Поделиться Поделиться

ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ ТА ЇЇ ПРИЧИНИ

Економічна криза, що охопила Україну та інші держави колишнього СРСР у 90-і роки ХХ ст., має ряд ознак, які вказують на ідентичність з традиційними кризами, що з тією чи іншою періодичністю повторюються в країнах ринкової економіки. Такими ознаками є падіння виробництва, зростання безробіття, старіння матеріально-технічної бази виробництва, підвищення загального рівня цін, зниження добробуту населення.

Разом з тим економічна криза в Україні має ряд особливостей. Коли кризи в країнах ринкової економіки проходять у їх власному ринковому середовищі, то в пострадянських країнах вона в часі збіглася з переходом від адміністративно-командної системи господарювання до ринкової. При цьому для України даний перехід, а значить, і економічна криза ускладнюється тим, що вона повинна сформувати власну економічну систему, яка б відповідала сучасним вимогам високорозвиненої країни і водночас забезпечувала б її розвиток як самостійного державного утворення.

Треба мати на увазі, що перехідний період - це особливий період в еволюції економіки. Процес формування і функціонування економічної системи включає три етапи. Перший - поступове становлення (виникнення) системи, яке приводить до її утвердження в суспільстві як панівної. Другий - це період зрілості, повного прояву в процесі функціонування всіх її можливостей та історичних переваг. Третій - поступового "вмирання" в умовах зародження і розвитку елементів майбутньої системи.

Що стосується економічної системи України, то вона не сходить з історичної арени, бо сходити може тільки те, що є в наявності. Економічної системи України, як системи суспільного відтворення, яка історично склалася в рамках держави, як сукупності взаємопов'язаних різнорідних елементів та упорядкованих зв'язків, що забезпечує її сталість, цілісність, структуру та визначає мету її функціонування, тобто такої, яка б відзначалася тими ж ознаками, що й економічні системи інших країн, фактично не було.

Економіка України являла собою лише певну сукупність підприємств, галузей, розміщених на її території, які входили до складу єдиного народногосподарського комплексу Радянського Союзу.

Вони виробляли певний обсяг продукції, котрий визначався в централізованому порядку загальносоюзними органами. Свідченням цього є те, що 95% всієї власності, розміщеної в Україні, було зосереджено в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Через те на території нашої держави створювали "гнилі" моря, будували атомні станції поблизу великих міст, зосереджували надмірну кількість "брудних" виробництв. Лише 20% промислового виробництва мали завершений технологічний цикл.

Економічній системі України не була властива власна структура, не в розумінні кількісного співвідношення її елементів, часток галузей у валовому випуску, чи у валовому внутрішньому продукті, а в розумінні сформованого відносно сталого порядку внутрішніх просторових зв'язків, котрий визначає мету її функціонування та зв'язки з іншими економічними системами. Даний факт не дозволяється випускати з виду при об'єктивному незаіделогізованому аналізі економічної кризи в Україні та тих завдань, які необхідно вирішити її народу в перехідний період. Розвиток економіки України в перехідний період має особливий характер, істотно відмінний від звичайного, нормального поступального економічного розвитку.

Аналіз нинішнього економічного становища України неможливий без з'ясування сутності перехідного періоду, котрий переживає наша країна. Саме це може служити відправною точкою для розуміння природи і причини сучасної економічної кризи, а відтак і визначення термінів її закінчення. В економічній літературі на це питання не має достатньо аргументованої відповіді.

Одні економісти вважають, що "методологічно вихідним принципом аналізу природи і змісту перехідної економіки має бути розуміння переходу від одного економічного базису суспільства до іншого, а конкретніше - від базису, що ґрунтується на позаекономічній залежності до базису, що ґрунтується на зв'язку особисто вільних суб'єктів".

Вони відстоюють точку зору, що в СРСР перехід до властивого розвинутим ринковим відносинам способу з'єднання виробника з речовими факторами виробництва не було завершено. В результаті суспільство змушене було поставити як програмну вимогу - перехід до ринкової економічної системи. У суспільстві, економічна система якого функціонує на основі великого машинного виробництва, не можуть не виникати усілякі потрясіння, економічні кризи, які є результатом прояву суперечності поміж дотоварними і докапіталістичними формами виробництва і розвинутими товарними економічними відносинами. Через те економічна криза в Україні та інших державах, які виникли в результаті розпаду СРСР, є таким потрясінням і її треба розглядати в контексті перехідної економіки з тією лише різницею, що властиві цьому процесу суперечності ускладнені залишками відносин, які дісталися від радянського періоду.

