Поделиться Поделиться

Методи і функції політології

Різноманітні методи, що використовуються політичною наукою, дозволяють глибоко і всебічно пізнати її предмет, разом з тим вони характеризують рівень її розвитку та евристичні можливості. Методи політичної науки - це прийоми і способи дослідження політичної дійсності, вивчення закономірностей і категорій, що становлять її предмет. Які ж методи використовує політична наука?

У широкому розумінні ними можуть бути методи, що використовуються будь-якою наукою. Однак на практиці не всі прийоми і способи дослідження мають для політології однакову значущість. Найважливіші з них, що використовуються найчастіше, доцільно поділити на три групи.

Перша група: загальні методи дослідження політичних об'єктів

Іноді методи називають підходами. Вони відрізняються безпосередньою спрямованістю на досліджуваний об'єкт і чи дають його специфічну інтерпретацію (наприклад, системний чи діяльнісний методи), чи орієнтують на особливий підхід до нього (порівняльний та історичний методи).

Соціологічний підхід передбачає з'ясування залежності політики від суспільства, соціальної домовленості політичних явищ, у через те числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури. У своїх крайніх, жорстко детерміністських формах соціологічний підхід широко представлений у марксистських трактуваннях політики як надбудови над економічним базисом, як відносин поміж класами, націями і державами (Володимир Ленін).

Даний метод яскраво виражений і в теорії зацікавлених груп Артура Фішера Бентлі, котрий розглядає політику як сферу суперництва різноманітних суспільних груп, що переслідують власні інтереси. Соціологічний метод по праву займає одне з центральних місць у політичній науці, багато в через що визначає специфіку політичної соціології. Одним із його проявів є культурологічний підхід, що орієнтує на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.

Протягом усього періоду свого існування політична наука багато в через що грунтується на нормативному чи нормативно-ціннісному підході, котрий передбачає з'ясування значення політичних явищ для суспільства й особистості, їх оцінку з погляду загального блага, справедливості, свободи, поваги людської гідності та ін. Даний підхід орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення. Він вимагає виходити з належного чи бажаного, з етичних цінностей і норм та згідно до них будувати політичні інститути і поведінку.

Нормативний підхід зазнає критики за ідеалізацію політичної дійсності, відірваність від реальності, споглядальність багатьох побудованих на його основі політичних конструкцій. Його певна слабкість виявляється в релятивності, відносності ціннісних суджень, їх залежності від світогляду, соціального стану й індивідуальних особливостей людей. 1 завжди-таки, незважаючи на певну обмеженість, даний підхід є необхідним для політичної науки, оскільки він, у сполученні з антропологічним та іншими методами, надає політиці етичного, людського виміру, вносить в неї моральне начало.

На відміну від нормативного, функціональний підхід передбачає вивчення залежностей поміж політичними явищами, що виявляються на практиці, наприклад, у взаємозв'язках поміж рівнем економічного розвитку і політичним ладом, поміж ступенем урбанізації населення і його політичною активністю, поміж кількістю партій і виборчою системою тощо. Даний метод припускає абстрагування від етичної оцінки політики і ґрунтується на позитивістській орієнтації дослідника. Одним з перших функціональний метод у політології широко використовував Н. Макіавеллі, котрий проголосив відмову від релігійних догм і етичних цінностей при вивченні політики, необхідність аналізу реального життя у всій його суперечливості.

Специфічним розвитком і якісним збагаченням функціоналістських настанов виступає біхевіористський підхід, що претендує на максимальну науковість у політичних дослідженнях порівняно з іншими методами. Біхевіоризм вимагає застосування до політики методів, що використовуються у природних науках і конкретній соціології. Його суть полягає у вивченні політики за допомогою конкретного дослідження різноманітної (вербальної і практичної, усвідомленої і підсвідомої) поведінки окремих особистостей і груп. Даний метод вимагає експліцитності, тобто ясності вираження і чіткості визначення дослідницької процедури та верифікації знань досвідом. Конституюючими засадами цього методу виступають певні положення:

1) політика має особистий вимір. Колективні, групові дії людей так чи інакше залежать від поведінки конкретних особистостей, які є головними об'єктами політичного дослідження;

2) домінуючими мотивами політичної поведінки є психологічні мотиви, що, звичайно, можуть бути соціально обумовленими, проте можуть мати і специфічну, індивідуальну природу;

3) у політології можуть використовуватися досягнення інших наук, у через те числі природничих, оскільки моделі (зразки) поведінки людей часто подібні в різних ситуаціях і різних видах діяльності;

4) політичні явища вимірюються кількісно, що відкриває перед політологією широкі можливості використання математичних та інших методів, статистичних даних, результатів анкетних та інших опитувань, комп'ютерної техніки.

До функціоналістських, позитивістсько-орієнтованих методів примикає структурно-функціональний аналіз. Він передбачає розгляд політики як деякої цілісності, системи, що має складну структуру, кожен елемент якої, у свою чергу, має певне призначення і виконує специфічні функції (ролі), спрямовані на задоволення відповідних потреб системи і її експектацій (очікувань). Діяльність елементів системи немовби запрограмована загальною структурою організації, безпосередньо займаними позиціями і виконуваними ролями. Структурно-функціональний метод широко використовувався К. Марксом, Т. Парсонсом і багатьма іншими соціологами і політологами. Він виступає як один із принципів системного аналізу.

Системний підхід у політиці вперше був детально розроблений у 50-60-х році. XX ст. Т. Парсонсом і Д. Істоном. Суть цього методу полягає в розгляді політики як цілісного, складно організованого організму, як саморегулюючого механізму, що перебуває в безупинній взаємодії з навколишнім середовищем через "вхід" і "вихід" системи. Політичній системі належить верховна влада в суспільстві. Вона прагне до самозбереження і виконує в суспільстві (за Д. Істоном) дві найважливіші функції: 1) розподіл цінностей і ресурсів; 2) забезпечення сприйняття громадянами прийнятих рішень як обов'язкових. За порівняно короткий час системний підхід до політики засвідчив свою конструктивність, зараз він достатньо представлений у різноманітних теоріях політичних систем.

Інституціональний підхід поряд з нормативним аж до початку XX ст. був пануючим у політичній науці. Він орієнтує на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність держави, партій, інших організацій і об'єднань, права, урядових програм та інших регуляторів політичної діяльності.

Антропологічний підхід багато в через що протилежний соціологічному методу. Він вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людини як родової істоти, що має стійкій набір основних потреб (у їжі, одязі, житлі, безпеці, вільному існуванні, духовному розвиткові тощо). Він виходить щонайменше із трьох найважливіших принципів: 1) сталості фундаментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної (духовної), що споконвічно має волю; 2) універсальності людини, єдності людського роду незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших розходжень, рівноправності всіх людей; 3) невід'ємності природних, основних прав людини, їх пріоритету стосовно принципів устрою, законів і діяльності держави. Стосовно дослідження реальних політичних дій антропологічний підхід вимагає не обмежуватися вивченням впливу соціального середовища чи розумної, раціональної мотивації, проте виявляти й ірраціональні, інстинктивні, біологічні та інші мотиви поведінки, зумовлені людською природою.

Психологічний підхід подібний до антропологічного методу відносно вимоги йти в політичних дослідженнях від людини. Однак, на відміну від антропологізму, він має на увазі не людину взагалі, не людину як представника роду, а конкретного індивідуума, що вимагає врахування його специфічних якостей, соціального оточення та особливостей індивідуального розвитку. Даний метод орієнтує на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, несвідомих психологічних процесів, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Даний підхід зародився в далекій давнині. Так, також Конфуцій рекомендував правителям враховувати у своєї поведінці психологічну реакцію підданих для забезпечення їхньої довіри і слухняності. Помітний внесок у розробку психології володарювання вніс Н. Макіавеллі, особливо у своєму творі "Державець" ("Володар", 1513).

