Поделиться Поделиться

Формалізовані джерела конституційного права

За відмінностями механізмів нормотворення джерела конституційного права поділяються на формалізовані і неформалізовані.

До формалізованих джерел державного права належать:

- конституції

- різновиди законів

- окремі акти глави держави й уряду

- парламентські регламенти

- судові прецеденти.

Неформалізовані джерела:

- конституційні звичаї

- конституційні угоди.

формалізовані – нормативно-правові акти та судові прецеденти, що створюються державними органами в результаті спеціального правотворчого процесу

неформалізовані - конституційні угоди та конституційні звичаї, народження яких не завжди пов’язане з діяльністю державних органів

19.

Закон у широкому розумінні – це встановлені державою загальнообов’язкові правила. У власне юридичному значенні закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

Конституційні закони (КЗ) – особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її.

Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю. Таких законів досить багато.

До конституційних, або органічних законів відносяться також закони про органи державної влади – законодавчої, виконавчої і судової про статус Президента України; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування; власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність.

20.

Конституційні закони - це особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, що за своїм політико^ правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою посідають особливе місце після Конституції України, органічно розвивають і доповнюють її.

В офіційному законодавстві поняття "конституційний закон" не вживається, але в науковій літературі цей термін набув значного поширення, хоч єдиної думки про зміну таких законів та їхнє функціональне призначення й особливості не існує.

Серед конституційних законів виділяють органічні, номінальні й ординарні.

Органічні закони - це закони, за допомогою яких вносяться зміни та доповнення до чинної Конституції України. Вони як організаційна (невід´ємна) частина вносяться до тексту Основного Закону. Наприклад, Закон України "Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради України Автономної Республіки Крим, Місцевих рад та сільських селищних, міських голів" від 11 лютого 2011 р. чи додаються у формі поправок (Конституція США має 27 поправок). Процедура їх прийняття та зміни майже нічим не відрізняються від порядку прийняття власне конституції.

Номінальні закони - закони, перелік і назва яких передбачені конституцією, є своєрідним її продовженням, але їхні положення до тексту Основного Закону не долучаються. Звичайно, це статутні акти, основним призначенням яких є конкретизація та деталізація певних конституційних норм ("Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р., "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р., "І Іро Рахункову палату" від 11 липня 1996 р. та ін.).

Ординарні закони - закони, на які є лише посилання в Конституції України без зазначення їхньої назви ("Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом"-ст. 128 Конституції України);

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111) і низку інших.

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних законів. До них віднесені закони, що регламентують надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу суб'єкта Федерації; Статут - акт, прийнятий в установленому порядку в ідентичній редакції обома палатами парламенту і санкціонований монархом Великої Британії.

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

· а) юридичною чинністю;

· б) предметом регулювання - особлива сфера;

· в) порядком ухвалення - особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю голосів (в Україні - 2/3, у Росії - 3/4).

Комплексність - одна з визначальних рис конституційного закону. До свого складу вони інкорпорують норми багатьох галузей права. Типовим у цьому відношенні є закон про громадянство України, який містить норми конституційного, цивільного, сімейного, міжнародного права. До речі, комплексність - неодмінна умова формування і законодавчого закріплення відповідного ін-ституту як складного політико-правового утворення. Звідси - підвищений рівень процедурно-процесуального наповнення конституційного закону, оскільки однією з його функцій є створення необхідних процесуальних умов життєдіяльності матеріальних норм Конституції, особливо багато таких норм у регламентах, законах про вибори.

Конституційні закони відзначаються підвищеною стабільністю, що обумовлюється характером суспільних відносин, які ними, регулюються. Серцевину цих відносин складають відносини повновладдя народу, які об'єктивно вимагають особливої сталості правової основи. Саме таку функцію покликані виконувати конституційні закони.

В юридичній літературі зроблена спроба віднайти найбільш вагомі риси юридичної природи конституційного закону. Вони такі: по-перше, це закони, які з огляду соціально-політичної важливості займають після Конституції особливе місце і утворюють відносно самостійний масив взаємозв'язаних актів; по-друге, це закони, що мають пріоритет перед звичайними законами; по-третє, ці закони мають чітко окреслену сферу регулювання; по-четверте, за змістом і функціональним призначенням вони мають комплексний характер з широкою сферою застосування; по-п'яте, для них характерна підвищена стабільність і триваліші строки дії; по-шосте, для них притаманна конкретно-регулятивна дія, тобто реалізація норм в конкретних правовідносинах.