Економічна криза в Україні та в інших пострадянських і пост-соціалістичних країнах є об'єктивно закономірним явищем, а саме результатом розвитку суперечності поміж продуктивними силами і виробничими відносинами. Конфлікт поміж продуктивними силами і виробничими відносинами, котрий утворює основу всілякої глибокої суспільної кризи, виступає як суперечність поміж продуктивними силами і юридичною формою вираження виробничих відносин, тобто відносинами власності. Виходячи з цього робиться висновок, що тільки за допомогою розв'язання даної суперечності дозволяється досягти відповідності виробничих відносин характерові продуктивних сил.

У контексті даного підходу доходимо таких, альтернативного характеру, висновків: 1) що за умови постійного удосконалення суспільством відносин власності та підтримання відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил дозволяється забезпечити стабільне економічне зростання, не пов'язане з будь-якими суттєвими потрясіннями; 2) оскільки суперечність поміж виробничими відносинами та продуктивними силами має постійний характер, тобто ніколи не дозволяється досягти гармонійної відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил (форма - (виробничі відносини) більш консервативна ніж зміст - (продуктивні сили), то функціонування економіки характеризується перманентними потрясіннями.

Постановка проблеми лише в такій площині не дає відповіді на питання: через що залишки докапіталістичних форм позаекономічного примусу, які зберігалися в радянській економічній системі, не були скільки-небудь суттєвим гальмом економічного зростання, наприклад, в 50-60 році., коли обсяг національного доходу за десятиріччя збільшився в 2,65 раза, а виявили свою негативну дію у 80-і роки, коли обсяг національного доходу за десять років збільшився лише на 25 %, а за 1986-1990 році. лише на 6,8%?

Деякі економісти трактують перехідний період, як історично нетривалий проміжок часу, протягом якого завершується демонтаж адміністративно-командної системи і формується система ефективних демократичних і ринкових інститутів. Проте закономірним для нього є трансформаційний спад, як наслідок відсутності координації поміж економічними агентами. Останнє викликане тим, що попередні, планові механізми координації господарської діяльності зруйновані, а нові, ринкові механізми координації також слабкі чи відсутні повністю.

Справді, руйнування одного механізму координації господарських зв'язків і відсутність чи незрілість іншого, нового механізму координації, не може не виявити свого негативного впливу на динаміку національного виробництва, проте економічний спад в СРСР почався за існуючого адміністративно-командного механізму управління економічними і соціальними процесами. Проявом цього було спочатку зниження середньорічних темпів економічного зростання, яке в подальшому переросло в падіння загальних обсягів виробництва. Так, коли середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту за 1966-1970 році. становили 7,4%, національного доходу - 7,8%, то в наступні роки вони постійно зменшувались: у 1971-1975 році. - 6,3 і 5,7%, у 1976-1980 році. - 4,2 і 4,3%, у 19811985 році. - 3,3 і 3,2%, у 1986-1990 році. - 1,8 і 1,3%.

Спад виробництва, властивий економічній кризі, почався у 1999 р. Свідченням цього є скорочення виробництва продукції в базових галузях. Так, видобуток нафти у 1988 р. становив 624 млн т, у 1989 р. - 607 млн т, у 1990 р. - 571 млн т.; видобуток вугілля за даний час скоротився на 69 млн т чи на 9,5%, виплавка чавуну зменшилася на 5 млн т, сталі - на 9 млн т, прокату - на 4 млн т, сталевих труб - на 1,3 млн т.

Ряд економістів вважає, що економічна криза в Україні та в інших пострадянських країнах носить стадіальний характер, оскільки вона пов'язана з НТР, з переходом на принципово нову техніку і технологію, на нову постіндустріальну стадію розвитку. При цьому справедливо вказується, що економіка України має досить потужну індустріальну базу, проте її структура не є досконалою - значну частку посідають галузі важкої та оборонної промисловості, сировинні галузі та галузі первинної обробки і недостатньо розвинені галузі, що визначають технічний прогрес, а також споживчий сектор економіки. Частка гр. "А" у загальному обсязі промислової продукції протягом тривалого часу (1960-1990 році.) коливалась в межах 71,0-72,4% , а гр. "Б", згідно, 29,0-27,6%. Для даної бази характерною є технологічна багатоукладність: у галузях військово-промислового комплексу застосовуються високі технології, а в споживчому секторі та в сільському господарстві має місце технологічна відсталість.

Економіка постіндустріальної стадії ґрунтується на новій технології, вирішального значення набувають інформація, знання, творча праця. Іншими словами, новий технологічний спосіб виробництва визначає якісно новий характер розвитку продуктивних сил, коли панівного значення набувають соціальна сфера і сфера послуг, на які уже нині у розвинутих країнах припадає понад 2/3 зайнятих, а на матеріальне виробництво, згідно, менше 1/3.

