Поделиться Поделиться

Націоналізація

У перші дні Жовтневої революції більшовики захопили Державний банк. Його націоналізація (Декрет ВЦВК "Про націоналізацію банків" від 27 грудня 1917 р.) також не означала того, що нові господарі опанували банківську справу, проте створила сприятливіші умови для здійснення контролю за фінансами підприємств. Проте загальний саботаж, зловживання банківських працівників, фактичне об'єднання приватних банків із Державним банком тривали також до 1920 р. Опір банкірів нова влада розглядала як саботаж з боку власників приватних банків, що значно пришвидшило їх націоналізацію (конфіскацію). Фінансове господарство України підпорядковувалося фінансовим органам Росії.

З перших днів революції радянська влада розпоряджалася окремими підприємствами, котрі мали важливе значення для держави і власники яких не підкорялися рішенням державних органів. Насамперед націоналізували великі заводи військового призначення, серед яких Обухівський, Балтійський та ін. Проте вже тоді за ініціативою трудящих оголосили націоналізованими також підприємства місцевого значення. їх передавали створеній 1 грудня 1917 р. Вищій раді народного господарства Росії (ВРНГ). В Україні сформували філії ВРНГ, які не мали автономії. Одними з перших у країні націоналізували акціонерні товариства "Продамет" і "Кровля" (січень 1918 р.), пізніше - 9 із 16 великих металургійних заводів, що виплавляли 80 % чавуну і сталі, 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, деякі підприємства Харкова, Катеринослава та інших міст. Таким чином, економічний потенціал Східної України розглядали як власність революційної Росії, у ньому спостерігалися ті самі революційні тенденції. Українські уряди доби Національно-визвольної революції (1917-1919) не вплинули суттєво на зміну загального становища та розвиток економіки країни. їхні прагнення створити єдиний самостійний економічний простір України не мали успіху.

На практиці ідея націоналізації поступово зводилася до конфіскації, що негативно відобразилося на діяльності промислових підприємств, оскільки порушувалися господарські зв'язки, ускладнювалося налагодження контролю в масштабі країни. Незважаючи на це, з початку 1918 р. націоналізація промисловості на місцях набувала характеру масового, стихійного і такого, що завжди більш зростає, конфіскаційного руху. Брак досвіду призводив до того, що іноді усуспільнювали підприємства, управляти якими працівники фактично не були готові, а також малі підприємства, котрі ставали тягарем для держави. Поширилася практика незаконної конфіскації за рішенням фабрично-заводського комітету з наступним її затвердженням державними органами. На цьому тлі відбувалося погіршення економічного становища країни, ускладнювалася ситуація з хлібом. Щоби зупинити даний неконтрольований занепад і руйнацію економічних зв'язків. Рада народних комісарів (РНК) змушена була здійснити централізацію господарського життя в загальнонаціональному масштабі. Саме це і визначило характер націоналізації другого етапу (травень - червень 1918 р,). У розпорядження держави переходили галузі виробництва, насамперед ті, в яких позиції великого фінансового капіталу були найміцніші: цукрова промисловість (націоналізовано в травні), нафтова, металургійна і машинобудівна (націоналізовано в червні).

Держава до 1 липня стала власником 513 великих промислових підприємств. 28 червня 1918 р. РНК прийняла Декрет про загальну націоналізацію великої промисловості країни з метою рішучої боротьби з господарською і виробничою розрухою та зміцнення диктатури робітничого класу і селянської бідноти. В умовах громадянської війни почали націоналізовувати всі промислові підприємства. До осені 1918 р. промисловість було майже повністю націоналізовано.

Декрет про землю, ухвалений на II з'їзді Рад (1917), започаткував нові аграрні відносини. У ньому поєднувалися радикальні заходи - скасування приватної власності на землю і передання поміщицьких маєтків, як і всіх земель удільних, монастирських, церковних, з усім живим і мертвим інвентарем, у розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів - із визнанням рівноправності всіх форм землекористування (подвірної, хутірської, громадської, артільної) і правом розподілу конфіскованої землі за трудовою чи споживчою нормами з періодичним переділом.

Націоналізацію та розподіл землі здійснювали на основі Закону про соціалізацію землі, затвердженого ВЦВК 27 січня (9 лютого) 1918 р., котрий визначав порядок розподілу і споживчо-трудову норму наділу. У 1917-1919 році. розподіл здійснили в 22 губерніях. Землю отримали понад 6 млн селян, яких звільнили від плати за оренду землі та боргів Селянському банкові. Докорінна зміна відбулася в соціальній структурі села: частка заможних селян зменшилася а 15 до 5 %, середняків - різко збільшилася (з 20 до 60 %), а чисельність бідняків зменшилася з 65 до 35 %. Деякі зразкові господарства не поділяли, а реорганізовували у дослідні показові форми радянського господарства - радгоспи.

Водночас вжили заходи воєнного характеру, що стало виявом "надреволюційності" на селі. Зокрема, встановили державну монополію на хліб. 27 травня 1918 р. продовольчим органам надали надзвичайні повноваження для закупівлі хліба (формувати дані органи почали після затвердження декрету про надання Народному комісаріату продовольства надзвичайних повноважень у боротьбі з сільською буржуазією, яка приховує хлібні запаси і спекулює ними). На основі цього документа від 11 червня 1918 р. створили продовольчі загони (продзагони) і комітети бідноти (комбіди ), завдання яких полягало у вилученні надлишків хліба за твердими цінами (весною 1918 р. гроші відігравали незначну роль і хліб фактично вилучали безплатно, у кращому разі - в обмін на промислові товари). Дії продзагонів і комбідів сприяли збільшенню обсягів щоденного вивезення, наприклад з України, продовольства - зі 140 вагонів у березні до 400 у червні 1918 р. Вивезення хліба супроводжувалося реквізиціями, насильством над селянами, здійсненням терору над селом.

← Предыдущая страница | Следующая страница →