Поделиться Поделиться

Товар як економічна категорія

Товаром є всякий предмет обміну, чи купівлі-продажу. Абсолютна більшість товарів, звичайно, є продуктами виробництва. Утім, за певних умов люди перетворюють у товар і дари природи, приміром, земельні ділянки, водоймища, а деінде і власну совість, честь, службове становище тощо.

Таке перетворення речей і не тільки у форму товару є суспільно значущим актом. За ним стоять принципово інші людські відносини. Це - це не простий обмін речами і послугами, а складні і суперечливі відносини людей як виробників і споживачів життєвих благ, як приватних власників, котрі прагнуть реалізувати свої інтереси, одержати економічну вигоду. Таким чином, вдумавшись у цю обставину, ми починаємо сприймати усякий товар як економічну категорію, чи наукове поняття, що має глибинний зміст. Політико-економічний зміст товару як економічної категорії розкривається у його ключових властивостях.

Товар як такий має дві економічні властивості:

1) споживну вартість, чи корисність;

2) вартість, чи цінність.

Споживна вартість товару - це його здатність задовольняти певну людську потребу, бути корисним людині. Наприклад, хліб втамовує голод, комп'ютер дає змогу набирати потрібний текст і вести пошук інформації в мережі Інтернету, лопата потрібна для посадки дерев тощо. Річ, що не привертає нічиєї уваги, не може стати товаром.

Проте поняття споживної вартості і корисності дозволяється вживати як синоніми лише з погляду процесу виробництва. Будь-котрий товаровиробник прагне виготовити продукт таким, щоби він привернув увагу споживача на ринку своєю корисністю, був здатним задовольнити його потребу. Інакше кажучи, споживна вартість як властивість закладається в товари й послуги в процесі виробництва. Однак поняття корисності має більш глибокий зміст, на котрий звернули увагу економісти-теоретики.

Корисність товару - це те задоволення, чи відчуття насолоди (щастя), яке отримує людина від самого споживання товару чи послуги.

Тепер стає зрозуміло, що поняття споживної вартості і корисності принципово різняться. Споживна вартість - це властивість товару, закладена в нього виробником, а корисність - це суб'єктивне сприйняття її споживачем, причому вельми специфічне, бо воно індивідуальне. Один і той же товар, маючи одну й ту ж споживну вартість, матиме для різних споживачів геть різну корисність. Наприклад, цигарки мають однакову споживну вартість (інакше вони б просто не були цигарками), проте корисність їх для тих, хто палить і не палить, а також для різних категорій курців, дуже різна. Свинина для іудеїв та мусульман, звичайно, має споживну вартість, проте згідно зі своїм віросповіданням вони аж ніяк не вважають її корисною для себе. Економісти з гарною математичною підготовкою в середині XIX ст. навіть пробували кількісно оцінити корисність товару, придумавши спеціальну одиницю виміру, та їхні спроби виявилися марними. Людську насолоду виміряти неможливо - вона індивідуальна, глибоко особиста, інтимна (від лат. intimus - глибокий, внутрішній).

Вартість товару - це здатність товару обмінюватися на інші товари у певних кількісних співвідношеннях, набувати грошової форми - ціни.

Цінність товару - це суб'єктивна оцінка товару споживачем на ринку за його корисністю.

Сама назва обох понять - вартості і цінності товару - натякає на їх відмінність. Уже з першого погляду стає зрозуміло, що питання про вартість товару стосується понесених витрат виробництва та їхньої окупності (кожен товар чогось вартує), а от питання відносно цінності товару виводить нас за рамки виробництва і економіки взагалі.

В економічній науці трактування основних властивостей товару, особливо його вартості та цінності, стало предметом чи не найбільших дискусій, що затягайся майже до кінця XIX ст. Виникло кілька теорій вартості товару, зокрема, теорія трудової вартості, теорія факторів (витрат) виробництва, теорія граничної корисності та теорія ціни.

Теорія трудової вартості (започаткована класиками політичної економії, передусім, А. Смітом і Д. Рікардо, та розвинена К. Марксом) стверджує, що вартість товару як основа ціни створюється виключно у виробництві, а в обміні люди обмінюються рівними вартостями (товар - гроші) і суть обміну власне й зводиться до того, аби продавці та покупці дійшли згоди поміж собою. Згідно з цією теорією, вартість, яка об'єктивно закладена в товарі до обміну, у виробництві, представляється як уречевлена суспільна праця виробників товару, і саме праця є єдиним джерелом і точною мірою вартості всіх товарів. Один із перших класиків англієць В. Петті казав, що "праця є батько і активний принцип багатства".

Маркс логічно розвинув теорію трудової вартості класиків таким чином, що праця робітників, які виготовляють товар, роздвоюється: з одного боку, вона представляється як конкретна праця, що має свою специфіку відносно використовуваних засобів і предметів праці, майстерності робітника, і якою створюється споживна вартість товару; а з іншого, - та ж сама праця уявляється як абстрактна праця, чи як витрата людських зусиль, і саме величина даної праці складає вартість товару. Оскільки той чи інший товар виготовляють різні приватні товаровиробники як конкуренти, здійснюючи при цьому, природно, різні виробничі витрати, то тільки обмін, прирівнюючи товари один до одного, спроможний визначити величину суспільно-необхідної праці у кожному з них. Суспільно-необхідна праця вимірюється суспільно-необхідним робочим часом, чи усередненими витратами часу на створення певного товару, тобто за середнього рівня вмілості та інтенсивності праці, за середніх умов виробництва взагалі.