Соціальна сфера - це не тільки результат високого рівня розвитку матеріального виробництва, проте й могутній фактор науково-технічного прогресу, здібностей людини, продуктивних сил у цілому. Через те перехідні процеси в Україні та в інших пострадянських країнах здійснюються не шляхом простого нарощування прогресивних тенденцій, як у країнах індустріально-ринкової економіки, а неодмінно пов'язані з глибокими якісними перетвореннями економіки, що з об'єктивною неминучістю спричиняє значні соціально-економічні втрати: відбувається трансформаційний спад виробництва, зниження рівня життя народу, тобто всього того, що характеризує економічну кризу.

Деякі економісти вбачають причину економічної кризи в "ліквідації централізованого управління економікою".

Сприйняття даного положення за істинну причину економічної кризи означає, що вона в Україні та в інших пострадянських і постсоціалістичних країнах не була неминучою і не являє собою закономірної форми розвитку індустріального суспільства, що вона спричинена не об'єктивними причинами, а виникла в результаті суб'єктивних дій.

Поширеною є точка зору, що економічна криза в Україні "не є ні циклічною, ні довгохвильовою", що вона "за своєю природою не є ні циклічною, ні структурною, а саме трансформаційною, зумовленою масштабами і складністю перетворень при переході від планової економіки до ринкової".

Справді, в радянській економіці була ліквідована більша частина ринку (ринок засобів виробництва, ринок робочої сили, ринок цінних паперів, валютний ринок). Залишився лише один фрагмент ринкової економіки - ринок споживчих товарів, на якому укладалися нерівні угоди поміж споживачем і державою. Через те ринкова нерівновага була вбудована в саму систему господарювання. Досягнути ринкової рівноваги було не можливо, бо існувала одна, і то неповноцінна, частина ринку; ціни формувались не на основі попиту і пропонування; планова ціна не несла інформації про стан ринку (про попит, фактичні виробничі витрати). Відсутньою була інформація про вартість капіталу, основних фондів, робочої сили.

У результаті центр не міг не приймати і приймав помилкові, а іноді, стосовно певних галузей і верств населення, навіть дискримінаційні стратегічні рішення (наприклад, встановлення цін на сільськогосподарську продукцію, оплати праці працівників сільського господарства, легкої, харчової промисловості, освіти, охорони здоров'я, культури). Проте навіть, коли в порядку реформування економіки ціни не встановлювалися зверху, а передавались до компетенції підприємств, завжди одно рівновага не досягалась внаслідок відсутності ринку капіталу і робочої сили. Підприємства приймали рішення, керуючись своїми короткостроковими інтересами, без урахування інтересів суспільства в цілому.

У результаті розвиток адміністративно-командної економіки, зовнішньо досить динамічної, складався з ряду хвиль порушення рівноваги. Централізовані механізми відновлення рівноваги були ефективні до певного моменту, до виникнення нового бар'єра. За умов екстенсивного розвитку економіки порушення рівноваги не виявляло відкрито своїх негативних наслідків.

Фактори економічного циклу за таких умов діяли, проте вони діяли у прихованій формі. Свідченням цього є практика капіталовкладень, їх мотивація. В ринковій економіці - це прибуток, а в адміністративно-командній - це кількісно невизначений загальносуспільний інтерес. "Центр" був зацікавлений у збільшенні капіталовкладень, бо це створювало передумови забезпечення бажаних темпів економічного зростання та твердження про переваги соціалістичної системи господарювання. Підприємства підтримували і посилювали розмах капіталовкладень, бо це давало їм можливість легко набувати суспільну вагу і всі свої проблеми вирішувати не за рахунок застосування новітніх технологій, раціональної організації виробництва і стимулювання праці.

Важливо також відмітити, що капіталовкладення не створювали для підприємств ніякого ризику, бо ситуація, що продукція, створена за рахунок капіталовкладень, пізніше могла не стати вартістю, не мала під собою реальності. Через те не випадково широкого поширення набув вираз "освоєння капіталовкладень". Значить, і державою, і підприємствами створювались умови для напружених планів по капіталовкладеннях, що породжувало, з одного боку, небезпеку надлишкових інвестицій, а з другого - дефіцит в інвестиційних матеріалах. У підсумку це породжувало довгобуди, чи простіше, - заморожування матеріально-технічних ресурсів на довгі роки.

Трансформація адміністративно-командної економіки в ринкову пов'язана зі зміною типу обмежень у розвитку виробництва. Замість виробництва заради самого виробництва та обмеження попиту на споживчі товари має прийти виробництво для задоволення потреб людини, її попиту. Вертикальна система зв'язків, заснована на отриманні наказу і його виконанні, повинна змінитися горизонтальною - відносинами поміж самостійними підприємцями. Звичайно, такий перехід не може уникнути втрат, які виявляються у падінні виробництва.

