Поделиться Поделиться

Державна стратегія національної безпеки Японії у XXI столітті

До національних особливостей Японії, що визначає формування її поглядів на проведення політики національної безпеки, належить насамперед гомогенність і закритість японського суспільства, що визначалося тривалим, майже трьохсотрічним (до середини XIX століття) періодом її самоізоляції. Гомогенність не сприяє подоланню закритості суспільства і виражається в самоідентифікації японців як часточок єдиної держави (одна нація - одне серце (іккоку - іссін)). За винятком того, у свідомості японського суспільства закріпилася традиція оцінки оточення країни крізь призму "японоцентричності".

Японський соціум орієнтований на безпосереднє реагування на зміни в навколишньому середовищі. Коли на Заході цілі задаються заздалегідь і механізми визначаються необхідністю їхнього досягнення, то японські структури не формулюють цілі жорстко. Цілі не задаються ззовні, а гнучко формулюються в рамках поточного контексту.

Організація японського суспільства як автономно розподіленої ієрархічної системи, що значно відрізняється від європейського суспільства як лінійної суми самостійних індивідів, накладає помітний відбиток і на процес прийняття рішень. Рішення, розроблювальне декількома автономними групами, виробляється при лідируванні однієї з них, найбільш підготовленої. Даний метод одержав назву "погоджування коренів", тобто узгодження деталей до ухвалення рішення.

Необхідно відзначити, що за уявленнями японців "ніхто не може служити двом хазяям". Саме через те, обираючи поміж великими державами, Японія воліє однозначно орієнтуватися на США, і має набагато більш прохолодні зв'язки з Росією і Китаєм.

Перераховані японські національні особливості до деякої міри прояснюють, через що концепції національної безпеки Японії в основному відображають лише зміни, що відбуваються на міжнародній арені, і варіанти найбільш оптимального пристосування країни до цих змін. Тобто - це стратегії "ситуативної рефлексії і пристосування".

Японія, так само як і СІМА, розглядає себе переважно острівною країною, розвиток якої пов'язаний з морською геополітичною орієнтацією. Коли розглядати геополітичні устремління Японії в історичній ретроспективі, то дозволяється виділити три, властиві їй моделі.

Пан'японізм. Дана модель передбачає для Японії глобальну економічну і воєнно-стратегічну роль. Вона передбачає одноособове домінування країни в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), спільний з іншими великими державами контроль енергоресурсів Близького Сходу і глобальну економічну конкуренцію і участь Японії у вирішення усіх значимих проблем.

Азіяцентризм. Він передбачає географічне обмеження активності Японії Азіатсько-Тихоокеанським регіоном при винятковій концентрації на ньому. Дана модель була використана Японією поміж двома світовими війнами і під час Другої світової війни. Простір АТР, згідно до даної моделі, організується японськими геостратегами як концентричні кола. Перший з них утворить територія власне метрополії, захист якої представлено життєвим інтересом країни. Друге коло утворять узбережжя континентального Китаю, Корейський півострів, Примор'я й о. Сахалін. Третє коло формують території держав АСЕАН і Індокитай, а також океанічні акваторії від узбережжя Індії до Гаванських островів.

Спільний азіяцентризм. Дана модель визначає геополітичне бачення ролі Японії на нинішньому етапі, в умовах тісної військово-політичної взаємодії із США й обмеженості силових інструментів національної могутності. У військовому плані вона може бути охарактеризована як частково-ізоляціоністська, а в цілому - регіона-лшгська.

Серйозний відбиток на роль інституціональної організації Японії в процесах забезпечення національної безпеки наклала післявоєнна американська окупація і, далі, у період холодної війни, - союзницькі відносини зі Сполученими Штатами.

