Поделиться Поделиться

Понятійний апарат курсу

Зовнішньополітичний складник безпеки України охоплює широкий спектр понять і термінів, для запобігання різному тлумаченню яких пропонуємо усталені форми їх трактування і визначення. Серед часто згадуваних такі поняття, як "держава", "політика", "зовнішньополітична діяльність", "національна безпека", "система міжнародних відносин", "конфлікт", "війна", "стратегічність", "суверенітет", "над державність", "біполярність", "поліполярність", "дипломат" та ін. Зазначимо, що держава - це політична форма організації життя суспільства, яка утворюється в результаті виникнення і діяльності публічної влади. Ознаками держави є наявність території, тобто встановлених кордонів, монетарної системи, етносу, мови та ін. Держава як життєвий організм обов'язково здійснює одну зі своїх функцій, а саме політичну. Останню умовно дозволяється поділити на внутрішньополітичну і зовнішньополітичну.

Реалізуючи свої інтереси у сфері внутрішніх відносин, держава проводить внутрішню політику, а реалізуючи інтереси на міжнародній арені, - здійснює зовнішньополітичну функцію. Визначальною є внутрішньополітична функція держави, бо саме вона виступає основним політичним засобом утримання і зміцнення державної влади та закріплює певні суспільні відносини. Зовнішньополітична функція підпорядкована функції внутрішньополітичній.

Конфлікт є однією із форм загострення суперечностей, найвищий ступінь якого - війна. Поняття "стратегічність" пов'язане з рівнем і характером співробітництва поміж країнами, яке визначається низкою вимог до партнера: поваги суверенітету іншої держави, довіри, надійності, позитивного ставлення до третіх країн-партнерів, наближеності суспільних цінностей, подібність орієнтаційних засад у зовнішній політиці тощо. Період розвитку протистояння двох протилежних політичних систем у міжнародних відносинах називається біполярністю, а формування нової системи міжнародних відносин може відбутися на поліполярній основі. Поняття "недієздатні держави" чи "держава, що падає" (failed state), характеризує країну, що перебуває у стані громадянської війни чи наближається до нього. Поняття "суверенітет" означає повну незалежність держави від інших держав у її внутрішніх справах і в зовнішній політиці, зовнішніх відносинах. Національний суверенітет розглядається як сукупність прав нації (народу) на свободу вибору соціального і політичного устрою, на територіальну цілісність, економічну незалежність тощо. Суверенітет визначають і як верховенство та незалежність влади.

Дослідники і наукові школи

Деякі аспекти зовнішньополітичної діяльності держав складають предмет дослідження різноманітних гуманітарних дисциплін, таких як політична історія, історія дипломатії, історія і теорія міжнародних відносин, політологія, геополітика, правознавство, соціологія, філософія тощо. Представники різних наукових шкіл і напрямів намагалися розробити систему понять, категорій, принципів і норм, покликаних узагальнити й систематизувати багатоплановий емпіричний матеріал даної сфери.

Значний внесок у дослідження системи міжнародних відносин робить історична наука, об'єктами дослідження якої є історія зовнішньої політики національних держав і міжнародних організацій, історія дипломатії, історія міжнародних відносин. У самостійну галузь дослідження виокремилась соціологія міжнародних відносин. Правознавство, яке містить частина "міжнародне право", вивчає норми і принципи, що регулюють діяльність держав у системі міжнародних відносин. Геополітика, яка теж виокремилась у самостійний напрям дослідження, вивчає теоретичні та практичні проблеми міжнародних відносин, розробляє головні категорії і поняття, закономірності й тенденщі міжнародного життя.

Дослідники питань зовнішньої політики розглядають проблеми на стику різних наукових дисциплін. Особливий інтерес являють праці останніх десятиліть, присвячені дослідженню розвитку біполярної, а з припиненням її існування - однополярної системи міжнародних відносин. У контексті нашого підручника даний період охоплює процес становлення і розвиток зовнішньополітичної діяльності України в добу її правосуб'єктності, з урахуванням пра-вонаступності основних принципів, закладених міжнародним правом у повоєнний період, до сьогодення, коли в цілому сформовані засади зовнішньої політики країни, головні напрями і цілі, впроваджена система реалізації зовнішньополітичних рішень, зокрема через зовнішньополітичне відомство.

Хоча в науковому світі немає єдиної думки відносно характеру системи, яка склалася після припинення існування СРСР (деякі дослідники називають таку систему однополярною, виходячи з характеристик глобалізації, інші - розглядають її як багатополярну), проте суть її в будь-якому разі полягає у формуванні складників поліполярності. На особливу увагу в цій площині заслуговують теоретичні напрашовання провідних наукових шкіл, зокрема й таких, що з'явилися на пострадянському просторі.

