Поделиться Поделиться

Характеристика національних меншин в Україні

Тема: Технології соціально-педагогічної роботи з національними меншинами в Україні

1 .Характеристика національних меншин в Україні

2.Нормативно-правові акти соціально-педагогічної роботи з національними меншинами

в Україні

3.Сучасні технології захисту представників національних меншин

4.Технології соціально-педагогічної роботи з національними меншинами

Характеристика національних меншин в Україні

Національні меншини в Україні відображують соціальну структуру всього суспільства в мініатюрі, включаючи в себе всі соціальні верстви і соціально-демографічні групи (жінки, люди похилого віку, молодь і діти), а також соціальні явища (наркоманія, алкоголізм, насильство, екстремізм і т.д.).

Національні меншини - це ті національні групи, які проживають за межами своєї титульної території. Поняття "меншина" в поєднанні з прикметником "національна" вказує не на чисельність, позаяк за абсолютною чисельністю вона може в багато разів перебільшувати чисельність тих народів, які мають свою національну територію і яких не відносять до категорії меншина. Це визначається тим, що національні меншини проживають за межами своїх історичних територій. Визначення за територіальною ознакою прийняте всіма державами світу без виключення.

Поняття "національна меншина" не можна ототожнювати з поняттям "малочисельні народи", бо такими є ті народи, які проживають на території традиційного розселення своїх пращурів, зберігають самобутність побуту і нараховують не менше 50 тис. осіб. Малочисельними народами України можна вважати кримських татар, євреїв та поляків. Навіть, якщо такий народ знаходиться за межами традиційного компактного розселення, то він не втрачає свого статусу і не переходить у розряд "національна меншина". Це особливо актуально, якщо врахувати, що малочисельні народи незалежно від того, мають вони національно-територіальні утворення, знаходяться у міжетнічному середовищі і, як правило, навіть в районах свого компактного розселення складають незначний відсоток всього населення.

Досить легко можна розрізнити різні категорії меншин як за територіальною ознакою, так і за рівнем їх культурних та політичних прагнень, при цьому їх становище не є обов'язково однаковим, оскільки:

існують чітко визначені етнічні спільноти, які живуть поблизу кордонів

конаціональної держави;

існують компактні та чітко визначені етнічні групи, що оселилися поблизу

конаціональної держави;

окрему етнічну групу складають меншини, які зберегли культурні зв'язки зі

своєю етнічною прабатьківщиною попри значну територіальну віддаленість від

неї;

існують спільноти, не пов'язані з жодною етнічною батьківщиною. Стосовно інших відмінностей, то вони торкаються культурних і політичних прагнень, що їх національні меншини можуть спочатку обмежувати боротьбою проти дискримінації та виступами за одержання рівних прав, висуваючи в подальшому вимоги культурної та адміністративної автономії, територіального самоврядування, аж до повної незалежності та політичного розриву з державою, до складу якої вони входять. Вимоги такого роду належать уже до сфери великої політики, яка ніколи не існує без суперечностей і важко піддається об'єктивному науковому аналізу.

Інтерес до проблем національних меншин зростає в періоди політичних (особливо перевиборних) кампаній, коли починається боротьба за голоси представників цих


меншин. Згодом цей інтерес слабшає або проявляється як накручування негативної обстановки між корінним населенням і "чужими", що іноді закінчується серйозними конфліктами.

Сьогодні Україна неспроможна прийняти кожного, хто бажає проживати на її території, перш за все це пов'язано з економічними проблемами, позаяк утримання національних меншин пов'язане зі значними фінансовими проблемами, тобто у держави хронічно не вистачає кошт на вирішення соціальних проблем національних меншин, які вже проживають в країні, не говорячи про нових біженців та мігрантів.

На сьогоднішній день в Україні національними меншинами вважаються такі народності: росіяни, білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, азербайджанці, цигани, грузини, німці, гагаузи, корейці, узбеки, чуваші, мордва, турки, в'єтнамці, чеченці, аварці, шведи, караїми та багато інших народів, які зовсім мало чисельні[11,с.8].