Японія формально є монархічною державою на чолі з імператором, що є "символом держави і єдності народу". Ліберально-демократична партія Японії (ЛДП) традиційно спиралася на більшість у парламенті та формувала однопартійний уряд, будучи правлячою, аж до початку 1990-х pp. Прем'єр-міністр Японії, як правило, один з лідерів ЛДП, лише формально керує, проте не визначає загальну політику кабінету. Він доповідає парламенту про загальний стан зовнішніх зносин (ст. 72 конституції Японії). Реальне керівництво зовнішньою й оборонною політикою перебуває в руках кабінету (ст. 73). При цьому офіційна доктрина Японії полягає в через те, що загальна політика виробляється всіма членами кабінету, що підтверджує існування традиції "погоджування коренів" у процесі вироблення ключових рішень в області національної безпеки країни.

У період холодної війни відчуття перманентної зовнішньої загрози з боку СРСР компенсувалося тісним військово-політичним союзом зі США, конституція обмежувала використання силових інструментів для проведення політики національної безпеки, а домінування ЛДП у політичній системі фактично виключало міжпар-тійну боротьбу з питань національної безпеки. Роль виконавчої влади, насамперед кабінету, МЗС, Управління національної оборони (УНО) і міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості зводилася до управління взаєминами зі США в області безпеки й оборони.

Серед органів виконавчої влади провідне місце у формулюванні і плануванні в області безпеки посідає МЗС. 1, оскільки члени парламенту традиційно не виявляють інтересу до питань оборони і безпеки, МЗС має відносну волю в управлінні цими питаннями. Військова безпека перебуває у віданні УНО, що, хоча й очолюється державним міністром, не є органом на рівні кабінету. За винятком того, розгляд питань національної безпеки покладено на Національну раду безпеки (НРБ), що не є постійним виконавчим, а лише консультативним органом провідних міністрів кабінету.

При такій інституціональній системі погляди на національні інтереси і цілі Японії формувалися в основному главами й ідеологами різних фракцій Ліберально-демократичної партії (ЛДП), що спиралися у своїх концептуальних побудовах на гаккай (політико-академічний комплекс, тісно пов'язаний із владою). Дані погляди і знаходили своє відображення в офіційних позиціях країни по приходу до влади того чи іншого функціонера ЛДП.

У даний час ситуація з формуванням основ політики національної безпеки подібна з тим американським варіантом, коли відсутня серйозна зовнішня загроза. Поточні обґрунтування політики національної безпеки Японії мають безладний і ситуативний характер і віддзеркалюють уявлення певної групи правлячих кіл при відсутності загальнонаціональної платформи.

Аналіз концепцій національної безпеки Японії дозволяє виявити чотири головні етапи в її формулюванні. При цьому, спостерігалися дві головні тенденції в еволюції концепцій національної безпеки. По-перше, це "повзуча" глобалізація ролі Японії у світі, а по-друге, - поступова автономізація її в рамках союзу зі США. При цьому, чим більш Японія бачить себе глобальною державою, тим менше консервативних і реалістичних аспектів залишається в її доктрині національних інтересів.

Необхідно також відзначити, що основна роль, що виконувала Японія в зовнішньому світі була роль "безкоштовного наїзника США" у воєнно-стратегічному плані і роль їхнього молодшого партнера в політичному й економічному планах. При цьому наразі спостерігається тенденція поступового відмовлення Японії від ролі "молодшого партнера" у сфері як економіки, так і політики. Країна намагається зайняти місце лідера не тільки на рівні Азіатсько-Тихоокеанського регіону, проте й на глобальному рівні.

Розгляд концепцій національної безпеки Японії дозволяє зробити також ряд висновків відносно перспектив їхнього формування в XXI столітті. У цілому, альтернативи концепції національної безпеки (КНБ) Японії будуть утворюватися в двох головних аспектах: збереження опори на союз зі США; проведення однобічної, самостійної політики глобального рівня, чи орієнтація на взаємодію з головними центрами економічної могутності, чи проведення переважно регіональної політики.

Альтернатив КНБ, що виходять на перетин різних аспектів, шість. Вони підтримуються тими чи іншими політичними чи економічними елітами країни.

