Поделиться Поделиться

Проблеми еміграції -імміграції та регулювання міграційними потоками в умовах глобального розвитку

Імміграція – в'їзд до чужої країни на постійне чи ж досить тривале проживання певної конкретної особи (громадянина) з метою її (його) облаштування навчання, працевлаштування, “втечі” від дискримінації, переслідувань тощо. У перекладі з лат. – імміграція означає вселення чи в'їзд саме до тієї іноземної держави, в якій та чи інша особа шукає для себе притулку. Під “імміграцією” розуміють всю наявну сукупність переселенців, що облаштувалися на певній території окремих держав. Іммігрантами є всі ті особи, які вселилися чи вселяються на якусь територію з метою облаштування та працевлаштування. Поняття “імміграція” є протилежним терміну “еміграція”, котрий означає виїзд, виселення, втечу від дискримінації, збройних конфліктів, економічних криз і політично- соціальних потрясінь.

Імміграція – це прибуття в країну переселення, що має здійснюватися як законним (легальним), так і незаконним (нелегальним) шляхом. Через те розрізняють:

1) контрольовану та

2) неконтрольовану імміграцію.

Неконтрольована імміграція означає можливість в'їзду без проходження прикордонно-митних формальностей, навіть шляхом нелегального перетину державного контролю. Контролювання імміграції передбачає проходження прикордонно-митних формальностей на контрольно-пропускних пунктах. Щоби стати громадянином країни, в якому він (вона) прибула, ця особа має забезпечити собі натуралізацію. Іммігранти – це сукупність іноземців і осіб без громадянства, які в'їхали в ту чи іншу державу.

Імміграційні обмеження – це граничні кількісні та якісні межі для тих осіб іноземного походження, що мають бажання чи намір прибути на постійне чи ж тимчасове проживання до тієї чи іншої держави, яка встановлює для них відповідну процедуру дозволів з метою створення візових перепон для приймання на свою територію масового потоку т. зв. неякісних переселенців. Імміграційні обмеження містять: а) обмеження з огляду на професію чи виробничу кваліфікацію; б) заборону на в'їзд тих осіб, що входили чи відносять до злочинних угруповань; в) відмову у прибутті на свою територію саме тим громадянам, які були чи є психічно хворими чи схильними до скоєння карних злочинів.

Іммігрант – громадянин однієї держави, котрий прибуває в іншу державу на постійне чи тимчасове місце проживання. За межами нашої держави сьогодні мешкають від 10 до 13 млн. українців, з них у країнах колишнього Радянського Союзу 77670053 чоловік. За кількістю українського населення на трьох перших місцях знаходяться Росія, Казахстан, Молдова; далі йдуть Білорусь, Узбекистан, Киргизстан, Латвія, Грузія, Естонія, Литва, Таджикистан, Туркменістан, Азербайджан, Вірменія. Українські спільноти, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, формувалися кількома шляхами. Основна маса українців у Росії опинилася внаслідок політики тотальної колективізації сільського господарства, під час здійснення якої велика кількість селян розкуркулювалася й депортувалася за межі України, переважно в Росію. Таким чином, виникли поселения в Башкири, в Сибіру, на Алтаї, на Далекому Сході. На Кубані українці з'явилися наприкінці XVIII століття. Багато з них прибули до Казахстану під час компанії освоєння цілинних земель у 50-х роках минулого століття. Певна кількість українців мігрувала за межі України у зв'язку з виїздом на навчання, на роботу, укладанням шлюбів та політико-ідеологічними кампаніями, як-от рекрутування робочої сили у рамках програми тієї чи іншої частини Радянського Союзу.

Українські етнічні групи поза Україною давно сформувалися як іммігрантські поселення проте сама імміграція давно вже не є фактом демографічних процесів в українському зарубіжжі. Через те термін “українська імміграція”, як правило, вживається чи для підкреслення іммігрантського походження, чи для визначення лише іммігрантської його групи: як колишніх вихідців з України, так і сьогоднішніх. Однією з перших масових імміграційних хвиль був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709 році), друга – після скасування Гетьманщини та руйнації Запорізької Січі (1775 році). Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю і оселятися на землях Туреччини, на Кубані та в районах Тереку; відносно селянських іммігрантів, то вони, в основному, оселялися в Надволжі, Поураллі. Українські хліборобські колонії, особливо характерні для другої половини XVIII століття, утворювалися далеко від України.

Невеликі колонії утворювалися в Будапешті, Римі, Відні, а також в Москві, Петербурзі, Варшаві.