Дослідження зовнішньополітичного аспекту безпеки держав у системі світових координат сучасної доби ведуть відповідний початок від кінця 70-х років XX ст. Прикметною ознакою цього процесу стало виокремлення теоретичного вивчення міжнародних відносин у самостійну наукову дисципліну. Поступово системний підхід до розв'язання згаданих проблем (дослідження балансу сил, влади, питання війни тощо), більш властивий дослідженням 70-80-х років, змінився розробкою структурування міжнародних відносин (соціологічні, психологічні, антропологічні аспекти вивчення міжнародних відносин, зовнішньої політики і проблем безпеки держав). На початку 90-х років даний перелік досліджень поповнився працями з нової тематики, що охоплювала глобалізаційні проблеми (процеси світового розвитку, виклики сучасності, загрози існуванню людства, у через те числі екологічні проблеми, міжнародна стабільність тощо).

Серед провідних напрямів досліджень міжнародних відносин розрізняють такі, як реалістичний (що охоплює політичний реалізм, неореалізм і певною мірою глобалізм) та ідеалістичний (традиційний ідеалізм і неолібералізм). Кожний із цих напрямів виходить зі свого розуміння природи й характеру міжнародних відносин.

Нагадаємо, що реалістичний напрям інтенсивно почав розвиватися в повоєнний період, що стало своєрідною реакцією на фіаско панівних у міжвоєнну добу ідеалістичних концепцій розвитку людства. Ідеалістичні засади, такі як сила свободи, розуму, переконань, совісті, що були основними положеннями згаданих доктрин, не виправдали сподівань на безконфліктний розвиток світу періоду Другої світової війни і фактично слугували своєрідним поштовхом для інтенсивного розвитку і посилення реалістичних концепцій у післявоєнні роки.

В реалістичних концепціях виокремилися такі різновиди, як політичний і структурний реалізм, неореалізм, глобалізм тощо. Провідним виступає політичний реалізм, представлений в основному англо-американською школою, до якої тяжіють як українські, так і російські вчені. Ідеалістичний напрям зазвичай притаманний французькій школі, автори якої глибоко розвинули й застосували у своїх дослідженнях історико-соціологічні підходи.

Концептуальні питання зовнішньополітичної функції держави розглядалися вченими у різні епохи. Найбільшого поширення останнім часом набули два напрями пошуків. У першому, представленому здебільшого прихильниками реалістичного напряму, а саме політичного реалізму (С. Браун, Б. Броді, М. Каплан, Г. Моргентау, С. Хоффман, Р. Юхансон та ін.), зовнішня політика розглядається крізь призму національних інтересів. Представники традиційної школи політичного реалізму, що набула поширення з 60-70-х років, розглядають усю динаміку взаємовідносин держав як наслідок зіткнення їхніх засадничих інтересів. Залежно від того, узгоджені стрижневі інтереси різних країн чи перебувають у конфронтації, реалізується той чи інший тип взаємодії поміж державами. Найважливіше місце у формуванні та орієнтації національних інтересів на міжнародній арені сучасні політологи відводять поняттю сили, передусім сили військової.

На переконання "батька" політичного реалізму Г. Моргентау, вихідним пунктом політики будь-якої держави має бути концепція національних інтересів, визначена в термінах сили. І, як наприклад, вислів відомого англійського політичного діяча Г. Пальмерстона, що "в Англії немає вічних друзів чи ворогів, в Англії є вічні інтереси", - став наріжним каменем зовнішньої політики Великої Британії.

Концепція базових інтересів відіграє важливу роль у формуванні та імплементації політики будь-якої держави й системи міжнародних відносин. Г. Моргентау розрізняє національні інтереси необхідні (постійні) та другорядні (перемінні). М. Каплан виокремлює об'єктивні й суб'єктивні національні інтереси. П. Асснер наголошує на внутрішніх і зовнішніх компонентах національного інтересу. Ю. Кукулка пропонує свою типологію (екзистенціональні й функціональні інтереси). В. Удал о в виокремлює інтереси, що збігаються, і взаємовиключні інтереси, дійсні та уявні тощо. Така багатоплановість призвела до відмови деяких дослідників визначати це поняття. Так, відомі політологи К. Холсті, Б. Рассет і Г. Старр цілковито відкидають концепцію національних інтересів, пропонуючи натомість концепцію цільових настанов.