1. Пан'японізм. Він асоціюється з правими чи націоналістичними колами в країні, що орієнтуються на перетворення Японії на "нормальну" державу. Це найбільш впливова альтернатива під час загострення американо-японських відносин. Пан'японізм припускає відмовлення від 9-ої статті конституції країни і масоване нарощування військового потенціалу, аж до набуття ядерного статусу і самостійної військової ролі у світі. Дана концепція будується на ідеології першості специфічної японської культури, що припускає швидкий крах ліберальних західних цінностей.

2. Нові реалісти. Вони дотримуються подібних з пан'японістами поглядів. Однак не поспішають розривати зв'язку зі США, а вважають за необхідне підвищити роль Японії в забезпеченні міжнародної безпеки і розвитку регіонального співробітництва. В основі їхньої програми лежить теза про необхідність перегляду конституції з позиції "відповідального пацифізму", придбання достатньої військової моці і розширення числа своїх союзників.

"Нові реалісти" і "пан*японісти" визначають так зване голлістське крило поглядів па роль Японії в XXI столітті.

3. Сучасні традиціоналісти, прихильники спільного зі США глобального гегемонізму, фактично відстоюють доктрину Бсіда в її сучасному трактуванні. На їхній погляд, Японія повинна дотримувати помірної міжнародної ролі з пріоритетом торгово фінансових інтересів. Основним ідеологічним бастіоном прихильників даної концепції виступає міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, керівники якого бачать основу ефективної дипломатії у фінансових результатах. У міжнародному розподілі ролей Японія повинна залишитися партнером США при забезпеченні оборонної безпеки. В даний час - це домінуюча точка зору японського істеблішменту, що вважає необхідним відстоювати місце Японії в Західному світі.

4. Прихильники концепції "глобальної невоєнної держави" у цілому орієнтуються на військовий нейтралітет Японії зі збереженням дружніх зв'язків зі США і збільшення ролі Японії в Західному світі. При цьому вони багато в через що сходяться з прихильниками спільного глобального гегемонізму, проте па більш паритетних началах як зі США, так і з Західною Європою. Тобто Японія могла б розділити зі США тягар глобальної відповідальності. Головні прихильники даної моделі КНБ відносять до Соціалістичної партії Японії.

5. Концепція спільного регіонального гегемонізму ґрунтується на тісному союзі зі США й інших напрямах діяльності в рамках оновленої доктрини Бсіда, дія якої поширюється тільки на АТР. При цьому визнається необхідність подальшого розвитку америка-ноцентричної системи безпеки АТР, у рамках якої Японія лідирувала б разом зі США.

6. Неоазіяцентризм. Має яскраво виражену японоцентричність з регіональним ухилом. В основі "неоазіяцентризма* лежить положення про те, що всі регіональні структури формуються на основі порівняльної переваги, тобто АТР має стати японоцентричним. Прихильники даної концепції представлені насамперед діловими колами країни, бізнес яких орієнтований на Східну Азію. Вони дотримуються культурологічного підходу й ідеї про домінування "японської" культури в Азії. При цьому підкреслюється близькість японської й інших азіатських культур, що є передумовою широкого азіатського об'єднання, що відриває далекі цінності західного світу.

При цьому передбачається чи повне японське лідерство в регіоні без всякої опори на союз зі США, чи розділене лідерство з Китаєм через втягування останнього в багатосторонні системи безпеки в АТР. Іншим напрямом "неоазіяцентризма" є більш тісне зближення з державами АСЕАН, орієнтоване на створення в регіоні сили, що балансує посиленню Китаю.

Фактично безальтернативна орієнтація Японії на США і виконання ролі "молодшого партнера" дуже подібна з позицією Франції. Як у японському, так і у французькому випадках широка націоналістична риторика служить прикриттям нездатності обох країн відігравати роль лідера (якому зараз відіграє США) і курсувати у фарватері глобальної політики США.

← Предыдущая страница | Следующая страница →