судні, що перебуває за межами України. Коли для проведення певної дії необхідно одержати дозвіл слідчого судді, то належна процедура означає, що є відповідна ухвала слідчого судді, що не сплив строк її дії (наприклад, обшук житла можливий за наявності дозволу слідчого судді в межах передбаченого ст. 235 КПК строку - одного місяця). Коли слідчий чи прокурор увійшли до житла чи іншого володіння особи до одержання постанови слідчого судді, необхідно переконатися, що були наявні для цього підстави, передбачені ч. 3 ст. 233 КПК, а також, що після здійснення такої дії прокурор (чи слідчий за погодженням із прокурором) невідкладно звернулися до слідчого судді, котрий перевірив наявність підстав, і визнав, що такі підстави мали місце. Інакше одержані під час такого проникнення дані повинні визнаватися недопустимими. Деякі дії можуть провадитися тільки в справах про певні злочини. Так, згідно до ст.246 КПК деякі негласні слідчі (розшукові) дії можуть провадитися тільки в справах про тяжкі чи особливо тяжкі злочини. Провадження таких дій у справах про інші злочини потребує визнання одержаних даних недопустимими.

Належна процедура потребує дотримання вимог законодавства відносно кола учасників, які повинні брати участь у провадженні певної дії, чи повинні бути повідомлені про проведення такої дії. Загальні правила проведення слідчих (розшукових) дій передбачені ст. 223 КПК, а негласних слідчих (розшукових) дій -в ст. 246 КПК;

г) належне оформлення (закріплення) ходу та результатів дії. Форми фіксування кримінального провадження докладно регламентовано гл. 5 КПК (ст.ст. 103-109).

2. Коментована стаття зазначає, що недопустимі докази не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень, на такі дані не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Таким чином, питання про допустимість доказів повинен вирішувати той суб'єкт кримінального судочинства, котрий здійснює кримінальне провадження і, згідно, приймає процесуальне рішення.

Стаття 87. Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини

1. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

2. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу чи з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність особи, поводження чи погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, чи їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, котрий надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

3. Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, за винятком розгляду, коли вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

1. Ця стаття визначає можливі порушення, які слід визнавати істотними, а дані, одержані з такими порушеннями - недопустимими. Йдеться про порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. У ч. 1 статті закріплено також правило, яке іноді в літературі іменують правилом про "плоди отруєного дерева". Йдеться про те, що недопустимими повинні визнаватися докази, одержані на підставі інформації, яка була здобута з істотним порушенням прав та свобод людини. Наприклад, коли слідчий провів обшук без одержання ухвали слідчого судді (за відсутності підстав, передбачених ч. 3 ст. 233 КПК), під час обшуку були вилучені деякі предмети - зброя, склянка з відбитками пальців, тощо, а потім була призначена експертиза, об'єктом дослідження якої були вилучені предмети, то висновок експерта також містить дані, які є недопустимими.

3. У ч. 2 статті визначені такі істотні порушення прав та свобод людини, які безперечно вимагають визнання доказів недопустимими:

- здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу, чи з порушенням його істотних умов. На жаль, у цьому пункті є певна неточність. Дозвіл на проведення слідчих (розшукових) дій дає не суд, а слідчий суддя. Слід також мати на увазі, що за певних обставин деякі слідчі (розшукові) дії можуть провадитися без дозволу слідчого судді, зокрема слідчий, прокурор мають право без ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого приміщення лише в невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Після вчинення таких дій прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов'язані невідкладно звернутися до слідчого судді з клопотанням про проведення обшуку. Коли прокурор відмовить у погодженні клопотання, чи слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання, одержані під час такої дії дані визнаються недопустимими і не можуть бути використані як докази. Більше того, КПК передбачає, що така інформація підлягає знищенню (ст. 238 КПК). Деякі дії можуть провадитися без дозволу слідчого судді, чи з таким дозволом залежно від певних обставин. Згідно до ст. 271 КПК контроль за здійсненням злочину можливий на підставі постанови прокурора, проте коли такий контроль буде пов'язаний із тимчасовим обмеженням конституційних прав особи, потрібне рішення слідчого судді.

Деякі негласні слідчі (розшукові) дії можуть бути проведені тільки в разі провадження відносно тяжких чи особливо тяжких злочинів (ч. 2 ст. 246 КПК).

