Поделиться Поделиться

Перспективні напрями сучасних досліджень іміджу держави

У процесі роботи ми використовували праці вітчизняних і зарубіжних вчених, в яких так чи так розглядаються різні аспекти досліджуваної проблеми.

Дослідження іміджу раніше за всіх зацікавило психологів. У середині XX ст. значний внесок у вивчення психологічного аспекту іміджу зробили Л. Браун, Д. Джеймс, Д. Доті, Дж. Фолі та ін. Американські політологи К. Болдінг, В. Бучанан, X. Кантріл, У. Бронфенбреннер, Р. Байт вивчали імідж Радянського Союзу, котрий переважно зводився до образу ворога. Проте з часом багато авторів дійшли висновку, що в політичних поглядах на світ образи містять у собі щось більш складне, ніж просто уявлення про ворогів і союзників. Такі дослідження проводилися аж до моменту припинення існування СРСР. Так, психологічні дослідження М. Котам і Р. Котам продемонстрували, що в сприйнятті соціального та політичного оточення держави діють такі образи, як "ворог", "варвар", "імперія", "колонія", "дегенерат", "парія", "союзник".

У цілому роботи з даної проблематики в психологічному аспекті умовно дозволяється поділити на три групи. Мотиваційні дослідження (В. Волкан, А. Оболонський) намагаються знайти причину крайніх проявів образу ворога в індивідуальних (свідомих і несвідомих) мотивах і цінностях. Когнітивні дослідження (Р. Джервіс, Й. Вецбергер) пов'язують виникнення спотворень у формуванні образів опонентів із зсувами у процесі опрацювання інформації (хоча і допускається, що основою подібних зсувів є певна мотивація). У межах третього підходу, котрий зосереджується на соціальному посередництві (І. Деніс, Г. Почепцов), увага фокусується на образах, які індивіди отримують від інших людей (особливо через ЗМІ). Водночас жоден з перелічених напрямів не пояснює, через що в суб'єкта формується той, а не інший образ світу.

Однією з перших праць західних дослідників, присвячених іміджу, стала книга К. Боулдінга "The Image" [522, с. 45], яка була опублікована в 1956 р. У ній імідж досліджувався в контексті суспільних відносин. З точки зору К. Боулдінга, імідж – це певний поведінковий стереотип, заснований не на справжніх фактах, а на престижі, думках, ілюзіях, які люди створюють про самих себе, на міфологічному уявленні про минуле, на уявному розумінні майбутнього, що здатне впливати як на вчинки окремих особистостей чи груп, так і на поведінку цілих націй.

У сенсі політичного процесу імідж досліджували Г. Алмонд, С. Верба, Р. Далтон, Д. Істон та ін. На їх думку, політичний імідж є частиною політичної культури і впливає на політичний процес.

Імідж держави став предметом вивчення М. Кунціка, Дж. Мерсера, Г. Моргентау та ін. Проблеми конструювання, функції іміджу держави, роль ЗМІ, інформації в цьому процесі стали об'єктом уваги Є. Аронсона, Є. Катцу, П. Лазерсфельда, А. Пратканіса та ін. Іміджу окремих країн присвятили свої роботи Д. Аленіус, X. Ісаакс, Б. Кнудсен та ін. Питання бренда, брендингу розглядаються в працях Д. Аакера, Г. Томаса, Е. Райса, Д. Траута, С. Анхолта та ін. Для розкриття логічної кореляції поміж ідентичністю конкретної нації і природою міжнародної спільноти Д. Блені використовує метафору самосвідомості держави. На думку цього автора, держави через представлення на міжнародній арені їхніх політичних лідерів приймають певні Я-концепції ("жертва агресії", "наддержава", "залежна країна" і т. д.) [520, с. 43].

У сучасній українській і російській науковій літературі проблема іміджу держави розглядається переважно в зовнішньополітичному аспекті. Зовнішньому іміджу держави присвячені роботи російських авторів Е. Галумова, І. Семененко, Т. Грінберг, О. Драгачової, Д. Замятіна, В. Лапкіна, В. Пантіна, І. Кисельова, А. Смірнової, Н. Медведєвої та ін., а також українських О. Бойка, О. Петкова, В. Євтуха, В. Саблука, Б. Сулима, М. Петрова та ін. Особливості впливу механізмів публічної дипломатії на процес формування міжнародного іміджу держави аналізувала Є. Паршина.

Внутрішній імідж держави фрагментарно розглянуто у працях російських дослідників Н. Медведєвої, І. Лябухова та ін., українських – О. Дубаса, А. Марунченка та ін. Масову культуру як один з інструментів створення політичного іміджу держави розглядав російський автор М. Рибакова. Імідж держави в контексті політичної культури розкривається в дослідженнях українських вчених О. Порфімович, Ю. Щегельської та ін. Роль бренда в позиціонуванні держави досліджують росіяни А. Віхров, В. Ляпоров, І. Рожков, В. Кісмерешкін, український дослідник Г. Шевченко. Проблемам формування політичного іміджу регіону присвячені наукові роботи російських вчених Н. Денисової, І. Шабаліна, Ю. Таранової, А. Шабуніна, українського дослідника Д. Горохівського. Водночас праць, що розглядають імідж держави як фактор інформаційно-комунікаційного забезпечення політичної модернізації, вочевидь, недостатньо. Дозволяється назвати нечисленні праці В. Кісмерешкіна, Г. Почепцова, І. Рожкова, в яких досліджується імідж держави та її інститутів в очах внутрішньої громадськості.

Об'єкту нашого дослідження присвячені наукові студії українських політологів В. Горбатенка, О. Новакової, М. Михальченка, Ф. Рудича та ін., російського вченого І. Дмітрачкова та ін. В. Горбатенко досліджував головні теоретико-методологічні підходи до проблеми модернізації суспільства, що сформувалися в зарубіжній та вітчизняній політології й суміжних соціально-гуманітарних науках; категоріально-політологічну основу сучасного модернізаційного дискурсу; специфіку методології дослідження і моделювання цілеспрямованих соціально-політичних змін; напрями створення моделі вдосконалення українського суспільства, адекватної його кризовому стану й сучасному виклику історії; зміст, логіку і наслідки модернізаційних процесів у межах Заходу і не-Заходу та ін. На підставі аналізу сучасного політичного процесу в Україні автор створив модель демократичної політичної модернізації українського суспільства та конкретизував її складові з точки зору теорії самоорганізації на основі формування і розвитку політичної відкритості, яка досліджена у двох основних напрямах – інституціональному та громадянському [86, с. 5].