Треба мати на увазі, що за умов державної монополії і відсутності "нормального" ринку (коли нема реальних власників капіталу, конкуренції і реальних цін) капіталовкладення заради капіталовкладень створювали ілюзію економічного зростання і збільшення національного доходу. В дійсності відбувався спад в найбільш суттєвій частині національного доходу - у виробництві фонду споживання.

Підтримка частки фонду споживання у національному доході забезпечувалась за допомогою цін - споживчі товари включали в себе прибуток і податок з обороту, в той час як ціни на засоби виробництва не тільки не включали останнього, проте й не забезпечували їх рентабельного виробництва, тобто були занижені, що зменшувало частку засобів виробництва у загальному випуску продукції.

Не зважаючи на такий специфічний характер, формування цін на засоби виробництва і споживчі товари адміністративно-командна економіка відзначалась як дефіцитна. Через те ряд економістів вказує, що економічна криза в Україні та в інших країнах СНД сформувалася не в результаті вибуху диспропорцій розвинутого ринку покупця, а з причини краху державного соціалізму "за умов ринкової недостатності". Виходячи з цього вони стверджують, що криза в пострадянських країнах відрізняється від класичної тим, що вона є "кризою не надвиробництва, а кризою недовиробництва".

Справді, в колишньому СРСР з усіма його особливостями діяв ринок продавця, в якому покупці конкурували поміж собою за право купити товар. В країні мав місце величезний незадоволений попит, котрий в останні десятиліття СРСР набував завжди більшого обсягу. Достатньо сказати, що обсяг, так званих заощаджень, збільшився з 10,6 млрд крб у 1960 р. до 46,6 млрд крб у 1970 р., 156,5 млрд крб в 1980 р. і 381,4 млрд крб у 1990 р., тобто за тридцятилітній період вони збільшилися майже в 36 разів. У Україні вклади населення в каси ощадного банку за даний час збільшилися у 42,5 раза. Переважна частина цих вкладів носила вимушений характер, відбиваючи зростання незадоволеного попиту населення. При цьому треба мати на увазі, що таке стрімке зростання заощаджень відбувалося на тлі досить низької середньої заробітної плати. У 1960 р. вона дорівнювала 80,6 крб, 1970 р. - 122,0 крб, 1980 р. - 168,8 крб, у 1990 р. - 274,6 крб, тобто за даний період вона збільшилась у 3,4 раза.

Незважаючи на величезний дефіцит, значна частина продукції була надлишковою. За оцінками вчених до даної категорії відносилось приблизно 30% продукції, яка вироблялася підприємствами колишнього СРСР. Наприклад, колгоспи закуповували комбайнів і тракторів в два рази більше, ніж їх було потрібно. Кожну другу одиницю техніки розбирали на запасні частини. До надлишкової продукції відносилось те, що закуповувалося про запас через хронічний дефіцит, а також непродовольчі споживчі товари, які не знаходили збуту внаслідок їх невисокої якості.

За винятком того, необхідно мати на увазі військову продукцію. Рівень мілітаризації СРСР був величезний - до 70% випуску продукції був так чи інакше пов'язаний з військово-промисловим комплексом.

Характерною особливістю розвитку радянської економіки було залучення завжди більших і більших матеріальних, трудових і фінансових ресурсів для виробництва засобів виробництва та продукції військового призначення. Для їх виробництва було залучено 85% економічного потенціалу країни. Протягом десятиліть економіка СРСР розвивалася як виробництво заради самого виробництва і заради знищення. Надмірно високий рівень мілітаризації економіки України, як і СРСР в цілому, знекровлював народне господарство, відволікаючи завжди більше і більше матеріальних, трудових, фінансових ресурсів від продуктивного їх використання, що прире-чувало сповільнення темпів економічного зростання і вело до неминучого спаду виробництва, оскільки підривалися можливості нагромадження й технічного оновлення виробництва. Фізичне зношування основних виробничих фондів у промисловості досягло 60%, а моральне - 90%.

Коли у США на оновлення виробництва щороку витрачається 65%, то в колишньому СРСР - близько 1% інвестиційних ресурсів. Національне виробництво розвивалося як матеріало- і енергоємке, з усе більшим техногенним навантаженням на навколишнє природне середовище. Знижувалася матеріальна заінтересованість працівників у підвищенні продуктивності праці, зростанні її якості, прискоренні технічного прогресу. В експорті домінувала продукція нафтогазового (у 1985 р. - 52,7%, у 1990 р. - 40,5%) і металургійного комплексів (руди, концентрати і метал - 7,5% у 1985 р. і 11,3% - у 1990 р.). Економічний потенціал країни став неспроможний не тільки забезпечувати розширене, проте навіть просте відтворення. Економічна криза стала неминучою. її початок адміністративно-командними заходами був дещо віддалений в часі, проте не усунений.