Порушення зазначених правил також тягне визнання доказів недопустимими. Порушенням інших суттєвих умов підчас здійснення слідчих (розшукових) дій на підставі рішення слідчого судді може бути проведення слідчої дії після спливу строку дії ухвали слідчого судді;

- отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність особи, поводження чи погрози застосування такого поводження. Коли у судовому засіданні обвинувачений чи потерпілий чи свідок посилаються на те, що до нього були застосовані незаконні заходи під час одержання доказів, спростувати таке твердження повинна сторона, яка надає відповідні докази. Це випливає з положень ч. 2 ст. 92, де передбачено, що сторона, яка подає докази, повинна довести їх належність та допустимість. Слід також зауважити, що в тих випадках, коли особа заявляє про порушення її прав на допиті, котрий проводив слідчий чи прокурор, відреагувати на таку заяву має прокурор як на заяву про злочин чи інше правопорушення. В суді показання, одержані слідчим чи прокурором, взагалі не можуть бути використані як докази для обґрунтування висновків та рішень суду (ч. 4 ст. 85 КПК);

- порушення права особи на захист. Йдеться про такі порушення права на захист. яких було допущено при збиранні доказів, наприклад, проведення слідчої дії за клопотанням сторони захисту без участі захисника (ст. 223 КПК);

- отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, чи їх отримання з порушенням цього права. Згідно до п. 3 ч. 1 ст. 66 свідок має право відмовитися давати показання відносно себе, близьких родичів та членів своєї сім'ї, коли такі показання можуть стати підставою для підозри у вчиненні кримінального правопорушення. Про таке право свідок повинен бути попереджений, а за відсутності попередження - одержані від нього дані є недопустимими. За винятком того, у випадках, передбачених ч. 2 ст. 65 КПК особа не може бути допитана як свідок за деякими винятками, а саме захисник, представники потерпілого, цивільного позивача та відповідача відносно відомостей, про які вони дізналися у зв'язку з виконанням своїх обов'язків, адвокати, нотаріуси, медичні працівники, священнослужителі можуть допитуватися про обставини, які складають їх професійну таємницю, коли вони звільнені від обов'язку зберігати таку таємницю особою, яка довірила їм дані відомості у визначеному нею обсязі. Таке звільнення здійснюється в письмовій формі. Таким чином, одержання зазначених відомостей без письмової згоди особи, що довірила такі відомості, тягне визнання їх недопустимими;

- порушення права на перехресний допит. Проведення перехресного допиту передбачене ч. 7 ст. 352 КПК, де зазначено, що після прямого допиту протилежній стороні надається можливість перехресного допиту. Коли сторона була позбавлена можливості провести такий допит, одержані дані визнаються недопустимими. Оскільки допит на досудовому слідстві здійснюється в судовому засіданні з дотриманням правил допиту під час судового розгляду (ч. 1 ст. 225 КПК), то відповідне право на перехресний допит повинно бути забезпечене протилежній стороні. Проте, як зазначено в ст. 225, неприбуття сторони, що була належним чином повідомлена про місце та час проведення такого судового засідання, для участі в проведенні допиту за клопотанням протилежної сторони, не є перешкодою для проведення допиту, таким чином, в такому випадку сторона, що не з'явилася, позбавляє сама себе можливості проведення перехресного допиту, що не впливає на допустимість доказів. За винятком того, коли допит свідка чи потерпілого слідчим суддею провадиться до того, як певній особі було повідомлено про підозру, сторони захисту також немає, і про перехресний допит мови не йде. У зазначених випадках не може йтися про порушення права на перехресний допит;

- одержання показань чи пояснень від свідка, котрий надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні. Це положення, на наш погляд, становить намагання законодавця запобігти спробам допитувати як свідків осіб, відносно яких є достатні (а можливо, деякі) докази, що дозволяють дійти висновку про причетність їх до злочину. З урахуванням вимог закону про обов'язкове попередження свідка про його право відмовитися давати показання відносно себе, коли такі показання можуть стати підставою для підозри, розглядуване положення вважається занадто категоричним.

Зазначений перелік можливих порушень прав та свобод людини не є вичерпним.

4. Із зазначених підстав докази повинні визнаватися недопустимими судом. На наш погляд, такі відомості в разі встановлення зазначених порушень повинні визнаватися недопустимими і на досудовому слідстві.

У тих випадках, коли розглядається питання про відповідальність за допущені порушення, дані, одержані зі зазначеними порушеннями, розглядаються як докази самого факту порушення прав та свобод людини під час кримінального провадження.