Початок масової імміграції українських переселенців припадає на 1877 рік, коли до США прибула перша група закарпатських селян, завербованих для роботи на шахтах Пенсільванії. Іммігранти, які прибули на Американський континент, зустрічалися з новою структурою суспільних зв'язків, з новими звичаями й традиціями, що значно відрізнялися від тих, які вони залишили у себе на батьківщині. Для пристосування переселенців- українців до умов економічного, соціального і культурного розвитку суспільства на новому континенті потрібен був певний час. Саме в даний період адаптації перед іммігрантами стала нагальна потреба в об'єднанні їх у певну спільність. І однією з головних ознак формування такої спільноти було українське походження, що підкріплялося єдиною мовою, близькістю культури та звичаїв переселенців із різних регіонів України. Власне, імміграція кінця XIX – початку XX століття із західноукраїнських земель складає основу для формування українських етнічних груп у США і Канаді. Цьому процесу сприяло утворення однорідних поселень українських іммігрантів у американських штатах Нью-Йорк, Пенсільванія та Нью-Джерсі (тут сконцентрувалося близько 77% усіх українців, що прибули того періоду до США) та канадських провінціях Альберта, Саскачеван, Манітоба, де поселялося 3/4 всіх переселенців з України. Такий характер розселення українців першої фази визначила можливість їхнього працевлаштування.

В межах новоутворених етнічних поселень українські іммігранти зберегли свою етнічну самобутність, свої культурні та побутові особливості, інакше кажучи, завжди те, що пов'язувало їх з батьківщиною. Та обставина, що іммігранти зазнавали дискримінації з боку правлячої англосаксонської верхівки, посилювала тенденцію до об'єднання, і, власне, новоутворені етнічні групи виконували своєрідну роль захисту від насильницької асиміляції. Однак опір вимушеній американізації чи канадизації не означав, що вони стали на шлях консервації побуту, звичаїв, моральних цінностей, нагромаджених історичним досвідом на рідних землях. Вже у перші десятиліття поселенців вихідців з України в Канаді і США виникли різного роду організації, що керували громадсько-політичним життям, були об'єднавчим центром розрізнених загонів українських іммігрантів. Коли на перших порах церква виконувала роль ідеологічного фактора у формуванні українських етнічних груп, за допомогою товариства виступали “фундаторами” їхніх матеріальних засад. За кількістю переселенців згадувані періоди значно поступаються першій фазі масової еміграції. Наприклад, під час другої і третьої фаз у США і Канаду іммігрували близько 110 тисяч осіб, а в Канаду – 100 тис. З прибуттям до США і Канади повоєнної імміграції завершується формування українських етнічних груп у цих країнах. Від самого початку перебування у країнах Північної Америки іммігранти з України вибудовували своє організаційне життя, прагнучи адаптуватися до місцевих умов, а з іншого – зберегти свою самобутність. Однією з найпопулярніших форм (поза церквою організаційного життя українців) США стали страхово-допоміжні товариства. В останні два-три десятиліття серед українців намітилася тенденція до організаційного оформлення за етнічно-фаховою ознакою. Суттєва роль у через те, що українці в США та Канаді мають можливість зберігати свою етнічну специфіку, відіграє шкільне навчання. Значний позитивний вплив на збереження української етнічності в США мають музеї, мистецтво, танцювальні колективи, преса, суботні школи.

Перші українські сліди у Південній Америці пов'язані також з XVII- XVIII століття; початок масової імміграції у Латинську Америку припадає на кінець XIX століття. Серед країн, до яких прибували українці, були переважно Аргентина та Бразилія. Друга хвиля української імміграції до Південної Америки припадає на період поміж першою і другою світовими війнами. Імміграція даної хвилі має свої особливості, які відрізняють її від попередньої. Звернемо увагу на такі явища: 1) більш широкий соціально-класовий спектр; 2) відбувається якісна еволюція від суто заробітчанської до так званої колонізаторської імміграції; 3) помітне збільшення у складі переселенців інтелігенції з високим рівнем політичної свідомості Третя хвиля імміграції – українців у дані країни належить до перших повоєнних років, а в наступний період туди приїздили хіба що поодинокі українці. Головна відмінність цього потоку іммігрантів полягає в через те, що до переселення їх штовхали здебільшого політичні причини. Власне, імміграція до Південної Америки у даний час була частиною так званої політичної імміграції. Більш того, встановлення політичних диктатур у цих країнах призводило до рееміграції, яка відбувалася у двох напрямках: США і Канада та Радянський Союз. В повоєнний період вихідці з України починають освоювати дані країни, де згодом формуються українські громади.