Держава має забезпечувати рівні умови, почуття впевненості і підтримки національним меншинам. Важливо при цьому враховувати не тільки економічну, а й соціокультурну, психологічну сторони проблеми.

Іншим наслідком здобуття незалежності колишніми радянськими республіками став розрив зв'язків громадянства, яке раніше було спільним. Люди, що не так давно жили в одному й тому самому політичному просторі унітарної держави й мали статус громадян Союзу РСР, перетворилися на іноземців, а заново створені державні кордони розділили їх як у політичній, так і в економічній і соціальній площинах.

Ключовим принципом у цій сфері є визнання поліетнічності і полікультурності українського суспільства і розгляд даного факту як позитивної цінності, як додаткової позитивної якості суспільства. Культурна, релігійна і мовленнєва різноманітність суспільства повинна бути визнана як чинник, що забезпечує його духовне багатство.

Разом з цим, ґрунтуючись на факті полікультурності суспільства, необхідно визнати, що для нормального, спокійного, мирного життя необхідно дотримання додаткових принципів. їх сутність у наступному:

громадянська єдність; - послідовна політика, направлена інтеграцію країни в етнічному, регіональному, конфесійному планах:

створення клімат}" толерантності і міжкультурного діалогу. Ці принципи будуть слугувати тому, що кожна етнічна група збереже свою культуру, мову і традиції, і разом з цим внесе свій внесок в інтеграцію суспільства, у формування єдності громадянської нації. Цьому має сприяти Концепція розвитку культур національних меншин України. В цьому документі, безпосередньо визначаються основні напрями культурного розвитку національних меншин в Україні.

Виникнення національних меншин (діаспори) невідривне від етнічної історії людства, проходить в результаті етнічної, іноді вимушеної, міграції.

Найважливішою проблемою національних меншин є проблема рідної мови, котра виступає найпершою умовою виживання певного етносу, що відображено у Європейській хартії про регіональні мови і мови меншин 5 листопада 1999 p., це засіб запобігання асиміляції народів. Великий педагог К.Ушинський справедливо стверджував: "... щоб знищити народ, достатньо відлучити його від рідної мови". Мова, як ніякий інший елемент етнічної спільності, втілює в себе національний дух і має здібність мобілізувати етнічні сили на свій захист. Приклад цьому - рішучість низки національних меншин добиватися визнання прав своєї мови.


Але для виживання, адаптації національних меншин в іншому етнічному середовищі важливо знати не тільки свою мову, а й мову корінного народу. Двомовний простір дозволяє зберегти своє етнічне обличчя і взаємодіяти з корінним населенням.

Характеристика національних меншин України - це масштабна соціальна проблема, оскільки до категорії національних меншин в Україні належить кожен четвертий громадянин. Тому від міри розумності, послідовності соціальної роботи з національними меншинами на всіх рівнях залежить демократичний розвиток суспільства, який дозволяє кожному етносу і кожному представнику національних меншин захищати свої права перед державою, від чого залежить цілісність полі етнічної України.

2.Нормативно-правові акти соціально-недагогічної роботи з національними

меншинами в Україні

Конституції держав є основними документами, які визначають головні принципи захисту прав людини і права національних меншин безпосередньо. Всі проблеми національних меншин необхідно вирішувати у суді та у конституційному суді.

Генеральна асамблея ООН 18 грудня 1992 року прийняла Декларацію щодо прав осіб, які належать до етнічних, релігійних та мовних меншин. Однак цей документ не визначив терміну "національні меншини". Крім того, передбачений ним ступінь захисту не пішов далі принципів, зафіксованих ОБСЄ.