У дисертації О. Новакової [284, с. 8] зазначається, що політична модернізація – це, поряд з іншим, процес відтворення власних культурних зразків та адаптації до провідних викликів сучасності. Модернізація розглядається як внутрішнє, притаманне кожному суспільству циклічне явище, сутність якого полягає у вдосконаленні політичної системи та пристосуванні її до мінливих обставин суспільного життя. Поняття "постмодернізація" використовується в роботі для подолання некритичного ставлення до процесу модернізації суспільства та жорсткого протиставлення сучасності й традиції.

Дотримуючись точки зору, яка вже сформувалася в українській політичній науці, О. Новакова обґрунтовує доцільність використання циклічно-поступового підходу, в межах якого дозволяється з'ясувати, що сутність складної динаміки політичних систем визначається взаємодією її хвилеподібної та поступальної складових. Цикли політичного розвитку повторюються кожного разу на іншому рівні соціального поступу, зберігаючи визначальні ознаки політичного життя та створюючи інновації, накопичення критичної маси яких зумовлює виникнення нової політичної якості.

За основу розгляду різних моделей модернізаційного розвитку вказаного типу обрано схему, котра відображає поліваріантний характер їхнього функціонування. Для порівняння обрано дев'ять моделей з елементами корисного для України досвіду: адаптивно-інтегративну (Японія), неофамілістичну (Південна Корея), східно-демократичну (Індія), військово-цивільну (Туреччина), етатистсько-авторитарну (Чилі), циклічну (Бразилія), етатистсько-егалітарну (Алжир), контрмодернізаційну (Китай), постсоціалістичну (Польща). Зіставлення зазначених моделей поміж собою та із західно-модернізаційним розвитком дало змогу О. Новаковій осмислити різноваріантні процеси (у т. ч. й периферійні) як єдине ціле, невіддільне від магістрального шляху розвитку людської цивілізації.

І. Дмітрачков та О. Салтикова досліджували інформаційно-комунікаційне забезпечення державного управління в контексті політичної модернізації, муніципального управління. І. Дмітрачков обґрунтовує роль інформаційно-комунікаційного забезпечення державного управління в контексті політичної модернізації. Автор визначає характеристики різних моделей зв'язків з громадськістю в державному управлінні ("механістичної", "маніпулятивної", "діалогової"), визначає фактори, що впливають на підвищення якості інформаційно-комунікаційного забезпечення діяльності органів влади (рівень розвитку нормативного та інтерсуб'єктного інформаційного простору, наявність легітимних механізмів громадського впливу на прийняття управлінських рішень). На думку цього дослідника, ефективність державного управління безпосередньо залежить від якості політичної комунікації, змісту комунікаційних відносин із суспільством, рівня комунікаційної компетентності державних службовців. І. Дмітрачков звертає увагу на необхідність переходу до діалогової, дискурсної моделі інформаційної політики як пріоритетного напряму політичної модернізації.

Визначаючи роль мас-медіа в діяльності органів влади, формуванні державної інформаційної політики, управлінні інформаційно-політичними відносинами і процесами, І. Дмітрачков дійшов висновку, що засоби масової інформації та комунікації є системою артикуляції інтересів і потреб соціальних груп, відносять до числа інституційних компонентів, а також, будучи частиною соціального контролю, виступають засобом утвердження у суспільстві культурних стандартів і можуть розглядатися як нормативні елементи політичної системи [115, с. 10].

Суть основних положень дисертаційного дослідження О. Салтикової [370, с. 9] полягає в через те, що інформаційна політика регіону має передбачати інтерактивний характер взаємодії органів державної влади і громадянського суспільства з урахуванням вимог загальноцивілізаційних принципів, а також норм, що відображають ментальну специфіку регіону; інформаційно-комунікаційне забезпечення муніципального управління сприяє інтеграції регіону в російський і світовий інформаційний простір; рівень інформаційного забезпечення муніципального управління визначає його ефективність і рівень життя в регіоні; існуючі бар'єри для впровадження інформаційних технологій гальмують процес інформатизації регіону і є причиною відставання країни в економічній та соціальній сферах.

Останнім часом вийшли в світ кілька монографій, присвячених іміджу держави, зокрема книги відомого фахівця з іміджелогії Е. Галумова "Міжнародний імідж Росії: стратегія формування" [80] та "Імідж проти іміджу" [77]. Автор зазначає, що формувати образ держави слід з урахуванням національних інтересів даної держави. У монографії "Імідж проти іміджу" визначаються головні напрями розвитку наукового підходу до формування іміджу у цілому. Е. Галумов стверджує, що проблеми створення іміджу країни та управління ним мають спиратися на конкретні історичні умови розвитку держави.

І. Кисельов і А. Смирнова в монографії "Динаміка образу держави у міжнародних відносинах" зазначають, що особливості сучасних процесів глобалізації пов'язані не тільки з об'єктивними проявами у сфері руху капіталу, товарів і послуг, революцією в галузі інформаційних та комунікаційних технологій, а і з їх наповненням віртуальним змістом, просуванням політико-психологічних установок, появою ринку інформації та ідей [190, с. 23]. Важливим висновком даної праці є також те, що взаємодія держав на міжнародній арені здійснюється в контексті циркулюючих і сприйнятих ідей. При цьому учасники міжнародних відносин можуть бути описані як соціальні суб'єкти, які формують середовище своєї взаємодії (у т. ч. й образи інших учасників міжнародних відносин) за допомогою створення Я-образів і вибірково реагують на різноманітні впливи, використовуючи Я-образи як інформаційні фільтри. З позицій когнітивної парадигми розглядається взаємодія держав на міжнародній арені. У монографії обґрунтовується, що формування образу – це не тільки відображення дійсності (когнітивний компонент), а її реконструкція, важлива роль у якій відводиться емоційно-особистісному сенсу (афективно-оціночний компонент), наданого суб'єктом даній речі чи події. Специфіка конструювання таких ситуативних Я-образів полягає в через те, що на їх формування впливають не тільки і не стільки об'єктивні характеристики ситуації, а те, як вони відображені крізь призму особливостей Я-концепції суб'єкта.

І. Василенко, Є. Василенко, А. Люлько, автори монографії "Імідж Росії: Концепція національного та територіального брендингу" [52], розробили стратегічний підхід до формування сучасного іміджу держави, визначили головні цілі та перспективи іміджевої політики, сформулювали базові ідеї нового іміджу, його головні комунікаційні характеристики, інструментарій національного та територіального брендингу.

