Поделиться Поделиться

Недержавний сектор як складова системи забезпечення інформаційної безпеки України

У науці та практиці існує широкий спектр поглядів на необхідність пошуку оптимальних напрямків та механізмів здійснення перетворень в інформаційній сфері нашої держави. Це, зокрема, стосується необхідності подолання недосконалості державної інформаційної політики, яка сформована значною мірою чинною нормативно-правовою базою за умов відсутності базових (концептуальних) принципів побудови системи ЗІБ.

Варто зауважити, що перші кроки у цьому напрямі державою вже зроблені. Зокрема, в Україні було прийнято Доктрину інформаційної безпеки України, затверджену Указом Президента України від 8.07.2009 р. № 514/2009 (втратив чинність на підставі Указу Президента України №504/2014 від 06.06.2014), головні положення якої свого часу були враховані Інститутом проблем національної безпеки РНБО України при підготовці проекту Концепції інформаційної безпеки України.

У цих документах закладено основи реалізації конституційних прав людини на свободу слова та доступу до інформації, напрями формування національного інформаційного простору, пропонуються конкретні заходи з утвердження інформаційного суверенітету України й побудови в державі розвиненого і безпечного інформаційного суспільства як органічного сегменту глобального інформаційного простору. При цьому, приділяється велика увага активній взаємодії органів державної влади з недержавним сектором, у першу чергу інститутами громадянського суспільства (далі – ІГС).

Питання активного залучення громадськості до ЗІБ, з якою органам державної влади варто узгоджувати механізми забезпечення загальнодержавних інтересів, є надзвичайно актуальним й зумовлює необхідність обговорення й відпрацювання комплексних заходів відносно удосконалення взаємодії органів державної влади з ІГС для подолання негативних явищ та процесів в інформаційній сфері.

Як відомо, стан демократії у сучасному суспільстві у значній мірі визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв'язків поміж ними – громадянського суспільства. При цьому слід зважати, що громадянське суспільство це:

– сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, проте охороняються та гарантуються нею;

– суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій;

– система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління.

– суспільство вільних, внутрішньо самостійних учасників загального творчого процесу, що охоплює всі сфери людського життя і діяльності: економіку – виробництво, політику – законотворчість, духовну активність – культуру тощо;

– суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами поміж його членами, незалежне від держави, проте взаємодіюче з нею. Це суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культурного і морального статусу, яке творить разом з державою розвинуті правові відносини.

Інститутами громадянського суспільства є об'єднання громадян, у т.ч. громадські організації, політичні партії, просвітницькі організації, аналітичні центри, соціологічні служби, клуби за інтересами, профспілки, релігійні організації, сім'я, різні заклади освіти, приватна власність, засоби масової інформації, інформаційні агенції, служби тощо.

Порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об'єднань в Україні, правові та організаційні засади реалізації права на свободу об'єднання, гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВР України, визначає Закон України "Про громадські об'єднання" від 22.03.2012 р. №4572-VI.

Згідно до ст. 1 Закону, громадське об'єднання – це добровільне об'єднання фізичних осіб та/чи юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи, чи громадська спілка, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи. Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об'єднань можуть визначатися іншими законами.

Дія цього Закону не поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення:

– політичних партій;

– релігійних організацій;

– непідприємницьких товариств, що утворюються актами органів державної влади, інших державних органів, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування;

– асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об'єднань;

– саморегулівних організацій, організацій, які здійснюють професійне самоврядування;

– непідприємницьких товариств (які не є громадськими об'єднаннями), утворених на підставі інших законів.

Неурядові організації інших держав, міжнародні неурядові організації (далі – іноземні неурядові організації) діють на території України згідно до цього та інших законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана ВР України.

Згідно до ст. 4 Закону, утворення і діяльність громадських об'єднань, мета (цілі) чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються. Громадські об'єднання не можуть мати воєнізованих формувань.

Ст. 6 Закону містить положення відносно спільної реалізації громадськими об'єднаннями своєї мети (цілей): шляхом укладення поміж собою на добровільних засадах угод про співробітництво та/чи взаємодопомогу, утворення громадських спілок, а також в інший спосіб, не заборонений законом.

Громадські об'єднання можуть здійснювати співробітництво з іноземними неурядовими організаціями та міжнародними урядовими організаціями з дотриманням законів України та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана ВРУкраїни.

Закон у ст. 7 передбачає загальні вимоги відносно засновників громадського об'єднання (фізичних та юридичних осіб), а також законодавчі обмеження відносно них:

– засновниками громадської спілки не можуть бути політичні партії, а також юридичні особи, відносно яких прийнято рішення відносно їх припинення чи які перебувають у процесі припинення;

– засновниками громадської спілки не можуть бути юридичні особи приватного права, єдиним засновником яких є одна і та сама особа;

– засновником громадської спілки не може бути юридична особа приватного права, коли засновник (власник істотної участі) даної юридичної особи внесений до переліку осіб, пов'язаних зі здійсненням терористичної діяльності, чи відносно яких застосовано міжнародні санкції.

Закон у відповідних статтях містить положення відносно найменування громадського об'єднання (ст. 10), його реєстрації чи відмови у ній (ст. 12), створення відокремлених підрозділів (ст. 13).

При цьому, у ч. 6 ст. 12 Закону передбачено, що у разі, коли засновником (засновниками) громадської спілки є іноземна юридична особа, за винятком загальних документів, передбачених ч. З статті, додатково подається легалізований у встановленому порядку документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження – витяг із торговельного, банківського чи судового реєстру, що відповідає вимогам Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців".

З метою обліку громадських об'єднань та забезпечення загального доступу до інформації про них, уповноважений орган з питань реєстрації веде Реєстр громадських об'єднань згідно до законодавства у сфері захисту персональних даних (ст. 17 Закону).

Згідно до п. 5 "Засоби реалізації Стратегії (суспільний договір)" Стратегії сталого розвитку "Україна – 2020", схваленої Указом Президента України від 12.01.2015 р. №5/2015, головною передумовою реалізації Стратегії визначено суспільний договір поміж владою, бізнесом та громадянським суспільством, де кожна сторона має свою зону відповідальності.

При цьому, відповідальність влади – провести реформи, забезпечити баланс інтересів поміж громадянським суспільством, державою і бізнесом, просто прозоро та якісно працювати за новими підходами, гарантувати дотримання прав людини.

Відповідальність бізнесу – підтримувати та розвивати державу, бізнес- середовище та громадянське суспільство, сумлінно сплачувати податки, здійснювати ефективні інвестування в економіку держави, дотримуватися принципів чесної праці та конкуренції.

Тоді як відповідальність громадянського суспільства – контролювати владу, жити згідно до принципів гідності та неухильно додержуватися Конституції України та законів України.

Таким чином, Стратегією "Україна – 2020" визнано обов'язок (відповідальність) громадянського суспільства – контролювати владу згідно до норм чинного законодавства.

Змістовна сутність громадського суспільства полягає передусім у забезпеченні прав і свобод людини та громадянина. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм політичної, економічної, соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду, віросповідання тощо.

При цьому держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціативи, здібностей. Державні органи та установи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, контролюють їх виконання, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів в державі. Демократичність політичного режиму в державі визначається тим, наскільки громадянське суспільство може впливати на дії держави та наскільки держава визнає можливість автономного буття його соціальних груп. Існування громадянського суспільства дозволяє провести межу поміж політичним, офіційним та приватним життям громадян.

В громадянському суспільстві діяльність органів державної влади здійснюється в демократичних, правових формах і спрямовується на забезпечення й захист прав людини і громадянина, соціальних цінностей. Громадянське суспільство є гарантією від всевладдя держави, оскільки державна влада за відсутності такого суспільства, як правило, стає тоталітарною. Лише завдяки громадянському суспільству влада слугує людині, захисту її законних інтересів.

Сучасна демократична держава, будучи правовою формою організації і функціонування публічної політичної влади, не може бути відокремленою від громадянського суспільства і тим більш не протистоїть йому. Держава повинна бути обмеженою в своїх повноваженнях і перебувати під ефективним демократичним контролем суспільства, діяти в межах конституційних приписів.

Таким чином, розвиток в Україні громадянського суспільства є важливим напрямком демократизації суспільства, визначальною умовою соціальної стабільності та національної безпеки. Характер взаємодії держави і громадянського суспільства значною мірою визначає стан суспільної стабільності й безпеки. Громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови. Разом з тим, тільки розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитетної влади.