Слід зауважити, що класик А. Сміт у питанні вартості не був послідовним, вочевидь, мав сумнів відносно правильності зведення її лише до витрат суспільної праці. Таке звужене трактування вартості він поширював тільки на просте (дрібне) товарне виробництво, а в умовах розвиненого товарного виробництва, де застосовуються наймана праця і позичковий капітал, на його думку, обмін здійснюється уже не пропорційно витратам суспільної праці, а пропорційно витратам виробництва, які, по суті, складаються з очікуваних доходів усіх реальних учасників виробничого процесу. Обмеженість власної теорії трудової вартості Сміт бачив і в її неспроможності пояснити, здавалося б, парадоксальні факти: через що в обміні інколи товари, які дуже дорогі у звичайних умовах, коштують надто дешево. Наприклад, володар діамантів у безводній пустелі через спрагу ладен проміняти їх на склянку води ("парадокс Сміта". Додамо, що таких прикладів у нашому сьогоденні безліч. Окрім того, трудова теорія вартості має значні проблеми з поясненням ціни товарів, які не взагалі не створюються людьми (наприклад, ціни землі, нафти, газу тощо), а також товарів, які є продуктом високої творчості, таланту людей (музики, живопису, артистизму тощо).

Теорія факторів (витрат) виробництва (представлена іншим класиком французом Ж.-Б. Сеєм), фактично розвиваючи одну з позицій Сміта, обґрунтовує реальний внесок у створення вартості товару трьох основних факторів виробництва - праці, капіталу та землі. Таким чином величина вартості товару визначається сукупними витратами цих факторів на його виробництво, чи сумою відповідних доходів власників цих ресурсів, а саме: заробітної плати, прибутку та ренти.

Теорія граничної корисності (обґрунтована неокласиками - австрійцями К. Менгером і Є. Бем-Баверком, а також англійцем В. Джевонсом), стала, по суті, альтернативою попереднім теоріям вартості. Вона відкинула взагалі значення факторів виробництва у формуванні цінності товару і визнає визначальну роль у цьому корисності, тобто суто суб'єктивної оцінки споживачем міри корисності конкретної одиниці товару. Цінність товару визначається його корисністю, а її величина (зауважимо: цінності усієї партії бажаного товару) визначається корисністю граничної, себто останньої, найменш значущої для споживача, одиниці товару даного виду. Гранична корисність конкретного товару залежить: 1) від інтенсивності потреби споживача та 2) від доступної йому кількості цього блага. Що більша гранична корисність, то більша ціна (жертва), на якому піде споживач заради її отримання. Ось так теоретики знайшли ключ до розгадки "парадокса Сміта".

Теорія граничної корисності відводить вирішальну роль у функціонуванні економіки не виробництву, а ринку, сфері обміну. Цінність (багатство) створюється саме в обміні, адже кожен його учасник воліє віддати меншу вартість за більшу: продавець, звісно, прагне не продешевити, тоді як покупець, навпаки, - не переплатити за один і той же товар. Кожна сторона вступає в обмін товарами, намагаючись досягти вигоди для себе, а точніше кажучи, максимізувати корисність (гроші, отримувані продавцем товару чи послуги, також мають корисність у зазначеному вище розумінні).

Нерозривний зв'язок обох властивостей товару - корисності й цінності - указує на те, що пріоритет на ринку має не виробник, чи продавець, а споживач у ролі покупця. Через що? Бо споживач має право вибору товару, тільки він і ніхто інший вирішує, що йому потрібно, чи що для нього є корисним. Споживач може придбати навіть непотріб, зробивши його корисним для себе.

Принагідно зауважимо й таке. На ринку споживач, вирішуючи, що є корисним для нього, дає волю власному розуму, своїм пристрастям і примхам. Певна річ, на свідомість і вибір людини впливають культура, сім'я, релігія, реклама й інші фактори. Таким чином економіка підкоряється людині, а, точніше, реальній людині. З економічного погляду, корисність закладена не в самих товарах, а в наших уявленнях про потребу в них, причому це уявлення може змінюватися залежно від місця, обставин і часу. Через те, без перебільшення, дозволяється сказати, що ринкова економіка є аморальною, байдужою до того, що суспільство вважає раціональним і ірраціональним, серйозним і легковажним, конче необхідним і предметом розкоші, моральним і аморальним, шкідливим і нешкідливим.

Як бачимо, усі зазначені вище теорії мають спільний недолік - вони абсолютизують одну зі сторін обміну: чи роль виробництва та його витрат, чи роль споживача, його суб'єктивних бажань і оцінок. Через те такі теорії давали лише часткове (неповне) пояснення економічної природи товару, а таким чином, і реалій ринкової економіки.

Тривала дискусія науковців з цього питання була в основному завершена появою наприкінці XIX ст. теорії ціни англійського неокласика А. Маршалла. На основі досліджень закономірностей формування попиту та пропозиції, вивчення їх взаємодії у часі було доведено, що ціна товару формується водночас як на основі витрат виробництва, так і на основі граничної корисності товару, тобто у ній синтезуються ціна продавця й ціна покупця, "об'єктивність" (витрати виробництва) і суб'єктивність (корисність).

Примітно, що такого ж висновку майже у той самий час дійшов і видатний український економіст Михайло Туган-Барановський.

Таким чином, зауважимо собі, ринкова ціна - це не просто певна сума грошей за товар, а грошовий вираз вартості (точніше: цінності) товару. Причому даний вираз цінності зовсім не "тінь" витрат і не чистий суб'єктивізм, а справжній феномен, котрий з'ясовується через обмін, через пошук компромісу продавців і покупців.

← Предыдущая страница | Следующая страница →