Українські поселення з'явилися у країнах Європи в давні часи. В Швеції, Німеччині та Франції 1714 р. певний час перебував гетьман П. Орлик зі своїми прихильниками, а в 70-і роки минулого століття починається хвиля політичної еміграції з Російської Імперії до країн Західної Європи. Інший потік української еміграції брав початок у Галичині, Буковині та Закарпатті. Також до першої світової війни невеликі групи українських заробітчан поселилися у Великобританії, Бельгії. На даний час припадає початок сезонної міграції селян із західноукраїнських земель у Німеччину (до 75 тис. на рік), і в менших розмірах – у Данію. Чергова, значно численніша порівняно з попередніми періодами, хвиля політичної еміграції з України припадає на 1919-1920 pp. Європейські країни стали притулком для тих жителів України, які не визнали радянської влади. Кістяк української еміграції склали міністри уряду Української Народної Республіки, її службовці, учасники військових формувань. Емігрувала, також, частина діячів науки і культури, студентської молоді. Після закінчення Першої світової війни українські, громади формувалися в основному із військовополонених та іммігрантів, які не сприймали ідеологію побудови соціалістичного суспільства в Україні. У міжвоєнний період виникли кількатисячні спільноти з українців у Німеччині та Австрії; значно меншими у кількісному відношенні вони були в Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швейцарії. Подальший процес української імміграції пов'язаний безпосередньо з ходом і наслідками Другої світової війни, емігранти цього періоду переважно “переміщені особи”. За даними Центрального представництва української еміграції наприкінці 1946 року на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. українців. Близько 15 тисяч українців було розташовано у таборах в Італії. Перша переселенська хвиля із Західної Німеччини припадає на 1946-1947 pp. За даний період виїхало близько 25 тисяч чоловік, у першу чергу в Англію, Бельгію, Францію. Незначна кількість українців віком до сорока років емігрували до Бразилії, Венесуели, Австралії, Канади. У наступні два роки спостерігається активізація виїзду українців із Західної Німеччини. У 80-і роки загальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалася зарубіжними авторами в межах 20 тисяч, із них майже 9 тисяч, чи 44%, проживає у Баварії. Другою західноєвропейською державою, де проживає порівняно багато чисельна колонія українських поселенців, залишається Франція. З урахуванням природного приросту та міграційних процесів на середину 50-х років вона нараховувала до 40 тисяч осіб. Згодом ця цифра дещо зменшилася і стабілізувалася на рівні 25-30 тисяч. Українські організації політичного, релігійного, культурного та наукового плану активно діяли у міжвоєнний період. У період після Другої світової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережу нових громадських організацій та установ, ряд яких представляє їх інтереси у відносинах з владою країн поселения. Українські етнічні групи в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині відносять до автохтонних, чи іншими словами, корінних. За відомостями Об'єднання українців у Польщі (ОУП), там проживає від 250 до 500 тисяч. Офіційна ж польська статистика подає чисельність українців в межах 150-250 тисяч.

Надто важко визначити кількість українського населення в Румунії. У державах називаються цифри 50,100, а то й 800 тисяч. Також донедавна урядова політика в Румунії, як і в Польщі, базувалася на концепції однонаціональної держави, що примушувало етнічні меншини зрікатися рідного кореня. Відносно Угорщини, то, за неофіційними даними, тут налічується приблизно 3 тисяч осіб українського походження. Значна кількість українців-русинів протягом століть асимілювалася. З давніх-давен проживають українці-русини на території Східної Словаччини. Традиційним центром українського громадсько-культурного життя є Пряшів, де проживає понад 2 тисячі українців. У цілому на території Словаччини, за офіційною статистикою (1980), проживає понад 39 тисяч українців, в Чехії – трохи більше 15 тисяч. Слід, однак, зауважити, що, згідно з іншими даними, на території колишньої Чехословаччини налічується від 100 до 200 тисяч українців. Майже 250 років через те з'явилися перші українські поселенці в межах донедавна цілісної Югославії. За даними перепису населення 1981 році, русинів у республіках Югославії нараховувалось понад 23 тисяч, а українців – близько 13 тисяч. Останнім часом помітно активізувалося громадянське життя українців у країнах Східної Європи. Це сталося завдяки демократичним перетворенням, які там відбулися.