Таким чином, причиною економічної кризи в Україні як і в інших пострадянських республіках є непомірно глибока деформація основних пропорцій народного господарства, галузева розбалансованість, величезні диспропорції поміж грошовими доходами населення та їх товарним покриттям. За цих обставин уникнути її не було можливості.

Усвідомлення цього факту представниками вищих органів держави є необхідною передумовою для вироблення справді наукової програми подолання наслідків економічної кризи і побудови економіки, що відповідає постіндустріальній стадії розвитку суспільства. Такої програми і на 17-у році незалежності завжди також нема. При цьому треба виходити з того, що економічна криза в Україні відзначається певними особливостями порівняно з класичними кризами. По-перше, вона є всезагальною: охопила усі галузі економіки, в через те числі і ті, на продукцію яких упродовж десятиліть існував дефіцит, а також ті, продукція яких задовольняє життєво необхідні щоденні потреби людей. Так. у 1998 р. обсяг промислової продукції стосовно 1990 р. становив лише 49%. в через те числі машинобудування близько 38%, чорної металургії - близько 46%, хімічної та нафтохімічної - близько 38%, електроенергетики - близько 67%, паливної промисловості - близько 44%. По-друге, вона є надмірно глибокою: у 1998 р. фізичний обсяг валового внутрішнього продукту становив лише 40% відносно його обсягу у 1990 р. Такого скорочення фізичного обсягу національного виробництва не знала жодна країна за всю історію циклічних коливань. По-третє, вона є надмірно тривалою. Економічний спад, котрий почався у 1991 р., фактично тривав до 1998 р. По-четверте, вона відзначалася надто високою інфляцію. У 1992 р. рівень цін на споживчі товари підвищився в 21 раз, у 1993 р. - у 102,6 раза, у 1994 р. також у 5 разів. По-п'яте, вона відзначається швидким зростанням частки тіньового сектора економіки. Нині він за оцінками експертів досягає 45-50% загального обсягу національного виробництва. По-шосте, вона відбувалася в умовах швидко зростаючої поляризації суспільства: з одного боку, катастрофічно знизився життєвий рівень переважної більшості населення, а з другого, відбувалося стрімке збагачення невеликої його частки. В Україні у 2002 р. середньодушові грошові витрати у 88,4% населення були менші від прожиткового мінімуму.

Враховуючи дані особливості економічної кризи в Україні, важливе методологічне значення має не лише з'ясування причини її виникнення, проте визначення тих факторів, які, з одного боку, зумовили таке велике скорочення виробництва валового внутрішнього продукту, національного доходу, продукції промисловості і сільського господарства, а з другого, - її надмірну тривалість.

Зрозуміло, що причини економічної кризи і причини її довгої тривалості та великої глибини знаходяться у взаємозв'язку і взаємодії, проте без такого вичленення неможливо розробити дійову програму подолання економічної кризи та формування такої економіки, яка б відповідала вимогам постіндустріального суспільства.

Велика глибина економічного спаду в Україні, чи правильніше, обвальне падіння виробництва, зумовлена, на нашу думку, тим, що початок 90-х років - це час реалізації підписаних Радянським Союзом міжнародних угод спрямованих на зниження рівня ракетно-ядерного протистояння, здійснюване шляхом обмеження та скорочення виробництва наступальної зброї, зокрема стратегічного характеру. До виконання цих міжнародних угод економічний потенціал України не був готовий. Країна приступила до виконання цих угод, не маючи довгострокової програми конверсії оборонних підприємств, матеріальних та фінансових ресурсів.

Для країн Заходу, де рівень мілітаризації економіки на порядок нижчий порівняно з колишнім СРСР, виконання міжнародних угод зі скорочення певних видів озброєнь не був таким відчутним і не спричинив великого скорочення виробництва промислової продукції. Так, скорочення виробництва військової продукції у провідних капіталістичних країнах після закінчення "холодної війни" носило порівняно з країнами колишнього СРСР помірний характер і нижня точка була пройдена раніше. В США це сталося у 1996 р., коли її випуск зіставив 61% від рівня 1990 р. у Франції і Японії у 1995 р. (згідно, 63 і 73%), у Великобританії - у 1994 р. (70%). В Росії випуск військової продукції у 1995 р. становив 17% від рівня 1990 р., а у 1987 р. - лише 9%.

Таким чином, мілітаризація економіки негативно впливає на темпи економічного зростання, а швидкоплинна демілітаризація неминуче супроводжується падінням виробництва, появою та зростанням безробіття.