Громадянське суспільство, що формується в Україні, має створювати багаторівневу та багатофункціональну соціальну інфраструктуру, в якій знайшли б своє втілення життєво важливі інтереси всіх верств населення у сферах забезпечення національної безпеки, у через те числі й у інформаційній сфері.

Змістовна сутність громадського суспільства полягає передусім у забезпеченні прав і свобод людини та громадянина. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм політичної, економічної, соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду, віросповідання тощо.

При цьому держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціативи, здібностей. Державні органи та установи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, контролюють їх виконання, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів в державі. Демократичність політичного режиму в державі визначається тим, наскільки громадянське суспільство може впливати на дії держави та наскільки держава визнає можливість автономного буття його соціальних груп. Існування громадянського суспільства дозволяє провести межу поміж політичним, офіційним та приватним життям громадян.

В громадянському суспільстві діяльність органів державної влади здійснюється в демократичних, правових формах і спрямовується на забезпечення й захист прав людини і громадянина, соціальних цінностей. Громадянське суспільство є гарантією від всевладдя держави, оскільки державна влада за відсутності такого суспільства, як правило, стає тоталітарною. Лише завдяки громадянському суспільству влада слугує людині, захисту її законних інтересів.

Сучасна демократична держава, будучи правовою формою організації і функціонування публічної політичної влади, не може бути відокремленою від громадянського суспільства і тим більш не протистоїть йому. Держава повинна бути обмеженою в своїх повноваженнях і перебувати під ефективним демократичним контролем суспільства, діяти в межах конституційних приписів.

Таким чином, розвиток в Україні громадянського суспільства є важливим напрямком демократизації суспільства, визначальною умовою соціальної стабільності та національної безпеки. Характер взаємодії держави і громадянського суспільства значною мірою визначає стан суспільної стабільності й безпеки. Громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови. Разом з тим, тільки розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитетної влади.

Громадянське суспільство, що формується в Україні, має створювати багаторівневу та багатофункціональну соціальну інфраструктуру, в якій знайшли б своє втілення життєво важливі інтереси всіх верств населення у сферах забезпечення національної безпеки, у т.ч. й у інформаційній сфері.

Проблеми забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина у сфері доступу до інформації, створення на Проблеми забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина у сфері доступу до інформації, створення належних умов для розвитку сучасної та прозорої системи громадянського контролю за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, а також вирішення низки інших завдань з реалізації державної політики у сфері ЗІБ можуть бути успішно вирішені за допомогою інститутів громадянського суспільства (ІГС).

Процес формування та постійного вдосконалення недержавної системи стримування й противаг у функціонуванні всіх гілок влади, у т.ч. законодавчого закріплення існування та принципів діяльності такої систем може бути успішним лише за участі в цьому процесі широких верств населення, організованих за допомогою ІГС у струнку систему недержавних суб'єктів ЗІБ.

Роль ІГС в сфері ЗІБ визначається їхньою здатністю виконувати наступні функції:

– раннього попередження назріваючих загроз інформаційній безпеці, виникнення суперечностей, конфліктів, кризових ситуацій та виявлення їх джерел;

– залучення широких верств населення до практичної діяльності у сфері ЗІБ, стабілізації ситуації в інформаційній сфері, досягнення загальногромадянського миру та злагоди;

– формування громадської думки та впливу на неї, розвитку громадянської самосвідомості;

– захисту прав, свобод та інтересів громадянського суспільства в інформаційній сфері;

– демократичного громадського контролю за діяльністю органів влади і управління, за виконанням їх рішень в інформаційній сфері.

При цьому варто зазначити, що в багатьох країнах світу довіра до ІГС у кілька разів більша, ніж до урядів цих держав.

Успіх і авторитет ІГС у їх діяльності забезпечують такі чинники:

1. Упевненість та наступальність їх діяльності.

2. Відкритість для суспільства та інших утворень, готовність і здатність вступати з ними в коаліцію.

3. Чіткість, ясність, зрозумілість та загальнодоступність їх цілей.

4. Здатність швидко реагувати на події, у т.ч. з відображенням у Інтернет-середовищі.

5. Вміння легко домовлятися, знаходити загальну мову й ефективно співрацювати з сучасними ЗМІ.

Враховуючи викладене, ІГС можуть виконувати наступні завдання ЗІБ:

1. Надавати допомогу державі у ЗІБ, виконувати окремі функції державних органів.

2. Доповнювати національну систему ЗІБ, виконувати ті функції захисту життєво важливих інтересів особистості й суспільства в цій сфері, які держава не виконує чи не може виконувати через обмеженість ресурсів чи з інших причин.

3. Створювати сприятливі умови для діяльності органів влади та управління для ЗІБ.

4. Здійснювати демократичний громадський контроль за діяльністю держави у виконанні функцій ЗІБ.

5. Забезпечувати оцінку ефективності діяльності держави із ЗІБ та її складових.

6. Спонукати державу до вживання заходів захисту інтересів особистості й суспільства, виправлення існуючих недоліків та прорахунків у цій сфері.

7. Здійснювати підготовку кваліфікованих кадрів, здатних посідати державні посади у сфері ЗІБ.

8. Виконувати наукові дослідження з актуальних проблем ІБ.

9. Здійснювати інформаційно-аналітичну роботу на постійній чи на періодичній основі.

Таким чином, призначення ІГС як суб'єктів ЗІБ полягає в через те, щоби змусити державу ефективно відстоювати саме національні інтереси в інформаційній сфері, допомогти державі реалізувати в ній життєво важливі інтереси особистості й суспільства, сприяти стабільності в державі та суспільстві, гармонізації інтересів різноманітних соціальних груп та знаходженню балансу інтересів, перешкоджати можливій підміні національних інтересів корпоративними.

Механізм взаємодії державних органів з ІГС повинен визначатись, насамперед, мірою їхньої участі у вирішенні актуальних проблем ЗІБ. Це, у свою чергу, передбачає, що метод державного регулювання діяльності ІГС має базуватися не на забороні, а на створенні умов для активного використання їх з метою ЗІБ держави, суспільства, особистості.

Цілком очевидно, що задля ЗІБ будь-якої країни необхідно узгодити життєво важливі інтереси держави, суспільства та особистості в цій сфері.

Як свідчить досвід багатьох країн з високим рівнем довіри до інститутів громадянського суспільства, для підвищення ступня ефективності взаємодії ІГС з органами державної влади України з вирішення будь-яких проблем, державі необхідно забезпечити надання процесам прийняття державних рішень більшої прозорості, підзвітності, створення умов для вільного розвитку ЗМІ. У цьому контексті важливим є посилення зв'язків поміж неурядовими організаціями, акумулювання сил для посилення впливу на місцеву владу, запобігання антидемократичним проявам тощо.

За допомогою ІГС дозволяється вирішувати складні проблеми в різноманітних сферах життєдіяльності особи, суспільства і держави, одним з актуальних серед яких на сьогодні є ЗІБ держави. Органам державної влади потрібно лише звернути увагу на ІГС як на соціально й політично відповідального партнера у вирішенні суспільно-значущих проблем, причетного до результатів взаємодії й співпраці, а громадянам цього суспільства рішуче захищати власні інтереси.

Саме на вирішення завдання посилення ролі ІГС у процесах державного управління спрямована "Концепція сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства", схвалена КМ України 21.11.2007 р.

Для досягнення мети, Концепція визначила наступний комплекс заходів:

– удосконалення нормативно-правової бази з питань розвитку громадянського суспільства, доступу громадян до інформації;

– надання ІГС у повному обсязі інформації про свою діяльність, за винятком тієї, яка згідно до законодавства становить державну таємницю;

– сприяння висвітленню в ЗМІ проектів ефективного співробітництва органів виконавчої влади з ІГС;

– унеможливлення втручання органів виконавчої влади в діяльність ІГС, за винятком випадків, установлених законом;

– залучення органами виконавчої влади ІГС як зацікавлених сторін до управління державними справами.

Окрім того, з метою забезпечення реалізації Президентом України та підпорядкованим йому органам виконавчої влади державної політики, спрямованої на формування сприятливого середовища для подальшого становлення в Україні громадянського суспільства, налагодження ефективного механізму взаємодії його інститутів з державними органами та органами місцевого самоврядування на засадах партнерства та взаємної відповідальності, досягнення європейських стандартів забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина, згідно до Указу Президента України "Питання сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні" від 25.01.2012 р. №32/2012 при Президентові України створено Координаційну раду з питань розвитку громадянського суспільства. Її завдання і функції були нами розглянуті вище (у п. 8.1.).