Вчені, що тяжіють до ідеалістичного спрямування (А. Архарія, А. Вольферс, Д. Кауффман, К. Норр, Ф. Трегер та ін.), будують зовнішньополітичні концепції, відштовхуючись від загальнолюдських ідей, поведінки, свідомості, тобто пов'язують національні інтереси з системою базисних цінностей суспільства, що реалізуються через свідомість.

У контексті реалій сьогодення нас більше цікавитимуть праці представників англо-американської школи, ідеї яких збігаються з концепцією становлення незалежної Української держави, основними критеріями формування законодавчої бази і розробки низки державотворчих документів, зокрема з концептуальними засадами зовнішньої політики і національної безпеки України.

Англо-американська школа дотримується в основному державно-центристської моделі міжнародних відносин. Серед її представників - відомі вчені-неореалісти (Р. Гилпін, К. Уолц) і політичні реалісти (Ф. Константен). В основі концепції державно-центристського підходу лежить сутність технології насильства, яка виходить з того, що основа держави - це влада організованого насильства. Деякі вчені вважають, що ця теорія є корисною для вирішення поточних проблем сучасності, проте вона настільки консервативна, що не придатна для радикальних змін. Англійська школа розглядає міжнародне суспільство як структуру, що пройшла довгий шлях від сім'ї (особи) європейських християнських націй через клуб цивілізованих держав до нинішнього стану полікультурного товариства.

На думку неореалістів, вирішальний вплив на еволюцію міжнародних відносин має держава. Основним наслідком посилення взаємозв'язку поміж державами вбачають появу глобального громадянського суспільства, де сформувалися загальні ціннісні орієнтації і нормативні установки, притаманні всім людям безвідносно до їх державної належності. Неореалізмові властиві спроби порівняння міжнародної системи відносин за макроекономічною теорією з ринком: держави схожі з фірмами, а міжнародна система - з ринком. Конкуренція знищує держави, які діють з низьким коефіцієнтом корисної дії.

Однією з похідних політичного реалізму є положення про анархічну природу міжнародних відносин, яка виявляється в двох аспектах. По-перше, це відсутність єдиного всесвітнього уряду, єдиної владної в усьому світі структури, а по-друге, це необхідність для кожної держави розраховувати тільки на себе, на власні можливості у відстоюванні своїх інтересів. Це означає, що основним змістом раціональної теорії, яка досліджує міжнародні відносини, залишається вивчення міждержавних конфліктів і воєн, а її центральною проблемою - проблема безпеки. При цьому безпека розглядається передусім у її військово-силовому й державно-центристському вигляді (Б. Бузан, X. Булл).

Політичний реалізм сприяє мобілізації національної громадської думки на користь "свого" уряду, котрий захищає національні інтереси (Е. Константен), детермінантою яких виступає людська природа (Г. Моргентау). В такому разі глобальна система являє собою структуровану сукупність держав і створених ними міжурядових політичних організацій, які мають збалансувати суперечності.

Слід зауважити, що реалістичний дискурс і сьогодні є популярним у сучасних політичних діячів.

У неореалізмі, головні ідеї якого були сформульовані наприкінці 70-х років XX ст. К Уолцем, зазначені акценти традиційного напряму політичного реалізму дещо зміщені. Система К. Уолца спирається на три рівні міжнародної політики: індивід, внутрішня політика й міжнародна система, що поєднані в єдину систему і впливають одне на одного. Вчений є автором класичного дослідження "Людина, держава і війна" (докторська дисертація), де він аналізує характер збройних конфліктів. На його думку, причинами війни можуть бути: природа людини, природа держави, природа міжнародної системи та ін. Більшість представників теорії неореалізму пропонують таку систему структурної побудови міжнародних відносин: система - підсистема - елемент - бюрократія - індивід. Всі дані елементи дозволяється покласти в матрицю міжнародних відносин, як систему взаємодії рівнів. К. Уолц у праці "Неореалізм та його критика" (1986) визначив систему міжнародних відносин як таку, що має свої структуру та елементи.

У 80-ті роки також неодноразово робилися спроби визначити поняття "національна безпека" у термінах національних інтересів, проте дані спроби так і залишилися нереалізованими. Причиною цього стали передусім суб'єктивний характер самого поняття "інтерес", хронічна спрямованість політичних лідерів та політичних еліт більшості країн світу на репрезентацію своїх власних корпоративних інтересів як життєво важливих інтересів та інтересів усієї нації.

