Поделиться Поделиться

Світ наприкінці XX - на початку XXI ст.: нові тенденції розвитку

В останні десятиліття XX ст. людство утверджувалось усвідомленням тої істини, що зброя - не найпереконливіший аргумент, а війна не найкращий засіб вирішення гострих проблем. Через те визначальним у взаєминах більшості держав та народів був примат права над силою, проте повністю уникнути збройних конфліктів не вдалося.

Зміни в загальній міжнародній геополітичній ситуації прискорили докорінні перетворення країн соціалістичного табору. 1989-1990 році. - час народних антитоталітарних демократичних революцій, що охопили країни Центральної та Південно-Східної Європи, об'єднання Німеччини, краху СРСР, відходу в небуття соціалістичної системи тощо. Дані процеси зумовили нову політичну ситуацію в Європі та світі. Надбанням історії стали "холодна війна" і біполяризація світу. Водночас постала не менш складна проблема - інтеграція постсоціалістичних країн у світове господарство і в міжнародні (насамперед європейські) структури.

Демократизація суспільства послабила СРСР і в грудні 1991 р. він припинив своє існування. 24 серпня 1991 р, на карті світу з'явилася нова держава - Україна. Міждержавне утворення ~~ СНД поступово перетворився на доволі аморфний союз колишніх радянських соціалістичних республік. На пострадянському просторі в зазначені роки відбувається трансформація суспільно-політичних та економічних пріоритетів, зорієнтованих на розвинений Захід чи на мусульманський Схід, зі збереженням економічної залежності від Росії.

Характерною ознакою рубежу XX та початку XXI ст. є подальше поглиблення процесу глобалізації сучасного світу, процес західноєвропейської, північноамериканської та східноазійської економічної інтеграції. Створюються чи перебувають у стадії становлення суспільно-політичні принципи та форми міждержавної інтеграції, зросли значення та вплив у вирішенні конфліктних ситуацій міжнародних наддержавних об'єднань (ООН, ОБСЄ, ЄС та ін.).

Останні роки біполярного світу. Крах системи соціалізму

Із середини 80-х років настає час останнього загострення біполярного світу.

Капіталістичний світ тримався США та НАТО, а соціалістичні країни та СРСР продовжували зміцнювати ОВД та озброювати просоціалістичні режими в Азії та Африці. Проте основним принципом відносин поміж ворогуючими сторонами було взаємне ядерне стримування з одночасним залякуванням противника новими видами зброї.

Під кінець 80-х це протистояння досягає критично-загрозливого стану. В Європі розміщується найновіша зброя: СРСР розміщує ракети СС-20, вводить війська в Афганістан, підтримує форсований розвиток військових програм для країн "третього світу"; США розміщують "Першинг-2" та починають розробку нового виду озброєнь (проект "зоряні війни"), вводять ембарго на поставки в СРСР та країни соцтабору новітніх технологій (насамперед комп'ютерної техніки), зерна та іншого продовольства. Посилюється антирадянська кампанія в засобах масової інформації західних країн. Одночасно і в СРСР, і в країнах соціалістичної співдружності проводиться кампанія масових протестів проти "головного ворога людства" - США та НАТО.

Така політика готувала ґрунт для нового витка гонки озброєнь, примушувала парламенти країн щоразу збільшувати військову частку в бюджетах практично всіх країн світу: відомо, що США витрачали в дані роки в середньому 5-5,5 %, держбюджету, найбідніший африканський регіон - до 3, а СРСР - до 13 %. Така значна частка витрат СРСР пояснюється тим, що він фактично фінансував озброєння ОВД та більшості просоціалістинних режимів країн "третього світу".

США та їх союзники по НАТО у свою чергу виробили "нову глобальну стратегію" міжнародних відносин, спрямованих на запобігання небажаним для Заходу політичним змінам у країнах "третього світу". Вона була випробувана на практиці під час подій у Гренаді в 1983 р. і Панамі в 1989 р. тощо.

Таким чином, обидві сторони активно використовували біполярність, яка передбачала політичне й воєнне втручання у внутрішні справи незалежних держав під гаслами "підтримки демократії" чи "боротьби народу із соціальним гнобленням". Через те характерною ознакою даної доби були зменшення європейських конфліктів і поява безлічі "гарячих точок" в інших регіонах, які виникали на базі етнічних, релігійних, соціальних суперечностей.

Із середини 80-х років у СРСР дедалі очевиднішою ставала потреба докорінних змін у суспільній організації.

Не викликало сумніву й те, що старе партійне керівництво не здатне очолити дані радикальні зміни. Це і визначило обрання в 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС наймолодшого члена Політбюро ЦК М. Горбачова. Новий лідер проголосив курс на прискорення суспільно-політичного розвитку, перебудову життя країни. Два слова - "прискорення" та "перебудова" стали магічними в СРСР і породили надії на швидкі й радикальні зміни.

Новий курс не мав спочатку відвертих противників, ніхто не піддавав сумніву можливостей соціалістичного ладу. До старої системи влади, теоретично доволі чіткої і злагодженої, виробленої всім попереднім досвідом, - Верховна рада, Кабінет міністрів, судова влада та ін., додались нові інституції - президентська влада з розгалуженою мережею бюрократичних установ, З'їзд народних депутатів СРСР та ін. Це значно розширило величезну армію корумпованого чиновництва, посилило тягар на бюджет держави і викликало невдоволення суспільства. Антидемократичним був і запропонований М. Горбачовим принцип поєднання в одних руках посад партійного і державного керівництва, що посилило політичне протистояння в суспільстві.

