Поделиться Поделиться

Утопічний соціалізм

Соціальні утопії періоду XV-XVIII ст. Т.Мора, Т.Кампанелли, Дж.Лілберна, Дж.Вінстенлі, Ж.Мельє відобразили перехід соціально-економічної думки від ідеї споживчого комунізму до ідеї суспільної власності на засоби виробництва, визнання важливої ролі державної влади у становленні "справедливого" ладу. Засновник англійського утопічного соціалізму Т.Мор (1478-1535рр.) у праці "Утопія", 1516 р., (з гр. u - ні, topos - місце) зображує прообраз суспільства майбутнього, у якому відсутня приватна власність, існує надлишок матеріальних благ та зрівняльний розподіл засобів існування. Погляди Т.Мора залишилися обмеженими, він не визнавав проблеми розвитку продуктивних сил, республіканський устрій поєднував з рабовласництвом, основу господарства вбачав у аграрному виробництві та дрібному ремеслі.

Найбільший розвиток ідеї утопічного соціалізму отримали в пер. пол. ХІХ ст, А.Сен-Сімон (1760-1825рр.) та Ш.Фур'є (17721837рр.) у Франції та РОЦІОуен (1771-1858рр.) в Англії розробляють теорії зміни суспільного устрою шляхом реорганізації виробництва. Ідеальний суспільний устрій А.Сен-Сімон визначив терміном "ін-дустріалізм", Ш.Фур'є - "гармонія", РОЦІОуен - "комунізм". Спільними рисами соціальних утопій були ідеї відсутності експлуатації, ліквідації протиріч поміж фізичною і розумовою працею, знищення приватної власності. Соціалісти-утопісти не визнавали радикальних шляхів переходу до нового ладу, заперечували революційні методи боротьби, прагнули змінити суспільні відносини еволюційним шляхом. Соціальні утопічні доктрини знайшли подальше продовження в марксизмі, соціал-демократизмі, сучасному неолібералізмі та інституціоналізмі.

Засновниками критичного напряму в економічній думці Західної Європи поч. XIX ст. вважають Ж.Сісмонді (Швейцарія), П.Прудона (Франція), К.Родбертуса (Німеччина), погляди яких об'єднали як наукові ідеї класичної школи, так і дрібнобуржуазний романтизм. Економічні процеси досліджуються з точки зору державного регулювання, впливу уряду на виробництво та розподіл. Політична економія перетворюється з науки, що вивчає причинні зв'язки економічних процесів, у науку, що виробляє етичні норми господарської діяльності людей. Класам і реальним відносинам поміж ними протиставляється ідеалізована людина - дрібний товаровиробник. Відображаючи інтереси ремісників і селян вчені розробляють проекти реформації капіталізму, вимагають повернення до патріархальних форм організації господарства.

В умовах загострення основних протиріч капіталістичного способу виробництва і класових антагонізмів середини ХІХ ст. відбулося формування марксизму. К.Маркс (1818-1883рр.) та Ф.Енгельс (1820-1895 році.) поставили на науковий ґрунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з другого.

К.Маркс уперше для пізнання економічних процесів застосовує метод матеріалістичної діалектики. Становлення нового суспільства пов'язувалося з найвищим розвитком матеріального виробництва, демократії та особистості. У фундаментальній праці "Капітал", 1867-1910 році. (за життя автора було видано тільки перший том), інших працях К.Маркс сформував вчення про суспільно-економічні формації та їх зміну, розкрив закони розвитку капіталізму та обґрунтував його історично перехідний характер як формації; створив наукову теорію вартості і додаткової вартості; проаналізував гроші, капітал; розробив вчення про подвійний характер праці втіленої у товарі; теорію простого і розширеного відтворення та економічних криз; розкрив сутність земельної ренти, найманої праці; надав загальну характеристику капіталістичної експлуатації. Також К.Маркс зробив значні історичні екскурси у галузі політики, законодавства, державного устрою. Проте усі дані питання досліджуються ним через призму його економічного підходу та служать обґрунтуванням неминучості соціалістичної революції і утвердження комуністичного ладу.

У 40-х році. ХІХ ст. в Німеччині виникає історична школа. Її теоретичні засади сформував Ф.Ліст (1789-1846 році.), котрий відстоював ідею національної єдності Німеччини і перетворення її на основі протекціонізму в провідну індустріальну державу, здатну до політичної та економічної експансії на світовій арені. Основи теоретичної системи Ф.Ліста викладені у роботі "Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика і німецький митний союз", 1841 р. Специфікою досліджень Ф.Ліста є використання історичного підходу, історичних порівнянь. "Космополітичній" теорії класиків протиставлена так звана альтернативна політична економія, згідно з якою економіка окремих країн розвивається за власними законами, для кожної країни характерною є власна, "національна економія", що має завданням визначення найбільш сприятливих умов для розвитку продуктивних сил нації. Лідери старої історичної школи (40-і - 90-і році. ХІХ ст.) В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії. Основою методології старої історичної школи був емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, нагромадження історичних фактів та статистичних даних. Дослідження змін господарчого ладу поєднувалися із полемікою з класиками та утопічними соціалістами. Стара історична школа сприймає точку зору Ф.Ліста на політичну економію, як національну науку, що вивчає національне господарство, розвиток якого визначається виключно особливостями природи, характером народу та його інститутів. Найбільш виразно цю тенденцію втілює К.Кніс (18211898 році.), котрий протиставляє природу, де діють природні закони, та суспільство, нібито вільне від дії будь-яких законів.