Після розпаду СРСР і утворення суверенної України на її території залишилось майже 30% військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу, майже 80% підприємств галузей машинобудування були залучені до виробництва зброї. В Україні вироблялося близько 17% загальносоюзного обсягу оборонної продукції, майже 60% промисловості було зорієнтовано на потреби ВПК. Загальна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах ВПК, перевищувала 40% працездатного населення країни. Не важко уявити, якому частку виробництва довелося промисловості "скинути" внаслідок різкого скорочення замовлень на різні види зброї, що виробляли чи брали участь у її виробництві по кооперації підприємства України.

Різке скорочення виробництва продукції військового призначення призвело до розриву економічних зв'язків підприємств України з підприємствами Росії, Білорусі, Казахстану, Узбекистану та іншими республіками колишнього СРСР, а також поміж вітчизняними підприємствами. Очевидно, що не в останню чергу саме через це обсяг виробництва продукції машинобудування та металообробки скоротився до 35% відносно 1990 р., продукції машинобудування - близько 29%, хімічної і нафтохімічної промисловості, згідно, - близько 38%.

Деякі економісти вважають, що саме розрив економічних зв'язків є основною причиною економічної кризи в Україні, а їх відновлення є нібито запорукою її подолання та подальшого успішного розвитку. При цьому вони забувають, що розрив економічних зв'язків спричинений різноманітними факторами і, в першу чергу, потребою демілітаризації економіки та її структурної перебудови, націленої на: а) задоволення зростаючих різноманітних потреб людини; б) на прогрес суспільства в цілому.

Відновлення старих економічних зв'язків означало б невиконання міжнародних угод, відновлення та закріплення мілітаристського характеру економіки, здійснення виробництва не заради добробуту людини, а заради самого виробництва, відтворення економіки "димових труб", екологічно небезпечного, сировинного придатку висо-корозвинутих країн.

Важливим фактором всезагальності економічної кризи в Україні був психологічний фактор. За умов радянської влади мало місце майже повне, чи тотальне одержавлення економіки - 92% усіх засобів виробництва перебували в руках держави, ними розпоряджалися загальносоюзні міністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці майже не існувало плюралізму форм власності і відповідних форм господарювання, що унеможливлювало дію такої могутньої сили прогресу, як конкуренція поміж товаровиробниками різних форм власності за здешевлення продукції, зростання її якості, розширення і оновлення асортименту вироблюваної продукції, боротьби за споживача. В результаті якість, конкурентоспроможність продукції радянських підприємств була, як правило, низькою. У споживача сформувалося переконання, що тільки продукція іноземних фірм є високоякісною. Через те широка лібералізація економічних відносин, зокрема зовнішньоторговельних, призвела в перші роки до вимивання споживчих товарів з прилавків вітчизняних магазинів і наступного їх заповнення імпортними товарами та витіснення національних виробників з ринку. Так, у 1996 р. обсяг продукції легкої промисловості скоротився до 24% відносно 1990 р. Обсяг продукції харчової промисловості у 1998 р. становив 38% відносно 1990 р., а м'ясної і молочної промисловості лише 19%. Навіть ринок тих товарів, які традиційно відносились до висококонкурентних (горілчані, кондитерські), був захоплений іноземними товарами сумнівної якості. Тільки з часом споживач знову повернувся обличчям до даної вітчизняної продукції.

Іншим фактором різкого скорочення обсягів виробництва був дефіцит кадрів. В Україні, на відміну від Росії, не було кадрів, які б мали досвід ведення зовнішньоторговельних операцій і знали б зарубіжних виробників та продавців продукції, що утруднювало укладання торговельних і кредитних угод.

Також одним фактором в цьому плані треба вважати відсутність золотовалютних запасів для здійснення закупівель за кордоном сировини, комплектуючих, передової техніки та технології. З часом набуття такого досвіду та формування власних золотовалютних резервів суттєво послабив дію цих факторів і вже нині дозволяється вважати, що їх негативний вплив на розвиток економіки вичерпав себе.

Негативний вплив на розвиток національного виробництва мало введення Росією світових цін на енергоносії, які надходили в Україну. Так, Росія продавала газ на кордоні Польщі по 60 дол за 1000 м куб., а на кордонах Франції та України - по 80 дол. У другій половині 90-х років Україна щорічно переплачувала Росії за газ близько 2 млрд дол. Шок пропозиції викликав енергетичну кризу і різке скорочення виробництва в Україні.

Глибоке падіння національного виробництва було спричинене надмірно високою інфляцією, яка знецінили не тільки оборотні кошти підприємств, зробила їх фінансово неспроможними здійснювати виробництво в попередніх обсягах, проте й знецінила грошові накопичення населення і наступне їх заморожування викликали різке (більш ніж в 2 рази) скорочення споживчого попиту. Його частка у ВВП України в 1990 р. становила 55%, в 1991 р. - 52,2%, 1992 р . - 42%. У наступні роки вона коливалася в межах 44%. Зниження частки споживання у суспільному продукті та утримання її на надзвичайно низькому рівні загрожує підірвати і поховати весь процес трансформації суспільних відносин у напрямі утвердження розвинутої ринкової економіки.

