Поделиться Поделиться

Неолібералізм

Концептуальне оформлення положень неолібералізму розпочалося також до Другої світової війни. Фактологічно його пов'язують з "Колоквіумом Ліпмана", котрий відбувся в 1938 р. у Парижі. Колоквіум було присвячено дискусії з приводу виходу в світ праці У. Ліпмана "Добре суспільство" (1937). Учасники дискусії дійшли висновку, що найбільшою суспільною загрозою є посилення державного інтервенціоналізму в справи економіки власних країн. Державне втручання вони кваліфікували як перемогу колективізму над індивідуалізмом, що ставило під загрозу власне сутність лібералізму. За підсумками Колоквіуму було створено Міжнародний дослідницький центр відновлення лібералізму з метою вивчення сутності й загрози лібералізму. Проте світова війна зашкодила діяльності центру і роботі дослідників у зазначеному напрямі. Вважається, що швидке і масштабне поширення соціального лібералізму після завершення війни було головним подразником оформлення неолібералізму. Неолібералізм, чи консервативний лібералізм, представлений здебільшого такими напрямами: ліберальний реалізм, "Австрійська школа", "Чиказька школа", теорія суспільного вибору та лібертаріанізм.

Головним представником ліберального реалізму вважають Уолтера Ліпмана (1889–1974) – видатного американського публіциста, соціолога. Його найвідоміші праці: "Добре суспільство" (1937) та "Холодна війна" (1947). Вчений вважав, що економічні закони діють постійно і незмінно, через те неможливо намагатися їх скоригувати тою чи іншою мірою. За У. Ліпманом, будь-яке коригування спричинятиме посилення залежності індивідів від держави, обмеження свободи громадян. Сутністю лібералізму була боротьба проти будь-яких форм обмеження свободи громадян, через те державна інтервенція в економічне життя була несумісна з головними засадами лібералізму. Автор також наголошував, що свобода індивіда не може залежати від волі більшості, навіть коли цю волю репрезентує влада, підтримана більшістю населення на виборах. Людське суспільство складається з індивідів, які володіють індивідуальною ініціативою та відповідають за власну долю.

Назва напряму "Австрійська школа" пов'язана з країною, походження його провідних представників, які були змушені виїхати з Австрії внаслідок поширення націонал-соціалізму в Європі. Засновниками школи вважають Л. фон Мізеса та Ф. фон Хайека.

Людвіг фон Мізес (1881–1973) народився у Львові, заснував Австрійський інститут дослідження бізнес-циклів, об'єднання Монт-Пелерін*16, протягом 1945–1969 pp. працював в університеті у Нью-Йорку. Його головні праці: "Соціалізм: економічний та соціологічний аналіз" (1922), "Людська діяльність: трактат з економіки" (1940). Мізес критично виступив проти планової економіки та державної інтервенції в господарське життя, вважаючи, що дані дії в жодному випадку не є виявленням раціональної економіки. На його думку, навпаки, вільний ринок і приватна власність відповідають взірцю раціонального господарського життя. Лише за умов вільного ринку створювались можливості свободи кожного громадянина та вільного вибору громадянами цілей і засобів, потрібних для досягнення цих цілей. Учений зазначав, що свобода індивіда закінчується там, де починається втручання держави у вільний ринок. Таке втручання жодною мірою не відповідає базовим цінностям лібералізму.

*16: {Міжнародна асоціація економістів – прихильників вільного ринку. Свою назву отримала від швейцарського селища, де у 1947 р. відбулося перше зібрання прихильників ліберальних засад в економіці. З'їзди відбуваються один раз на два роки. Нині у складі об'єднання налічується близько 500 осіб. Об'єднання вважається материнською структурою для більшості міжнародних неоліберальних дослідницьких структур/центрів.}