Актуальність проблеми формування іміджу держави стала каталізатором проведення великої дослідницької роботи з метою розкриття різних аспектів іміджмейкінгу держави. Цим питанням присвячено низку кандидатських і докторських дисертацій в галузі психології, політології, соціології, журналістики. Цінними у сенсі теми дослідження видаються висновки дисертаційних робіт як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, у яких розглядаються проблеми формування іміджу держави. Багато цікавих дисертацій, присвячених іміджу держави, виконано у Росії. Особливо слід виділити роботи Л. Бондаревої, І. Глинської, Ю. Біби, О. Драгачової, І. Лябухова, В. Ляпорова, Е. Паршиної, А. Федякіна, М. Коломенського, Т. Мельникової, А. Чумакової, Н. Медведєвої та ін., присвячені теоретико- методологічним і прикладним аспектам політики формування позитивного іміджу держави, ролі публічної дипломатії у формуванні іміджу держави, культурологічним аспектам інформаційно-іміджевої політики країни.

І. Глинська [84] слушно наголошує, що імідж є основою для формування бренда держави, тим самим надаючи величезні переваги для підвищення її позиції в міжнародних рейтингах, зростання міжнародного політичного впливу, зміцнення внутрішньої соціально-політичної стабільності, зростання конкурентоспроможності. Заслуговує на увагу і думка автора про те, що імідж сучасної держави слід розглядати як позитивний орієнтир, до якого країні необхідно прагнути з метою обстоювання своїх національних інтересів. І. Глинська дослідження довела, що держава, будучи брендом, отримує такі переваги, як підвищення міжнародних рейтингів, зростання міжнародного політичного впливу, зміцнення внутрішньої соціально-політичної стабільності, залучення інвестицій, туристів, що істотно підвищує її репутацію, значущість у світовому співтоваристві, вибір моделі модернізації країни, духовного оновлення суспільства.

А. Федякін [458] зазначає, що кошти для позиціонування позитивного образу держави всередині країни призначені для формування ідентичності та ситуаційних образів держави у сфері внутрішньої політики. Вони становлять систему заходів ідеології (спосіб визначення змісту бачення, місії і Я-концепції держави), іміджмейкінгу (спосіб формування ідентичності та ситуаційних образів держави), техніки пропаганди (передання ситуаційних образів, системи знаків і символів ідентичності держави в надзвичайних умовах недіалогових режимів комунікації) та зв'язків з громадськістю (передання ситуаційних образів, системи знаків і символів ідентичності держави в повсякденних умовах діалогової комунікації на основі довгострокових відносин з суспільством).

Заслуговує на увагу думка А. Федякіна про те, що узагальнений образ держави всередині країни має включати такі напрями позиціонування держави: формування її образу як значущої у світі; наголошування на статусі сильної, незалежної держави, яка має високий потенціал самостійного розвитку в різних сферах життя суспільства; демонстрація діяльності держави і проміжних результатів на шляху до створення розвиненої інноваційної економіки, соціально орієнтованої політики, передової науки, образу багатої, культурно розвинутої країни, високої якості вітчизняної освіти в порівнянні з освітніми системами за кордоном, образу патріотичної поведінки громадян у мирній праці й захисті Вітчизни; демонстрація успіхів, заходів і дій відносно вирішення проблем у житті суспільства, підтримки політичної стабільності, ефективності влади. З огляду на вказаний позитивно орієнтований потенціал варто погодитись із думкою Ю. Біби [51], котрий вважає, що позитивний імідж держави в очах її громадян може стати потужним чинником консолідації нації.

Т. Мельникова в кількох своїх працях, у т. ч. дисертаційній, розробляє концепт "політичний імідж державної влади". Вона слушно вказує на те, що імідж – це необхідний компонент інформаційно-політичного простору і ефективний інструмент вирішення проблем взаємодії влади і населення, та пропонує власну інтерпретацію поняття "політичний імідж державної влади". Визначивши його загальну структуру, Т. Мельникова виділила базисні взаємозалежні та взаємодоповнюючі його елементи. Автор також розробила схему комунікаційного механізму процесу формування іміджу суб'єктів політики в передвиборний період, виявила зміни, яких зазнають деякі стадії процесу створення політичного іміджу, і технології його формування в умовах використання електронних ЗМІ як каналу політичної комунікації. У дисертаційній роботі Т. Мельникова розкриває роль електронних ЗМІ у процесі формування іміджу державної влади, а також формулює практичні рекомендації відносно ефективності популяризації політичного іміджу державної влади в інтернет-просторі [245, с. 10].

Державну іміджеву політику Росії досліджував І. Лябухов у дисертації "Державна політика відносно формування іміджу Російської Федерації на міжнародній арені" [229]. Автор аргументує відмінності в поняттях "імідж країни" та "імідж держави", робить висновок про те, що вони взаємопов'язані, проте не синонімічні, оскільки розрізняються за структурою, механізмами та суб'єктами формування. І. Лябухов визначив акторів, які беруть участь у процесі формування іміджу держави: державні структури та органи влади; всі види засобів масової інформації (державні й незалежні, вітчизняні та зарубіжні); неурядові громадські організації і різні фонди, що діють як на території країни, так і за кордоном; фахівці зі зв'язків з громадськістю, окремі індивіди. Дослідник уточнив хронологічні етапи державної політики з формування іміджу Росії за критеріями зміни концептуальних підстав, кола суб'єктів формування та особистісно- го аспекту. У розумінні особливостей побудови і функціонування іміджу, за І. Лябуховим, особливу роль відіграє класифікація, що спирається на критерій сприйняття суб'єкта і включає такі компоненти: самоімідж, необхідний імідж і бажаний імідж. Він вважає, що дані елементи дозволяється розглядати не тільки окремо, а і як складові будь-якого іміджу, які несуть різне функціональне та емоційне навантаження.

Співвідношення зовнішньополітичного іміджу держави та її лідера досліджувала О. Драгачова [121]. У її дослідженнях не тільки уточнено зміст понять "зовнішньополітичний імідж держави" і "зовнішньополітичний імідж лідера держави", а й проаналізовано їх взаємозв'язок, що впливає на якість забезпечення зовнішньополітичних інтересів держави в сучасних умовах, а також показано співвідношення і взаємозв'язок зовнішньополітичного і внутрішньополітичного іміджів держави та її лідера. Автор вказує два види іміджу – внутрішньополітичний і зовнішньополітичний. У першому випадку йдеться про цілеспрямоване формування уявлень про політичний об'єкт у громадян відповідної держави; у другому – про цілеспрямоване формування уявлень про політичний об'єкт у громадян інших держав. Таким чином, на думку О. Драгачової, зовнішньополітичний імідж – це цілеспрямовано й активно сформований (за допомогою використання певних технологій) образ певного політичного актора (держави, її лідера, політичної партії тощо) у свідомості світової громадськості, світової політичної еліти, правлячих кіл і громадян інших держав.

