Поделиться Поделиться

Розбудова зовнішньополітичної служби держави

Активізація міжнародної активності України після підтримки рішення про проголошення незалежності вимагала ефективного впровадження кадрового та інституціонального забезпечення зовнішньополітичної діяльності.

Для реалізації зовнішньополітичної діяльності було створено правову базу. У 1992 р. було затверджено положення "Про дипломатичне представництво за кордоном". Були розроблені правові критерії, за якими визначалася доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ України. Визначальними були такі умови:

територіальна наближеність країн до України (країни- сусіди);

ступінь впливу країни на міжнародній арені;

наявність у країні потужної української діаспори;

країни-центри багатосторонньої дипломатичної діяльності;

" країни, що утворилися на території колишнього СРСР.

Міжнародне визнання України спонукало спрямувати головні зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства. З цією метою Міністерство закордонних справ значно активізувало роботу з надання визнанню не лише формального значення, а й реального відкриття дипломатичних представництв. Відносно іноземних держав, то динаміка становлення дипломатичних відносин була доволі високою. Коли на 1 січня 1992 р. незалежну Україну визнали 68 держав, то станом на відповідний період 1994 р. їх налічувалося 149, з яких із 132 країнами було встановлено дипломатичні відносини. Активно відкривалися дипломатичні представництва в Україні. На початок 1994 р. функціонувало 50 іноземних посольств, 5 представництв міжнародних організацій, а також 7 консульських установ. На кінець 1994 р. було акредитовано послів із 78 держав, з них 55 із резиденцією у Києві.

Ефективне функціонування системи Міністерства закордонних справ України вбачалося можливим насамперед за умови забезпечення інтенсивного розгортання мережі підпорядкованих йому закордонних дипломатичних установ. На цьому шляху українські дипломати зіштовхнулися з низкою проблем. Протягом 1992-1993 році. було відкрито 33 посольства України за кордоном. Важкий фінансово-економічний стан держави вплипув на кількісні показники відкриття дипломатичних установ за кордоном.

Пошук шляхів вирішення даної проблеми призвів до підготовки українськими дипломатами проекту угоди з Росією, що попередньо був погодженим з російською стороною, про пере- дання закордонної нерухомості, що належала СРСР (а тепер була захоплена Росією) для використання її з метою відкриття посольських і консульських установ України. Дані об'єкти були відібрані за принципом пріоритетності та перебували в 36 державах. Російська сторона, незважаючи на попереднє погодження, висунула вимогу відносно пов'язання підписання угоди з ратифікацією українським парламентом угоди про так званий нульовий варіант відносно активів і пасивів Радянського Союзу. Донині не відбулося ані ратифікації, ані підписання угод, навіть в урізаному російською стороною варіанті.

Натомість наприкінці 1994 р. Україна відкрила за кордоном 54 дипломатичні та консульські установи, тоді як на початку 1992 р. вона мала лише три постійні представництва при міжнародних організаціях. Чималої уваги міністр А. Зленко надавав проблемі розбудови центрального апарату МЗС України та створення її закордонних дипломатичних представництв. За час його урядування штати зросли майже у 10 разів. На кінець 1994 р. за кордоном функціонувало вже 54 дипломатичні й консульські представництва нашої держави. Даний процес вимагав активних і рішучих кроків.

Виникло завдання відкриття дипломатичних представництв у тих державах, які першими визнали українську незалежність. Протягом 1992 р. розпочали діяльність 18 посольств, насамперед, у державах-членах "Великої сімки" - Великій Британії, Італії, Канаді, Німеччині, СІЛА, а також у пріоритетних і стратегічно важливих для України державах, таких як Польща та Росія, а також в Австрії, Бельгії, Білорусі, Греції, Грузії, Ізраїлі, Ірані, Румунії, Угорщині, Фінляндії, Чехії. Водночас із збільшенням посольств, необхідним видавалося розширення

мережі консульських установ України. Було засновано три Генеральні консульства України в Нью-Йорку, Чикаго та Мюнхені. Наступного року було відкрито також 15 закордонних дипломатичних представництв в Аргентині, Болгарії, Гвінеї, Естонії, Єгипті, Індії, Молдові, ОАЕ, Словаччині, Узбекистані, Франції, Швейцарії та Генеральне консульство в Торонто. Щороку географія відкриття дипломатичних предстаництв розширювалась. У 1994 р. вдалося заснувати посольства України в Казахстані, Кубі та Туреччині, а в Гданську та Стамбулі - відкрити Генеральні консульства. На кінець 1995 р. в системі Міністерства закордонних справ України налічувалося вже понад 60 закордонних дипломатичних установ.