Разом з тим, не зважаючи на прогресивну спрямованість вказаних нормативно-правових актів та спроби керівництва держави налагодити ефективну взаємодію державних органів з ІГС, на сьогодні більшість їх положень залишаються значною мірою декларативними, оскільки поряд із перевагами існування й функціонування ІГС в частині використання їх можливостей задля ЗІБ держави, існують і певні проблеми та вади, які потрібно враховувати органам державної влади в процесі їх залучення до забезпечення інтересів держави в інформаційній сфері.

Так, зокрема, з огляду на складність існуючих проблем у системі ЗІБ, загальну незбалансованість взаємодії інститутів громадянського суспільства з органами державної влади в Україні, рівень впливу недержавних дослідницьких організацій на формування політики ЗІБ залишається вкрай незначним. Це пов'язано з існуванням наступних чинників:

– серед загальної кількості недержавних аналітичних центрів в Україні лише незначна кількість таких організацій фахово описуються проблемами ІБ;

– рівень залучення недержавних дослідницьких організацій до прийняття державою рішень у сфері ЗІБ України носить обмежений характер;

– нездатність вітчизняних громадських організацій та недержавних дослідницьких центрів чинити суттєвий вплив на процес формування державної політики у сфері ЗІБ внаслідок їх низького рівня матеріально- технічного й кадрового забезпечення;

– численні спроби реалізації в Україні низки радикальних проектів побудови демократії й громадянського суспільства, активно підтримуваних із-за кордону, без врахування громадської думки й наявності соціокультурних особливостей української нації;

– залежність вітчизняних ІГС від фінансування за рахунок коштів вітчизняних і зарубіжних бізнес-структур та приватних осіб. Завдяки цьому неурядові організації в різних державах світу досить часто використовуються окремими бізнес-групами у корисних цілях у якості "PR-прикриття" для політичних та бізнесових проектів і рішень. В інших випадках неурядові організації фактично стають загрозою національній безпеці країни перебування, діючи у руслі політичної й економічної лінії країни-спонсора;

– існування реальної загрози створення фіктивних ІГС (у першу чергу політичних партій, громадських організацій, аналітичних та соціологічних центрів) державними та бізнес-структурами для виконання певних замовних завдань, у т.ч. протидія справжнім ІГС.

Враховуючи викладене, доцільно звернути увагу на діяльність в Україні численних представництв неурядових організацій, насамперед, аналітичного спрямування. Адже саме вони є активними реалізаторами зовнішньої політики США та країн ЄС, які пов'язують свої геополітичні інтереси з Україною.

Некомерційні недержавні організації, неурядові аналітичні організації та центри ("think tanks" – з англ. дослівно "мислячі танки" чи "фабрики думок") є ідеальними суб'єктами донесення нової інформації, свіжих ідей, законопроектів тощо до органів влади та суспільства у демократичній державі.

Недержавні організації є активними суб'єктами інформаційної діяльності. Доступність та якість поширюваної ними інформації безпосередньо залежать від кількості суб'єктів, залучених до процесу її обробки, узагальнення, аналізу та формування.

Довідково: близько 380 громадських організацій України позиціонують себе як дослідницькі. Центр Разумкова виокремлює на території України 34 активно діючі недержавні аналітичні структури.

До числа недержавних організацій дозволяється також віднести політичні партії, релігійні організації, діяльність яких навіть у західних демократіях, у випадку вчинення протиправних дій може стати об'єктом уваги правоохоронних органів та спецслужб.

Адже згідно до вітчизняного законодавства неурядові організації мають статус громадських об'єднань, явочний порядок реєстрації та фактично перебувають поза контролем державних органів. При цьому слід зважати, що в українському законодавстві відсутній юридичний термін, котрий визначає поняття "недержавний аналітичний центр" чи "недержавна (неурядова) організація".

Формально такими є будь-які організації, зареєстровані згідно до законів України "Про громадські об'єднання", "Про політичні партії в Україні", "Про професійні спілки, їх права та гарантії їх діяльності". Це дозволяє зацікавленим іноземним державам, урядовим організаціям та окремим особам ефективно використовувати неурядові організації для здійснення "незалежного" інформаційного впливу. Через те у практичній діяльності державних органів у сфері ЗІБ неминуче постає потреба у визначенні поняття "недержавна організація".

Таким чином, під недержавною (неурядовою) організацією необхідно розуміти організацією, яка відповідає наступним ознакам: вона є громадською, незалежною; здійснює неприбуткову (некомерційну) діяльність; вона вивчає переважно соціально-політичні проблеми національного рівня, тобто є дослідницькою організацією; її головною функцією як недержавного аналітичного центру є лобіювання громадських інтересів, здійснення впливу на владу шляхом подання обґрунтованих пропозицій, критики її рішень.

Разом з тим, сучасні недержавні організації в Україні переважно мають наступні характерні риси:

1. Це неприбуткова громадська організація, яка може бути зареєстрована згідно до Закону України "Про громадські об'єднання" чи бути структурним елементом політичної партії чи мати інші організаційні форми. Неприбутковість недержавної організації означає, що метою її діяльність не є одержання прибутку, однак передбачається надходження коштів для покриття витрат, пов'язаних із веденням статутної діяльності (наприклад, отримання коштів у вигляді пожертвувань чи грантів на проведення певних досліджень).

2. Це організація, яка займається дослідницькою та аналітичною діяльністю. Головний напрямок досліджень – актуальні проблеми суспільно- політичного та економічного характеру.

3. Діяльність вказаної організації фінансується переважно за рахунок пожертвувань фізичних осіб чи грантів іноземних структур. На думку незалежних експертів, більшість недержавних аналітичних центрів залежить від зарубіжного фінансування. Цим визначаються напрямки досліджень та отримувач результату.

4. Більшість співробітників-експертів такої організації пройшли навчання чи стажування за кордоном (вільно володіють іноземними мовами, мають наукові ступені закордонних ВНЗ).

5. Недержавна організація займається активною інформаційною діяльністю: має власні друковані чи Інтернет-видання, висвітлює свою діяльність у ЗМІ, організовує (бере участь у) громадські та наукові дискусії, обговорення тощо.

Так, зокрема, до таких вітчизняних недержавних організацій фахівцями Центру Разумкова віднесено наступні: Агентство "Донбас" (Донецьк), Інститут економічних досліджень та політичних консультацій, Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Міжнародний інститут порівняльного аналізу, Суспільно-гуманітарний консорціум "Генеза" (Львів), Агентство гуманітарних технологій, Фонд "Демократичні ініціативи", Фонд "Європа XXI", Центр ринкових реформ, Центр політико-правових досліджень тощо.

При цьому переважний відсоток експертів вітчизняних недержавних організацій проходили стажування за кордоном, які організовуються низкою закордонних неурядових організацій, безпосередньо пов'язаних із урядовими структурами іноземних держав.

До числа таких організацій, зокрема, відносять Центр стратегічних та міжнародних досліджень (США), "RAND Corporation" (США), Національний демократичний інститут, Міжнародний республіканський інститут, Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), Міжнародний фонд "Відродження" Дж. Сороса (США), Фонд Конрада Аденауера (ФРН) тощо. Згідно до своїх статутів дані організації реалізують конкретні програми, офіційно спрямовані на забезпечення процесу просування демократичних процесів у світі.

Всього у світі нараховується близько 4500 недержавних організацій, з яких близько третини працюють у США. Однак ніхто в США не намагається протидіяти їхньому впливу силами держави, правоохоронних органів чи спецслужб. Навпаки, така їх кількість та активна діяльність забезпечує якість і конкурентоспроможність виробленої ними аналітичної продукції, сприяє інтересам захисту інформаційного простору й забезпечення національної безпеки у цілому. При цьому важливим є те, що продукція закордонних центрів інформаційного впливу не знаходить свого споживача у США, не є актуальною внаслідок перенасиченості інформаційного ринку країни.

Окремо слід виділити асоціації та інші громадські об'єднання, діяльність яких пов'язана зі сферою комп'ютеризованої обробки інформації.