Фрідріх фон Хайек (1899–1992) викладав у Лондонській школі економіки і політики, Чиказькому університеті та в багатьох європейських університетах. У 1974 р. отримав Нобелівську премію у галузі економіки. Його праці: "Дорога до невільництва" (1944), "Конституція свободи" (1960) та тритомник "Право, конституційна творчість та свобода" (1973,1976,1979). Вчений заперечував коректність використання додатку "нео" відносно свого доробку в доктрині лібералізму, наголошуючи, що він домагався повернення до засад класичного лібералізму і в жодному випадку не формував новий варіант лібералізму. На його думку, найбільшу суспільну небезпеку становили ідеї суспільної справедливості. Хайек вважав, що така ідея є нереальною, оскільки справедливою може бути поодинока особа, проте не суспільство у цілому. Через те заяви відносно суспільної справедливості перетворювалися на демагогію і були спрямовані на знищення свободи. Політична свобода можлива лише у випадку існування вільного ринку.

Умовою реалізації можливостей індивідів мало стати право. Згідно головне завдання держави полягає у створенні правових меж, не залежних від волі більшості. Такими межами, обов'язковими для кожного суспільства, мають бути: свобода особи, приватна власність, поділ влад і принцип уряду права. Право не повинно слугувати досягненню певних завдань, проте бути формою, з допомогою якої держава давала змогу громадянам реалізовувати власні інтереси. Хайек також наголошував, що ліберальне суспільство має гарантувати громадянину свободу та можливості досягнення різноманітних цілей; згідно суспільство повинно було бути плюралістичним. На його думку, лібералізм відрізнявся від консерватизму тим, що він, навіть усвідомлюючи різну вагу суспільних цінностей, ніколи не накидав суспільству власної шкали переваг. Принциповою позицією науковця було твердження про те, що для ліберала ні моральні, ні релігійні, ні будь-які інші ідеали не можуть бути предметом примусу. Таким чином, ліберальна держава у своїй діяльності повинна якомога менше використовувати примус.

Напрям "Чиказька школа" пов'язаний із доробком учених, котрі працювали у Чиказькому університеті. Головним представником цього напряму був Мілтон Фрідман (1912–2006), котрий у 1976 р. отримав Нобелівську премію в галузі економіки. Найвідоміша його праця – "Капіталізм і свобода" (1962). Він вважав, що існувало лише два способи координування людської діяльності: тоталітарний контроль і вільний ринок. Вільний ринок учений розглядав як базовий метод організації суспільного життя, а не лише як засаду організації економіки країни. Він заперечував необхідність державного контролю, вважаючи, що контроль завжди веде до обмеження ринку. До порушень свобод громадянина зараховував усі соціальні програми, які застосовували тогочасні держави – від різноманітних форм допомоги найзлиденнішим верствам до системи прогресивного оподаткування.

Систему прогресивного оподаткування науковець вважав несправедливою. Фрідман наголошував, що без економічної свободи неможлива свобода політична та індивідуальна. Згідно з ним кожна людина має право на помилку, через те будь-яка спроба усунення перешкод (система страхування, різні варіанти суспільної допомоги) є фактичним обмеженням свободи прийняття рішень і відповідальності стосовно власної долі. Завдання влади полягає у визначенні правил гри, а не в особистій участі у цій грі. Він також критикував необмежену демократію, позаяк вважав, що не всі проблеми дозволяється віддавати на поталу волі більшості, адже це може поставити під загрозу свободу індивіда.

У 70-х роках XX ст. у межах неолібералізму оформлюється самостійний напрям – школа суспільного вибору (public choice school). У ній була розвинена теорія суспільного вибору, яка також відома під іншою назвою – економічна теорія політики. Прихильники цього напряму активно використовували принципові положення класичного лібералізму, акцентуючи свою увагу на питаннях розвитку вільного ринку та засадах свободи особистості. Головний представник цього напряму – Джеймс Вуханен (нар. 1919), професор економіки, автор праць "Поміж анархією і Левіафаном" (1975) та "Свобода, ринок і держава. Політична економія у 80-х роках" (1986). Він вважав, що індивіда треба трактувати через право як вільну і рівну відносно інших істоту, котра здатна самостійно визначати власну систему цінностей на підставі власного досвіду. Особливістю кожного індивіда є прагнення досягти максимальної користі для себе. Завданням політичної теорії було конструювання політичного ладу, здатного спрямувати егоїстичні прагнення індивідів до спільної користі. На його думку, економічні механізми/регулятори мали універсальне значення і поширювалися не лише у царині економіки, а й на суспільство у цілому, зокрема на політичну сферу. Суспільний вибір Буханен розглядав як різновид "політичного попиту" з боку громадян-споживачів, а державу трактував як сторону, що пропонує "політичні пропозиції".