Порядок прийняття, набрання чинності і зміни номінальних конституційних законів ускладнений щодо порядку прийняття, набрання чинності та зміни ординарних (звичайних, на які є лише посилання в Конституції без зазначення їх назви) законів, але спрощений по відношенню до порядку прийняття і набрання чинності органічних конституційних законів1.

21.

Органічний закон - це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.

Такі закони приймаються з питань, передбачених конституцією (закони про громадянство, про конституційний суд тощо). Як правило, конституційні закони приймаються кваліфіковано більшістю голосів депутатів.

Органічний закон - поняття, яким у ряді країн офіційно позначається один з різновидів законів. Генеза О. з. пов'язана з конст. теорією і практикою Франції 19 ст. У період конституювання III Республіки (1875) було прийнято закони про вибори членів палат парламенту, які офіційно мали назву «органічних». Однак за своєю юрид. формою це були звичайні закони, які не потребували якоїсь спец, процедури щодо їх прийняття, набуття чинності, внесення змін тощо. Назва ж «органічні» відображала їх значення для застосування конституції.

Уперше поняття «органічний закон» для позначення виокремлених за формою законів зустрічається у чинній конституції Франції 1958, де безпосередню вказувалося, з яких питань можуть бути або мають бути прийняті О. з. До того ж, у ст. 46 встановлено відмінний від звичайного порядок прийняття відповід. законів. Після прийняття парламентом і до підписання та оприлюднення главою д-ви всі О. з. підлягають контролю з боку спеціаліз. органу (Конст. ради) щодо їх відповідності конституції Франції. У такий же спосіб виокремлено О. з. в конституціях більшості афр. держав — кол. колоніях Франції. За конституцією Франції, О. з. регулюють відносини галузевого, виключно конст.-правового регулювання. Це насамперед закони, які деталізують статус ряду органів, визначений самою конституцією (Конст. рада, Висока палата правосуддя, Вища рада магістратури, Екон. і соціальна рада). Органічними є також закони про вибори президента, про вибори членів палат парламенту, про фін. гласність політ, життя та деякі ін. Вказані закони об'єктивно служать джерелами галузі конституційного права. Це є заг. правилом у всіх країнах, де існує феномен О. з. Однак за юрид. силою О. з. не відрізняються від звичайних законів. Особливий порядок їх прийняття, оприлюднення тощо лише акцентує важливість їх змісту, значущість відносин, ними врегульованих. За прикладом Франції, О. з. як окрема нормат.-прав. форма були сприйняті в деяких ін. європ. країнах. В Іспанії О. з. визнані «закони, пов'язані з основними правами і свободами, закони, які вводять статути автономних співтовариств (автономних територіальних утворень) і встановлюють основи виборчої системи, а також інші закони, передбачені конституцією» (ст. 81 конституції). Для прийняття, внесення змін або скасування О. з. потрібна абс. більшість голосів. Поняття «органічний закон» використовується і в практиці ряду іспаномов. країн Лат. Америки (Венесуела, Еквадор, Чилі). На відповід. характер того чи ін. закону тут прямо вказується у конституції, що також супроводжується вимогою їх прийняття на основі абс. більшості. В Чилі сам парламент може кваліфікувати конкретний закон як органічний. Такий закон до його промульгації главою д-ви має бути переданий до ВС для встановлення його «органічності» й конституційності.