Наведемо з цього приводу думку Г. Броді, котрий один із перших наголосив на неоднозначності характеру національних інтересів, частина яких справді є життєво важливою. "Ключова проблема для лідерів великої держави, подібної до США, - писав він, - полягає у через те, щоби визначити дійсні межі "життєво важливих інтересів" з урахуванням усього комплексу наявних обставин, а також вирішити, які види дії потрібні у відповідь на ті чи інші види загроз"1.

Є й інші класифікації, типології. Оновлення реалістичних течій в епоху глобалізації полягає у деяких змінах постулатів, зокрема критикується принцип державного суверенітету, котрий був стрижневим у політологічній науці й у вигляді константи не піддавався сумніву. У цьому зв'язку деякі дослідники говорять про становлення єдиного світового співтовариства (С. Браун), інші використовують термін "глобальне товариство" (М. Шоу), "глобальна спільнота людства" (М. Чешков) чи "цивілізація" (М. Загладін).

Руйнування біполярної системи з притаманною їй стабільністю покликало до життя відновлення класичних геополітичних ідей "коловороту насильства", "всезагальної анархії і глобального хаосу" (3. Бжезінський, М. Каплан). Автори цього напряму оцінюють постбіполярну систему, як хронічно нестабільну, кризову. При цьому США надається роль глобальної системи, яка управляє регіональними процесами. Про це нагадує М. Каплан у праці "Система і процес у міжнародній теорії", в якій конструює типи міжнародних відносин.

З об'єктивними змінами міжнародних систем еволюціонували характеристики основних складників, що їх утворювали, наповнювалися новим змістом уживані поняття. В сучасних моделях державно-центристських підходів висуваються нові вимоги до поняття держави як основної політичної форми організації суспільства, до критеріїв існування держави, її суверенітету. За роки функціонування біполярної системи поняття "суверенітет" було покладено в основу міжнародного права. На засадах суверенітету вибудовувалася вся система міжнародних відносин повоєнного часу, базувалися концепції становлення й діяльності універсальної міжнародної організації людства - Організації Об'єднаних Націй, низки регіональних утворень (ОБСЄ, ОАД, ЛАД, ОІК та ін.), укладалися відповідні документи. Поняття "суверенітет" було занадто абсолютизованим, у ньому шукали зразок абсолютної влади та автономії від загрози зовнішніх сил.

Дії міжнародного права традиційно зупинялися на кордонах суверенної держави, в межах якої усе підкорялось її юрисдикції. Таким чином, з принципу захисту суверенітету походив і принцип невтручання як зобов'язання інших суб'єктів не втягуватися у внутрішні справи держави без згоди останньої. Апологет російського анархізму М. Бакунін у праці "Федералізм, соціалізм і антитеологізм" розмірковував про те, що міжнародного права взагалі немає, оскільки воно не може існувати серйозним і дійсним чином, не підриваючи самої основи принципу суверенності держави. Відомий російський філософ особистості і свободи М. Бердяев привертав увагу до суті суверенної державності, якому вбачав у владній суб'єктивній людській волі, а не об'єктивній силі правди. Сучасний російський політолог К. Гаджієв підтримує думку про те, що держава, яка традиційно була основним і чи не єдиним суб'єктом політики в сфері міжнародних відносин, у наші дні вже не виступає самодостатнім політичним чи економічним формуванням, а є фрагментом дещо ширшого утворення - всесвітньої політичної системи, світової економіки, світового співтовариства. Тобто суб'єктами світового процесу поряд із державами є транснаціональні організації та сили, які діють незалежно від держави.

Як показує практика, суверенітет не є постулатом, котрий гарантує недоторканність і безпеку, суверенітет є визнанням міжнародним співтовариством того, що країна прийнята до "суверенного клубу" інших держав. Хоча уряди стверджують, що ніхто не має права втручатися в їхні внутрішні справи, проте наприклад колишньої Югославії, Афганістану, Іраку свідчить про протилежне.

Однією з вад згаданої теорії є визнання держави як єдиної форми політичної організації. У XX ст. у світі з'явилися держави-міста, наприклад Сінгапур, держава-місто Ватикан; держави-етноси, як Сьєра-Леоне, чи такий, що втратив територіальний суверенітет і державність, реорганізований у XIX ст. Мальтійський орден, тощо. Неоднозначні процеси державотворення відбуваються на африканському континенті, котрий фактично насильницьки переходить до нового світу - світу мінімального управління (уряду) і глобальної торгівлі.