В Україні станом на 2011 р. діяло понад ЗО професійних об'єднань та громадських організацій у сфері комп'ютерної обробки інформації (Інтернет Асоціація України (ІнАУ), Асоціація "Інформаційні технології України", Асоціація учасників електронного бізнесу України (АУЕлБУ), Українська асоціація розробників і користувачів цільного та відкритого програмного забезпечення (УА ЦВПЗ), Український мережевий інформаційний центр "UA.NET", Міжгалузева рада з питань розвитку інформаційного суспільства, Громадська рада при Державному комітеті з питань інформатизації, Консультативна рада з питань інформатизації при ВР України, Громадська рада при Державному комітеті інформатики України).

Останнім часом в Україні почали з'являтися громадські структури, які більш ефективно виконують окремі функції державних органів і установ, замінюють їх чи компенсуюють їх відсутність ("Українські кібервійська", "Інформаційні війська України", "Майдан закордонних справ" тощо).

Серед основних напрямів їх співпраці з державними органами дозволяється виділити наступні:

– визначення стратегічних цілей розвитку галузі та окремих сегментів з урахуванням позицій та інтересів споживачів, держави й бізнесу;

– розроблення пропозицій відносно конкретних шляхів розвитку галузі інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) та окремих її сегментів;

– сприяння формуванню соціальної відповідальності держави й бізнесу в питаннях функціонування та подальшого ром витку галузі ІКТ;

– координація діяльності громадських організацій та професійних об'єднань, що працюють у різних сегментах ІКТ-ринку;

– сприяння реформуванню і вдосконаленню відповідної законодавчої бази з метою ефективного подальшого розвитку ринку ІКТ та стимулювання притоку інвестицій;

– лобіювання інтересів ІКТ-спільноти у взаємодії з органами державного управління та міжнародними організаціями;

– організація публічних заходів, спрямованих на визначення актуальних для суспільства завдань сфери інформатизації привертання до них уваги держави та ІКТ-спільноти, а такой пошук шляхів вирішення цих завдань;

– популяризація ідей інформаційного суспільства в Україні з метою широкого залучення представників бізнесу та громадськості до вирішення завдань його розбудови.

Через те діяльність різноманітних недержавних організацій в Україні необхідно завжди оцінювати у першу чергу з позицій ЗІБ держави. Так, наприклад, також на початку 2004 р. на сайті ЦСПЕД ім. Разумкова було вміщено оголошення відносно започаткування проекту "Активізація структур громадянського суспільства для вибору на користь демократії" (грант на отримання проекту надано неурядовою організацією "Mott Foundation").

Проект реалізовувався у кілька етапів:

1. Відбір відповідних недержавних аналітичних центрів ("think tanks").

2. Взаємний обмін досвідом, передача досвіду ЦСПЕД ім. Разумкова.

3. Організація соціологічних досліджень за напрямками:

– найбільш актуальні проблеми регіонів;

– суспільно-політичні орієнтації виборців;

– сподівання виборців відносно виборів Президента України.

4. Презентація матеріалів узагальненого аналітичного звіту після виборів Президента України.

5. Налагодження регіональними підрозділами неурядових організацій та аналітичних центрів процесу моніторингу виконання новообраним Президентом його програми.

При цьому слід зазначити, що результати перших трьох етапів, оприлюднення яких було передбачено після виборів, у випадку, коли вони попадуть до виборчого штабу одного з кандидатів, визначеного зацікавленою стороною найбільш демократичним, є стратегічно важливою інформацією для обрання потрібного Президента.

Разом з тим, викладене також не значить, що всі опозиційні чи недержавні організації в Україні не сприяють процесам становлення демократії в Україні, а лише збирають та реалізовують інформацію на користь інших держав, вітчизняних та іноземних бізнес-груп. Окрім того, така діяльність провадиться ними переважно цілком легально та відповідає інтересам становлення громадянського суспільства в Україні.

Однак не дозволяється заперечувати й реальну можливість використання недержавних організацій в інтересах іноземної сторони, у через те числі, в розвідувальній діяльності іноземних спецслужб, бізнес-груп та транснаціональних корпорацій.

Окрім недержавних організацій, важливу функцію в процесі взаємодії державної влади з приватним бізнесом та ІГС виконують сучасні засоби масової інформації (ЗМІ) що фактично виступають посередником, комунікатором й контролюючим органом водночас.

Адже сама по собі громадська дискусія на перетині різних інтересів може привести до формування досить обґрунтованої громадської думки. Саме у цій площині є приховані додаткові можливості для залучення ІГС до процесів забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері.

В епоху глобалізації, ЗМІ впевнено посіли чільне місце серед сучасних засобів комунікації. Вони відіграють чи не найголовнішу роль у сучасному суспільно-політичному житті більшості держав, виступають основним суб'єктом формування у громадської думки про події та явища, що відбуваються у світі та у кожній окремо взятій країні.

Водночас спостерігається наступна закономірність: чим більш розвинутою є інформаційна мережа держави – тим менше залишається можливостей для використання інформації на користь окремого суб'єкта, і, навпаки, за умов менш розвинутої мережі існує більше можливостей для її монополізації та подачі інформації у неповному чи спотвореному вигляді.

В умовах існування альтернативних джерел інформації, сучасні ЗМІ повинні мати приблизно однаковий потенціал впливу на громадськість (популярність, аудиторія, рівень довіри громадськості тощо). У такому випадку не буде мати суттєвого значення співвідношення вітчизняних та іноземних інформаційних компаній, які працюють на території держави: вплив іноземних буде адекватно врівноважений діяльністю вітчизняних. В іншому випадку, при слаборозвинених власних інформаційних ресурсах цілком реальною є можливість повної інформаційної ізоляції окремої держави в умовах однобокого висвітлення подій у ній іноземними ЗМІ.

Сучасні ЗМІ, завдяки обсягу, інтенсивності та якості мовлення, повністю замінили собою ідеологічний апарат держави та вплив церкви у суспільстві.

У своїй діяльності ЗМІ широко користуються свободою слова, як одним із базових здобутків демократичного устрою. Однак при цьому свобода слова повинна урівноважуватися свободою споживача у виборі інформації та правовою відповідальністю за зловживання свободою слова. Державний та громадський контроль за діяльністю ЗМІ, у тій чи іншій формі, існує навіть у країнах традиційної демократії.

Загальновідомо, що свобода слова та право на отримання інформації є особистою свободою особи і громадянина, якому він реалізує для задоволення власних духовних та комунікаційних потреб. В процесі масової комунікації споживачі інформаційних послуг виступають пасивною стороною, а ЗМІ – активною. Адже ключове завдання ЗМІ – привернути увагу глядача, розважити, не надокучати при цьому, та отримати прибуток.

Однак свобода слова не є абсолютною і може бути обмежена в інтересах забезпечення громадського порядку та національної безпеки. Так, зокрема, згідно до ст. 46 Закону України "Про інформацію", інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.

Згідно з вимогами закону, не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну чи іншу передбачену законодавством таємницю. Також не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, банківських вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, за винятком випадків, передбачених законом. Окрім того, існують встановлені законом обмеження на поширення інформації, що посягає на суспільну мораль.

У випадку вчинення суб'єктами інформаційної діяльності вказаних вище дій їх може бути притягнуто до відповідальності згідно чинного законодавства.

Використання свободи слова з комерційною метою вимагає окремого розгляду, зважаючи на особливий правовий статус суб'єктів поширення інформації. Отримання прибутку шляхом задоволення інформаційних потреб споживачів є змістовною характеристикою діяльності ЗМІ. Організаційною формою практично усіх сучасних ЗМІ є різноманітні види суб'єктів господарської діяльності.

Наявний світовий досвід розвитку сучасних "інформаційних" суспільств вказує на прямий зв'язок поміж ЗМІ та станом інформаційної безпеки держави. Водночас зазначимо, що вплив ЗМІ на інформаційний простір безпосередньо залежить від низки факторів, які визначають ефективність їх впливу:

– нормативно-правового регулювання діяльності галузі (правові гарантії свободи слова, встановлення обмежень відносно поширення інформації з обмеженим доступом, передбачення відповідальності за поширення недостовірної інформації, обов'язкове висвітлення діяльності державних органів тощо);

– технічного рівня розвитку інформаційних і телекомунікаційних мереж;

– існування вибору поміж альтернативними джерелами інформації;

– конкурентоспроможності вітчизняного інформаційного продукту;

– сформованості ІГС, які відстоюють національні інтереси одночасно з діяльністю самостійних центрів інформаційного впливу, які представлятимуть інтереси держави);

– рівня взаємодії державних органів, які контролюють, ліцензують, здійснюють моніторинг ЗМІ тощо.