На фоні активного політичного життя і значних досягнень демократії завжди помітнішою ставала відсталість СРСР в економіці, значно погіршилось життя радянських людей. Спроби реформувати економіку простим адмініструванням, без розв'язання проблем власності на засоби виробництва тільки погіршили ситуацію. Зростаючі труднощі підштовхнули Кремль до пошуків порятунку за кордоном. В обмін на кредити для агонізуючої економіки відбувається відступ СРСР по всіх напрямках зовнішньополітичної діяльності. У 1986 р. було відновлено діалог зі США, котрий завершився домовленістю відносно обмеження ядерної зброї (ракети малої і середньої дальності (РСМД)) та стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Обопільні дії сприяли врегулюванню локальних конфліктів в Африці та Азії. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років СРСР виводить свої війська з країн соціалістичної співдружності.

У 1990-1991 році. усі союзні республіки СРСР прийняли Декларації про державний суверенітет. 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет Верховна Рада України. В усіх республіках СРСР національно-патріотичні сили потіснили комуністів від керма влади. Невдала спроба прибічників доперебудовних порядків здійснити державний переворот прискорила розпад СРСР. Через те в грудні 1991 р. СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив своє існування.

З 15 суб'єктів СРСР 11 увійшли до складу Співдружності Незалежних Держав (СНД) - Грузія, Латвія, Литва та Естонія відмовилися. (Пізніше Грузія приєдналась до Співдружності, а в 2008 р. вийшла знову.) Усі держави СНД уклали поміж собою також й двосторонні угоди про дружбу і співробітництво. За винятком того, кожна з них розширює свої міжнародні зв'язки.

Країни Середньої Азії та Кавказу налагоджують контакти з мусульманським світом, Молдова тяжіє до Румунії, Білорусь і Казахстан орієнтуються на Росію. У грудні 1996 р. Росія та Білорусь уклали Договір про створення СВР - Союзу Вільних Республік, котрий остаточно було оформлено в 1999 р. Колишні країни радянського блоку намагалися вийти зі сфери впливу Росії шляхом поступової інтеграції в ЄС та НАТО..

24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила державну незалежність України.

Колишня УРСР дістала назву "Україна", що відповідає історичній традиції. Головні засади існування і діяльності України визначено Декларацією про державний суверенітет 1990 р. та Конституцією 1996 р.

Наша держава посідає почесне місце серед країн світу. її визнали практично всі провідні держави, з багатьма з них установлено дипломатичні відносини, вона представлена в 47 міжнародних та міжурядових організаціях. Ставши суб'єктом міжнародного права, Україна здійснює активну зовнішню політику, В суспільній думці нашої держави зафіксовано певну рівновагу європейського і євразійського компонентів, проте головним торговим партнером України завжди ж залишаються країни СНД. Як одна з держав Європейського континенту вона активно співробітничає з ЄС та різноманітними загальноєвропейськими організаціями і форумами.

Після підписання в 1992 р. Гельсінського заключного акта Україну прийнято до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Організації безпеки та співробітництва в Європі. Вона була однією з перших країн світу, яка добровільно відмовилася від статусу ядерної держави. На жаль, мало позитивного принесло балансування керівництва держави поміж Європою, Росією і США у визначенні стратегічного партнера України.

Водночас перед Україною постала низка складних проблем внутрішнього життя. Прийнявши статус соціальної держави, на тлі глибокої економічної кризи і різкого падіння життєвого рівня абсолютної більшості населення, за всі роки незалежності не створено дієвої системи соціального захисту. Швидкими темпами зростає різниця поміж прибутками вузького кола надбагатих та іншого населення. Продовжується поляризація суспільно-політичного і громадського життя на фоні різкого скорочення тривалості життя і чисельності населення. Сумним наслідком минулого є збереження величезної бюрократичної державної системи, поповнюється армія держчиновників, що відштовхує потенційних економічних партнерів України та підсилює соціальну напруженість у суспільстві.

На початку 90-х років соціалістична інтеграція в рамках РЕВ остаточно вичерпала свої можливості.

Намагання здійснити радикальні реформи зазнали краху, а часткове реформування соціалістичної моделі й у СРСР, і в країнах співдружності (Міжнародний банк економічного співробітництва, Комплексна програма співробітництва та розвитку країн РЕВ на базі інтеграції та ін.) суттєвих результатів не дали. Через те переважаючою формою економічних зв'язків залишалася торгівля. її відмітною рисою було те, що Радянський Союз постачав країнам-сателітам енергоресурси та сировину, причому за цінами, значно нижчими від світових, а до нього експортувалися промислові вироби, насамперед товари широкого вжитку, які були неконкурентоспроможні на Заході. З економічного боку таке "співробітництво" було явно невигідним для СРСР, проте його керівництво роками приймало рішення не економічної, а політичної доцільності. Це сковувало ініціативу господарчих суб'єктів, не давало змоги адекватно реагувати на нові тенденції та явища світового економічного й політичного поступу. Особливо наочно дані процеси поглибилися в другій половині 80-х - на початку 90-х років. Через те в 1991 р. на 46-му засіданні РЕВ у Будапешті було прийнято рішення про припинення діяльності РЕВ.

Демократичні революції у Центрально-Східній Європі стали найвизначнішими подіями другої половини XX ст.