Наступне зауваження відносно державно-центристської теорії полягає в через те, що держава розглядається найвищим ступенем цивільної ідентичності та лояльності. Саме дані постулати піддаються критиці з погляду того, що держава існуватиме доти, доки вона буде витребувана, тобто працюватиме на вироблені громадськістю цінності. Коли держава перестане виконувати свої функції, тобто "працювати", вона стане непотрібною. Вже сьогодні спостерігається розхитування державного механізму політичними течіями та угрупованнями (ідея антропоморфмості держави).

За винятком реалістів-дослідників міжнародних відносин, є досить широке коло учених ідеалістичного напряму, які часто будують свої концепції на критиці реалізму. Серед них (І. Клодмол., К. Купчан, Ч. Купчан) - представники школи "колективної безпеки", яка нищівно критикує реалізм. Вони вважають, що війна як чинник розвитку міжнародних відносин може бути зведена до нуля, тобто їй дозволяється запобігти.

Критиками матеріалізму та реалізму залишаються представники школи світового суспільства (заснована Дж. Майором 1987 p.), які зосередили увагу на дослідженні ролі світової культури у формуванні державних ідентичностей. Представники постмодернізму (Е. Ролкер) першими ввели в міжнародні відносини конструктивну соціальну теорію і залишаються провідними критиками матеріалізму та раціоналізму. Серед оновлених течій привертає увагу феміністська теорія (Д. Кемпбелл, М. Міес, Р. Фальк), згідно з якою державні ідентичності створюються тендерними структурами як на національному, так і на глобальному рівнях. Певного поширення набули й когнітивістські теорії, в основу яких покладено зовнішньоекономічні рішення.

Французька школа в основу міжнародних відносин закладає соціологічний підхід. Міжнародні відносини, на думку французьких учених, є площиною соціальної дії. На відміну від французької англо-американська школа розглядає соціологію, як прикладний засіб для дослідження. Соціологічний підхід до аналізу міжнародних відносин, котрий іще називають транстеоретичним принципом, заперечує самостійну зовнішню політику окремих держав, а міжнародні відносини розглядає як єдине ціле глобального світового співтовариства. Прихильники соціологічного напряму виходять з міркувань про зростання в людському суспільстві лояльності до наближеного людині світу - церкви, родини, етносу, клану. Вони доходять висновку, що конфлікти поміж конкурентними владами ніколи не зникнуть, а через те людським дороговказом буде тільки совість, яка допоможе зберегти загальнолюдські цінності.

Представники школи соціології міжнародних відносин (Р. Арон, Б. Баді, Й. Галтунг, Н. Еліас, М. Смутс) вважають, що саме соціологія є вільною від будь-яких односторонніх теоретичних уподобань і через те відкриває шляхи до широкого використання нагромаджених знань. Перші спроби застосувати соціологічний підхід до аналізу міжнародних відносин припадають на кінець 40-х - початок 50-х років. Постулатами, на які спирається концепція соціологічного підходу, є трактування міжнародних відносин, як сфери суспільних відносин, прикметною ознакою яких є соціалізація, що дедалі зростає, тобто скорочення питомої ваги впливу держави, на зміну якій приходять людські цінності (М. Шоу). За соціологічні методи як основу дослідження міжнародних відносин ратують С. Франк (соціологія - детермінанта суспільних наук), Ф. Гіддінгс, Т. Парсонс (об'єктом соціології є суспільні форми соціальних явищ, соціальний досвід), Ф. Знавецький (найбільш загальним об'єктом соціології виступає суспільство). Поступово прихильники французької школи заглибились у дослідження внутрішніх процесів міжнародного співтовариства. їм притаманне критичне ставлення до парадигми державно-центристської моделі міжнародних відносин та абсолютизації автономії внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Повернення інтересу до ліберально-ідеалістичного напряму спостерігаємо після припинення існування біполярної системи, тобто в перехідний пошуковий період подальшого розвитку людства (І. Ферпосон, А. Вендт).

Нова епоха "взаємозалежності" систем надала нового поштовху розвиткові теоретичного підґрунтя міжнародних відносин. На порядку денному постали нові завдання, спричинені викликами безпеці існування людства. Серед них - питання "колективної безпеки" (яке К. Дейч назвав інтенсифікацією взаємних угод і компромісів), недосконалість систем і статутів утворених міжнародних організацій (у через те числі ООН і Євросоюзу), активізація недержавних утворень (що визнали Д. Ламберт і Р. Менсбеч).