Поряд з викладеним вище, необхідно розглянути вплив на діяльність самих ЗМІ, котрий також впливає на стан ЗІБ держави, суспільства та окремої особи. Результати проведеного аналізу свідчать про наявність низки чинників, які впливають на розвиток галузі:

перший вплив нормативно-правового регулювання діяльності ЗМІ. Нормами національного законодавства встановлюються правовий статус, обмеження у діяльності ЗМІ, особливості ліцензування, відповідальності, а також особливий порядок діяльності, наприклад, під час виборчого процесу.

Водночас значна кількість нормативних актів, які регулюють діяльність ЗМІ та інших суб'єктів в інформаційній сфері України, також є недосконалими, часто неузгодженими поміж собою чи ж містять взаємовиключні положення (наприклад, невизначеність правового статусу Інтернет-видань і їх співробітників).

Через те в умовах зростання відвертої заангажованості ЗМІ політичними, фінансово-промисловими та кримінальними структурами перед вітчизняним законодавцем невідворотно постало завдання відносно раціонального законодавчого врегулювання діяльності мас-медіа.

Разом з тим, засоби й технології впливу на медіа-сферу в демократичному суспільстві не повинні обмежуватися правовим регулюванням діяльності ЗМІ. Правове (державне) регулювання спирається лише на норми регламентації діяльності ЗМІ, що встановлюються й охороняються державою. При цьому формальні правила не можуть враховувати всіх традицій та особливостей світової журналістики;

другий – комерціалізація діяльності ЗМІ, їх спрямованість, у першу чергу, на отримання прибутку, а не на об'єктивне інформування суспільства, що часто мотивується законами розвитку економіки та конкуренцією на медіа-ринку.

При цьому слід враховувати, що з огляду на особливості психології людини, через ЗМІ найкраще продаються розважальні програми, еротика, насильство, які несуть мінімум змістового навантаження. Це також можуть бути матеріали, підготовлені на замовлення, цикли передач і статей, спрямовані на створення чи підтримку позитивного іміджу окремих осіб, владних чи бізнес-структур, а інколи навіть іноземних суб'єктів.

Таким чином, економічні чинники у поєднанні з впливом власників ЗМІ часто призводять до того, що їхнім працівникам часто важко відстояти свою позицію. Обслуговуючи інтереси комерційних структур, з метою збереження чи збільшення обсягів тиражу, ЗМІ поширюють, насамперед, інформацію, яка привертає увагу найбільшого числа громадян, навіть коли вона відноситься до скандальної чи низькосортної. Через те при застосуванні ринкового (економічного) регулювання діяльності ЗМІ слід обов'язково враховувати, що ринкова конкуренція створює ринкову цензуру;

третій це залежність від власника, в якому попадають ЗМІ, що пройшли процес акціонування. Внаслідок ринкових перетворень в інформаційній сфері практично всі вони представляють інтереси чи окремих фінансово-політичних груп, чи іноземних замовників. При цьому необхідно враховувати, що часто власниками ЗМІ виступають іноземні юридичні чи фізичні особи.

Проблема редакційної залежності від власника ЗМІ не є виключно українським надбанням. Її розв'язанню на міжнародному рівні присвячено Рекомендацію Комітету Міністрів РОЦІ "Про заходи забезпечення прозорості засобів масової інформації" від 22.11.1994 р. (далі – Рекомендація), в якій ідеться про друковані засоби масової інформації.

Одним із основних принципів рекомендації є доступ громадськості до інформації про ЗМІ, у якому сказано, що члени суспільства на справедливих і неупереджених підставах повинні мати доступ до визначених основних даних про засоби масової інформації для того, щоби вони могли сформувати власну думку відносно відомостей, ідей і думок, які поширюються ЗМІ.

Також Рекомендація розглядає головні види даних, надання яких повинно гарантувати прозорість друкованих ЗМІ:

– відомості, що характеризують фізичних чи юридичних осіб, які беруть участь у видавничій структурі підприємства друку, а також ступінь участі цих осіб і органів у даній структурі;

– відомості про інтереси друкованого видання;

– відомості про фізичних чи юридичних осіб (окрім безпосередньо зайнятих у структурі видання), стосовно яких існує ймовірність, що вони можуть впливати на редакційну політику підконтрольних видань;

– відомості про редакційну політику чи політичну орієнтацію газет чи інших видань;

– відомості про фінансові результати діяльності видавничої структури і про поширення її продукції.

В Україні інформація про власника ЗМІ може бути віднесена до

комерційної таємниці. Це дозволяє їх власникам приховано впливати на редакційну політику та безперешкодно розміщувати у виданнях інформацію замовного характеру. Водночас ЦК України, визначаючи перелік майнових прав, пов'язаних з правом інтелектуальної власності відносно комерційної таємниці (ст.ст. 505 – 508), не встановлює правовий режим комерційної таємниці, порядок віднесення інформації до такої таємниці, підстави виникнення права суб'єктів на неї, порядок доступу до комерційної таємниці.

З одного боку держава захищає права суб'єктів господарювання на інформацію, з іншого – надає представникам багатьох органів державної виконавчої влади право доступу до інформації, що захищається. За підрахунками фахівців, понад ЗО державних органів та установ наділені контрольними повноваженнями відносно окремих сфер підприємницької діяльності. Вони виконують покладені на них завдання і функції на підставі спеціальних законів, що регламентують їх правовий статус та які з точки зору правового захисту комерційної таємниці вступають у протиріччя із законами, що містять норми, пов'язані із захистом комерційної таємниці підприємства.

Право на доступ до інформації, у т.ч. комерційної таємниці, суб'єктів господарювання, передбачене у низці спеціальних законів: "Про доступ до публічної інформації", "Про Службу безпеки України", "Про міліцію", "Про Державну податкову службу", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", "Про державну статистику", "Про аудиторську діяльність" тощо.

Саме через те багато фахівців пропонують в обов'язковому порядку оприлюднювати інформацію про власників ЗМІ та інших осіб, які можуть впливати на його діяльність, під час державної реєстрації чи подання документів для отримання ліцензії на мовлення (не рідше разу на рік та обов'язково перед виборами), а також укладати редакційні угоди поміж власником ЗМІ та його колективом, у яких розкривати принципи редакційної політики.

У редакційній угоді доцільним є закріплення права виконавчого органу ЗМІ самостійно наймати редакторів на конкретний термін. Окремо слід чітко визначити підстави, за яких може бути звільнено редактора. У випадку порушення редакційної угоди сторони мають право на звернення до суду;

четвертий є загроза монополізації даної сфери. Злиття ЗМІ та виникнення монополістичних об'єднань у сфері їх діяльності призводить до:

– використання таких об'єднань для інформаційного впливу на суспільство з метою формування в ньому переконання про доцільність чи необхідність певних перетворень в суспільній, політичній чи економічній сферах країни в інтересах власників ЗМІ;

– обмеження можливості отримання інформації;

– здійснення впливу на свободу дій політичних партій;

– вигідного впливу на діяльність великих і малих видавництв;

п'ятий адміністративний тиск з боку держави. Значна частина проблем, пов'язаних із діяльністю ЗМІ, має переважно етичний відтінок і не вирішується правовими чи адміністративними засобами.

Свого часу Головне управління інформаційної політики Адміністрації Президента України Л. Кучми намагалося формувати державну ідеологію адміністративними методами, в через те числі, через так звані "темники".

Водночас, варто зазначити, що "темники" – це загальноприйнята практика навіть у демократичних країнах. Адже "темники" потрібні для того, щоби певний керівник низової ланки у структурі ЗМІ не забув, що і як було домовлено висвітлювати. Це лише технічний інструмент забезпечення адміністративного контролю усередині прийнятої системи взаємин.

Такий контроль може здійснюватися не лише власниками ЗМІ, проте й державою, яка інформує суспільство про події, що відбуваються. У такому випадку держава виступає активним гравцем в інформаційному середовищі. Розповсюдження грамотно, якісно та яскраво підготовлених повідомлень про діяльність влади, в яких проведено чіткий зв'язок з актуальними суспільно- політичними подіями, є цілком логічним кроком демократичної влади.

У демократичних країнах самі повідомлення носять інформаційний характер і називають "прес-релізами". Прес-релізи надзвичайно затребувані самими ЗМІ, часто в силу обмеженості власних можливостей отримання інформації чи нестачі часу. Однак в умовах свободи слова неприпустимою є практика поширення обов'язкової до висвітлення інформації, що мало місце в Україні до 2005 р. і викликало протести в журналістському середовищі.