Проблеми зовнішньополітичного іміджу вивчає також А. Коломенський [200]. Він обґрунтовує положення про те, що позитивний зовнішньополітичний імідж сприяє інтеграції держави у світове економічне співтовариство. Багато високорозвинутих держав пов'язують свою зовнішньоекономічну діяльність з певними політичними вимогами до країн, що претендують на участь у світовій економічній інтеграції. За цих умов для кожної держави важливо сформувати позитивний зовнішньополітичний імідж. Автор виокремлює функції, які виконує зовнішньополітичний імідж: соціокультурної і політичної ідентифікації, що дає змогу аудиторії ототожнювати образ країни з певною політико-культурною традицією; ідеалізації образу шляхом забезпечення позитивного інформаційного поля навколо держави і проекції на нього певних позитивних характеристик; інформативно-комунікаційна, що допомагає підтримувати конструктивний діалог з іншими державами на міжнародній арені. На думку А. Коломенського, зовнішньополітичний імідж держави дозволяється визначити як цілеспрямовано сформований фахівцями зі зв'язків з громадськістю та політичною елітою образ країни, покликаний чинити політичний і емоційно-психологічний вплив на світову громадську думку [200, с. 10]. Слід зазначити, що визначення зовнішньополітичного іміджу, запропоновані О. Драгачовою і А. Коломенським, практично збігаються по суті.

Цікавим є дослідження Н. Медведєвої "Зовнішньополітичний імідж Росії в контексті розвитку відносин з Європейським Союзом" [242], у якому вона виділяє характерні ознаки іміджу держави. Автор зазначає, що імідж держави наголошує на специфічності, історичній, цивілізаційній та соціально-політичній унікальності, і тим самим принципово відрізняється від стереотипу, котрий узагальнює, інтегрує, а не індивідуалізує явища. Як "готова формула" стереотип може орієнтувати на створення основи іміджу, як сукупність "відправних точок" полегшувати завдяки своїй проникливості й схематичності сприйняття конкретного образу, проте підміняти його не може, оскільки імідж держави конкретний і досить стійкий. Хоча окремі його складові коригуються, адаптуються до вимог поточної ситуації, змінюються внаслідок певних подій, причому як у світовій політиці, так і у внутрішній політиці держави. До змінних величин дозволяється віднести характер влади, урядовий курс, поточні події внутрішньо- і зовнішньополітичного життя. Імідж – це комунікація зі "зворотним" зв'язком. Повідомлення чи інформація, що його формують, створюються з урахуванням очікуваної реакції населення, підлапгговуються під масову свідомість і сприйняття цільової аудиторії. Певною мірою імідж відповідає рекламованому об'єкту і водночас ідеалізує його, гіпертрофуючи його вигідні ознаки чи наділяючи додатковими політичними, соціальними, ідеологічними цінностями згідно до уявлень аудиторії. Імідж держави далеко не завжди є ідеальним. Поточний імідж може бути, навпаки, набагато гіршим за реальність. Імідж пов'язаний з прообразом, проте він живе за власними законами згідно з орієнтаціями буденної свідомості. Несучи мотиваційне навантаження і будучи в масовій свідомості своєрідним елементом стійкої духовної просвіти, імідж моделює реакції людей, формує стійке ставлення до предметів, подій, явищ [242, с. 12-13].

І. Касаткін [178] зробив цікавий висновок про те, що сприйняття іміджу завжди більшою чи меншою мірою пов'язане з мисленням, пам'яттю, уявою і відзначається певним афективно-емоційним забарвленням. Це дає змогу використовувати імідж як інструмент цілеспрямованого впливу на громадську думку. На думку автора, імідж органів виконавчої влади слід розглядати як управлінський ресурс. І. Касаткін висловив думку про те, що найбільш ефективним напрямом формування позитивного іміджу органу виконавчої влади є виконання ним низки загальних і специфічних функцій, зумовлених його призначенням і роллю в суспільстві. Це передбачає високу якість реалізації покладених на нього соціально значущих економічних, соціальних, інноваційно-реформаторських обов'язків і завдань. Саме реальна практика їх виконання формує основу позитивного іміджу державного органу виконавчої влади та забезпечує його стійку підтримку і легітимацію в суспільстві.

Однією з ключових ідей дослідження І. Нанадзе [268] є те, що на основі ефективної інформаційної політики та системи інформаційної безпеки держави, які перебувають в умовах політичної модернізації, могли б використовувати цю обставину для покращення власного іміджу за кордоном, виступаючи одночасно за справедливе регулювання інформаційної сфери в національному та глобальному масштабі, проти монополізації інформаційного простору, за вироблення загальних норм, принципів і правил поведінки інформаційного співтовариства. Це, на думку автора, підняло б престиж країни, її авторитет в очах багатьох держав, насамперед тих, що розвиваються, відчувають себе ущемленими в інформаційній сфері.

А. Чумакова [482, с. 15] досліджує інформаційно-іміджеву політику, яка є найважливішим інструментом впливу на суспільну свідомість. Автор пропонує розуміти інформаційно-іміджеву політику як цілеспрямовану інформаційно-комунікаційну діяльність зі створення певного іміджу суб'єкта, що може бути скорегована згідно до поставлених цілей і завдань. Імідж країни свідомо формується за допомогою засобів масової інформації та інформаційних технологій, вважає А. Чумакова, і є компонентом інформаційної політики, що впливає на політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток держави. Дослідниця підтверджує висловлену в науковій літературі точку зору про те, що імідж країни є спільним проектом політичних і бізнес-еліт, наукової спільноти, громадських організацій, засобів масової інформації.

Аналізуючи поняття "територіальний маркетинг", "маркетинг іміджу", "національний бренд", А. Чумакова доходить висновку, що в сучасних теоретичних підходах держава розглядається як інформаційно-іміджевий продукт, котрий має певну вартість, а таким чином, наявна комерціалізація усіх аспектів сучасного життя. Важливою є така думка автора: "Імідж держави, котрий позитивно сприймається і транслюється в різних аудиторіях, повинен будуватися на серйозній ідеологічній основі, тобто становити собою набір певних сенсів і зрозумілих формул, які враховують культурні особливості й ціннісні установки, прийняті в даному соціумі. Для цього потрібно знати і брати до уваги національні особливості як країни-виробника, так і держав-споживачів іміджевого продукту" [482, с. 17].