Революції розгорталися практично одночасно - у другій половині 1989 р. Це пояснюється, по-перше, зрілістю передумов та високим ступенем соціальної напруженості в цих країнах, а по-друге, усвідомленням того, що СРСР не зможе надати допомоги консервативним силам, які будуть протидіяти демократичним процесам. Саме друга обставина стала визначальною для початку радикальних перетворень.

Своєрідним детонатором на цьому напрямку були події у Польщі. Тут у ході боротьби трудящих за свої права також в 70-ті роки зародились принципово нові робітничі організації, які потім відіграли провідну роль у становленні незалежної профспілки "Солідарність" на чолі з Л. Валенсою. Це "Комітет захисту робітників", котрий згодом було перейменовано на "Комітет громадського самозахисту", "Рух молоді Польщі", "Конфедерація незалежності Польщі" та ряд громадських організацій.

Економічні відносини із Заходом, діяльність "Солідарності", посилення молодіжного руху примусили керівництво Польщі провести демократичні вибори органів влади в 1989 р. та започаткувати зміни в суспільно-політичному житті держави.

Прояви наростаючої кризи спостерігались і в інших країнах соцтабору. Проте до середини 80-х років тут також зберігались певні економічні резерви, щоби підтримувати життєвий рівень населення, а правлячі режими маля можливість тримати ситуацію під контролем, інколи застосовуючи навіть силу.

На початку 1988 р. розпочались демократичні перетворення в Угорщині. Конференція комуністів, критично оцінивши діяльність партії та уряду, визнала наявність гострої кризи та необхідність реформ. Однак реальний хід подій випередив намічені заходи. У країні створилась багатопартійна система. Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП) заявила про саморозпуск і створення натомість Угорської соціалістичної партії (УСП). Проте найбільш впливовою силою стали опозиційні Угорський демократичний форум (УДФ), Союз вільних демократів (СВД) та ін.

На основі політичних угод в Угорщині відбулись вільні, на багатопартійній основі вибори до парламенту, в яких відчутну перемогу здобув Демократичний форум. У наступні роки йшов процес формування ринкової економіки, трансформації політичної структури держави, демократизації суспільства.

Наприкінці 80-х років у деяких країнах Європи відбулась хвиля "оксамитових революцій", які знищили монополію правлячих компартійних режимів.

У більшості країн революційні події, незважаючи на їх масові масштаби та бурхливий характер, відбулися в цивілізованих формах, без будь-яких випадків насильства (НДР, Чехословаччина, Болгарія, Албанія та ін.). У Румунії - в результаті збройного повстання і фізичного знищення М. Чаушеску та його дружини. Незважаючи на радикальні зміни в сусідніх країнах, уряд Чаушеску проігнорував прагнення румунського народу до демократії. У грудні 1989 р. спалахнуло народне повстання, яке за тиждень зруйнувало, здавалось, непохитний режим.

Під тиском громадської думки, особливо студентської МОЛОДІ, яка була рушійною силою "оксамитових революцій", керівництво цих держав змушене було піти у відставку.

У Чехословаччині оновлене керівництво КПЧ почало безрезультатні переговори з опозицією, представленою Громадським форумом, котрий перебував в антикомуністичній опозиції. Через деякий час, остаточно втративши залишки прихильників, КПЧ змушена була зректися влади. У ЧСФР почалися кардинальні зміни, символом яких став перший президент республіки В. Гавел. Однією з найважливіших змін стала ліквідація ЧСФР як держави. 1 січня 1993 р. на карті Європи з'явились дві держави - Чехія і Словаччина.

Особливою гостротою і безкомпромісністю характеризуються події в НДР. Керівництво НДР із підозрою і засудженням зустріло перебудовчий курс М. Горбачова, розуміючи, які наслідки це матиме для правлячої Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Те, що багатотисячні демонстрації і мітинги, які викликали падіння керівництва на чолі з Е. Хонеккером, мали місце в жовтні, дало підставу деяким політологам назвати цю революцію Жовтневою. У НДР жовтень 1989 р. став часом підведення риски під цілим періодом історії.

У жовтні 1989 р. берлінці зруйнували ненависний їм символ - бетонний мур, котрий розділяв німецьку націю. В жовтні 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини, яке по суті стало приєднанням НДР до могутнішої в економічному й політичному відношеннях ФРН.

Позиція Заходу і СРСР відносно об'єднання Німеччини спочатку була більш ніж стриманою, адже світ добре пам'ятав, що саме Німеччина стала детонатором двох світових воєн XX ст. Об'єктивно об'єднана Німеччина посилювала НАТО й ослаблювала позиції також діючого тоді ОВД. Багато що в цій ситуації залежало від СРСР. Та внутрішні реалії Радянського Союзу, виважена політика М. Горбачова стосовно "німецького питання" дали змогу провести серію зустрічей за формулою "4 + 2" (4 держави-переможниці - СРСР, США, Великобританія і Франція, а також НДР та ФРН), після яких об'єднання Німеччини стало справою часу. З жовтня 1990 р. НДР перестала існувати, не доживши 4 днів до свого 41-річчя.

Ця подія має епохальне значення не тільки для громадян ФРН, а й для світової історії. Вперше об'єднання такої держави, як Німеччина, проходило без воєн, без "бісмарківського заліза і крові". Вперше європейська держава народилась у результаті згоди європейських держав, США та Канади, Ця подія остаточно підвела риску під підсумками Другої світової війни.