Окрім зазначених вище правових, організаційних та інших проблем у діяльності ЗМІ на стратегічний розвиток сфери масової комунікації впливають й інші суто технічні проблеми.

Суттєвий вплив справляє відставання у розвитку національного сегменту глобальної телекомунікаційної мережі Інтернет, супутникового мовлення тощо внаслідок відсутності в державі необхідних для цього ресурсів.

Стрімкий розвиток новітніх інформаційних технологій в економічно розвинутих країнах, що відбувається з початку 90-х pp. XX століття, спровокував кардинальні зміни в загальному розвитку світової цивілізації, які називають процесами глобалізації. Рушійною силою виступають технології отримання, зберігання, обробки та передачі інформації: комп'ютеризація, мініатюризація, супутникові комунікації, волоконна оптика та мережа Інтернет.

Метою глобалізації, є якнайширша інтеграція ринків, фінансів, технологій тощо, на фоні яких відбувається взаємопроникнення засобів комунікації та засобів масової інформації (телебачення, преси, радіомовлення). Таким чином йде інтеграція традиційних ЗМІ у глобальну комунікаційну мережу шляхом створення новинових, періодичних інтернет- сайтів чи інтернет-версій тих чи інших друкованих видань.

На сьогодні найпоширенішим та найефективнішим ЗМІ за рівнем маніпулятивного впливу є телебачення. Подальший розвиток телевізійного мовлення в Україні стримується властивим галузі монополізмом, вилученням місцевих програм на користь іноземних виробників. При цьому надзвичайно актуальним на сьогодні є питання переходу на цифровий формат мовлення.

Однак для цього необхідно вирішити проблеми вичерпності радіочастотного ресурсу, технічної якості мовлення тощо.

Стрімкий розвиток глобальної телекомунікаційної мережі Інтернет та її можливості з передачі текстової й аудіовізуальної інформації дозволяють прогнозувати швидкий вихід Інтернет на провідні позиції серед сучасних ЗМІ.

Згідно на сьогодні розрізняють два типи Інтернет-ЗМІ: мережеві – новинові інформаційні сайти, які існують виключно в електронному вигляді, та Інтернет-версії ЗМІ – аналог друкованих ЗМІ в мережі.

Інтеграційні процеси Інтернет та ЗМІ у поєднанні з унікальністю феномену Інтернет серед сучасних засобів масової комунікації, котрий окрім властивостей, притаманних традиційним ЗМІ, має також особливі характеристики, що сприяють використанню глобальної мережі як ефективного каналу інформаційного впливу. Зокрема, це:

швидкість подачі інформації (оперативність) – новина з'являється миттєво, відразу ж після її написання. Як наслідок, часто саме Інтернет виступає джерелом інформації для традиційних ЗМІ;

інтерактивність – споживач сам формує перелік матеріалів, які він читає. В інтернет-виданнях, як правило, після кожного матеріалу подано посилання на інші матеріали з тої ж теми. Така система дозволяє швидко вивчати ситуацію у динаміці – користувачеві не треба витрачати час та енергію на пошук інших матеріалів з даної ж теми;

зворотній зв'язок – інтерактивність Інтернету дозволяє організувати зворотній зв'язок з користувачами, обговорення опублікованих матеріалів з іншими відвідувачами ресурсів мережі, незалежно від місця їх перебування (шляхом створення форумів при веб-сайтах мережевих видань);

відносна анонімність, пов'язана з невизначеністю правового статусу мережі та технологічними принципами функціонування глобальної мережі, що надають широкі можливості для анонімного розміщення інформації будь- якого змісту, анонімного доступу до мережі через proxy-сервери, анонімної навігації в мережі Інтернет та, як наслідок, уникнення відповідальності;

відсутність адміністративних меж поширення інформації – глобальна природа Інтернету спонукає до максимального розширення аудиторії шляхом поширення інформації мовами міжнародного спілкування (англійською, російською тощо).

Мережа Інтернет – віртуальне середовище, що не піддається жорсткому контролю, оскільки відключення певних каналів передачі даних, блокування чи знищення конкретних веб-ресурсів досить швидко спровокує появу нових. Через те організація державного регулювання даної сфери є надскладним завданням.

З урахуванням наявного світового досвіду, врегулювання питання вільного функціонування мережі Інтернет та одночасного ЗІБ держави найбільш доцільним видається в рамках досягнення домовленостей з саморегулюючою спільнотою – Інтернет-Асоціацією України.

На сучасному етапі розвитку людства ЗМІ є найзручнішим та найпоширенішим каналом поширення інформації в суспільстві. Новітні інформаційні технології зробили реальністю одночасне сприйняття однакової інформації в режимі "on-line".

Вітчизняне законодавство визначає наступні види ЗМІ: телебачення, радіомовлення та пресу. За всіма ознаками до цього переліку слід додати глобальну мережу Інтернет, однак на законодавчому рівні її правовий статус досі залишається невизначеним. Кожен із цих видів ЗМІ має власні особливості поширення інформації та сприйняття споживачами.

На відміну від країн Західної Європи, де розвиток електронних систем масової комунікації починався зі створення та розвитку громадського (суспільного) мовлення, незалежна Україна отримала у спадок монопольну радянську систему державного телебачення, не пристосовану до зворотного зв'язку з суспільством й орієнтовану на одностороннє "мовлення" держави до населення.

Поряд з тим, отримані результати узагальнення вітчизняного досвіду свідчать про те, що в останні роки ЗМІ швидше були знаряддям політичної й економічної конкуренції, аніж об'єктивно висвітлювали факти. Вони стали основною ареною, на якій розгортається боротьба поміж олігархічними й бюрократичними кланами, різноманітні сюжети про які добре продаються й користуються попитом. Вітчизняна ділова еліта усвідомила могутність ЗМІ, а також те, що політична рентабельність серйозних вкладень у них може мати корисні економічні наслідки.

За експертними оцінками, сьогодні аудіовізуальні та друковані медіа формують переважно негативне соціально-психологічне орієнтування населення. У теле-радіо-ефірі та в друкованих ЗМІ переважає інформація, що компрометує владу і власну країну в очах громадян, поглиблює мовно- культурне протистояння у суспільстві, створює неконструктивне та неадекватне уявлення про Україну, її повсякденне життя і перспективи розвитку.

При цьому головний дисбаланс розвитку ЗМІ в Україні полягає у майже цілковитій їх комерціалізації, домінуванні корпоративних приватних ЗМІ, залежних від окремих бізнесових та/чи політичних груп за відсутності громадського і малоефективного та непопулярного державного теле-радіо- мовлення. Також варто зазначити на істотне зниження довіри до ЗМІ в цілому.

Останнім часом суспільство досить прохолодно реагує на "гучні" статті, які також років з десять через те стали б предметом офіційних розслідувань та постійних обговорень. Виникненню такого стану речей сприяло зниження рівня професіоналізму журналістів, а також неодноразові зміни за період свого існування деякими виданнями "політичного кредо" внаслідок зміни їхніх власників. Обслуговуючи інтереси конкретних структур та з метою збереження чи збільшення обсягів тиражу, ЗМІ поширюють насамперед інформацію, яка привертає увагу найбільшого числа громадян, навіть коли вона відноситься до розряду скандальної чи низькосортної.

З огляду на це, недостатня увага з боку органів державної влади, громадських організацій і журналістів до проблем правового регулювання статусу ЗМІ, їх тотальної комерціалізації та монополізації, диктату власників ЗМІ та неефективного впливу на їх редакційну політику з боку держави може призвести до ситуації, коли маніпулювання суспільною свідомістю стане основною функцією вітчизняних засобів масової інформації.

В такому випадку ЗМІ можуть стати знаряддям масової пропаганди й агітації, за допомогою яких ті чи інші особи чи групи осіб будуть формувати громадську думку, тобто інструментом боротьби поміж ними. В свою чергу, це викличе істотну деформацію демократичної системи суспільства, наслідком якої стане подальше розростання низки негативних явищ – тіньової економіки, організованої злочинності, корупції, встановлення авторитарної влади, виникнення інформаційної залежності від іноземних суб'єктів тощо через брак у вітчизняних ЗМІ повної та об'єктивної інформації.

Таким чином, зростання відвертої заангажованості ЗМІ політичними, економічними, фінансовими та кримінальними структурами завжди частіше ставить перед вітчизняним законодавцем питання про раціональне законодавче врегулювання діяльності засобів масової інформації. Проте необхідно уникнути двох крайнощів – надмірного адміністрування та "свободи без кордонів". Для цього слід сформувати чітку громадську позицію відносно зменшення впливу зазначених негативних факторів на загальну ситуацію в країні.