В ост. трет. ХІХ ст. формується нова чи молода історична школа, ядро якої становили Г.Шмоллер, Л.Брентано та К.Бюхер. В умовах посилення націоналістичних тенденцій у політиці Німеччини зростання ідеологічних протиріч у суспільстві вони прагнули створити конкретні програми зі встановлення "класового миру" і соціального партнерства. Одночасно ця школа характеризується жорсткою антимарксистською спрямованістю. Своє завдання - "поглиблення історичного методу" - представники нової історичної школи вирішували створенням монографій з вузької тематики господарчого розвитку Німеччини: економіки міст, торговельних гільдій, ремісничих цехів, збагативши тим самим історію народного господарства, проте уникаючи аналізу макроекономічних проблем. Г.Шмоллер (1838-1917 році.), зокрема. стверджував, що політична економія знаходиться на стадії "емпірії" і лише з плином часу настане епоха раціонального пояснення дослідних даних.

Продовженням нової історичної школи стає соціальна школа (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.), до складу якої входили РОЦІШтамлер, РОЦІШтольцман, А.Амонн, Ф.Оппенгеймер, К.Діль. Соціальна школа з ідеалістичних позицій вирішувала питання взаємовідносин економіки та політики, надавала правову інтерпретацію явищам економічного та соціального розвитку. Такий методологічний підхід виключав можливість побудови цілісної економічної теорії.

У 70-х році. ХІХ ст. в політичній економії формується новий напрям - маржиналізм (з фр. marginal - грань, межа). Специфікою маржиналізму є використання граничних величин (гранична корисність і гранична продуктивність) в аналізі економічних процесів. Відбулася переоцінка предмета економічної науки як поза-історичної проблеми раціонального розподілу обмежених ресурсів. Маржиналісти відмовилися від терміна political economy (політична економія) на користь більш нейтрального economics. Спираючись на нові методологічні принципи, маржиналісти створили загальну теоретичну систему, яка отримала назву неокласичного напряму і посіла провідне становище в країнах Заходу.

Початок "маржиналістичної революції" припадає на 70-і- 80-і році. ХІХ ст. та ототожнюється з працями В.Джевонса ("Теорія політичної економії", 1871 р., Великобританія), Л.Вальраса ("Елементи чистої політичної економії", 1874 р., Швейцарія) та К.Менгера ("Основи вчення про народне господарство", 1871 р. Австрія). Загальне визнання отримує К.Менгер - лідер австрійської школи маржиналізму, серед представників якої Ф.Візер та Е.Бем-Баверк. Одним з основних методологічних принципів австрійської школи було визнання пріоритету споживання над виробництвом Центральне місце в дослідженнях австрійської школи відносять проблемам психологічних мотивів індивідуальної економічної поведінки. Виходячи з цього, капіталістична економіка зображувалася як механічна сума "господарських атомів", ринкові зв'язки зводилися до відносин обміну. Згідно з теорією граничної корисності ринкова ціна продукту визначалася не суспільно необхідними витратами праці, а суб'єктивною оцінкою корисності останньої одиниці запасу певного виду продукту. Через те перша хвиля маржиналізму отримує назву "суб'єктивного напряму".

Продовженням "маржиналістичної революції" є формування у 90-х році. ХІХ ст. неокласичного напряму. Відбувається відмова від суб'єктивно-психологічного підходу та перехід до функціонального мікроекономічного аналізу та методів математичного моделювання. Неокласики поділяють положення "закону ринків Сея" про автоматичну рівновагу та саморегульованність капіталістичної економіки. Найбільший внесок у розвиток неокласичної теорії належить кембриджській школі (А.Маршалл, А.Пігу), американській школі граничної продуктивності (Дж.Кларк) та математичній школі (Л.Вальрас, В.Парето, В.Джевонс, Ф.Еджуорт).

Засновник неокласицизму А.Маршалл (1842-1924рр.) визначає політичну економію чи economics як науку, що досліджує людство в його повсякденному житті; вивчає ту частину індивідуальних чи суспільних дій, яка найбільш тісно пов'язана із придбанням і споживанням атрибутів добробуту ("Принципи політичної економії", 1890 р.). Введені вченим у науковий обіг терміни та інструментарій економічного аналізу становлять "скарбницю" світової економічної науки. Це дослідження теорій попиту та пропозиції, ринкової рівноваги та рівноважної ціни, цінової еластичності попиту, відокремлення короткострокового та довгострокового періодів при визначенні часового впливу на господарську діяльність, граничних витрат виробництва та ін.

Престиж неокласичного напряму було підірвано "великою депресією" 1929-1933 році., незворотнім закінченням епохи вільної конкуренції, впевненості в могутності "невидимої руки" ринку, концепції невтручання держави у економічне життя суспільства. Криза неокласицизму отримала назву "першої кризи економічної теорії" Заходу ХХ ст.

← Предыдущая страница | Следующая страница →