Поделиться Поделиться

Фольклорна культура українського народу

Протягом століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви і символи, які часто приховуються під покровом християнської традиції. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо ознайомитися із побутом далеких і близьких поколінь українців, уявити їх свята і будні, сповнені магічних і захоплюючих обрядів.

Зразки української фольклорної традиції можна згрупувати у два блоки: музично-поетичні форми (пісні, думи, приспівки і т.д.) і прозові (казки, легенди, анекдоти і т.д.).

У свою чергу в рамках музично-поетичної творчості виділяють обрядовий фольклор, епічну та ліричну творчість. До обрядового фольклору зараховують календарні і родинно-обрядові пісні. До епічного - думи й історичні пісні та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного - соціально-побутову й побутову лірику.

Одним із найдавніших пластів українського фольклору є замовляння - короткі міфологічні усні тексти, які використовувалися предками українців у господарстві, для відвертання лиха чи хвороби, а також як елемент приворотних чарів. До найдавніших зразків традиційного фольклору зараховують обидві групи обрядових пісень - календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчанські, жниварські) та родинно-обрядові (пісні весільних і поховальних обрядів, хрестинні пісні).Календарно-обрядовий фольклор поділяється на чотири цикли, що співвідносяться з порами року.

20- Вплив європейського Відродження на українську культуру 15-16 ст. (Ю.Дрогобич, С.Оріховський)

21- Європейські впливи на українську культупу (гуманізм, відродження, барокко)

Зароджується бароккова архітектура, а в синтезі з нею й інші мистецтва, на початку XVII століття у Львові (костьол бернардинів 1600 p., єзуїтів 1613-1670 pp.). Самостійна творчість українських майстрів розпочинається в другій половині XVII століття, та досягає найбільшого розквіту в добу Мазепи.

Формування та розвиток української культури у XIV-XVII ст. відбувався в епоху Відродження, що являла собою перехідний етап від Середньовіччя до Нового часу. Найважливішими рисами культури Відродження були: а) індивідуалізм та емансипація особистості від впливу церкви; б) світський характер мислення й суспільної поведінки людини; в) секуляризація мистецтва. Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance - "Відродження") являла собою цілу епоху в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи - в Італії XIV-XVI ст., в інших країнах - кінець XV - початок 17 ст.

22-Релігійне протистояння в Україні (16 ст) і його вплив на розвиток культурних процесів.

Церковна культура України

У XV—XVI ст., як і за часів Київської Русі, православ'я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій православній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше, ніж католицизм і протестанство, православ'я перебувало під покровительством і захистом держави. Це мало місце за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але підтримувати тісні стосунки між православною церквою й католицькими правителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи католицький костьол, можновладці вважали православну церкву мовби за нерідне дитя.Потрапивши під владу Литви, українці мали всі підстави для оптимізму щодо власної церкви. Не бажаючи лишати своїх численних православних підданих під верховенством московського митрополита, у 1458 р. великі князі литовські відновили митрополію в Києві. Охоплюючи десять єпископств на Україні та в Білорусії, нова митрополія розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинопольського патріарха. Але, дотримуючись тогочасної практики, великі князі, а згодом і королі польські, прибрали собі право покровительства, тобто змогли призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Отож, чимало важливих церковних питань стали вирішуватися мирськими правителями, що належали до іншої, все більш ворожої православ'ю церкви.

← Предыдущая страница | Следующая страница →