Безсумнівний інтерес викликає дисертаційне дослідження П. Жукової "Імідж Російської Федерації як чинник її національної безпеки" [132]. Заслуговує на увагу пояснення автором поняття "іміджева інституціалізація". Це, по-перше, розроблення "правил гри" в інформаційно-комунікаційному просторі для державних, громадських, інших формальних і неформальних структур. По-друге, це система встановлених правил, за якими формуються образи, виробляються цінності та здійснюється вплив на соціум у цілому чи на його окремі групи. По-третє, іміджева інституціалізація передбачає створення і розвиток різних структур з формування іміджу різних об'єктів [132, с. 18].

Г. Патарая [315] досліджує механізми конструювання іміджу Росії в сучасній Грузії. Він виділяє в його структурі такі домінуючі компоненти: імідж президента і голови уряду Російської Федерації, імідж здійснюваної Російською Федерацією зовнішньої політики (особливо відносно держав колишнього СРСР), імідж збройних сил РОЦІ; імідж історичного минулого країни; соціально-економічний імідж держави, особливо у сфері експортно-імпортної політики. Кожен з даних компонентів натепер має негативну оцінку і водночас включає в себе ряд взаємозалежних іміджевих характеристик, що впливають одна на одну, пояснюється дуалістично.

Філософські аспекти формування іміджу держави та регіону досліджують І. Безотосний і Б. Єрдинєев. І. Безотосний в дисертації "Позитивний імідж Росії: конструювання та репрезентація символічної соціальної реальності" [26, с. 22] висловив думку про те, що імідж країни протягом тривалого періоду не зазнає ерозії, коли він будуватиметься на чіткій платформі, що не піддається впливу часу і включає стійкі позиції – філософію, цілі, цінності. Основою, ідеологічним фундаментом такої платформи є національна ідея. Вона повинна бути адаптаційною, прагматичною, використовувати особливості геополітичних і економічних ситуацій, що виникають у світовому просторі. Однак навряд чи слід завжди покладати тільки на державу. Суспільство також покликане дбати, щоби особистість засвоїла вироблену сукупність вимог і норм, сприйняла основи накопичених попередніми поколіннями світоглядних знань. В умовах громадянського суспільства виховання громадянина здійснюється за вектором "від соціуму до індивіда". Механізм оволодіння цінностями культури і громадянськості є творчим процесом і має відштовхуватися від особливостей, здібностей, нахилів і обдарувань кожної конкретної особистості.

Б. Єрдинєєв у дослідженні "Імідж як соціально-комунікативний феномен" [505, с. 17] аналізує теорію іміджу і доходить висновку, що іміджелогія – це комплексна соціогуманітарна сфера наукового знання, що використовує результати різних наук (філософії, соціології, психології, економіки та ін.), метою якої є створення методологічного та методичного підґрунтя для управління (дослідження, формування, моніторингу) іміджем. Наведене визначення, зазначає автор, поділяє іміджелогію на два напрямки: теоретичний і практичний. Б. Єрдинєєв визначає об'єкт і предмет теорії іміджу: об'єкт – сукупність соціально-комунікативних практик, що формують уявлення про навколишню дійсність; предмет – пізнання феномена іміджу в контексті соціального буття, передумов, умов і закономірностей його функціонування. Предмет практичної іміджелогії – прогнозування, проектування і регулювання процесів формування іміджу, що наявні в соціальній практиці, через те що прикладний напрям розробляє головні складові іміджевої політики, цілі та стратегії формування, завдання і технології. Специфіка законів, сформульованих теорією іміджу, багато в через що визначається її предметом і характеризується специфікою сформованих інформаційно-комунікаційних зв'язків у суспільстві.

Імідж органів місцевого самоврядування став предметом дослідження Н. Старих [410]. На її думку, формування іміджу органів місцевого самоврядування є процесом соціального управління, в якому імідж органів місцевого самоврядування є об'єктом соціального управління. "Соціальне управління іміджем органів місцевого самоврядування – це комплекс організаційно-управлінських заходів, заснований на вивченні структури, функцій іміджу органів місцевого самоврядування, потреб та інтересів населення, спрямований на досягнення позитивного іміджу органів місцевого самоврядування. Основоположними принципами соціального управління іміджем органів місцевого самоврядування є принципи зворотного зв'язку, оптимальності та соціальної відповідальності" [410, с. 12].

Виявленню закономірностей і характеристиці процесів формування іміджу регіону в умовах інформаційного суспільства присвячена наукова праця Ю. Таранової [419, с. 15]. Автор пропонує і обґрунтовує синтезовану дефініцію іміджу регіону як сукупності символічно виражених стійких емоційних і раціональних, а також ірраціональних уявлень про своєрідність і специфіку регіону у свідомості різних груп громадськості. Вона вказує цілі формування іміджу регіону: 1) залучення в регіон інвестицій; 2) розвиток в'їзного туризму; 3) розширення ринків збуту регіональної продукції, вихід на міжнародний ринок; 4) прагнення утримати у своєму регіоні кваліфіковані кадри та залучити фахівців з інших регіонів; 5) розподіл коштів федерального бюджету та ін. Ю. Таранова визначила компоненти іміджу регіону: політичний, географічний, соціально-економічний, історичний та культурний, науковий, спортивний, інвестиційний, туристичний. Дослідниця уточнила фактори, що формують імідж регіону: абсолютні та об'єктивні фактори – специфічні особливості та характеристики регіону, сукупність конкурентних переваг і недоліків регіону, географічне положення, забезпеченість природними ресурсами, трудовий та освітній потенціал, розвиненість інфраструктури і комунікацій, інтелектуальний та інноваційний потенціал регіону, рівень розвитку соціальної сфери та ін.; суб'єктивні фактори–комунікаційні потоки, що спираються на оцінку території вітчизняними та іноземними політиками, підприємцями, туристами на основі власних вражень, спостережень, досвіду, чуток [419, с. 15].

В. Суханов досліджує фактори політичного впливу на формування іміджу інвестиційної привабливості Нижньогородського регіону [417]. Він вважає, що найважливішими чинниками формування іміджу є регіональні органи влади та особи, які персоніфікують цю владу та здійснювану ними інвестиційну політику, а також інформаційно-комунікаційні технології, що забезпечують даний процес. Автор розглядає імідж регіону з точки зору політичного маркетингу і зазначає, що він становить собою своєрідний товар, що вже зарекомендував себе і викликає почуття довіри. Через те "вартість" іміджу як символічного капіталу в створенні, збереженні та просуванні серед громадськості внутрішньої та зовнішньої інвестиційної привабливості певного територіального утворення є надзвичайно високою.

