Поделиться Поделиться

Паризька школа

Ця школа бере відповідний початок у працях видатного французького вченого Жана-Леона Рюефа ( 1896-1979). Свою економічну творчість він починав як відданий прихильник ідеї ортодоксального лібералізму класиків і неокласиків, обстоюючи концепцію повного невтручання держави в господарську діяльність і критикуючи вчення Дж. М. Кейнса.

Проте, починаючи з кінця 30-х років XX ст. його погляди суттєво змінюються і він починає висловлюватись за “допустиме втручання держави в економіку”, за певне поєднання традиційного лібералізму з регулюванням заради досягнення більш оптимального “соціального порядку”. Рюеф допускає активне державне регулювання механізму ринкового ціноутворення, індикативне планування для досягнення економічної рівноваги.

Відомими представниками французького неолібералізму стали також Раймон Барр та Моріс Алле (Нобелівська премія 1988 р.).

Вони обстоюють незначне державне регулювання економіки, через те що надмірний дирижизм спричиняє нераціональний розподіл й велику витратність ресурсів, обмеження економічної свободи. Разом з тим, вони визнають необхідність контролю над монополіями й соціальною сферою з боку держави. М. Алле, наприклад, в якості соціального ідеалу вбачає “конкурентне планування”, яке базується на поєднанні державного програмування економіки, з одного боку, і конкуренції приватних фірм – з іншого.

В 70-80-х роках XX ст. сформувалась нова французька (паризька школа). Хоча її представники і знаходились під відчутним впливом Ж.Л. Рюефа, М. Алле та РОЦІБарра, вони, тим не менш, почали рахувати за значне обмеження втручання держави в економічні процеси. Дозволяється стверджувати, що не без ідейного впливу нової генерації паризьких неолібералів в 80-90-х роках XX ст. у Франції суттєво зменшився вплив планування і програмування на вітчизняну економіку і зросла роль інструментів ринкового конкурентного механізму. Неолібералізм у Франції двох останніх десятиліть став теоретичним фундаментом офіційної економічної політики, особливо після обрання Жака Ширака на пост президента французької республіки. Його переобрання на другий термін у травні 2002 року, а також перемога наступного президента Саркозі в травні 2007 року та правих на парламентських виборах в червні 2007 р. означає продовження неоліберального курсу.

Чиказька школа

Це поняття застосовується відносно таких економістів, як М. Фрідмен, Ф. Найт, Т. В. Шульц, Дж. Сгіглер (всі працювали в Чиказькому університеті), які розділяли наступні принципи:

- недоречність пошуку і визначення поняття вартості;

- неокласична теорія цін дає точні пояснення відносно того, як працює економічна система;

- функціонування вільних конкурентних ринків – це найкращий шлях розв'язання проблеми розподілу економічних ресурсів;

- головним методом теоретичного дослідження та економічної політики має бути монетаризм.

Виходячи з цих принципів, всі представники чиказької школи виступали за обмежене втручання держави в економічне життя.

Останній за порядком (четвертий) принцип за своїм місцем і значенням вийшов на перший план, через те нерідко термін “монетаризм” вживають замість поняття “чиказька школа”, підмінюють останнє поняттям “монетарна (монетаристська) школа”.

Сам термін “монетаризм” запровадив в історико-економічну літературу в 1968 р. Карл Бруннер. Монетаризм виступив як одна з перших і найрішучіших антитез кейнсіанству, через те його на противагу “кейнсіанській революції' називають “неокласичною контрреволюцією”. Дозволяється також зустріти трактування доктрини чиказької школи як “новий монетаризм”, через те що у широкому смислі монетаризм (від слова “гроші”) – це цілий ряд економічних концепцій, в яких грошам відводиться головна роль в поясненні макроекономічних процесія та формуванні грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу як засобу регулювання економіки держави в цілому.

Монетаризм чиказької школи був не тільки чистою економічною доктриною, якими були монетарні концепції попередніх часів; його почали активно застосовувати на практиці в рамках економічної політики США (особливо в період президентства Р. Рейгана), Великої Британії (тетчеризм) та інших розвинених країн. В основі сучасної монетаристської доктрини і економічної політики лежить кількісна теорія грошей, яка почала оформлятись у певну систему також у XVII ст. Ранні монетаристи стверджували, шо рівень товарних цін перебуває у прямій залежності від кількості грошей в обігу.