Драматично розвивались події в Югославії, де пошук шляхів виходу із кризи розпочався раніше, ніж в інших соціалістичних країнах. Югославська федерація (СФРЮ) була спадкоємицею довоєнної Югославії, в якій опинились народи одного слов'янського кореня, проте різні за рівнем економічного, культурного розвитку та віросповідання. Провідне місце у федерації належало сербам, найближчими союзниками яких за всіх часів існування федерації були чорногорці, що мають із ними тісну історію та спільну релігію.

Події, що безпосередньо поклали початок реорганізації політичної системи в Югославії, почалися в жовтні 1989 р. масовими страйками в автономному краї Воєводина зі столицею в м. Новий Сад. Неможливість уряду виконати вимоги страйкуючих привела до відставки керівництва краю. В Сербії та Чорногорії проходили мітинги солідарності з сербами й чорногорцями Косово. У відповідь протест висловили албанці Косово.

У всіх республіках СФРЮ утворились опозиційні Союзу комуністів Югославії (СКЮ) партії, течії, рухи, створювались національні коаліції. СКЮ поступово втрачав свої позиції і в другій половині 1990 р. партія розпадається на ряд окремих республіканських організацій, які розпочала свою подальшу самостійну політику, звільнившись від комуністичної спрямованості та змінивши назву.

Найбільш розвинені частини Югославії - Словенія і Хорватія, які завжди тяжіли до Заходу і де були найвпливовіші антикомуністичні сили, в листопаді - грудні 1990 р. прийняли нові конституції своїх республік, в яких було підкреслено право виходу з федерації, чим вони і скористались у червні 1991 р. У відповідь Белград спробував застосувати силу, проте лідери Словенії та Хорватії Мілан Кучан і Франьо Туджман закликали свої народи до зброї. Словенії вдалося запобігти розширенню конфлікту, а в Хорватії він перетворився на міжетнічну війну.

Серби, що проживали в Хорватії, створили автономне утворення Сербська Країна, яка 28 лютого 1991 р. прийняла рішення про відокремлення від Хорватії та приєднання до СФРЮ. Результатом такого рішення стало жорстке протистояння поміж сербами і хорватами. Бойові дії не припинило навіть втручання світового співтовариства та введення військ ООН. Хорватським збройним силам удалось потіснити сербів і вийти на адміністративний кордон Хорватії в межах СФРЮ. 150 тис. хорватських сербів змушені були емігрувати до Боснії.

У центрі міжнаціонального протистояння Югославії стоїть "сербське питання". Коли утворювалася СФРЮ, значні райони, населені сербами (майже 2 млн осіб), опинились у складі інших республік. Тільки в Хорватії їх налічувалось понад 600 тис. Натомість у самій Сербії проживала значна частина албанців-мусульман, було створено албанський округ Косово. Коли республіки Хорватія, Боснія і Герцеговина та ін. почали впроваджувати державний суверенітет, а потім і державну незалежність, сербське населення в них почало вимагати, щоби сербські території республік, де вони проживають компактно і становлять більшість, залишились у складі СФРЮ.

Сербське керівництво проводило доволі жорстку просербську політику, налаштувавши проти себе значну частину албанського населення, яке у свою чергу вимагало розширення прав автономії. Починаючи з листопада 1988 р. Косово охопили заворушення, які згодом переросли в затяте збройне протистояння. Знову світове співтовариство змушене було ввести війська для "розведення" протидіючих сторін, а коли й це не подіяло, то вперше після Другої світової війни було застосовано бомбардування Югославії авіацією НАТО під егідою ООН. Полум'я війни було притушено в 1999 p., проте проблему остаточно так і не було вирішено.

У складній ситуації представники Сербії і Чорногорії в лютому 1992 р. прийняли принципове рішення залишитись у складі єдиної федеративної держави. У квітні 1992 р. на уламках СФРЮ було створено нову державу - Союзну Республіку Югославію (СРЮ) у складі Сербії та Чорногорії. її також називають "Малою Югославією". Усі інші колишні республіки стали незалежними державами й були визнані європейським і міжнародним співтовариством. У 2006 р., після референдуму в Чорногорії, федерація Сербії та Чорногорії припинила існування.

Після створення СРЮ виникає проблема боснійських сербів, які після проголошення Боснією і Герцеговиною незалежності, проголосили створення так званої Республіки Сербської. Боснійські хорвати за підтримки Хорватії проголошують Хорватську державу Герцег-Боснія. Боснійські мусульмани, яких активно підтримали мусульманські держави, відстоювали ідею єдиної неподільної Боснії і Герцеговини. Боснійський конфлікт супроводжувався жорстокими сутичками поміж усіма сторонами і призвів до загибелі сотень тисяч людей, переважно мирних жителів, з'явились мільйони біженців, завдано значної шкоди народному господарству, третина населення втратила дах над головою. Воєнне протистояння припинилося за допомогою військ ООН лише в 1996 р., проте напруженість і ворожість поміж етнічними групами зберігалась.

У Сербії після відокремлення Чорногорії найгострішою проблемою стала косовська. За Конституцією Сербії (2006) Косово було проголошено невід'ємною частиною державної території. Формула Белграда - "Менше, ніж незалежність, проте більше ніж автономія" була різко відкинута косоварами, які вважали за необхідність відокремитися від Сербії і проголосити незалежність. Почалося гостре політичне й збройне протистояння, яке не зупинили навіть міжнародні миротворчі сили. У 2007 р. Косово без згоди Сербії було проголошено незалежною державою. Це рішення підтримали деякі країни ЄС, ОБСЄ та НАТО. Водночас багато держав світу (насамперед Росія) не підтримали це нове утворення. Україна приєдналася до позиції останніх.