Стаття 88. Недопустимість доказів та відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого

1. Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого чи вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості відносно характеру чи окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Докази та відомості, передбачені частиною першою даної статті, можуть бути визнані допустимими, коли:

1) сторони погоджуються, щоби дані докази були визнані допустимими;

2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом чи мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, чи не міг помилитися відносно обставин, за яких вів вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;

4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

3. Докази відносно певної звички чи звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого с допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого.

1. У ч. 1 даної статті сформульовано цілком зрозуміле правило: дані про попередні судимості підозрюваного чи обвинуваченого не можуть розглядатися як доказ його винуватості у вчиненні злочину (чи кримінального проступку), відносно якого здійснюється провадження, навіть тоді, коли йдеться про однорідні кримінальні правопорушення. Також недопустимо використовувати як доказ вини підозрюваного у вчиненні правопорушення дані про вчинення ним іншого правопорушення, яке не є предметом наявного кримінального провадження. Тобто коли особу, наприклад, притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинення крадіжки, то дані про те, що ця особа була засуджена, чи в іншому провадженні обвинувачується у здійсненні кримінального правопорушення, навіть коли особу було засуджено чи звинувачено в іншому провадженні саме у вчиненні крадіжки, такі дані не можуть розглядатися як докази вини у вчиненні правопорушення, що є предметом кримінального провадження.

Дані про непогашену судимість є доказами, що характеризують особистість підозрюваного, обвинуваченого; у випадках, передбачених КК, такі дані свідчать про повторність злочину і згідно впливають на кваліфікацію діяння.

2. У ч. 2 статті містяться положення, які, на наш погляд, певною мірою є поверненням до формальної теорії доказів, що суперечить закріпленому в ст. 94 принципу оцінки доказів за внутрішнім переконанням, тобто вільної оцінки доказів.

3. Що стосується п. 1 ст. 88, тяжко уявити, яким чином дані про попередню судимість обвинуваченого дозволяється вважати доказом вчинення ним іншого злочину. По суті, йдеться про те, що згода підозрюваного (обвинуваченого) визнати такі дані допустимим доказом на підтвердження вчинення ним кримінального правопорушення є своєрідною формою визнання ним своєї провини. Інакше кажучи, сам факт визнання своєї вини розглядається як доказ. А це суперечить поданому в ст. 84 визначенню поняття доказів як фактичних даних, тобто відомостей про факти.

4. Зміст п. 3 ст. 88 також тяжко пояснити. Незрозуміло, через що дані про попередню судимість, надані самим підозрюваним, дозволяється розглядати як доказ його вини у вчиненні іншого кримінального правопорушення, а ті ж дані, надані стороною обвинувачення, таким доказом не визнаються. Це знов-таки повернення до формальної теорії доказів, що не притаманно праву України.

5. У п. 4 ч. 2 коментованої статті також міститься малосприйнятливе для нашого кримінального судочинства положення. Перш за завжди, не дуже зрозуміло, через що посилання підозрюваного, обвинуваченого на судимість свідка з метою дискредитації останнього, дозволить визнати дані про судимість самого підозрюваного доказом його вини. За винятком того, для дискредитації свідка напевно дозволяється використовувати дані про його нечесність, зокрема дані про те, що свідок був засуджений за завідомо неправдиві показання. А коли підозрюваний, обвинувачений не погоджується з показаннями свідка і каже, що свідок раніше вчиняв крадіжку чи порушував правила безпеки дорожнього руху - чи дозволяється вважати, що такі дані дискредитують свідка, і згідно, дані про минулу судимість підозрюваного, наприклад, за недбалість, розглядати як доказ його вини у вчиненні замаху на вбивство? Безперечно, дані, що характеризують особистість свідка необхідно враховувати при оцінці його показань, проте така оцінка, як передбачено ст. 94 КПК, здійснюється за внутрішнім переконанням.

Таким чином, на наш погляд, розглянуті положення ст. 93 суперечать фундаментальним принципам оцінки доказів. Також раз підкреслимо, що оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. Кожний доказ оцінюється з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед установленої сили. За наявності таких протиріч керуватися необхідно принциповими положеннями відносно оцінки доказів.