Еміграція – масове переселения із будь-якої країни в іншу, що викликається різноманітними соціальними причинами (економічними, політичними, релігійними); явище закритого суспільства, особливо розповсюдженого в XX столітті. Еміграція супроводжується “втечею мозку”, переміщенням інтелігенції, звичаїв, культури, мистецтв. Масова еміграція з українських земель до Північної Америки розділяється на три фази: (інколи вживається термін “хвилі”), що пов'язано з численністю переселенців: 1) останнє десятиліття XIX – до початку Першої світової війни; 2) початок 20-х років XIX століття – до закінчення Другої світової війни; 3) післявоєнна еміграція (1947-1962). За масштабами перша “хвиля” української еміграції переважає наступні. До США, за даний період від 200 до 300 тисяч переселилося, а в Канаду (1896-1914) 170 тисяч українців. Переважну більшість української імміграції складало збідніле селянство Галичини, Буковини та Закарпаття. Серед іммігрантів, що прибули до США за період з 1899 по 1910 pp., 97,86% були селяни й лише 2,03% кваліфіковані й напівкваліфіковані робітники.

Ця обставина зумовлювала трудовий характер переселенського руху жителів названих районів України, які на той час входили до складу Австро-Угорської монархії. Головні причини масової еміграції трудящих за океан зумовлювала загальна економічна відсталість західноукранських земель; виснажлива праця, тягар політичного безправ'я, й національного пригнічення породжували серед українських селян настрої відчаю, котрий гнав їх з рідних земель. Іммігранти, які прибули на Американський континент, зустрічалися з новою структурою суспільних відносин, зв'язків, звичаїв, традицій, у наступні етапи особливо помітний слід у переселенських рухах залишили кампанії розкуркулення українського селянства (20–30-і роки) та депортація учасників боротьби проти радянського режиму на західноукраїнських землях й членів їхніх сімей. За переписом 1989 році у ЗО містах, краях, областях, автономних республіках та автономних округах колишнього СРСР українці становили від 4,7 до 17,5% всього їхнього населення. У зв'язку із зростанням етнічної самосвідомості українців за межами України (останнє стимулювало процес побудови незалежної Української держави), дані цифри за минулі роки змінилися у бік збільшення. Характер зв'язків зарубіжних українців з батьківською землею залежав від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів, насамперед, від суспільно-політичної ситуації в країнах поселения і в Україні; позицій різних поколінь української діаспори. Всесвітній форум українців, котрий відбувся 21-24 червня 1997 році, став вагомим консолідуючим чинником різних гілок українського етносу.

Таким чином, слід зробити висновок, що характерна риса міжнародної міграції в сучасних умовах – послаблення її стихійності та посилення урегульованості окремими національними країнами і міжнародними організаціями, зростання масштабів нелегальної еміграції (щорічний приплив нелегальних емігрантів у США понад 1 млн. осіб). Розвинуті країни світу намагаються здійснювати імміграційну політику, спрямовану на оновлення іноземних працівників з метою припливу та використання працездатнішої, мобільнішої, у розквіті розумових здібностей робочої сили. Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні і негативні наслідки. Позитивні в країні-експортері робочої сили – зменшення безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їхніх умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а таким чином – поліпшення її платіжного балансу. Негативні наслідки цих процесів для країни-експортера – передусім, відплив кадрів високої освіти і кваліфікації. Коли виходити з оцінок про середню вартість однієї складної робочої сили в США (понад 400 тис. дол., а інженера – до 800 тис. дол.), то у разі постійного виїзду з країни таких спеціалістів (а тим більше кандидатів чи докторів наук) держава-експортер зазнає відчутних збитків. Адже підготовка одного вченого, за міжнародними оцінками, обходиться державі майже у 1,5 млн. дол. Працюючи за кордоном за спеціальністю, такий емігрант на відповідні суми одразу ж збільшує величину національного багатства країни-імпортера, оскільки освічена, кваліфікована людина-працівник – основна форма національного багатства країни. Надалі ця частка зростає із використанням складної робочої сили (її фізичних, розумових, організаторських здібностей). Щорічні витрати слаборозвинутих країн від еміграції інтелектуалів – до 8 млрд. дол.. Негативними наслідками для країн-експортера є й можливе зниження кваліфікації найманих працівників-мігрантів, а для найманих працівників країни-імпортера – зростання надмірної пропозиції робочої сили, опосередкований вплив на зниження ціни національної робочої сили. Ця ситуація сприяє через те, що найбільш розвинуті ринкові країни на сучасному етапі глобалізації випереджають інші країни, так як вони стали на шлях подальшої “ соціалізації капіталізму”, а відставання інших країн загострює протиріччя розвитку світової економіки. Об'єктивні закономірності розвитку сучасного світового господарства сприяють узгодженню національних економічних інтересів та підвищенню рівня глобальної інтеграції економіки. Зростаюча єдність світового господарства об'єктивно буде вимагати посилення міжнародних важелів регулювання світогосподарських зв'язків та міграційних потоків.

← Предыдущая страница | Следующая страница →