Єдиною республікою колишньої Югославії, що здобула незалежність і уникла воєнного протистояння, була Македонія.

Події в Югославії були найкривавішими в Європі з часів Другої світової війни. Світове співтовариство (у через те числі й Україна) посилено шукає шляхів до припинення етнічного протистояння в колишній Югославії. Досягнуті представниками ООН домовленості поміж представниками конфліктуючих сторін, присутність миротворчих сил ООН не привели до остаточного вирішення проблеми.

Під кінець 90-х років демократія в постсоціалістичних країнах Європи набула певної стабільності, зміцніли державні інституції, законодавча влада, судоустрій. Разом із тим з'явилися нові тенденції політичного розвитку. Коли після падіння тоталітаризму вісь політичного життя в них різко змістилася вправо, то через декілька років майже повсюди (за винятком Чехії) посилився вплив лівоцентристських сил. Демократичні революції докорінно змінили також зовнішньополітичну орієнтацію. Коли раніше її основою була "дружба" із СРСР, то в нових умовах у центрі уваги - орієнтація на Західну Європу, на Європейський Союз та НАТО. Втративши сенс свого існування, у 1991 р. припинили діяльність ОВД та РЕВ.

Разом з тим слід зазначити, що поряд із позитивними результатами практично в кожній з цих держав спостерігалися і негативні тенденції: спад виробництва, зростання безробіття, втрата ринків збуту товарів тощо. Всі постсоціалістичні країни, за винятком загальних, мали і "національні" недоліки реформ. Передусім це були наслідки, пов'язані зі свідомою політикою, спрямованою на дезінтеграцію колишніх союзників по РЕВ та ОВД на фоні прогресуючої інтеграції Європи. Відцентрові процеси колишніх партнерів не сприяли вступу одноосібно в економічні та політичні альянси Європи та Північної Америки, а також негативно впливали на внутрішні процеси кожної окремої країни (втрати ринків збуту, взаємних капіталовкладень, промислової інтеграції тощо).

Розпад СРСР, падіння соціалістичної системи, загальна криза світового комуністичного й робітничого руху не привели до ліквідації комуністичних режимів у Китаї, на Кубі, у В'єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Монголії.

Звичайно, кожна з цих країн має свою історію, свої проблеми, у них своє бачення як ідеології, так і політики соціалізму.

Із середини 80-х років тут почали проголошуватись і впроваджуватись реформи. Особливо активно дані процеси відбуваються в Китаї, В'єтнамі, Лаосі. У Китаї було обрано більш спокійний, "китайський", варіант реформ - ринкові умови запроваджувалися зі збереженням соціалістичних основ у державі й відповідної ідеології. Зміст цих реформ полягає в через те, що надаються рівні можливості праці й податкової системи для всіх форм власності, відбувається приватизація держмайна, здійснюється політика "відкритих дверей" для іноземних інвестицій тощо.

Реформи в Китаї дали відчутні результати. Щорічний приріст ВНП тут становить 9-10 %, а у 2004 р. він сягнув 16,8 %, і це був найвищий ознака у світі за останні десятиріччя. Дохід на душу населення зріс у 2,5, а на селі - у 4 рази. Свою економічну могутність, політичну й суспільну стабільність, високий рівень культури Китай продемонстрував світу під час Олімпійських ігор 2008 р., організацію яких МОК визнав найкращою за всю історію Олімпійських ігор.

Разом з тим тут зберігається однопартійна система і, незважаючи на певну демократизацію політичного життя, доволі активно переслідується опозиція й публічно страчуються державні службовці, звинувачені в корупції та розкраданні державних коштів. Китай залишається володарем найбільшої у світі армії і гігантського військово-промислового комплексу, працюють космічні програми тощо.

У Корейській Народно-Демократичній Республіці зберігається особливий диктаторський режим. Майже півстоліття нею керував Кім Ір Сен, якого називали "великим вождем", зараз - його син Кім Чен Ір, якого титулують "дорогим керівником". Тим самим, вперше в історії запроваджено комуністичну династію зі спадковою владою, що базується на мілітаризованій економіці, примусовій праці й казарменому способі життя мільйонів. КНДР чи не єдина держава у світі, де робочий день ненормований. Більшість населення держави голодує, а величезні кошти витрачаються на армію (тут найчисленніша, за винятком Китаю, армія в регіоні), ведуться роботи зі створення ядерної зброї, здійснюється будівництво величезних промислових підприємств та громадських об'єктів. Керівництво КНДР вважає, що саме досвід їх країни підтверджує правильність обраного соціалістичного курсу, котрий вони втілюють на основі так званих "ідей чучхе" - самобутність, самостійність, специфічність, відповідність власним умовам та інтересам.

У 90-ті роки завжди більшої ваги набирали держави - члени Руху неприєднання

Зросло число членів та спостерігачів Руху. Незалежна Україна теж стала державою-спостерігачем у Русі. У 2006 р. у Гавані відбувся 14-й саміт Руху неприєднання. Прийнята на ньому Декларація наголошує на першорядних проблемах Руху - подолання розриву поміж багатою Північчю та бідним Півднем, посилення багатополярності світу, в якому Рух став одним з полюсів, припинення локальних конфліктів, захист держав - членів Руху від зовнішніх посягань, і насамперед США та ін.