У конституціях Молдови, Португалії і Румунії міститься спец, перелік питань, які мають бути регламентовані О. з. У Молдові та Румунії відповід. перелік є, по суті, відкритим, і парламенти «за необхідністю» можуть приймати О. з. з ін. питань. У Португалії встановлено ускладнений порядок подолання вето президента щодо О. з. і передбачено можливість здійснення щодо них поперед, конст. контролю. Поняття «органічний закон» характеризує й конст. практику Грузії. В усіх згаданих країнах конституції також встановлюють вимогу прийняття О. з. на основі більшості від усього складу парламенту, тобто абс. більшості голосів депутатів. Под. вимогу встановлено конституціями і деяких ін. держав. В Естонії навіть визначено перелік законів, що мають прийматися на основі абс. більшості. Однак поняття «органічний закон» в усіх цих випадках офіційно не використовується. З ін. боку, за предметом регулювання більшість відповідних законів об'єктивно віднесено до галузі конст. права. Тому за основними ознаками їх можна віднести до органічних. Аналогом О. з., прийнятим у конст. практиці Бразилії, треба вважати закони, іменовані «додатковими». В науковій л-рі О. з. іноді ототожнюються з конст. законами, які характеризують практику ряду країн. Однак таке судження є помилковим, адже відповідні закони різняться не тільки за певними форм.-юрид. ознаками, а й за їх юрид. природою та навіть силою. Характерно, що в конституціях деяких держав використовуються водночас поняття як органічних, так і конст. законів, причому для кваліфікації різних видгв законів (Молдова, Португалія, Румунія).

Поняття «органічний закон» відоме також у практиці США, хоча тут воно має ін. значення. У США опубліковано Звід законів, який є інкорпорацією федер. законів (US Code). Однак інкорпорації не піддані конституція і ряд актів, що передували їй. До цих актів, зокрема, віднесено Декларацію незалежності 1776 і Статті Конфедерації 1781 їх розміщено в розділі «Органічні закони США» Зводу. В Україні термш «органічний закон» використовується окр. авторами для позначення законів, прийняття яких передбачено Конституцією країни або в тш чи тій формі зумовлено її положеннями. В ін. випадках органічними вважають закони, які змістовно поєднані з самою конституцією. Критерії для такої кваліфікації відповід. законів завжди є умовними, адже поняття «органічний закон» на офіц. рівні на наших теренах не застосовувалося. Відсутнє це поняття і в чинній Конституції України. З ін. боку, заслуговує на увагу той факт, що BP України приймає закони (окрім законів про внесення змін до Конституції України і законів щодо держ. символів) більшістю від її конст. складу, тобто абс. більшістю (ст. 91 Конституції). Водночас майже загальною є практика прийняття звичайних законів на основі простої більшості, тобто більшості від кворуму. Пар-лам. кворум для законотворення звичайно дорівнює половині складу парламенту (палати). Тому за відповідною ознакою усі звичайні закони, прийняті BP України, по суті є подібними до органічних.

22.

Певне значення як джерело конституцiйного права мають парла-ментськi регламенти (статути).

Парламентські регламенти (статути) – нормативні акти, які містять норми, що визначають порядок діяльності палат та їх внутрішню структуру. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не потребує промульгації. Вони приймаються або у формі постанов кожної палати для себе і не вимагають схвалення другої палати і підпису глави держави (Німеччина), або у формі закону при однопалатному парламенті (Китай).

З їхньою допомогою регулюються ор-ганiзацiя i дiяльнiсть палат парламенту. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рiшенням самої палати i не потребує промуль-гацiї. У Францiї регламенти палат до введення в дiю обов'язково переда-ються до органу конституцiйного контролю, який висловлюється щодо їхньої вiдповiдностi основному закону. Звичайно для прийняття регла-ментiв потрiбна абсолютна бiльшiсть голосiв членiв парламенту. В Угор-щинi i Словенiї регламенти приймають на основi квалiфiкованої бiльшостi у 2/3 кворуму, а в Македонiї - складу парламенту.

В англомовних країнах, що сприйняли британську конституцiйну модель, регламенти являють собою сукупнiсть постiйних або тимчасових правил, прийнятих палатами парламенту або встановлених їхнiми керiвними органами (спiкерами).

У Франції регламенти палат до введення в дію обов'язково передаються до органу конституційного контролю, який висловлюється щодо їхньої відповідності основному закону. Звичайно для прийняття регламентів потрібна абсолютна більшість голосів членів парламенту. В Угорщині і Словенії регламенти приймають на основі кваліфікованої більшості у 2/3 кворуму, а в Македонії - складу парламенту.

Нерідко таке ж значення мають парламентські прецеденти – поведінка у конкретних ситуаціях, яка вважається обов’язковою на випадок повторення таких ситуацій. Наприклад, в англомовних країнах, що сприйняли британську конституційну модель, регламенти являють собою сукупність постійних або тимчасових правил, прийнятих палатами парламенту або встановлених їхніми керівними органами (спікерами). Наприклад, щоб депутату британського парламенту було дозволено сказати репліку, на ньому має затримати свій погляд спікер.