А. Шабунін у роботі, присвяченій формуванню іміджу регіону [485], доводить, що в умовах включення держави у світову економіку економічні кордони країни стають завжди більш "прозорими", що змушує кожен регіон боротися за залучення зовнішніх ресурсів і експорт ресурсів внутрішніх. Таким чином, для кожного регіону стає надзвичайно актуальним формування і просування його позитивного іміджу. Ефективність цього процесу можлива за умови застосування політичних технологій. А. Шабунін пропонує визначення терміна "імідж регіону", що "включає кілька складових (туристський, інформаційний, економічний, інвестиційний, культурний, суспільно-політичний, соціальний імідж регіону, а також персональний імідж керівника регіону), які цілеспрямовано формуються органами регіональної влади за участю всіх активних верств населення регіону і утворюють образ, що ґрунтується на реальних характеристиках, ураховує можливості та обмеження й покликаний забезпечити миттєве впізнавання даної території цільовою аудиторією і її налаштованість на однозначно позитивне сприйняття регіону".

І. Шабалін у своїй науковій роботі "Імідж регіону як інформаційно-політичний ресурс" [484] вказує, що даний імідж як ресурс влади стає реальним фактором, що визначально впливає на політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток регіону. На думку автора, основним призначенням іміджевої комунікації при формуванні іміджу регіону є забезпечення взаємодії суб'єктів і об'єктів регіонального іміджмейкінгу, в процесі якого відбувається формування громадської думки (передавання інформації про регіон, його владні структури та політичних лідерів) з метою сформувати у громадян певні почуття, асоціації, оцінки і створити в сукупності стійкий і привабливий образ регіону в сприйнятті конкретної людини. Слід погодитися з автором, що формування іміджу регіону можливе, коли ефективно працюють політичні та бізнес- еліти, наукове співтовариство і мас-медіа на основі використання комплексу відповідних інформаційно-комунікаційних технологій з метою його позиціонування та забезпечення сталої присутності в інформаційному просторі.

Н. Денисова у своєму дисертаційному дослідженні [108] пропонує комунікаційно-інформаційну конструкцію іміджу регіону як символ "дому", що забезпечує: 1) внутрішню ідентифікацію жителів, цілей і завдань регіону; 2) оптимальне представлення регіону в зовнішньому світі; 3) умови для підвищення позитивної популярності регіону в середовищі реальних і потенційних партнерів; 4) можливості для домінуючого сприйняття регіону цільовими групами в порівнянні зі сприйняттям регіонів-конкурентів. Автор виділяє міфологічний, віртуальний і комунікаційно-буденний рівні сприйняття іміджу регіону. їх основою є взаємодія, спілкування за допомогою офіційно-політичної, буденної, відкритої і латентної інформації, що надходить каналами сенсорного і субсенсорного, відкритого і прихованого впливу і сприйняття. Взаємодія, комунікація розвиваються на рівнях інформаційної діяльності федеральної та регіональної влади, центральних і місцевих мас-медіа по лініях: влада – преса; преса – населення; влада – народ. У результаті формується комунікаційно-інформаційна система, що забезпечує єдність інформаційної, комунікаційної та медійної політики в регіоні. Вона здатна розв'язувати багато завдань завдяки володінню інформаційним потенціалом. Прес-служба, її потенціал є найважливішою складовою даної системи.

Праць, у яких розкриваються проблеми формування саме державного іміджу України, не так багато. В українській політичній науці це праці О. Бойко, О. Швець, Ю. Щегельської, О. Порфімович, О. Петкова, Г. Шевченко, Д. Горохівського, В. Євтуха, В. Саблука, Б. Сулима, М. Петрова, В. Терещука, М. Бабак та ін. На особливу увагу заслуговує дослідження О. Бойко [32], яка з'ясувала, що імідж Української держави почав формуватися також в далекому минулому. Позитивне враження на свідомість іноземців, особливо європейців, він став справляти у XIV–XVI ст. і набув завершеності у першій половині XVIII ст. У XIX ст. даний імідж поступово нівелюється, а у XX ст. повністю поглинається спочатку Російською імперією, а потім Радянським Союзом. Нещадне гноблення протягом кількох століть та поступова асиміляція українців у цілому негативно позначилися на національному менталітеті, створивши народові імідж "інертної маси", позбавленої національної ідеї та власної державності. Образ самої України як аграрної провінції колишньої імперії з усіма властивими їй негативними ознаками, певною мірою продовжує залишатися у свідомості світового співтовариства і в наш час.

О. Бойко дослідила зміст 547 повідомлень на російську тематику в найбільш впливових американських та британських періодичних виданнях за період з 1 січня 2000 року до 31 березня 2001 року. У процесі дослідження підтвердилися припущення: 1) імідж України, котрий формується зарубіжною пресою, є переважно негативним; 2) у публікаціях висвітлюються переважно негативні аспекти життя українського суспільства; 3) головним об'єктом критики англомовних ЗМІ є Президент України; 4) образ України залежить від того, на які джерела посилається автор публікації; 5) зміни образу України залежать від часу подання матеріалу. Показово, що англомовна преса Великої Британії та США за весь 2000 р. присвятила Україні менше статей, ніж за перший квартал 2001 р. (винятково багатий на гучні скандальні події) – 227 проти 320.

Імідж держави в контексті політичної культури досліджували українські вчені О. Швець, Ю. Щегельський і О. Порфімович. О. Швець присвятила своє дослідження формуванню політичного іміджу України в міжнародному інформаційному просторі [490]. Вона аналізує такі чинники формування іміджу держави як національна самосвідомість, національна політична культура та зовнішньополітичні комунікаційні технології. Автор розглядає зовнішньополітичні комунікаційні технології як системний процес обміну інформаційними потоками на міжнародному рівні, основне призначення якого полягає в через те, щоби забезпечити формування та підтримання міжнародного політичного іміджу держави та просування її національних інтересів. О. Швець аналізує іміджеву, медіа, публічну, віртуальну дипломатію, державний брендинг.

Ю. Щегельський [499] зазначає, що завдяки властивим національній політичній культурі функціям ідентифікації, орієнтації, адаптації, соціалізації, інтеграції, комунікації і презентації вона також є основою для представлення країни у світі, оскільки її особливості визначають характер самоідентифікації соціуму. Її інтегрований образ (бренд) – спосіб підвищення поваги до країни всередині неї та за кордоном. Автор обґрунтовує, що інтегрований образ країни як елемента політичної культури є дієвим інструментом внутрішньої і зовнішньої політики держави, оскільки спрямованість у майбутнє надає їй активного характеру, а реалізація створених на його основі програм стратегічного розвитку країни уможливлює матеріалізацію цього образу. На думку Ю. Щегельського, всередині держави інтегрований образ країни є основою усвідомлення нацією власної ідентичності та унікальності, утвердження самоповаги та гідності, формування впевненості соціуму у власних силах та можливості на цій основі сформувати повагу до інших націй і країн.

