Поделиться Поделиться

Судовий процес

Процесуальне право не знало істотних відмінностей поміж цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес, головні риси якого закріплені у давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони - потерпілого чи його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову чи обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак відносно найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси розшунового процесу.

У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, проте залежав від того, у якому суді розглядалася справа та від станової належності сторін. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати, що перебували при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. Без адвокатів не обходився майже жодний судовий процес, бо головну роль на ньому відігравала "розмова сторін", як тоді називалася процедура словесних змагань сторін.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на досконалі та недосконалі ("повні" і "неповні"). Кількість та якість доказів установлювалися для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ ("поличне"), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалися катування.

У привілейованому становищі перебувала шляхта. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича чи його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою.

Найпоширенішими доказами були показання свідків. Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й посадових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їхні намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті "два шляхтича віри годні".

Таким чином, період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., - це майже 300 років подій, сповнених і драматизмом, і історичною величчю.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і насамперед Литви і Польщі.

Подальша їхня доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробленими

правовими формами і традиціями. Вони не тільки успішно боронили свою правову культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло його еволюції в Литовсько-Руську державу. Багато в через що литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі, що, у свою чергу, відбилося на подальшому розвиткові української юридичної думки. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали й ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони.

За різних складних умов українські землі завжди ж таки зберегли високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті українських земель мали поява і розвиток такої суспільної верстви, як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникли зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.

← Предыдущая страница | Следующая страница →