23.

За відмінностями механізмів нормотворення джерела конституційного права поділяють на формалізовані і неформалізовані. Якщо у першому випадку зміст цих джерел є результатом відносно автономного, спеціалізованого правотворчого процесу, здійснюваного державними органами, то в другому — це не завжди передбачуваний і узгоджуваний підсумок практичної діяльності таких органів.

До формалізованих джерел конституційного права належать конституція, різновиди законів, окремі акти глави держави й уряду, парламентські регламенти і судові прецеденти. Неформалізовані джерела — це передусім конституційні звичаї та конституційні угоди.

Другу групу джерел конституційного права становлять неформалізовані джерела — різні нормативні форми, що за своєю природою є звичаями. Слід розрізняти звичаї як форми юридичні (правові звичаї) і неюридичні (норми, встановлені на основі однакової практики політичного змісту). Якщо законотворчість — це створення конкретних нормативних актів, то правовий звичай є результатом досить абстрактної суспільної практики, в якій неможливо розмежувати нормотворчий процес та його результат.

Правові звичаї мають таку саму юридичну силу, як і законодавство та судові прецеденти, але, на відміну від законів і судових прецедентів, які мають офіційну писану форму, звичаї такої форми не мають. Об'єктивно у процесі систематизації права звичаї замінюються на інші, формалізовані джерела, хоча така ситуація нетипова для галузі конституційного права.

Роль звичаїв у конституційно-правовому регулюванні залежить від історичних і національних особливостей системи права тієї чи іншої країни. Юридичний звичай виступає як джерело конституційного права здебільшого в англомовних країнах. Звичаєво-правові норми пов'язані з функціонуванням важливих об'єктів конституційного регулювання. Дія їх поширюється на законодавчу і виконавчу владу. У Великобританії до звичаєво-правових належать норми, що визначають зміст королівської прерогативи — сукупності правомочностей, які формально належать монархові, але в основному реалізуються урядом. Правові звичаї регламентують деякі питання роботи парламенту. Аналогічну природу мають норми, які фор­мулюють прийнятий у цій країні конституційний принцип парламентського верховенства та деякі інші.

Інакше слід оцінювати нормативну природу різноманітних правил звичаєвого характеру, що складаються в практиці тих чи інших державних органів. Таких правил багато, певна частина з них стосується об'єктів конституційного права. Наприклад, відповідні правила регламентують питання організації і діяльності парламентських структур у зв'язку з участю в їх роботі політичних партій. Ці правила являють собою політичні звичаї, які є неформалізованими і водночас не мають юридичного значення. Державні органи, які створюють політичні звичаї, не визнають їх юридичне обов'язковими, хоч і виконують встановлені в них вимоги.

Використання політичних звичаїв як одного із засобів регулювання державно-політичних відносин владарювання має місце в усіх без винятку зарубіжних країнах. Це насамперед зумовлено специфікою конституційного права, особливостями розвитку політичної системи і наявністю певних суспільно-політичних потреб. Не існує ніякого протиріччя в тому, що, з одного боку, політичні звичаї не мають юридичної сили, а з іншого — використовуються як засіб регулювання державно-політичних відносин владарювання. Ці відносини є предметом конституційного права усіх країн, вони мають ширше коло, ніж сфера регламентуючої дії норм галузі. Це вимагає застосування неюридичних засобів відповідного регулювання. Загалом політичні звичаї слід оцінювати як джерело фактичної, а не юридичної конституції. Водночас вони є джерелом неписаних, несистематизованих конституцій.

Така оцінка повністю віднесена і до так званих конституційних угод.Вони сприймаються як засіб регулювання практично в усіх країнах англосаксонської моделі права (у США для позначення цього засобу використовується термін «звичай»). Але їхня роль у цьому регулюванні в різних країнах неоднакова.

Найбільше значення конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою допомогою регламентуються найважливіші питання державного ладу. Деякі з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на посаду прем'єр-міністра особу, яку підтримує більшість у нижній палаті парламенту. Прем'єр-міністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бути членами парламенту. Монарх здійснює свої владні правомочності за порадою міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою). В інших країнах більшість відповідних положень можна знайти в текстах основних законів.