Широкий доступ усіх верств населення до засобів поширення інформації здатен також якісно змінити відносини у самому суспільстві. Оскільки така "масова" інформація надходить постійно, стосується усіх значимих подій, апелює до цінностей чи пропонує нові, враховує психологічні особливості людини, зрештою, пропонує певні моделі поведінки, – вона є вагомим фактором формування цінностей, світоглядних орієнтацій, уявлень про належну поведінку і спосіб мислення взагалі.

Таким чином, сучасна демократична держава повинна віднайти баланс поміж правом громадян "шукати, отримувати і використовувати будь-якому інформацію та ідеї з будь-яких засобів інформації, незважаючи на кордони" і необхідністю забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського порядку з метою запобігання масовим заворушенням, проявам екстремізму, терористичним актам та іншим злочинам, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод людини й громадянина, запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Зрозуміло, що будь-яка держава намагається захищати свої інтереси в інформаційному просторі і використовувати засоби інформації для досягнення своїх цілей. Через те не дозволяється залишати поза увагою вплив держави на ЗМІ, пряму чи опосередковану цензуру, заходи пропаганди і контрпропаганди.

Натомість слід визнати, що ефективність заборонних і обмежувальних заходів постійно знижується. Це підтверджує невдалість спроб запровадити цензуру в Інтернеті, і неефективність контролю за національними радіо- та телепрограмами (засоби супутникового зв'язку, послуги Інтернету стають дедалі доступнішими, що робить цензуру у окремо взятій країні безглуздою; а контроль за розповсюдженням засобів зв'язку занадто дорогим і заздалегідь неефективним).

Так, зокрема, характерною рисою формування сучасного національного інформаційного простору стала вагома участь у цьому процесі суб'єктів- нерезидентів (російські телеканали РТР "Планета", РЕН-ТВ, ТВЦ та "Первый канал. Всемирная телесеть" та інші, американський "Голос Америки", польський "Polonia-TV", німецький радіоканал "Німецька хвиля" тощо), які прямо чи опосередковано впливають на його зміст та наповнення з позиції власних інтересів (часто кардинально протилежних інтересам України) за допомогою теле-, радіо- та друкованої інформаційної продукції іноземного виробництва.

При цьому дещо запізнілими є спроби держави відновити втрачений баланс на користь національного виробника інформаційного продукту в інтересах забезпечення національної безпеки. Наприклад так, як це мало місце в березні 2008 р., коли Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення (НРУТР) було прийняте рішення про внесення змін до Порядку ліцензування мовлення та ретрансляції телерадіопрограм та радіопередач в частині запровадження обов'язкової адаптації контенту мовлення – передач іноземних теле- та радіоканалів до вимог норм українського законодавства про телебачення і радіомовлення. Згодом в липні 2008 р. Національною радою було поставлене питання перед російською стороною про можливе припинення ретрансляції в Україні низки російських телеканалів в зв'язку з поширенням останніми неперевіреної, тенденційної та провокативної інформації про події в Україні й, зокрема, в АР Крим. Аналогічні заходи вживаються НРУТР й зараз відносно встановлення заборони трансляції російських бойовиків та серіалів на українському телебаченні, показу таких фільмів у кінотеатрах.

Прийняття зазначених рішень НРУТР мало вплив на стабілізацію становища в інформаційній сфері України. Однак такі рішення та дії регуляторного органу, на думку фахівців медіа-сфери, можуть мати і зворотний результат в окремих регіонах України, оскільки сприяють монополізації сфери кабельного телебачення суб'єктами підприємницької діяльності, що контролюються іноземними компаніями (наприклад, телекомпанія "Воля" та Інтернет-провайдер "Воля-Кабель" (м. Київ), підконтрольні американським компаніям "Sigma Bleyzer" та "Providence").

В результаті обмежувальні заходи можуть досягти одного – зменшення національної складової вітчизняного інформаційного поля. Проте це тільки шкодитиме інформаційній безпеці держави, оскільки на місці витісненого національного продукту з'явиться закордонний – в через те числі і спрямований проти інтересів держави чи суспільства. Спроби обмежити поширення закордонного інформаційного продукту в Україні неодмінно викличуть проблеми у стосунках із сусідами і зіграють на користь виробникам цього продукту: увага до нього влади створить додаткову рекламу й підвищить попит на даний продукт.

За таких умов найбільш ефективною для держави є стратегія активного учасника на інформаційному ринку – виробництва власного продукту, просування його на ринку, – а також захист і підготовка "споживачів" до сприйняття інформації (через особливості освіти, рекламні і пропагандистські кампанії, створення кумирів і зразків культурної поведінки тощо).

Правильною, на наш погляд, є точка зору, згідно до якої засоби й технології впливу на сферу мас-медіа в демократичному суспільстві не вичерпуються правовим і економічним регулюванням функціонування ЗМІ.

Правове (державне) регулювання спирається лише на норми регламентування діяльності ЗМІ, що встановлюються й охороняються державою. При цьому формальні правила не можуть враховувати всіх традицій та особливостей вітчизняної журналістики. Говорячи про ринкове (економічне) регулювання діяльності преси, варто мати на увазі, що вільна конкуренція не обов'язково гарантує реальний плюралізм думок; ринкова конкуренція створює ринкову цензуру.

З урахуванням певних загроз існуванню й безперешкодній діяльності ЗМІ (умовно до них дозволяється віднести державний диктат, ринкову цензуру й вплив злочинності), на нашу думку, доцільно констатувати, що найбільш універсальними засобами запобігання цим загрозам є розвиток плюралізму й рівності можливостей для всіх політичних партій та соціальних груп і усунення штучно створених комунікаційних бар'єрів, як це передбачено законодавством більшості країн Європи й Північної Америки.

Існуюча в нашій країні ситуація свідчить, що наявність ЗМІ-агентів впливу певних олігархічних структур чи осіб серйозно дестабілізує ситуацію в суспільстві. Аудиторія в основній своїй масі не знає, хто є реальним власником того чи іншого видання, чиїм рупором виступають конкретні ЗМІ. Завжди це призводить до появи домислів і чуток, які вміло використовуються політичними й економічними конкурентами. Зрештою, населення, яке черпає інформацію та її аналіз з електронних і друкованих ЗМІ, стає об'єктом безсоромного маніпулювання. На наш погляд, у цій ситуації порушується одне з найважливіших демократичних прав – право на доступ до правдивої інформації, що дозволяє сформувати позицію з того чи іншого питання.

Слід зазначити, що у низці європейських держав передбачене законодавче регулювання цього питання – вживаються заходи для запобігання впливу власників на зміст продукції своїх ЗМІ, наприклад, підписання "редакційної угоди" поміж власниками й редакторами для забезпечення незалежності останніх у прийнятті редакційних рішень без втручання власників видань. Умови таких угод можуть бути різними, більша їх частина укладається на добровільній чи неформальній основі, проте існують також приклади регламентування укладання редакційних угод на законодавчому рівні. Вжиття таких заходів може, певною мірою, сприяти усуненню негативних тенденцій у діяльності вітчизняних ЗМІ.

Однак існує й більш радикальний підхід до вирішення проблеми. На думку фахівців країн-членів ЄС, реальна технологія захисту ЗМІ від ринкового й державного диктату та обмеження негативних явищ у їхній роботі полягає в створенні й розвитку ЗМІ (насамперед, телебачення) як громадської служби (громадської трансляції).

Основою функціонування громадської трансляції є три фактори: недержавне управління, оригінальні схеми фінансування (без опори на бюджет держави) та механізми громадського контролю. Про громадську трансляцію йдеться, зокрема, у Рекомендації Комітету Міністрів РОЦІ відносно заходів для стимулювання плюралізму в засобах масової інформації, прийнятій Комітетом міністрів ЄС 19.01.1999 р. У ній сказано, що ЗМІ повинні надавати різним групам населення можливість виражати власні погляди та інтереси, а прозорість управління підприємствами ЗМІ сприяє плюралізму в цій сфері.

У Рекомендації також відзначається необхідність забезпечення обов'язкового достатнього й надійного фінансування громадських трансляторів згідно до вимог низки документів Ради Європи, зокрема, таких як Резолюція про майбутнє громадської трансляції, ухвалена на Празькій Конференції міністрів у справах ЗМІ (грудень 1994 р.). Рекомендація відзначає можливість як громадського, так і змішаного фінансування, залишаючи на розсуд держави-учасника обрати найбільш зручний спосіб.