6. У п. 2 ч. 2 ст. 88 містяться вказівки, які теж не дозволяється тлумачити однозначно. Коли в кримінальному провадженні є дані про вчинення підозрюваним, обвинуваченим злочину із застосуванням певних знань чи навичок, то такі дані дозволяється розглядати тільки як відомості про наявність таких навичок чи знань, проте, на наш погляд, вони не можуть слугувати доказами вчинення певного злочину саме цим підозрюваним чи обвинуваченим. Так, коли підозрюваний був раніше засуджений за виготовлення підробленої національної валюти, то це свідчить про наявність у нього певних знань. Такі дані можуть у досудовому кримінальному провадженні бути підставою для висунення версії про причетність даного підозрюваного до вчинення злочину, передбаченого ст. 199 КК. Для того щоби дійти висновку про винність такої особи у вчиненні злочину, необхідно зібрати відповідні докази. Дані про відсутність певної обізнаності, навичок, знань у особи свідчать про те, що ця особа не могла бути виконавцем певного злочину.

У деяких випадках дані про судимість можуть розглядатися як непрямий доказ наявності певного мотиву при вчиненні злочину. Коли, скажімо, підозрюваний був засуджений раніше за погрозу вбивством (ст. 129 КК), а потім заподіяв через те ж потерпілому тілесні ушкодження, то встановлені вироком дані про те, що підозрюваний погрожував потерпілому вбивством, можуть розглядатися як доказ (непрямий) наявності у нього умислу на вбивство. Такі дані є аналогічними тим, що дозволяється одержати при допиті свідків, які пояснювали б, що вони чули, як підозрюваний погрожував потерпілому вбивством, чи даним про те, що підозрюваний перебував під час учинення злочину в оселі потерпілого.

7. У ч. 3 даної статі міститься по суті схоже з раніше розглянутим положення. Дані про те, що підозрюваний, обвинувачений має певні звички, про його звичайну ділову практику є доказами наявності таких звичок чи звичайної ділової практики. Коли підозрюваний заперечує наявність у нього певних звичок, то зазначені дані слугуватимуть підставою для спростування його твердження. Проте, на наш погляд, вони самі по собі не можуть розглядатися як достатні докази винуватості підозрюваного у вчиненні злочину.

Стаття 89. Визнання доказів недопустимими

1. Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

2. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає даний доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу чи припинення його дослідження в судовому засіданні, коли таке дослідження було розпочате.

3. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

1. Питання про допустимість доказів остаточно вирішує суд, котрий розглядає справу по суті, оцінюючи докази в нарадчій кімнаті. Власне, оцінка доказів здійснюється з точки зору належності, допустимості та достовірності, як зазначено в ч. 1 ст. 94 КПК.

2. Коли судом під час судового розгляду буде встановлено, що під час одержання окремих доказів мали місце істотні порушення кримінального процесуального законодавства, суд може визнати такі докази недопустимими. Ідеться про очевидні істотні порушення, скажімо, проведення обшуку без понятих, допит членів сім'ї чи близького родича підозрюваного без попередження про право відмовитися давати показання (ми маємо на увазі допит, проведений слідчим суддею, адже показання, одержані під час допиту, котрий провадив слідчий, прокурор, у суді не можуть бути підставою для обґрунтування судового рішення). Дослідження таких доказів у судовому засіданні не провадиться. КПК не регулює порядку визнання судом доказів недопустимими до видалення суду до нарадчої кімнати. На наш погляд, таке рішення суд зазвичай може ухвалити за клопотанням сторони кримінального провадження чи потерпілого та його представника, заслухавши думку іншої сторони. Рішення про визнання доказу недопустимим суд повинен сформулювати в ухвалі.

3. У ч. 3 коментованої статті передбачене право сторін та потерпілого під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими. Таке клопотання сторона повинна обґрунтувати, а суд пропонує іншій стороні висловити своє відношення до такого клопотання.

Стаття 90. Значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів

1. Рішення національного суду чи міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, котрий вирішує питання про допустимість доказів.

1. У цій статті закріплено правило, за яким повинні визнаватися недопустимими дані, одержані з порушенням прав людини та основоположних свобод, закріплених Конституцією України та міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Причому, коли вищестояща судова інстанція України чи міжнародний суд, юрисдикція якого визнана Україною, своїм рішенням визнав, що підчас одержання відомостей, особа, яка здійснювала доказування, припустилася зазначених порушень, то таке рішення, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення, тобто суд, котрий буде розглядати справу після скасування рішення, має виходити з того, що відповідне порушення встановлено і одержані відомості недопустимі, піддавати їх власній оцінці суд не має права.

← Предыдущая страница | Следующая страница →