Аналізуючи природу норм конституційних угод, треба мати на увазі те, що вони також не є юридичне обов'язковими. Волевиявлення з приводу створення цих норм не передбачає надання їм такого характеру. Процес нормотворення у праві і в сфері конституційних угод має різне призначення. Норми, що становлять зміст конституційних угод, — суто політичні. Проте така їх характеристика є занадто широкою, оскільки охоплює розмаїття правил поведінки, що регулюють відносини в межах усієї політичної системи та окремих її елементів. Та оскільки далеко не всі політичні норми безпосередньо стосуються здійснення державної влади, норми конституційних угод треба віднести до державно-політичних норм. Проте існують і інші неюридичні норми, пов'язані з організацією і функціонуванням державної влади. Вони не мають безпосередньо політичного характеру (наприклад, деякі норми, що регулюють відносини у сфері державного управління). На відміну від них норми конституційних угод слід визначити як державно-політичні норми конституційного значення.

24.

25.

Формалiзованим джерелом конституцiйного права у країнах, право яких належить до англосаксонської моделi, є судовi прецеденти. Судовi прецеденти - це рiшення вищих судiв у конкретних справах, якi мають обов'язкове юридичне значення для нижчих або рiвних за рангом судо-вих установ при розглядi ними аналогiчних або подiбних справ. При цьо-му вiдповiдний характер має не все судове рiшення, а лише певнi його ас-пекти - так зване гаїiо оесiоепсii (букв. - основа рiшення). Цi аспекти i мають значення судового прецеденту - джерела права. Все iнше в судо-вому рiшеннi визначається як оЬiїег оiсiа (мимохiдь сказане). В англо-мовних країнах судовi прецеденти разом з основними законами та зако-нодавством є головними джерелами конституцiйного права.

До конституцiйно-правових положень, встановлених судовими пре-цедентами, належать норми, якi визначають реалiзацiю прав i свобод, за-соби судового захисту та деякi iншi моменти щодо основ правового стату-су особи. Судовi прецеденти як джерела конституцiйного права мiстять також норми, що встановлюють принципи судоустрою i судочинства. В окремих країнах (Великобританiя) вони визначають умови здiйснення повноважень уряду, його взаємовiдносини з парламентом тощо.

Судовi прецеденти мають два смислових рiзновиди: а) прецеденти,

в яких сформульованi норми так званого загального права (сотшоп 1а'\у) i якi iсторично становлять першооснову прецедентного права - сукуп-ностi всiх дiючих судових прецедентiв; б) прецеденти, пов'язанi з тлума-ченням конституцiї i вiдповiдного законодавства.

Водночас слiд зауважити, що в усiх країнах, де прийнята вiдповiдна форма права, правило обов'язковостi судового прецеденту не вважається аб-солютним. У США суддi орiєнтуються насамперед на приписи конституцiї, а не на власнi прецеденти щодо її тлумачення. При цьому вiдхiд вiд прави-ла обов'язковостi судового прецеденту може вiдбуватись i без будь-яких змiн iснуючих норм, вироблених судовою практикою, що означає збережен-ня за цими нормами їхнього юридичного значення та чинностi, i в разi по-треби суд може звертатися до них у майбутньому. iнодi використовується iнша практика, що полягає у скасуваннi прецедентiв шляхом прийняття поправок до основного закону. Застосування такого порядку наочно свiдчить про значення прецедентiв як джерела конституцiйного права. За всю iсторiю США вiдомо чотири конституцiйнi поправки такого характеру, останню, позначену як XXVI, прийнято в 1971 роцi.

Характеризуючи судовий прецедент, слiд також вказати на особли-востi його взаємодiї з законодавством. Прецедент пiдпорядкований закону:

останнiй, безумовно, може його вiдмiнити. Однак цим не вичерпуються їхнi взаємовiдносини. Взаємодiя закону i судового прецедента вiдбувається на складнiй основi. Вони нерiдко доповнюють один одного, що виявляється в тлумаченнi суддями законодавства, коли виникають розбiжностi мiж намiрами законодавцiв, втiленими в актi парламенту, i поглядами судей, вiдображеними у вiдповiдних прецедентах. Усунути розбiжностi спромож-ний лише новий закон, який скасує суперечливi прецеденти.