Змагання СРСР і США у гонці озброєнь ослаблювало обидві держави, проте завжди ж більше постраждала економіка СРСР. Вона була повністю виснажена, стала не здатною утримувати ОВД, яка тривалий час відігравала роль "санітарного кордону" поміж Сходом і Заходом. Держави - члени ОВД теж не могли, та й не бажали, і надалі підтримувати членство в ОВД. Руйнувалася сама система соціалізму, через те потреба в подальшому існуванні ОВД відпала. В листопаді 1990 р. у Парижі держави НАТО і ОВД підписали спільну Декларацію про партнерство і співробітництво. У 1991 р. було прийнято рішення про розпуск ОВД. "Холодна війна" поміж державами завершилась, припинилась біполярність, а людство зітхнуло з полегшенням.

Розпад СРСР, а з ним РЕВ та ОВД, призвів до падіння одного з полюсів сили. В 90-х роках XX ст. заговорили про те, що світ з біполярного перетворився на однополярний. Передбачалось, що могутність США посилиться внаслідок подальшого підпорядкування їм Західної Європи та Японії, а також беззастережного визнання світового лідерства країнами, що розвиваються. Ця теза панувала в США, її поділяли деякі політики Європи та Азії. Тотожні судження переважали і в українських політичних колах.

Світовий поступ першого десятиріччя XXI ст. показав, що подібне твердження не є коректним. По-перше, розпад біполярного світу різко послабив "внутрішню дисципліну" Заходу, а це швидко призвело до утворення окремих могутніх сил: ЄС, НАФТА тощо. По-друге, ліквідація протистояння та закінчення "холодної війни" підсилила свободу розвитку й поведінки окремих держав. Так, Мексика за індексом людського розвитку наблизилась до провідних країн світу. У промисловості Бразилії бурхливо розвиваються космічна, літакобудівна, автомобілебудівна галузі, виробництво військової техніки. Укладені нею угоди про співпрацю з Росією у 2008 р. в цих напрямах також більше підсилюють її вплив у світі та дають можливість проводити власну, незалежну від США політику. Здобутки Індії, Пакистану, Північної Кореї та Ірану в галузі ядерного озброєння також різко зменшили вплив США в цих регіонах. По-третє, регіоналізація світової економіки та випереджальні темпи розвитку провідних країн Європи, Японії, Китаю, "азійських тигрів" значно послабили вплив США на світову економіку й політику. Той факт, що світова фінансова й економічна криза розпочалася саме в США, говорить сам за себе.

Слід констатувати, що світ зараз став багатополюсним, тобто в ньому співіснують держави з різним рівнем економічного, суспільно-політичного розвитку, що мають різні можливості та матеріальні ресурси для подальшого поступу. Сучасний світ доволі чітко й небезпечно розділяється на дві частини - зони миру, матеріального достатку й демократії (країни Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія та Нова Зеландія) та зони пошуків моделі розвитку, бідності, воєн, суспільної й політичної нестабільності. Більшість людей (до 85 %) живуть у другій частині земної кулі. До них відносять, на превеликий жаль, і всі пострадянські республіки.

Сучасні міждержавні взаємини перебувають у стані переходу від конфронтації і протистояння, які базувалися на ядерному стримуванні, до рівноправного партнерства в ім'я миру.

Не тільки деякі політики, а й значна частина суспільства по "обидві сторони барикад" виявляють недовір'я до можливостей такого партнерства. Особливу вагу в цьому процесі мала набрати ООН, та, всупереч очікуванням, вона не стала центром нової системи, оскільки не має й по сьогодні дієвого механізму контролю виконання прийнятих нею рішень. З 90-х років XX ст. у термінології ООН з'явилися і завжди частіше діють нові поняття - "примус до миру", "гуманітарні операції", правомірність яких обґрунтовується статтею 42 Статуту ООН.

Перед США відкрилась перспектива в 90-ті роки створити монополярну систему жорсткого контролю міжнародної ситуації. США домінували в ООН, у врегулюванні локальних конфліктів у Кувейті, Боснії, Сербії, на Близькому Сході, здійснювали тиск на уряди тих країн, чия політика не влаштовувала американську адміністрацію (бомбардування Іраку, санкції проти Ірану, Лівії, Куби, КНДР тощо). Тяжіння США до монополярного світу викликало певне занепокоєння провідних держав, насамперед європейських, які прискорили процеси західноєвропейської інтеграції: було завершено створення економічного і валютного союзу, затверджено спільну оборонну політику в галузі безпеки тощо.

Події 11 вересня 2001 р. підштовхнули новий "хрестовий похід проти зла". До претензії на мессіанство і гегемонію додалися жага помсти і рішучість гарантувати США безпеку, яка виявилась такою вразливою. У "Стратегії національної безпеки США", опублікованої у 2002 р., записано: "Ми будемо захищати Сполучені Штати у самій країні і закордоном, виявляючи і знищуючи небезпеку також до того, як вона досягне наших кордонів.., а в разі потреби США будуть діяти превентивно"1.