Перші роки розгортання зовнішньополітичної діяльності характерні й доволі серйозними трансформаціями структури самого Міністерства закордонних справ, на котре було покладено завдання координації та здійснення зовнішньополітичної діяльності держави. Коли наприкінці 1992 р. в закордонних дипломатичних установах України працювало 413 співробітників, то 1994 р. їх кількість зросла до 660 осіб.

Постійно вдосконалювався та реорганізовувався Центральний апарат Міністерства. Важливим кроком стало рішення від 13 січня 1992 р. Кабінету Міністрів про введення до штату зовнішньополітичного відомства двох посад заступників міністра та збільшення па 240 одиниць штату його Центрального апарату. Внаслідок внутрішньої реорганізації відділ двосторонніх зв'язків і регіонального співробітництва було перетворено на управління двосторонніх відносин; відділ культурних зв'язків і гуманітарних проблем - на відділ культурних зв'язків; відділ інформацій - на відділ інформації та прес-центр; протокольний відділ - на управління державного протоколу; фінансово-господарське управління - на управління справами. У цілому структура міністерства почала відповідати основним напрямам роботи. Тут з'явилися й нові підрозділи, як-от: секретаріат міністра, група послів з особливих доручень, відділ міжнародного економічного співробітництва, відділ проблем обмеження озброєнь та роззброєння, відділ НБСЄ та регіонального співробітництва, відділ з питань організації та експлуатації закордонних об'єктів України, валютно-фінансовий відділ,

відділ усних та письмових перекладів, відділ політичного аналізу та планування, договірно-правовий відділ, відділ міжнародних організацій, консульське управління, відділ кадрів, перший відділ. Кількість центрального апарату МЗС України зросла зі 156 до 396 штатних одиниць.

Ухвалення Верховною Радою Закону "Про головні напрями зовнішньої політики України" зумовило необхідність реформування системи МЗС. Виходячи з покладених на МЗС нових повноважень і функцій, 7 липня 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив оновлену структуру Центрального апарату міністерства. До нього ввійшли загальний секретаріат, управління політичного аналізу та планування, група експертів з особливих доручень та радників, договірно-правове управління, перше територіальне управління (5 відділів: Росії, СНД і Грузії, Азії й Тихоокеанського регіону, Африки, Близького Сходу й Середньої Азії), друге територіальне управління (5 відділів: Центральної Європи, Західної Європи, Північної Європи та Балтії, СІПА й Канади, Центральної та Південної Америки), управління міжнародного та науково-технічного співробітництва, управління контролю над озброєнням та роззброєнням, управління НБСЄ та європейських регіональних структур, управління міжнародних організацій, управління культурних зв'язків, управління інформації, консульське управління, управління державного протоколу, управління кадрів, управління справами, центральна бухгалтерія, управління закордонної власності, валютно-фінансове управління, відділ усних і письмових перекладів, представництво МЗС в Одесі, представництво МЗС в Ужгороді. У цілому за штатним розкладом міністерства було передбачено 429 посад. Згодом структура міністерства зазнавала змін: з'явився підрозділ двостороннього та багатостороннього співробітництва в рамках СНД (1 лютого 1994 р.) тощо.

Реалізація зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтованих на забезпечення національних інтересів держави, зумовила, таким чином, доволі активну діяльність із розбудови зовнішньополітичної служби України, як її Центрального апарату, так і закордонного представництва. Дані інституції змушені були адекватно реагувати на виклики та загрози, котрі виникали у міжнародному середовищі відносно українських національних інтересів. Передусім це стосувалося спроб українського керівництва забезпечити недоторканість кордонів, територіальної цілісності, реалізацію без'ядерності та низку проблем двостороннього і багатостороннього співробітництва, що виникли перед Україною.13.4. Реалізація курсу на без'ядерний статус України

Доволі швидкий розпад Союзу PCP, що знайшов своє юридичне оформлення у Біловезьких домовленостях, призвів не лише до кардинальних геополітичних змін на Євразійському просторі, а й до зникнення могутньої наддержави, що мала ядерний статус. Волею долі, на час проголошення незалежності, Україна фактично перетворилася на третю за ядерним потенціалом, після Росії та СІНА, державу світу. Проблема полягала також й у неможливості ефективного прогнозування подальшого розвитку подій у цьому контексті.' Загрозу становило не так перенасичення ядерною зброєю України, як існування "ядерної кнопки" в Москві.

Успадкувавши від Радянського Союзу 1600 боєголовок стратегічного призначення, Україна отримала також й економічний тягар, оскільки утримання, зберігання та утилізація боєголовок є доволі дорогим задоволенням.