Розглянемо ще один аспект характеристики судових прецедентiв, якi в сукупностi нерiдко визначаються як прецедентне право, або <право, створене судами>. Прецедентне право часто сприймається як синонiм за-гального права. iнколи загальне право ототожнюється з поняттям права в цiлому, з правовою системою тiєї чи iншої англомовної країни. Якщо виходити з досить поширеного визначення загального права як сукуп-ностi норм i принципiв, що мають звичаєву першооснову, склалися iсто-рично i сформульованi в судових рiшеннях, то його зв'язок з прецедент-ним правом слiд визнати подiбним до спiввiдношення змiсту i форми.

Оцiнка судових прецедентiв як формалiзованого джерела консти-туцiйного права передусiм пов'язана з тим, що вони є рiшенням вищих судiв, якi завжди здiйснювали письмове судочинство. Цi рiшення в авто-ритетнiй формi викладаються в судових звiтах i таким чином набувають фiксованої, писаної форми.

До цього слiд додати, що в країнах, право яких вiднесене до кон-тинентальної моделi правових систем, поняття прецеденту як джерела конституцiйного права iнодi має iнше значення. В бiльшостi з цих країн iснують органи конституцiйної юстицiї (конституцiйнi суди), якi суттєво впливають на правотворчiсть, приймаючи рiшення щодо вiдповiдностi ок-ремих законiв положенням конституцiї i навiть тлумачення самої консти-туцiї. i хоча за цими рiшеннями далеко не в усiх країнах визнається юри-дична сила, практичне значення їх не слiд недооцiнювати.

Другу групу джерел конституцiйного права становлять неформалiзо-ванi джерела - рiзнi нормативнi форми, що за своєю природою є звичаями. Слiд розрiзняти звичаї як форми юридичнi (правовi звичаї) i неюридичнi (норми, встановленi на основi однакової практики полiтичного змiсту). Як-що законотворчiсть - це створення конкретних нормативних актiв, то пра-вовий звичай є результатом досить абстрактної суспiльної практики, в якiй неможливо розмежувати нормотворчий процес та його результат.

Правовi звичаї мають таку саму юридичну силу, як i законодавство та судовi прецеденти, але, на вiдмiну вiд законiв i судових прецедентiв, якi мають офiцiйну писану форму, звичаї такої форми не мають. Об'єктивно у процесi систематизацiї права звичаї замiнюються на iншi, формалiзованi джерела, хоча така ситуацiя нетипова для галузi конституцiйного права.

Отже, значне місце в основі англосаксонської (англо-американської) правової системи (Австралія, Великобританія, Індія, Канада, Нова Зеландія, США) займають судові прецеденти, тобто рішення суду в конкретній справі, що надалі є обов'язковим для всіх судів рівної і нижчої інстанції при розгляді ними аналогічних справ. Судові прецеденти можуть бути рішення як загальних, так і спеціальних судів, але найбільше значення мають рішення вищих судів. У зазначених країнах, у разі відсутності відповідного закону чи наявності недостатньо чітко визначеної правової норми, суд у законодавчому порядку наділений правотворчою функцією, тобто він може не тільки застосовувати діючі норми права, а і створювати нові. При цьому рішення судів можуть ґрунтуватися як на законах і попередніх судових прецедентах, так і на нормах моралі, понятті свободи, справедливості тощо. У результаті їх діяльності створена ціла система норм, які регулюють правовий статус людини і громадянина, порядок реалізації та захист їх прав і свобод. Наприклад, у Великобританії безліч найважливіших конституційно-правових питань вирішується на основі судових прецедентів, що склалися двісті і більше років тому.

У державах романо - германської (континентально - європейської) правової системи (Італія, Німеччина, Франція) судовий прецедент до недавнього часу офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX століття, за умов зближення зазначених правових систем, судовий прецедент фактично перетворюється на джерело конституційного права і в цих країнах.

За сучасної української правової системи судова практика не створює судових прецедентів і вони, як джерела права, в Україні не застосовуються. Проте, після 17 липня 1997 р., коли Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України 1996 р., в якій зазначено, що "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України", а також ч. 4 ст. 55 цієї Конституції - "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України вже не можуть не рахуватися з судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

← Предыдущая страница | Следующая страница →