Тяжіння США до монополярного світу суперечить сучасним настроям Росії, Китаю, Японії та й Західної Європи теж. Війна США в Іраку та її наслідки посилили протидію США з боку арабського світу. США зберігають статус наймогутнішої держави світу. Водночас у середині країни різко погіршився економічний стан, посилилися антивоєнні настрої, поглибилися проблеми в соціальній сфері тощо. Війна в Ірані та криза 2008 р. різко зменшили шанси прихильників "світової гегемонії" й посилили позиції демократів, що привело до перемоги на президентських виборах 2008 р. демократа Б. Обами.

Росія як спадкоємиця СРСР, економічний та військовий потенціал якої у зв'язку з низкою непродуманих рішень на початку реформ та етнічними конфліктами значно скоротився, відчувала не тільки моральне пригнічення через втрату статусу наддержави, а й здійснювала рішучі кроки, спрямовані на відновлення свого світового впливу. Вона різко виступила проти розширення НАТО за рахунок східноєвропейських держав, прагнучи водночас перетворити євразійський простір на зону особливих російських інтересів. До цього слід додати жорстку позицію Росії в чеченських подіях, в Абхазії, Південній Осетії.

США та європейські держави НАТО проігнорували даний виклик, до НАТО було прийнято Чехію, Польщу, Угорщину, а на черзі до вступу також ряд постсоціалістичних держав. Разом із тим повністю ігнорувати Росію як провідну ядерну країну світу НАТО та США не можуть. Як крок до розв'язання даної проблеми Північноатлантичний союз у 1994 р. та США запропонували східноєвропейським країнам програму "Партнерство заради тиру", в рамках якої активно співпрацюють провідні країни Європи та світу, в через те числі й Росія. У квітні 1995 р. до даної програми приєдналась Україна, а в травні 1997 р. Росія підписала з НАТО договір, в якому, погоджуючись із прийняттям в організацію нових членів, зафіксувала за собою право на участь у прийнятті натовських рішень. Натомість НАТО зобов'язалася не розміщувати на Сході Європи ядерну зброю.

У 90-ті роки Росія особливу увагу почала приділяти поглибленню інтеграційних процесів на території колишнього СРСР, налагодженню відносин із "ближнім зарубіжжям" та країнами Азії і Близького Сходу. Невдоволення лідерством США у світовому просторі підштовхнуло Росію і Китай до поглибленого партнерства. В 1999 році поміж ними було укладено угоду про дружбу та партнерство. Як основу їх зовнішньополітичного мислення та практичної поведінки було обрано концепцію багатополюсності світу.

З Росією в цьому питанні виявили солідарність деякі азійські країни. У 2001 р. в Шанхаї (Китай) було утворено Шанхайську організацію співробітництва (ШОС) у складі Росії, Китаю, Киргизії, Казахстану, Таджикистану, Узбекистану. Статус спостерігача в ній отримали кілька азійських країн. СІНА, незважаючи на активні зусилля, не отримали статусу спостерігача. У 2005 р. Росія і Китай підписали спільну "Декларацію про світовий порядок у XXI ст.", чим дали зрозуміти, що будуть активно впливати на міжнародну політику.

Таким чином, Росія поступово стала активним членом світового поступу. Без її згоди також відбуваються різкі зміни (згадаймо Косово), та вона стала вже впливовим і беззаперечним членом світової "вісімки".

На рубежі XX і XXI століть склався новий тип міждержавних відносин, в основі якого лежать інтеграційні процеси - глобалізація.

Глобалізація - це процес збільшення взаємозалежності країн в економічній, соціальній, культурній, військовій, екологічній та іншій сферах. Після розпаду біполярної системи даний процес набув всесвітнього характеру. Бра глобалізації у відносинах держав стала заміняти еру "холодної війни". Проте це також не означає, що зникають міжнародні й міждержавні суперечності, оскільки у світі існують і також довго будуть існувати держави з різним рівнем соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, із різними ідеологією, релігією, менталітетом.

Поглиблення інтеграційних процесів характерне також для країн Європи, Північної і Латинської Америки, Азії. Наприкінці XX ст. оформились три найбільш впливові економічні простори, куди входять географічно близькі держави.

Провідне місце в сучасному світі належить європейській інтеграції, яка здійснюється на основі міжурядових угод зі створенням наднаціональних органів влади. Згадаємо: 1948 р. - створення Оборонної організації Західного союзу; в 1967 р. - оформлення ЄЕС - Європейського Економічного Співтовариства, згодом поява Європарламенту. Важливий крок до об'єднаної Європи було зроблено в 1991 р., коли в м. Маастрихті було укладено угоду про валютно-економічний союз; у 1992 р. - 15 країн Західної Європи уклали Договір про Європейський Союз (ЄС). З січня 1999 р. в Європі в обігу спільна валюта - євро. У 1994 р. НБСЄ перетворилась на постійно діючу Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), яка е провідною політико-правовою організацією не тільки Європи, а й всього світу.

Європейський Союз - назва міждержавного об'єднання, яке поєднує в собі риси міжнародної організації та федеративної держави. Ядром є держави-засновниці. В травні 2004 р. членами ЄС юридично стали 10 країн Східної Європи. У 2006 р. вперше в історії ЄС з'явились ознаки уповільнення економічного розвитку, спричиненого здебільшого прийняттям нових членів. Проте завжди-таки ЄС у 2007 р. прийняв до своєї спільноти також Болгарію та Румунію, а на черзі - декілька країн Південної Європи.