З 60-х років у політичній теорії з'явився термін "лібертаризм". На початках його використовували для означення всіх різновидів американського неолібералізму другої половини XX ст. У лібертаризмі головну увагу приділяли свободі особи, якому трактували у форматі негативної свободи. Розширення індивідуальної свободи дозволяється досягти за рахунок скорочення сфери відповідальності держави, позаяк саме держава є основною загрозою свободи особи. Мінімальна держава передбачає і мінімальне правове регулювання, яке полягає лише в запровадженні правових норм, що обмежують індивіда саме в діях, які загрожують свободі іншого індивіда (вбивство, крадіжка тощо). Водночас суспільство не повинно обмежувати дії індивіда, спрямовані ним проти самого себе (алкоголь, наркотики, самогубство тощо).

Представники лібертаризму визначають вільний ринок як універсальний механізм організації та функціонування суспільства. Вони обстоюють мінімальний вплив державної влади на життя індивіда, навіть до повної ліквідації цього впливу і заміни його механізмами вільного ринку. Лібертаризм прийнято поділяти на поміркований і радикальний.

Концептуально поміркований лібертаризм близький до положень демократичного (класичного) лібералізму. Його прихильники вимагають мінімалізації державних функцій, проте не повної їх ліквідації. Головну увагу приділяють з'ясуванню механізмів, які забезпечують демократичний розвиток суспільства. Держава повинна реалізовувати лише мінімальні за кількістю соціальні програми, і вони мають ґрунтуватися на повазі свободи переконань, слова та діяльності індивіда навіть у таких складних, контраверсійних ситуаціях, як питання аборту, самогубства тощо. Прихильники поміркованого лібералізму визнавали значення держави у розвитку нових технологій, коли вони не шкодили навколишньому середовищу. Водночас висувалися вимоги обмеження податків і державних видатків.

До головних представників цього напряму належить Роберт Нозік (1938–2002), американський науковець, автор праці "Анархія, держава та утопія" (1974). Він активно звертався до творчої спадщини Дж. Локка та багатьох інших представників класичного лібералізму. На його думку, право власності має чи не абсолютне значення, коли власність отримана в законний спосіб чи була передана від однієї особи іншій. Нозік прагнув побудови мінімальної держави з мінімально можливими податками, заперечував перерозподіл державою доходів і був проти проведення соціальної політики.

Радикальний лібертаризм характеризується крайнім трактуванням основних положень лібералізму. Головний представник цього напряму – Мюррей Ротбард (1926–1995), професор економіки університету в Лас Вегасі (США), автор праць "Людина, економіка і держава" (1962), "Влада і ринок" (1970) та "Про нову свободу" (1973). Останню працю вважають своєрідним маніфестом радикального лібертаризму. Автор трактував свободу як абсолютну цінність, подібно до анархізму, внаслідок чого деякі дослідники відносять його погляди до анархо-капіталізму. Всі індивіди рівні відносно свободи та права власності, через те кожен індивід повинен самостійно дбати і відповідати за власну долю. Варто ліквідувати будь-якому форму примусу і дозволити людям жити в умовах необмеженої свободи на засадах добровільної співпраці. Державу він трактує як абсолютне зло, оскільки вона утримується за рахунок крадіжок; у такий спосіб він розглядає і податки. Через те Ротбард припускає можливість цілковитої ліквідації держави як самостійного інституту і заміни її нічим не обмеженою системою вільного ринку. Згідно послуги, які традиційно надає держава (внутрішня і зовнішня безпека, управління тощо), мали би виконувати приватні структури, а виконавці – визначатися на вільному ринку.

← Предыдущая страница | Следующая страница →