В ухваленій BP України "Декларації про державний суверенітет" проголошувалося, що Україна у своїй діяльності дотримуватиметься трьох гіеядерних принципів: не приймати, не виробляти та не набувати ядерну зброю. Для розвитку та наповнення Декларації вже 24 жовтня 1991 р. парламент ухвалив "Заяву про без'ядерний статус України", в якій підтвердив свою прихильність до принципів без'ядерності. 9 квітня 1992 р. була ухвалена Постанова BP України "Про додаткові заходи відносно забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу". У цьому документі український парламент окреслив практичні кроки на шляху набуття Україною цього статусу.

Власде це стало одним із перших зовнішньополітичних кроків України з реалізації курсу на без'ядерний статус.

Відправною точкою було укладення поміж США й СРСР "Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО)" 31 липня 1991 р. Він набував чинності 5 грудня 1994 р. Підписання Лісабонського протоколу до Договору про СНО Україною 23 травня 1992 р. перетворило її на його повноправного учасника. Україна, разом з Білоруссю

й Казахстаном, узяла на себе зобов'язання приєднатися до Договору про СНО як неядерна держава*60.

*60: {18 листопада 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про СНО та Лісабонський протокол.}

Ухвалюючи постанову про ратифікацію, український парламент рекомендував здійснити переговори відносно низки питань, а також розробити та затвердити програму ліквідації стратегічних ядерних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

Підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод, що конкретизували шляхи та головні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією ракетних комплексів, що вивозилися, стали важливим етапом набуття нашою державою без'ядерного статусу. Водночас відмова від ядерних озброєнь потенційно призводила не лише до втрати статусу ядерної держави, а й ставила під загрозу національну безпеку держави. Зрозуміло, що в цьому контексті керівництво України змушене було шукати шляхів забезпечення національної безпеки та зміцнення економічної безпеки й обороноздатності держави. Внаслідок тристоронніх переговорів у Києві, Вашингтоні та Москві було досягнуто домовленостей, викладених у підписаній 14 січня 1994 р. Тристоронній заяві президентів України, СІНА й Росії. Перевіривши Тристоронню заяву президентів на відповідність вимогам постанові Верховної Ради від 18 листопада 1993 р., Уряду було доручено активізувати переговорний процес та укладання угод. 10 травня 1994 р. уряди України та Російської Федерації для запровадження досягнутих у Москві 14 січня 1994 р. домовленостей поміж президентами України, Росії та США уклали угоду про реалізацію Тристоронніх домовленостей від 14 січня 1994 р. Зрозуміло, що ключову роль у досягненні домовленостей відіграли США, котрі були зацікавлені у завершенні процесу обмеження ядерних озброєнь на пострадянському просторі в рамках договорів СТАРТ-1 та СТАРТ-2. Цим було зумовлено й досягнення домовленостей про надання гарантій національній безпеці України Росією, США та іншими державами, що згодом приєдналися до цих домовленостей.

Водночас до осені 1994 р. в ядерному роззброєнні України не окреслилося суттєвих зрушень. Це пов'язано з тим, що серед українського політикуму висловлювалися за те, щоби не поспішати втілювати в життя домовленості. Вони вважали, що тільки ядерна зброя може гарантувати Україні національну безпеку. Через зволікання з ухваленням необхідних рішень відносини молодої держави зі США та іншими країнами Заходу залишалися невизначсними.

Рекомендована література

Васильєва -Чекаленко Л. Україна в міжнародних відносинах (1944-1996 році.): Навч. посіб. - К.: Освіта, 1998.

З лейко А. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. 1- X.: Фоліо, 2003.

Зовнішня політика України в умовах глобалізації: Анотована історична хроніка міжнародних відносин (1993-2003). - К.: Генеза, 2004.

Кудряченко А. Зовнішньополітичні засади незалежної України // Віче. - 1996. - № 8.

Матвієнко ВГоловченко В. Історія української дипломатії XX ст. у постатях. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001.

• 6. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980- 2000 році.): Підручник / Л. Ф. Гайдуков, В. Г. Кремень, Л. В. Гу- берський та ін. - К.: Либідь, 2001.

Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О. С. Ку- чика. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: Знання, 2007.

Нарис історії дипломатії України / За ред. В. А. Смолія. - К.: Альтернативи, 2001.

Україна в міжнародних відносинах XX ст. / За ред. Я. Й. Малика та М. 3. Мальського. - Л.: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004.

Україна на міжнародній арені: 36. докум. і матер. (1991- 1997 році.): У 2-х кн. - К., 1998. - Кн. 1, розд. 1.

Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності // Науковий вісник Дипломатичної академії і України. - Вип. 5 / За заг. ред. Б. І. Гуменюка, Л. С. Тупчі- єнка. - К.: Демід, 2001.

← Предыдущая страница | Следующая страница →