Сучасний психологічний підхід багатоваріантний. Одне з центральних місць у ньому належить психоаналізу, основи якого розробив Зигмунд Фрейд. Психоаналіз ставить у центр дослідження природи людської свідомості несвідомі психічні процеси і мотивації. Він виходить з того, що гострі афективні переживання людини не зникають із психіки, а витісняються у сферу несвідомого і продовжують впливати на політичну поведінку. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки і, зокрема, авторитарного типу особистості, що прагне за допомогою досягнення влади до подолання почуття власної неповноцінності, різного роду комплексів, внутрішнього напруження.

Психологічний підхід не претендує на винятковість і дозволяє виявити один із важливих аспектів політичного життя. Його специфічним продовженням виступає соціально-політичний метод, що орієнтує на вивчення залежності політичної поведінки індивідів від їхнього включення в соціальні групи, а також на дослідження психологічних характеристик соціальних об'єднань (націй, класів, малих груп тощо).

Діяльнісний підхід малює динамічну картину політики. Він передбачає її розгляд як специфічного виду живої та опредметненої діяльності, як циклічного процесу, що має певні стадії (етапи). Це визначення цілей діяльності, прийняття рішень; організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення, регулювання діяльності; облік і контроль за реалізацією цілей; аналіз результатів і постановка нових цілей і завдань. Діяльнісний підхід служить методологічною базою теорії політичних рішень. Розглянута під цим кутом зору політика виступає як процес підготовки, прийняття і реалізації рішень, обов'язкових для всього суспільства. З використанням діяльнісного підходу пов'язане і трактування політики як специфічної форми управління суспільством.

Своєрідним розвитком і конкретизацією діяльнісного підходу є критично-діалектичний метод. Він орієнтує на критичний аналіз політики, на виявлення суперечностей як джерел її саморуху, її невпинних змін. Критично-діалектичний метод широко використовується в марксистському аналізі політики, у неомарксизмі (Юрген Габермас, Теодор Адорно та ін.), у ліволіберальній і соціал-демократичній думці, у цілому ряді інших ідейно-політичних течій. Плідність цього методу визначається, по суті, всіма прихильниками плюралістичної демократії і плюралістичної організації суспільства в цілому, через те що плюралістична теорія ґрунтується на принципі протиріч, конкурентного суперництва різноманітних ідей, ціннісних орієнтацій, політичних, економічних і культурних інститутів, індивідів і соціальних груп. Критично-діалектичний метод є провідним у такій важливій політологічній і соціологічній дисципліні, як конфліктологія.

Порівняльний підхід широко застосовується у сучасній політології. Він використовувався також в Античному світі Платоном, Арістотелем та іншими мислителями. Даний метод передбачає зіставлення однотипних політичних явищ, наприклад, політичних систем, партій, електоральних систем, різних способів реалізації політичних функцій з метою виявлення їхніх загальних рис і специфіки, визначення форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдань. Застосування порівняльного методу розширює кругозір дослідника, сприяє плідному використанню досвіду інших країн і народів. Він особливо актуальний для сучасної української політології в умовах радикальних політичних реформ, появи реальних можливостей розбудови демократичної, правової, соціальної держави, формування громадянського суспільства, творчого використання світового досвіду. Активне використання в політичній науці порівняльного методу є підставою для виділення в ній спеціальної галузі знань - порівняльної політології.

Субстанціальний (онтологічний) підхід вимагає виявлення і дослідження тієї першооснови, що становить специфічну, якісну визначеність політики. Такою першоосновою звичайно вважають владу, відносини панування і підпорядкування в їхніх різноманітних виявах чи розподіл суспільства на друзів і ворогів (Карл Шмітт). Серед значної кількості дефініцій політики явно домінують її характеристики через владу і панування.

Історичний підхід здавна використовується в політології й інших суспільних науках. Він вимагає вивчення політичних явищ в їхньому послідовному часовому розвитку, виявлення зв'язку поміж минулим, сьогоденням і майбутнім. Даний метод досить добре відомий і навряд чи потребує спеціальних коментарів.

Похожие статьи