Незважаючи на наявність в ЄС гострих питань (спад економіки, проблеми з енергозабезпеченням, демографічна, соціальна проблеми тощо), Євросоюз активно підтримує економічний і соціальний розвиток країн, що розвиваються. На початку XXI ст. ЄС забезпечував близько 60-70 % усієї допомоги, що надається відстаючим регіонам. Активно співробітничає ЄС і з нашою державою.

На Північноамериканському континенті після підписання угод поміж США, Канадою, Мексикою (1988, 1991 році.) активно формується північноамериканський світовий економічний центр.

Аналогічна тенденція діє і в Південно-Східній Азії, де у 1989 р. створено Азійсько-Тихоокеанську економічну раду, на основі якої йдуть процеси створення єдиної економічної зони, якому складуть Японія, Таїланд, Сінгапур, Малайзія, Філіппіни, Гонконг, Тайвань, Республіка Корея, Китай, В'єтнам, Індія.

Центром кожної групи стають держави з найбільш розвиненим економічним потенціалом.

На межі XX та XXI ст. посилили вплив на світові процеси країни Латинської Америки. За значних здобутків в економіці, наявності величезних енергоресурсів тощо тут зберігається різке соціальне розшарування, більшість населення живе на межі чи за межею бідності. Це сприяє посиленню ідей соціальної рівності, комуністичної ідеології. Коли "старий світ" на межі століть заговорив про зникнення назавжди ідей соціалізму, в Чилі, Перу, Бразилії, Нікарагуа, Колумбії, Венесуелі та ін., навпаки, до влади прийшли політики з лівими та ліворадикальними поглядами. Украй небезпечною тенденцією тут залишається діяльність лівих екстремістів. У Мексиці це - Сапатистська та Революційна армії національного визволення; у Колумбії - збройні загони партизан - комуністів і маоїстів, що нараховують десятки тисяч бійців з літаками та малим флотом; у Бразилії - "червоні команди визволення"; у Гватемалі - Партизанська армія бідноти та ін. Країни Латинської Америки також стали центром сучасного антиглобалізму.

Біполярність часів "холодної війни" із розпадом одного з полюсів змінюється на реальну багатополюсність. При цьому у світі також зберігається потенціал як для поляризації сил, так і для внутрішніх конфліктів національного, етнічного і релігійного характеру. Неможливість врегулювати дані конфлікти (Близький Схід, Югославія, Чечня, Камбоджа) традиційними політичними і навіть воєнними засобами є новою реалією сучасного світу.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. головного значення у світі набуває загострення у відносинах поміж розвинутими країнами, де панують право і матеріальний добробут, та країнами "третього світу" з їх економічними й екологічними кризами, фінансовою, політичною нестабільністю, до яких додаються релігійний екстремізм, наркобізнес та тероризм. Спроба Заходу відокремитися кордонами, миротворчими загонами ООН, гуманітарною допомогою, звернення до "малої безпеки" (питань бідності, еміграційних квот, нових моделей економічного співробітництва тощо) наслідків не мала.

Події 11 вересня 2001 р. в США - безпрецедентний за масштабами руйнувань та жертв терористичний акт. Він став вододілом поміж цілими епохами в історії міжнародних відносин. Стало очевидним, що однією з найнебезпечніших проблем сучасного світу є міжнародний тероризм, котрий поступово трансформується з національного чи регіонального до світового рівня. Він наднаціональний, не має кордонів, є жорстоким та "впливовим" тиском на розвинені країни. Навіть наддержава - США, із її економічним та військовим потенціалом, виявилась непідготовленою до цього. Жорстка відповідь США та їх союзників терористам в Афганістані, Ірані покінчити з тероризмом не змогла. Бомбардуваннями не вирішити проблем бідності, безробіття, етнічного протистояння, відсутності більш-менш реальної перспективи економічного поступу тощо. Від війни страждають мільйони мирних людей, що у свою чергу тільки посилює невдоволення мас, не вирішує, а заганяє в глухий кут проблеми.

Таким чином, останні десятиріччя XX спи та початок XXI ст. увійшло у світову історію як час загострення біполярного світу, посилення конфронтації поміж СРСР і США, новим витком гонки озброєнь та виникнення численних регіональних воєнних конфліктів. Разом із тим, людство почало усвідомлювати, що така політика - це шлях до ядерної війни, до світової катастрофи. Через те дані роки - це роки пошуку нових міждержавних відносин, краху політики "холодної війни", ліквідації біполярної системи, прискорення міжнародної та міждержавної інтеграції, утворення багатополюсного світу.

В умовах посилення глобалізації поряд з традиційним світом міждержавних відносин виник новий поліцентричний світ, що характеризується хаотичністю і непередбачуваністю. Напруженість чи конфлікт в окремих країнах чи континентах впливають на ситуацію в інших регіонах. Усі держави незалежно від свого статусу долучаються до справ усього світового співтовариства, вирішувати які слід спільно і дуже обачно.

В результаті демократичних революцій 1989-1990 році. у країнах Східної Європи було повалено комуністичні режими. Зазнала краху практика "реального соціалізму" в Радянському Союзі та країнах Східної Європи. Нові політичні сили взяли курс на ринкові реформи й утвердження парламентської демократи.

Світова громадськість дедалі більше впевнюється в думці, що найкращий шлях до процвітання - це не загарбання нових територій та експлуатація підневільних народів, застосування сили, а використання досягнень науково-технічного прогресу, створення сприятливих умов для ділової активності особи, налагодження ефективної системи світового господарства та впровадження гуманістичних принципів міжнародного співтовариства.

← Предыдущая страница | Следующая страница →