Яскравий представник ідей глобалізації Дж. Розенау, котрий займає проміжну нішу поміж течіями, у нових контурах "постміж народні о Г політики, тобто політики поза державою, виявляє нові параметри. Серед них - макропараметр, котрий прикметний тим, що паралельно з традиційним світом міждержавних взаємодій виникає інший (поліцентричний) світ - світ акторів поза суверенітетом, у якому діють принципово інші, невідомі раніше зв'язки й відносини. Важливі зміни відбуваються на рівні мікропараметра - проблеми взаємодії індивідуума зі світом політики. І третій - реляційний параметр, чи параметр владних відносин, характеризується зниженням компетенції урядів, ерозією традиційних міжнародних авторитетів тощо. Темі взаємодії держав в умовах глобалізації учений присвятив своє дослідження "Турбулентність у світовій політиці" (1989), де порівняв хаос у політиці з формуванням глобалізації. На його думку, "глобальне управління" - система правил на всіх рівнях людської діяльності, де досягнення мети має транснаціональні наслідки. Такі висновки Дж. Розенау зробив на основі методу історичного аналізу стосовно шести історичних систем (епох), що передували сьогоденню. Він переніс дослідження в іншу теоретичну площину, акцентуючи увагу на багатогранності авторитетів, які беруть участь у глобальній політиці і, розподіливши ролі, взаємодіють у світі, що швидко змінюється (світ "каскадних взаємозалежносте й"). Особливістю моменту сьогодення є щільне переплетіння державного та приватного секторів. Тепер усе прямує до створення союзів, глобальних компаній, транснаціональних об'єднань (ознаки глобалізації), що дає підстави деяким ученим розглядати поняття суверенітету як рудимент далекого минулого. За наприклад правлять німецьке об'єднання, італійська мафія та ін. Це доводить і глобалізація бізнесу: значні політичні простори не контролюються державами. Аргументами "за" державу виступають твердження про те, що держава є формуванням більш стійким, має можливість прямого впливу на відповідний народ та на окремих громадян. У державах міцніє міні-націоналізм. їм допомагають міжнародні організації, створені самими державами. Тобто утворилося замкнуте коло: держави - міжнародна організація - держава. Коли держава не в змозі подолати труднощі, вона звертається по допомогу до міжнародної організації.

Паралельні процеси, що характеризують сучасну світову політику, суверенні держави та недержавні структури, корпорації тощо, Дж. Розенау називає "двома світами світової політики" й наполягає на через те, що вони не є свідченням послаблення суверенної функції держави. Роль держави у перспективі не тільки не послабне, а в деяких аспектах навіть посилиться. Такий висновок робить і Я. Накасоне, відштовхуючись від закономірності дій ринкових механізмів, які не можуть бути розв'язані без втручання держави. Роль урядів в урегулюванні різних суперечностей не спадатиме, а навіть зростатиме.

У межах глобалізаційної парадигми вирізняють мир-системну теорію, розроблену під впливом неомарксистеьких ідей (І. Валлерс-тайн, Б. Джилл, С. Франк, Т. Холл, К. Чейз-Данн), які будуються на всесвітньому характері історичного процесу еволюції людства. Так звані системні теорії міжнародної політики виходять із різних концепцій структури міжнародних відносин, через те їх поділяють на матеріалістичні, ідеалістичні, індивідуалістські й холістські. Стрижневою проблемою системної теорії холісти вважають міжнародну взаємодію чи процес. До цього напряму тяжіє матеріалізм безпеки (термін уперше ввів у науковий обіг Д. Дідней 1993 p.).

Засади державного суверенітету в умовах глобалізації обстоюють у своїй праці "Імперія" М. Хардт і А. Негрі, які з немарксистських позицій намагаються довести антицивілізаційний характер глобалізації та супердержавності США на противагу людському покликанню свободи і неповторності.

Представники недержавно-центристського конструктивізму (О. Вендт, М. Менн та ін.) розглядають питання походження соціальної влади, напругу поміж нацією-державою і глобалізмом. Вони вважають підтримку глобалізації глибоко помилковою, бо суспільства складаються з різних систем і структур, а через те немає необхідності підводити їх під одну систему глобалізації. Посилення глобалізму розглядають наслідком послаблення ролі держави, а повернення людини до самоідентифікації (лояльність до родини, церкви, клану, етносу) - виявом протистояння глобалізації. За їх висновком, конфлікти поміж конкурентними владами ніколи не зникнуть, а людським дороговказом буде тільки совість.