О. Порфімович, яка зосередилася на дослідженні іміджу органів виконавчої державної влади в контексті політичної культури [332], виділяє і описує процес формування іміджу органу державної виконавчої влади як управлінський цикл, що складається з шести етапів – креативного, аналітико-управлінського, формувального, констатувального, аналітико-констатувального, синтетичного. О. Порфімович зазначає, що домінуючою складовою політичного іміджу об'єкта позиціонування є його політична культура. Одна з найрепрезентативніших ознак політичної культури як об'єкта позиціонування – її бажання формувати власний позитивний імідж (мотиваційна компонента). Дії в цьому напрямі (застосування прозорих та чесних PR- та комунікаційних технологій) автор обґрунтовує пропозицією вдосконалити управління органу державної виконавчої влади у цілому та системи МВС зокрема за допомогою нових напрямів поліпшення співпраці із громадськістю та ЗМІ, раціоналізації існуючої структурної побудови відповідних органів та підрозділів системи МВС України. О. Порфімович пропонує розподілити функціональні ролі працівників, які мають займатися формуванням позитивного іміджу системи МВС та налагоджувати партнерські відносини з громадськістю; описує систему взаємозв'язків суб'єктів у цій сфері.

О. Петкова [317] вказує, що образ України має як позитивні, так і негативні ознаки, однак підстав для негативних оцінок у експертів виявилось більше, ніж для позитивних. Серед негативних переважають відгуки про бюрократію, корумпованість і відсталий сервіс, зокрема корупційні скандали, конфлікти в газовій сфері, відбір учасників на "Євробачення" тощо; серед позитивних – орієнтація України на демократичні зміни, вагомі природні ресурси та ментальні й поведінкові характеристики суспільства.

На думку О. Петкової, імідж України формується в умовах високотехнологічного інформаційного обміну одночасно з усіма елементами її державності. Водночас процес трансформації та інновацій у міжнародному політичному просторі для України пов'язаний з наявністю "спроб і помилок", через те й імідж держави поки що не має стійких обрисів. Імідж України, на відміну від іміджу країн із тривалим історичним досвідом суверенності, практично не має "ядра" згідно до внутрішньо структурованих соціальних стереотипів, через те й ґрунтується на інформації в зовнішньополітичному інформаційному просторі та значною мірою залежить від неї. З огляду на геополітичне становище України її імідж формується "нестандартно". Йдеться про різновекторність внутрішніх політичних прагнень і, згідно, вплив зовнішніх конфронтуючих одна з одною політичних сил, держав, блоків. На основі дослідження зроблено висновок про те, що створення іміджу України здійснюється за активної участі діючих у міждержавному політичному просторі суб'єктів – державних діячів, політиків, дипломатів, громадських та культурних діячів, а інструментарієм політичного позиціонування дозволяється вважати високі технології, що впливають на зміцнення становища України у світовому інформаційному просторі, підвищення рівня її здатності протистояти зовнішнім загрозам і викликам, збереження і вдосконалення ціннісно-моральних імперативів українського суспільства.

Питанням державного брендингу присвячена наукова робота української дослідниці Г. Шевченко "Політико-інформаційний вимір державного брендингу України" [492]. Автор вважає, що державний брендинг необхідно розглядати у двох системних вимірах: як чинник розвитку сучасної політичної культури та як інструментарій для здійснення політичної діяльності держави. Автор дослідила ідеології державного брендингу пострадянських держав на прикладі Російської Федерації, Естонської Республіки та Республіки Білорусь і з'ясувала, що особливістю державного брендингу транзитивних суспільств є асиметричність концепцій і програм та реальної політичної практики. У результаті емпіричного дослідження державного брендингу України за методикою С. Анхольта Г. Шевченко дійшла висновку, що вагомість складових державного бренда визначається: 1) національним чинником (культура та історія); 2) соціально-ціннісним чинником (ментальними характеристиками); 3) зовнішньоекономічним чинником (якістю експортованих брендів); 4) політичним чинником (ефективністю державного управління та прозорістю ухвалення рішень); 5) економічним чинником (інвестиційною та територіальною привабливістю); 6) туристичним чинником (туристичним потенціалом країни). Узгодженість думок експертів свідчить про відсутність єдиної формалізованої позиції відносно пріоритетності складових державного бренда України.

Д. Горохівський [88], котрий розглянув політичний імідж регіону, вважає, що кожен імідж охоплює не тільки природні, а й набуті властивості та може мати як керований, так і некерований характер, тобто формується стихійно під впливом різнохарактерної, випадкової інформації чи цілеспрямовано за допомогою поширення спеціально підготовленої інформації визначеними каналами і з прогнозованим ефектом. Автор слушно зазначає, що імідж регіону може бути ефективним, стійким і довговічним у через те випадку, коли він є надперсональним і прив'язується до стратегії розвитку регіону, його економічних, інвестиційних, політичних, соціальних, культурних складових. Із сукупності політичних чинників, що справлять найбільший вплив на формування іміджу інвестиційної привабливості регіону, автор виділяє такі: інвестиційна політика регіону, спрямована на підвищення загальної привабливості території; регіональні органи влади та особи, котрі персоніфікують цю владу; інформаційні ресурси та технології, що забезпечують ефективність інформаційної політики регіональної влади в ініціюванні та супроводі інвестиційних проектів та цільових програм.

Образ України в різних країнах досліджують В. Євтух, В. Саблук (у Італії), Б. Сулим (у Австрії), М. Петров (у Румунії) та ін. Також в 1999 р. вийшла цікава стаття В. Євтуха і В. Саблука "Формування іміджу України в Італії" [127]. Думка авторів особливо цінна, оскільки вони, будучи дипломатами (В. Євтух – Надзвичайний і повноважний посол України в Італійській Республіці, В. Саблук – другий секретар Посольства України в Італійській Республіці), на той момент представляли Україну в Італії. Досліджуючи джерела формування іміджу України в Італії, автори вказали ті, які ефективно працюють в інформаційному просторі: засоби масової інформації (друковані та електронні); контакти у політичній, культурній, економічній, науково-технічній, спортивній сферах; спеціалізовані інформаційно-пропагандистські заходи, які проводяться в згаданих сферах. Перевагу автори надають ЗМІ, оскільки це джерело здатне охопити найширший спектр реципієнтів. Незважаючи на те що з моменту виходу статті пройшло вже 14 років, висновки не втратили актуальності. Автори вважають, що ефективність створення позитивного іміджу України в Італії залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів, насамперед вірності України своєму європейському вибору, поліпшення соціально-економічної ситуації в країні, розвитку двосторонніх українсько-італійських відносин, інтенсифікації контактів у всіх сферах соціально-політичного і громадського життя, а також від свідомих зусиль української сторони відносно використання існуючих та ініціювання нових джерел формування свого іміджу в бажаному напрямі [127, с. 166, 175].