Потрібно мати на увазі і постійно пам'ятати про дуже важливу макроекономічну залежність поміж виробництвом і особистим споживанням, згідно до якої виробництво є первинним по відношенню до особистого споживання і якоюсь мірою не залежним від нього. Проте справа в через те, що ця незалежність обмежена. Врешті-решт, особисте споживання визначає розвиток виробництва: коли процес суспільного виробництва не супроводжується зростанням особистого споживання, то за певними межами припиниться і сам даний процес, оскільки підриваються стимули до праці в офіційному секторі економіки.

Також Дж.Кейнс аргументовано довів, що розвиток економіки визначається динамікою і рівнем споживчих витрат. їх зростання позитивно впливає на збільшення обсягу національного виробництва, і даний вплив носить мультиплікативний характер. Зменшення споживчих витрат домогосподарств негативно позначається на динаміці національного виробництва з мультиплікативним ефектом. Коли в даному зв'язку розглядати питання про довгу тривалість і велике падіння виробництва в Україні, то слід підкреслити, що воно не в останню чергу зумовлене злиденним становищем переважної маси населення країни, що у свою чергу спричинило звуження внутрішнього ринку. Збільшення реальних грошових доходів населення у 1999-2002 році. спричинило деяке зростання споживчих витрат і підвищення їх частки у ВВП до 54,3-55,0%. Це стало важливою передумовою економічного пожвавлення та підвищення темпів зростання обсягів національного виробництва у 2003-2007 році.

Затяжний характер виходу з економічної кризи в Україні зумовлений рядом причин. По-перше, необхідністю здійснення трансформаційних перетворень власне у структурі національного виробництва та формуванням власної економічної системи, яка б відповідала вимогам постіндустріального суспільства і забезпечувала б високотехнологічний характер розвитку усіх її галузей та сфер, що гарантувало б її політичний суверенітет, економічну, технологічну, екологічну та оборонну безпеку. Зрозуміло, що формування такої економіки вимагає часу, величезних матеріальних та фінансових затрат, напруженої творчої праці її народу, наявності науково-обґрунтованої стратегії розвитку економіки.

По-друге, затяжний період виходу України з економічної кризи пов'язаний з: а) надмірно високим податковим тиском, б) значним відпливом капіталу за кордон, в) тіньовим характером роздержавлення і приватизації. Масове оволодіння державними підприємствами клановими угрупованнями, частиною директорського корпусу, не здатного працювати в ринкових умовах, відчуженням від цього процесу переважної маси населення, надмірно повільним формуванням середнього класу та ефективного господаря.

Неабиякий вплив на затяжний характер економічної кризи в Україні справляє Чорнобильська катастрофа - катастрофа планетарного характеру та закриття Чорнобильської АЕС. Усунення її наслідків здійснюється переважно за рахунок власних ресурсів, які за інших умов були б спрямовані на реструктуризацію української економіки та її розвиток.

У 1998-1999 році. економіка України знаходилась у фазі депресії. І лише з 2000 роціпочався перехід до фази пожвавлення. За існуючих темпів збільшення обсягів виробництва валового внутрішнього продукту фазу пожвавлення може замінити фаза зростання лише через 8 років. Через те необхідно розробити систему заходів прискорення економічних процесів на фазі пожвавлення, посилити конструктивну функцію економічної кризи.

У нинішніх умовах в Україні конструктивна функція кризи значно послаблена, відбувається процес накопичення глибоких відновлювальних диспропорцій. Ця проблема прикувала увагу Кабінету Міністрів України також 19 квітня 2000 р., котрий відмітив, що вихід економіки на траєкторію стабільного економічного зростання сповільнюється глибокими відновлювальними деформаціями, що виникли в період економічної кризи.

Перш за завжди, невирішеною залишається проблема конкурент-ноздатності продукції української промисловості. За винятком окремих підприємств, конкурентна спроможність основної маси підтримується штучно: зниження собівартості виробів досягається не внаслідок удосконалення менеджменту, інвестицій інноваційного характеру, а за рахунок низької заробітної плати та заборгованості по заробітній платі.