Важливим моментом у недопущенні використання ЗМІ для маніпулювання суспільною свідомістю є проведення заходів з їхньої підтримки, передбачених 6-м розділом даної Рекомендації – запровадження схем прямої чи непрямої підтримки як для друкованих видань, так і для трансляційних засобів масової інформації, особливо на регіональному й місцевому рівнях, субсидування підприємств ЗМІ, що видаються чи транслюють програми мовою національних меншин, створення нових підприємств засобів масової інформації чи допомога вже існуючим організаціям, які зіткнулися з труднощами й змушені пристосовуватися до структурних чи технологічних змін. Згідно до положень Рекомендації, будь-які із зазначених заходів повинні вживатися з урахуванням об'єктивних обставин у рамках прозорих процедур і підлягати незалежному контролю.

В контексті викладеного Рекомендація пропонує державам-учасницям відслідковувати тенденції розвитку нових комунікаційних послуг і вживати необхідні заходи, для збереження плюралізму ЗМІ. За винятком того, у Коментарі нагадується один з основних принципів телекомунікацій – відкритість мереж, і підкреслюється, що оператори повинні забезпечити третій стороні доступ до інформації на справедливих і розумних умовах для забезпечення виникнення й поширення нових засобів масової інформації.

Окремим важливим аспектом функціонування сучасних ЗМІ є наявність в державі громадського телебачення. В Україні дискусії навколо створення громадського телебачення тривають вже доволі довго.

Головна мета створення громадського телебачення – об'єктивне та неупереджене інформування громадян України про події, які відбуваються в країні та за кордоном, створення високоякісних просвітницьких програм, документальних фільмів та серіалів, показ кращої зарубіжної продукції. Відмінною рисою громадського ТБ має стати переважно власне виробництво інформаційних, публіцистичних, розважальних, просвітницьких програм, документальних та художніх фільмів.

Оптимальною для ефективного досягнення поставленої мети видається ідея відносно створення корпоративного мовлення двох каналів (перший канал – головний канал із розгорнутою системою інформаційного та аналітичного мовлення, з якісним наповненням програм розважального сектору; другий канал – створюється на основі мережі обласних державних телерадіокомпаній (ОДТРК), веде мовлення різними мовами, в через те числі й російською, транслює культурологічні та просвітницькі програми).

Річна національна програма співробітництва "Україна – НАТО на 2015 р.", затверджена Указом Президента України від 23.04.2015 р. №238/2015, у Розділі І. "Політичні та економічні питання" передбачає заходи у т.ч. відносно забезпечення свободи слова та діяльності ЗМІ, боротьби з тероризмом, інформування громадськості про співробітництво України з НАТО тощо.

Так, зокрема, у п. 1.1.3. Програми в якості пріоритетних завдань та основних заходів на поточний рік передбачено створення Суспільного телебачення і радіомовлення України.

Згідно до Закону України "Про Суспільне телебачення і радіомовлення України" від 17.04.2014 р. №1227-VII з метою задоволення інформаційних потреб суспільства, залучення громадян до обговорення та вирішення найважливіших соціально-політичних питань, забезпечення національного діалогу, сприяння формуванню громадянського суспільства в Україні створюється Суспільне телебачення і радіомовлення України.

Згідно до ч. 1 ст. 1 Закону має бути створена та діяти Національна суспільна телерадіокомпанія України (НСТУ). НСТУ утворюється на базі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, ДТРК "Культура", обласних державних ТРК, ДТРК "Крим", державного підприємства "Українська студія телевізійних фільмів "Укртелефільм, що реорганізуються шляхом приєднання до Національної телекомпанії України.

Утворення НСТУ здійснюється за рішенням КМ України згідно до законодавства з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. НСТУ є об'єктом загальнодержавного значення (100% акцій належить державі).

Діяльність НСТУ провадиться на принципах:

1) всебічного, об'єктивного і збалансованого інформування про суспільно значущі події в Україні та за кордоном;

2) дотримання норм суспільної моралі, традицій і культури Українського народу, поширення сімейних цінностей та зміцнення ролі традиційної сім'ї у розбудові українського суспільства;

3) пріоритету суспільних інтересів над комерційними та політичними;

4) чіткого відокремлення фактів від коментарів та оцінок;

5) вільного вираження поглядів, думок і переконань;

6) незалежності управління та поточної діяльності від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, політичних партій, підприємств, установ, організацій, фізичних осіб;

7) участі громадськості в управлінні, формуванні програмної політики;

8) відсутності дискримінації за будь-якою ознакою;

9) прозорості та відкритості діяльності.

Основними завданнями НСТУ є:

1) об'єктивне, повне, своєчасне і неупереджене інформування про суспільно значущі події в Україні та за кордоном;

1-1) забезпечення збалансованого і прозорого доступу суб'єктів суспільно-політичного життя до програм (передач) дискусійного формату, зокрема у вигляді дебатів;

2) сприяння консолідації українського суспільства;

3) розвиток і зміцнення статусу української мови та культури, сприяння розвитку мов і культур національних меншин;

4) сприяння якнайповнішому задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб населення України, у через те числі шляхом створення та поширення економічних, історично-документальних, культурно-мистецьких, навчально-пізнавальних, розважальних, спортивних програм, програм для дітей та молоді, людей з обмеженими фізичними можливостями, національних меншин, інших соціальних груп;

5) оперативне інформування населення про надзвичайні ситуації, шо становлять загрозу життю чи здоров'ю людей;

6) надання громадянам України затребуваних інформаційних продуктів, відсутніх на комерційному ринку;

7) сприяння зміцненню міжнародного авторитету України.

НСТУ здійснює мовлення не менше ніж на двох загальнонаціональних каналах мовлення багатоканальної ефірної телемережі (суспільно- політичному та культурно-освітньому), на регіональних каналах мовлення багатоканальної ефірної телемережі та не менше ніж на трьох загальнонаціональних ефірних радіоканалах (суспільно-політичному, культурно-освітньому, молодіжному).

Нагляд за діяльністю НСТУ здійснює Наглядова рада НСТУ, що діє в межах повноважень, визначених цим Законом та Статутом НСТУ. Наглядова рада НСТУ не може втручатися у поточну господарську діяльність правління НСТУ. До складу Наглядової ради НСТУ входять по одному представнику від депутатських фракцій і груп ВР України поточного скликання та дев'ять членів від громадських об'єднань та асоціацій.

Виконавчим органом НСТУ є правління, підзвітне Наглядовій раді НСТУ. Правління діє від імені НСТУ у межах, встановлених цим Законом і Статутом НСТУ. За поданням голови правління Наглядова рада НСТУ

обирає членів правління строком на чотири роки згідно до Статуту НСТУ.

Законом визначено джерела фінансування НСТУ:

1) за рахунок продажу власної теле- і радіо продукції, плати за користування авторськими та суміжними правами;

2) з державного і місцевих бюджетів;

3) за рахунок абонентської плати, що сплачується за послуги НСТУ в порядку, встановленому КМ України;

4) інших надходжень, не заборонених законодавством.

Програмна політика НСТУ спрямовується на досягнення мети та завдань її діяльності. НСТУ не зобов'язана висвітлювати діяльність органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

В Україні, як і в інших країнах світу, ЗМІ мають виконувати функції посередника поміж джерелами інформації – органами влади, громадськими організаціями, політичними партіями, та її споживачами – громадянами.

На сучасному етапі в нашій країні також не існує ЗМІ в повному розумінні, а існують засоби масової пропаганди й агітації, за допомогою яких ті чи інші політичні сили формують суспільну думку. Тож зростає значення узагальнення й впровадження на законодавчому та практичному рівнях сучасних підходів до забезпечення незалежності ЗМІ, обмеження впливу на них олігархічних і кланових структур, з одного боку, та протидії залежності ЗМІ з іншого. При цьому, дозволяється виділити два основних напрями такої діяльності: створення й підтримка громадського телебачення та зміцнення фінансової, організаційної й ідеологічної незалежності державних і комерційних ЗМІ.

Також слід враховувати, що факторами, які найбільше впливають на діяльність ЗМІ, на сучасному етапі є: правова регламентація їх статусу, комерційний характер їх діяльності, політика власників та вплив з боку держави. Саме останні два може бути використано в інтересах ЗІБ держави.

← Предыдущая страница | Следующая страница →