Б. Сулим [415] розглядав особливості динаміки іміджу України в Австрії. Автор зазначив, що упродовж тривалого часу імідж українців та України в Австрії мав суперечливий характер. Значний вплив на його розвиток справляла внутрішньо- та зовнішньополітична кон'юнктура. Важливою складовою розвитку іміджу України в Австрії є широкий політичний діалог на вищому рівні, тісні контакти поміж окремими відомствами, діяльність українсько-австрійської змішаної комісії з питань торговельно-економічного співробітництва тощо. Одним із напрямів розвитку двосторонніх відносин, а відтак ефективних засобів покращення іміджу України в Австрії, є налагодження взаємовигідних партнерських зв'язків поміж регіонами обох країн.

Процес формування іміджу України в медійному просторі сучасної Румунії досліджував М. Петров [318], котрий з'ясував, що одним із ключових компонентів теорії іміджу держави є визначення певної сукупності подій, явища чи обставин, здатних впливати на його формування. У політичній науці для розв'язання цього завдання застосовуються декілька підходів. Структурний підхід передбачає врахування особливої внутрішньої взаємодії поміж окремими ланками державної системи та розподілу функцій поміж органами влади. Міжнародний імідж держави може визначатися за допомогою предметного підходу, заснованого на використанні об'єктивних та суб'єктивних факторів.

М. Петров зазначив, що одним з основних суб'єктів самопрезентування політичного іміджу, як правило, є держава. У цьому контексті він розглянув низку суспільно-політичних явищ та подій, що впливали на розвиток європейської спільноти впродовж першої половини XX ст. Окресливши головні історичні аспекти взаємодії України та Румунії, він виділив такий фактор як пік розвитку румунської національної ідеї й намагання владних кіл Румунії втілити її у життя, що зводилось до об'єднання всіх "румунських" земель у єдине ціле. Іншим вагомим чинником, що згодом вплинув на українсько-румунські відносини, були події Першої та Другої світових воєн, а також різні міжнародні договори, що були їх результатом і сприяли виникненню територіальних суперечностей поміж державами. Дослідник виявив закономірність у тенденціях формування образу Української держави, яка полягає в через те, що інформація відносно України, як правило, з'являється: з нагоди національних свят Румунії; у зв'язку з проведенням політичних заходів в Україні, зокрема пов'язаних з двосторонніми відносинами, а також парламентських та президентських виборів; напередодні (та під час) візитів і зустрічей представників політичного істеблішменту обох країн з вирішення всього спектру неврегульованих питань тощо [318].

Роль інформаційно-комунікаційних технологій у формуванні зовнішньополітичного іміджу держави досліджували В. Терещук, М. Бабак, А. Таїров та ін. В. Терещук у дисертації "Електронні паблік рілейшнз як засіб формування зовнішньополітичного іміджу держави" [420] зазначав, що останній етап розвитку паблік рілейшнз характеризується широким використанням у PR-діяльності сучасних інформаційно-комунікаційних технологій мережі Інтернет. Даний напрям PR-діяльності отримав назву "електронні паблік рілейшнз". Інструментарій електронних PR містить цілу низку ефективних засобів комунікацій із громадськістю, комплексне використання яких може стати дієвим, економічно вигідним та, враховуючи стрімкий розвиток мережі Інтернет, дедалі перспективнішим інструментом формування та підтримки зовнішньополітичного іміджу держави. Автор доходить висновку, що ядром державних іміджевих комунікацій у мережі Інтернет є веб-сайти зовнішньополітичних відомств, а також спеціальні іміджеві портали. За винятком того, для формування зовнішньополітичного іміджу держави використовують веб-сайти дипломатичних представництв, а також спеціальні електронні видання.

Дисертаційна робота М. Бабак присвячена використанню комунікаційних методів створення політичного іміджу в засобах масової інформації [20]. У її праці запропоновано класифікацію комунікаційних методів побудови політичного іміджу в ЗМІ, що ґрунтується на групуванні за спільними ознаками. На першому рівні комунікаційні методи класифіковано: за напрямом впливу (іміджеві та методи паблік рілейшнз); за способом сприйняття органами чуття (візуальні, вербальні); за кольорами використання методів ("білі", "сірі", "чорні"); за методом впливу (маніпулятивні та прості); за каналами засобів масової комунікації (пресові, телевізійні, радіотрансляційні, Інтернет). Другий рівень комунікаційних методів: вербальні комунікаційні методи, візуальні (зображальні) комунікаційні методи, текстуально-лінгвографічні комунікаційні методи, маніпулятивні комунікаційні методи.

Інформаційному забезпеченню органів державної влади присвячено дисертаційне дослідження А. Таїрова [418]. Він вважає, що інформаційне забезпечення органів державної влади – це система концепцій, методів і засобів, призначених для забезпечення користувачів інформацією. Користувачами інформації є будь-які суб'єкти, які звертаються до засобів інформаційного забезпечення за отриманням необхідної їм фактографічної, документальної, аналітичної та іншої інформації і користуються нею. Загальновизнаними засобами інформаційного забезпечення є інформаційні системи різних класів і видів, кошти телерадіокомпаній, масової інформації, що охоплюють, як правило, інформаційні ресурси, організаційне, функціональне, програмне, технічне, технологічне, правове, кадрове та фінансове забезпечення. Ефективність організації інформаційного забезпечення органів державної влади, на думку А. Таїрова, залежить від компетентності кадрів, що працюють у цих структурах.

Аналіз ступеня розробленості проблеми показав, що є певна кількість досліджень, присвячених різним аспектам формування іміджу держави. Водночас відсутні дослідження іміджу держави як чинника інформаційно-комунікаційного забезпечення політичної модернізації, що є актуальним для вивчення динаміки розвитку та механізмів формування і трансформації іміджу України. А таким чином, питання про поліпшення іміджу Української держави залишається відкритим.

← Предыдущая страница | Следующая страница →