Проблеми безпеки в умовах глобалізації з об'єктивних позицій розглядає і Д. Біго. Посилений інтерес до міжнародних відносин учений пояснює кінцем біполярного світу: розпочалися пошуки нового ворога, від якого слід захищатися. Такими ворогами оголошено наркоманію, тероризм, ядерну загрозу тощо. На його думку, відбувається процес взаємопроникнення сфер внутрішньої і зовнішньої безпеки. При цьому дискурс про загрозу є новим капіталом, що замінив застосування грубої сили. А професіонали, які керують загрозою, мають зберегти у своєму арсеналі примусову дипломатію "відсутності війни". Одним із проявів загроз розглядається "національний інтерес" без гальм, котрий перетворюється на глобальну ірраціональність, порядок - на безлад, зміни - на загрозу.

З'явилися теорії безладу, ускладнень, турбулентності, нерівнова-гової динаміки, розсіяних структур, теорія кипіння, самоорганізації та ін. Зовнішня безпека має бути обернена всередину, на контроль кордонів, а діаспори є небезпечними вже за своєю суттю. Представниками такого напряму виступають К. Руфін і С. Хантінгтон. Останній, критикуючи неоглобалізм, стверджує, що загрозу зі Сходу перетворюють на загрозу з Півдня, використовуючи майже ту саму аргументацію: мова йде про наше наближення до порога диктатур, що оволодівають могутнім потенціалом і здатні поставити знак питання на американській перевазі, - диктатур, що спираються на революційну ідеологію, яка консолідує ряд країн проти ліберальних демократій, яка має свою "п'яту колону"1. На думку дослідника, цю матрицю відпрацьовують нові глашатаї нового устрою світу. Вона дала змогу віднайти нове виправдання нерівності розподілу ресурсів, колишнім світоглядам, знанням, що втратили свою легітимність. Таким чином, за концепцією С. Хантінгтона, зіткнення цивілізацій стане домінантним фактором світової політики, а лінії міжцивілізаційних розламів (де, на його думку, перебуває й Україна) - зонами сучасних регіональних конфліктів. З реалістичної точки зору, ця концепція є наближеною до об'єктивності і має прикладний характер.

Цікаву пропозицію висунув представник неореалізму К. Бус: у Статуті ООН записати "об'єктивну правду": "Ми, жертви", а не "Ми, народи..." і назвати даний документ "Всезагальною Хартією жертв", тобто жертв - заручників світових політиків.

Прихильники концепцій транснаціоналізму (неоідеалістичний напрям) Дж. Най, Р. Кохейн, М. Смутс пропонують власний підхід до розуміння глобалізації. Глобалізаційною політикою дані вчені вважають поєднання взаємодії внутрішньо - і зовнішньополітичного характеру, що мають тенденцію необмеженого поширення, подолання кордонів національних держав, руйнування їхнього територіального суверенітету. Вони виокремлюють низку системних положень:

  • розмивання поділу поміж внутрішньою і зовнішньою політикою, що виявляється в міжнародно-політичній активізації регіонів, які встановлюють самостійні зв'язки з іншими країнами, а також у безпосередньому впливі міжнародного життя на внутрішні процеси;
  • демократизація як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів. Відбувається лолітизація мас, доступ до інформації, підвищення життєвого рівня людей, розвивається глобальна система Інтернет, яка об'єднує більш як 50 млн осіб. У результаті розробка й реалізація зовнішньополітичних установок перестає бути прерогативою лише вузької групи людей спеціального державного відомства, а стає набутком різноманітних інституцій;
  • глобальна політична тенденція пов'язана зі збільшенням кількості світових акторів - суб'єктів міжнародного права, число яких зросло від 60 до 189. Поглиблюється ієрархія поміж державами: збільшується економічний розрив і кількість бідних держав. Виникають контури нової постміжнародної політики;
  • зміни змісту міжнародних загроз міжнародному миру, розширення поняття безпеки. Світ постміжнародної політики прикметний хаотичністю і непередбачуваністю. Одночасно змінюються поняття і зміст сили. Р. Кохейн зазначає, що "сила" стала важкокеро-ваною. Держава з найбільшою військовою силою фактично контролює міжнародні відносини. Привертає увагу перерозподіл сили у взаємодії міжнародних акторів, суперництво переміщується з військових питань у суто економічні, фінансові та ін. Держава, сильна в одному аспекті, може бути слабкою в іншому. Через те оцінка справжньої сили держави передбачає врахування не тільки її переваг, а й сфер вразливості.