Спираючись на це положення, монетаристи чиказької школи різко виступили проти кейнсіанських методів державного втручання в економіку, пропонуючи свої суто монетарні механізми регулювання макроекономічних процесів, зокрема політику регулювання грошової маси. Критикуючи кейнсіанців, монетаристи наполягали на перебудові бюджетного механізму, відмові від фіскальних інструментів впливу на ділову активність, різкому скороченні бюджетних витрат, невтручанні у певні сфери господарства, зменшенні правової регламентації господарської діяльності, рішучій приватизації окремих галузей економіки, скороченні соціальної інфраструктури та соціальних програм. Стабільне і довгострокове розширене відтворення в сучасних ринкових економіках монетаристи пов'язують зі сталим планованим приростом грошової маси в обігу. Вони стверджували, що попит на гроші постійно зростає, в той час як пропозиція грошей є нестабільною, залежною від багатьох суб'єктивних чинників. Через те монетаристи, зокрема М. Фрідмен, обстоюють законодавче регулювання центральним банком пропозиції грошей (прирощення річного обсягу грошової маси на 3-5%), що згладить коливання ділової активності, зробить її стабільно зростаючою, позбавить економіку шоків інфляції та безробіття (яке матиме природний рівень).

Професор чиказького університету Роберт Лукас (Нобелівська премія з економіки 1995 року) кинув виклик панувавшим до 70-х років XX ст. економічним теоріям, в яких вчені і урядовці, що відповідали за формування економічної політики держави, моделювали очікування так, начебто вони базуються на минулому. Наприклад, звичайною і поширеною була практика визначати рівень інфляції наступного року на основі середньозваженого показника рівнів інфляції минулих і поточного років. Заперечуючи цьому, Роберт Лукас, в унісон з іншим американським економістом Джоном Мутом, стверджував, що коли уряди змінюють свою економічну політику, очікування також міняються, через те й дії основних діючих осіб економіки можуть бути не такими, які передбачались цими урядами.

Ця ідея мала у Лукаса широке застосування, проте найбільш відомими прикладами слід вважати її використання стосовно монетарної політики. До 1970-х років уряди вважали, що вони можуть “купити” нижчі рівні безробіття ціною трохи більшої інфляції. Цю тезу відчайдушно критикував М. Фрідмен.

Проте Фрідмен будував свою аргументацію на очікуваннях, що стояли на фундаменті минулого. Застосовуючи свою теорію раціональних очікувань, Лукас спростував даний аргумент.

У відповідності з теорією раціональних очікувань, короткотермінова інфляційна монетарна політика призведе до швидкого зростання робочих місць тільки через те, що фірми будуть введені в оману – вони почнуть думати, що зросші ціни, які вони можуть правити за свої товари, сигналізують про більший попит на їх продукцію. Насправді це просто сигналізує про підвищення загального рівня цін. В довгостроковому періоді, згідно з теорією раціональних очікувань, поміж інфляцією і безробіттям не може бути компроміса, через те що не дозволяється дурити людей весь час. Вони вчаться на своїх помилках. Як тільки люди бачать, що інфляція зросла, вони будуть знати, що безробіття повернеться до свого попереднього рівня.

Теорія раціональних очікувань породжує чимало питань. Як очікування формуються? Коли ми маємо вірити уряду? Що складає ефективну інформацію? Як економічні моделі враховують обмежені здібності пересічних громадян, як розуміти механізм функціонування складних економічних систем? Автори теорії раціональних очікувань вірять, що підприємці, робітники, споживачі непогано розуміють, як функціонує економіка, і мають можливість використовувати наявну інформацію для прийняття рішень, що найбільше відповідають їх приватним інтересам.

Теорія раціональних очікувань асоціюється також з такою назвою – нова класична економічна теорія. Це зумовлено тим, що вона виходить з припущення про високий ступінь конкуренції на всіх ринках. Нова теорія не тільки стверджує про те, що ставки зарплатні і ціни є гнучкими і в плані зростання, і в плані зниження. Вона пішла далі, припускаючи, що нова інформація швидко позначається на кривих попиту і пропозиції кожного з ринків, а через те рівноважні ціни й обсяги виробництва швидко пристосовуються до нових ситуацій (змін технології), ринковим потрясінням (посуха чи крах міжнародного нафтового картеля) чи до змін урядової політики (раптовий перехід від політики дорогих до політики дешевих грошей). Ціни на товари і ресурси є високоеластичними і швидко змінюються, коли споживачі, підприємці та власники ресурсів змінюють економічну поведінку, отримуючи нову інформацію.

← Предыдущая страница | Следующая страница →