Продовжує залишатися неефективною структура економіки. У 1991 р. 25,6% промислового виробництва припадало на базові галузі - металургію, хімію, енергетику, паливну промисловість, тобто на найбільш капітало- енерго- і трудомісткі і в той же час найбільш екологічно шкідливі виробництва. За роки економічної кризи частка вказаних галузей не тільки не зменшилася, а також більше зросла. За 1991-2000 році . частка паливно-сировинних галузей зросла з 17,3% до 59,2% чи в 3,42 раза, тоді як частка продукції машинобудування та металообробки знизилася майже вдвічі - з 26,3% до 13,2%, а галузі соціальної спрямованості (легка і харчова) - з 36,7% до 19%, чи більше ніж в 1,9 раза. Економіка України має структуру виробництва, яка докорінно відрізняється від середніх показників клубу розвинутих країн - ОЕСР, а також від показників тих країн даної організації, які перебувають на різних етапах модернізаційного процесу - постіндустріальній (Великобританія) та пізньоіндустріальній (Корея, Чехія). Так у створенні доданої вартості частка виробництва машин та устаткування в Україні у 2003 р. становила 4,4%, у країнах ОЕСР 6,2 %, Великобританії - 5,5%, Кореї 11,6%, Чехії - 8,0%. Добувна промисловість у створенні доданої вартості становить 4,4%, у країнах ОЕСР - 1,8%, Великобританії - 2,8%, Кореї - 0,3%, Чехії - 1,4%. Частка обробної промисловості у створенні доданої вартості в Україні становить 20,7%. У країнах ОЕСР - 19,1%, Великобританії - 16,8%, Кореї - 28,8%, Чехії - 26,9%. В обсязі продукції обробної промисловості у січні-серпні 2005 р. на споживчі товари припадало лише 19%, ними покривалася тільки четверта частина кінцевих споживчих витрат домашніх господарств.

Збереження структури економіки України, яка не відповідає вимогам формування соціально орієнтованої економіки, спричинене дією таких чинників:

По-перше, лібералізацією цін і зовнішньоекономічної діяльності. Галузі, безпосередньо залучені до видобутку і первинної переробки мінерально-сировинних ресурсів (гірнича, чорна і кольорова металургія), дістали можливість відносно вільно експортувати свою продукцію, а товаровиробники Заходу дістали доступ до відносно дешевих сировинних ресурсів і напівготової продукції.

По-друге, висока частка експорту продукції металургійного комплексу спричинила спустошення внутрішнього ринку і різке зростання цін, а відтак і скорочення виробництва продукції машинобудівного комплексу. Різке скорочення виробництва продукції інвестиційного призначення спричинює технологічну небезпеку для України.

По-третє, імпорт відносно дешевих споживчих товарів, в через те числі і тривалого користування, за умови низької мобільності вітчизняних товаровиробників, відсутності сучасного менеджменту та великої вартості кредиту, відсутності механізмів захисту інтересів національних товаровиробників та здорової конкуренції призвело до того, що саме дані галузі, які в першу чергу створюють фінансові ресурси для накопичення капіталу, формування зацікавленості у високопродуктивній праці, найбільше скоротили виробництво.

По-четверте, продовжує зростати споживання електроенергії та інших енергоресурсів, що при скороченні обсягу виробництва реального ВВП, означає збільшення енергоємності національного виробництва. За 1991-1999 році. вона збільшилася майже вдвічі і нині перевищує критичні параметри, становлячи 1,91 кг ум. п. на 1 дол ВВП, тоді як в країнах ЄС - 0,2 кг. Проблема енергозбереження для України є однією з пріоритетних.

По-п'яте, занепад інвестиційних процесів та частки галузей, що виробляють продукти кінцевого споживання, призводить до порушення секторних зв'язків у структурі економіки України і посилення її залежності від інших економічних систем. Це загрожує самобутності України.

По-шосте, в Україні спостерігається таке негативне явище, як зменшення продуктивності основного капіталу, яке спричиняється його фізичним і моральним старінням. Останнє не компенсується новими інвестиціями. За роки кризи вони скоротилися в 5 разів.

Положення, що склалося в економіці України, зобов'язує владу бути максимально критичною і обачливою у своїй економічній політиці. Щоби закріпити перші успіхи у зростання національного виробництва, яке почалося у 2000 р., потрібна ефективна політика держави, яка повинна забезпечити щорічне зростання ВВП у 20002004 році. на рівні не менше 5-6%, інвестицій в головний капітал - 10-12%. На другому етапі - 2005-2011 році. необхідно довести річні темпи зростання ВВП до 6-6,5%. При таких темпах зростання до-кризовий обсяг виробництва ВВП буде досягнуто у 2012-2013 році. Справа не тільки в через те, щоби досягти рівня виробництва ВВП 1990 р., а в через те, щоби це зростання відбувалося на новій технологічній основі та відбивало зміну структури економіки. Разом з тим дозволяється бути впевненим, що з урахуванням тіньового сектора економіки, котрий повинен завжди більше легалізуватися, докризовий рівень виробництва ВВП дозволяється досягти значно швидше.

← Предыдущая страница | Следующая страница →