Теоретичний внесок у розвиток концепції національної безпеки зробили українські дослідники. Окремі теоретико-методологічні і практичні питання заявленої проблеми розглянуто у працях А. Гальчинського і С. Пирожкова. Зовнішні загрози і розвиток співробітництва України з євроатлантичними структурами докладно проаналізовані у працях О. Бодрука, загально філософські проблеми, гуманітарний чинник безпеки - в дослідженнях Л. Губерського і О. Лановенка, економічні ризики - Д. Прейгера і А. Сухорукова, демографічні проблеми - О. Хомри тощо.

Аналітичний доробок у розвиток концепції історизму зовнішньої політики України зробили провідні вчені національної історичної школи і представники школи українських міжнародників: С. Віднянський, О. Гуржій, П. Калениченко, В. Матвієнко, І. Мельникова, В. Смолій, П. Сохань, а також історики-міжнародники М. Білоусов, В. Бруз, В. Манжола, Ю. Мацейко, І. Петерс, Г. Цвєтков, А. Шлєпаков та ін. У працях сучасників логічно обґрунтовуються етапи становлення і розвитку незалежної Української держави як суб'єкта міжнародного права; розглядаються зовнішньополітичні проблеми через глибокий аналіз об'єктивних подій і практики суспільно-політичних явищ. За винятком зазначених авторів, ґрунтовні розвідки В. Копійки і Т. Шинкаренко присвячені питанням європейської інтеграції; праці А. Ліпкана - основам національної безпеки України; Л. Чекалєнко - становленню і розвитку зовнішньої політики України тощо.

Російська школа дослідників міжнародних відносин, які здебільшого є прихильниками пост реалізму і державно-центристської теорії, представлена доволі відомими іменами. Серед сучасних учених - К. Гаджієв, М. Загладін, Ю. Колосов, М. Косолапое, О. Панарін, О. Топорнін, А. Торкунов, Д. Тренін, П. Циганков та ін. Серед новітніх привертає увагу теоретизування відомого ученого О. Ду-гіна, котрий, надаючи суверенітету рис актуальності і стратегічності, визначає притаманність його лише США. На його думку, тільки ліберал-капіталістична ідеологія спирається на реальну базу актуального стратегічного суверенітету - США. Через те інші альтернативні світоглядні проекти за об'єктивною логікою зміщені на протилежний полюс. Своєрідна концепція міжнародної безпеки запропонована професором Іркутського Інституту Далекого Сходу (Росія) В. Міхеєвим. Він аналізує внутрішній розвиток держави через суспільні відносини і потреби людини, яка пов'язує себе не зі своєю державою, а з усім співтовариством у цілому. Поняття безпеки автор виводить із кількох посилок: потенціалу агресивності (стратегічної могутності держав); компромісного мислення (спроможність членів суспільства відстоювати свої інтереси шляхом пошуку компромісу з опонентом); "персоніфікації" міжнародних відносин, що є зворотною стороною процесів глобалізації та інтернаціоналізації світової економіки, і врешті-решт, формування "людини інтернаціональної", тобто землянина (за термінологією письменників-фантастів).

З уявленнями В. Міхеєва збігаються й погляди сучасного російського соціолога Г. Дилигенського, котрий розглядає індивіда, що сформувався у техногенній цивілізації, тільки "груповою людиною". На його думку, історія людства не завершується разом із завершенням техногенної цивілізації, а знаменує початок нової історії. Тієї, де центральну роль відіграватимуть не держави, класи і партії, не війни і класові конфлікти, а сама людина, розвиток людської особистості та стосунки поміж людьми.

Таким чином, міжнародна стабільність у XXI ст., як дозволяється передбачити, забезпечуватиметься поширенням у світі компромісного мислення, вирівнюванням потенціалу агресивності країн через інтернаціоналізацію господарського життя, появою "людини інтернаціональної". За такої стабільності мир як категорія міжнародних відносин є функцією, що залежить від динаміки структури і засобів задоволення потреб людини, від поширеного типу мислення та від існування засобів нейтралізації потенціалу агресивності.

Цим ідеям співзвучна позиція австралійського дослідника Дж.-Д. Гукса, згідно з якою закони історії є похідними не від часових параметрів, а від основних механізмів - загальної моделі стратегії розвитку, історично-суспільного устрою і стратегічної моделі інституцій них змін. На думку автора, прогрес, успіх у просуванні до миру та стійкого розвитку можливі лише завдяки забезпеченню подальшої демократизації міжнародних відносин. Демократичні принципи мають забезпечити передусім рівне звучання голосів великих, середніх і невеликих країн у загальному хоралі XXI ст.

← Предыдущая страница | Следующая страница →