Поделиться Поделиться

Зовнішня політика України в добу незалежності

Стрімке визнання України на міжнародному рівні дало поштовх до ґрунтовної розробки її зовнішньополітичної концепції. Визначені ще Декларацією про суверенітет принципові засади української зовнішньої політики необхідно було конкретизувати з урахуванням тих реальних проблем, що постали перед республікою після проголошення її незалежності. Активна, цілеспрямована, чітко окреслена і виважена зовнішня політика повинна була забезпечити сприятливі умови для економічного та культурного піднесення України й одночасно забезпечити її участь у розв'язанні низки глобальних і проблем, які потребували об'єднаних дій міжнародного співтовариства.

Першою своєрідною програмою зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови її Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р. З високої трибуни ООН, насамперед, було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсинкського Заключного акта та Паризької хартії і підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу членом європейських структур.

Одним із важливих завдань зовнішньої політики Україна визначила активну участь у зусиллях світового співтовариства з роззброєння.. Україна виявила бажання стати безпосереднім учасником переговорного процесу про роззброєння. На особливу увагу, безумовно, заслуговує проблема ліквідації ядерної зброї. Взявши на себе 1990 р. зобов'язання дотримуватись трьох неядерних принципів (не приймати, не виготовляти і не набувати ядерної зброї), Україна висловила намір приєднатися до Договору про її нерозповсюджец-ня як неядерна держава.

Важливе значення для формування зовнішньополітичної концепції України мала також висловлена на сесії підтримка Україною принципу деідеологізації міжнародних відносин та ідеї про закріплення універсального уявлення про права людини і вироблення механізмів їх забезпечення.

Основні принципи української зовнішньої політики дістали підтвердження у прийнятому Верховною Радою республіки 5 грудня 1991р. Зверненні ''До парламентів і народів світу''. В ньому зазначалось: Україна ''спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва у вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватись на загальновизнаних принципах міжнародного права''.

Подальший розвиток і конкретизація зовнішньоекономічної концепції України були тісно пов'язані з новою ситуацією, що склалась після розпаду СРСР і необхідністю вироблення нових взаємовідносин з колишніми союзними республіками. Величезного значення набули проблеми розподілу колишньої загальносоюзної власності, стабільності державних кордонів, долі ядерної зброї, пошуку нових форм організації економічної, політичної та культурної співпраці тощо.

З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р. ''Про Основні напрями зовнішньої політики України''. Він визначив головні національні інтереси України, завдання і принципові засади її зовнішньополітичної діяльності.

Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократи чної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.

4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу.

5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України.

6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

З проголошенням незалежності України постала необхідність у проведенні кардинальних структурних змін в українському суспільстві. Нові історичні реалії, міжнародне визнання України як суверенної та незалежної держави спонукало спрямувати основні зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства й пошуки власного місця серед рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. Так, якщо на 1 січня 1992 р. незалежну Україну визнали 68 держав, то станом на відповідний період 1994 р. їх налічувалося 149, зокрема із 132 країнами було встановлено дипломатичні відносини. Активно здійснювалося відкриття дипломатичних представництв в Україні. На початок 1994 р. функціонувало 50 іноземних консульств, п'ять представництв міжнародних організацій, а також сім консульських установ. Наприкінці 1994 р. були акредитовані посли 78 держав, з них 55 із резиденцією у Києві. Все це разом зумовило масштабну структурну реформу, спрямовану на оптимізацію роботи зовнішньополітичного відомства України. На Міністерство закордонних справ (МЗС) були покладені функції реалізації завдань у сфері зовнішньої політики, основні напрями якої на той час визначала Декларацієя про державний суверенітет України.

Для реалізації зовнішньополітичної діяльності створювалася внутрішньодержавна правова база. У 1992 р. було затверджено Положення ''Про дипломатичне представництво за кордоном''. Були розроблені правові кредити, за якими визначалася доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ України.

Реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів, які повинні були якнайефективніше забезпечити національні інтереси України, стало продиктоване відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед, у п'яти державах ''Великої сімки'', в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах. Розширювалася мережа консульських установ. У 1993 р. було відкрито 15 закордонних представництв. Наприкінці 1995 р. у системі МЗС України налічувалося вже 46 закордонних дипломатичних установ.

Розширення представленості України за кордоном, з одного боку, та зміна структури й функцій центрального апарату Міністерства закордонних справ - з іншого, були взаємопов'язаними, взаємозалежними процесами. Центральний апарат від часу функціонування за нових для молодої держави історичних умов становив мобільну структуру, яка прагнула максимальної адаптації до вимог часу. Постійно здійснювалося її вдосконалення та реорганізація. Молода українська дипломатія робила чималий внесок у становлення міжнародний відносин.

← Предыдущая страница | Следующая страница →