На Всесвітній конференції з прав людини, що відбулась у Відні під егідою ООН, 25 червня 1993 року було прийнято Декларацію та Програму акції, в яких підтверджено, що "держави зобов'язані турбуватися про те, щоб особи, які належать до меншин, могли здійснювати повною мірою і ефективно всі права та всі основні свободи людини без будь-якої дискримінації та в дусі рівності перед законом, відповідно до Декларації про права осіб, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншин. Особи, які належать до меншин, мають право користуватися власною культурою, сповідувати й відправляти власну релігію та вживати власну мову в приватних і суспільних відносинах вільно та без будь-якого втручання та дискримінації.

Політичні потрясіння в Центральній та Східній Європі відкрили нові сфери діяльності ОБСЄ. Вже на Копенгаганській зустрічі в червні 1990 року було визнано, що "питання національних меншин можуть бути вирішені задовільним чином лише за демократичних політичних умов, що їх забезпечує правова держава з незалежною і дійовою судовою системою". Крім цього, держави, які підписали Паризьку хартію за нову Європу (19-21 листопада 1990 року), підкреслили, що "права осіб, які належать до національних меншин, мають поважатися повною мірою як такі, що входять до загальних прав людини". У липні 1991 року в Женеві відбулася нарада експертів з метою посилити співпрацю в питаннях національних меншин та поліпшити їх захист.

Рамкову Конвенцію про захист національних меншин було прийнято в її остаточному вигляді на зустрічі міністрів 10 листопада 1994 року, і її підписала 21 держава.

Основоположна ідея конвенції полягає в тому, що "захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до них, є невід'ємним компонентом міжнародного захисту прав людини". Рамкову Конвенцію побудовано за прагматичним підходом: вона не містить жодного визначення "національні меншини" з огляду на те, що нині неможливо добитися згоди держав щодо такого визначення. Реалізація принципів, виголошений цим документом, буде здійснюватися шляхом застосування внутрішніх законів та відповідної державної політики, причому держави-учасниці мають значне поле оцінки для врахування особливостей меншин, що проживають на їхній території. Щоб уникнути сепаратистських вимог, Рамкова конвенція не перебачила визнання колективних прав: особи, які належать до національних меншин, здійснюють свої права


в індивідуальному порядку або спільно з іншими зацікавленими особами. Система захисту меншин, створена Рамковою Конвенцією, є галуззю міжнародного співробітництва і як така не належить до виключної компетенції держав, але той факт, що вона є "невід'ємною складовою частиною захисту прав людини", не дає повноважень щодо інтерпретації цього документа органами, створеними за Конвенцією прав людини і основних свобод.

Названі документи містять накопичений досвід демократичних держав у сфері захисту прав національних меншин. Вони є одночасно і документами, що акумулюють найсучасніші теоретичні і політико-иравові підходи до вирішення політичних, етнокультурних, освітніх, мовленнєвих проблем полі етнічних суспільств, яким є українське суспільство. Закладені в них основні ідеї є привабливими і прийнятними для українського суспільства, можуть слугувати орієнтиром при розробці законів, що регулюють міжетнічні стосунки.

Ключовим принципом у цій сфері є визнання поліетнічності і полікультурності українського суспільства і розгляд даного факту як позитивної цінності, як додаткової позитивної якості суспільства. Культурна, релігійна і мовленнєва різноманітність суспільства повинна бути визнана як чинник, що забезпечує його духовне багатство.

Духовні, культурно-освітні потреби національних меншин є важливими чинниками при формуванні культури народу України. Ними значною мірою зумовлюються інтенсивність процесів інтеграції національних меншин у державне, громадсько-політичне і культурне життя на засадах патріотизму, вільного етнокультурного розвитку. Ці принципи покладаються в основу Концепції розвитку культур національних меншин України. Визнаючи серед найважливіших принципів національної політики пріоритет вільного розвитку духовної сфери, слід враховувати, що саме високий рівень освіченості, культури суспільства може забезпечити мир і злагоду, унеможливити прояви національного екстремізму, міжнаціональних конфліктів.

Закони "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про мови в Українській РСР", "Основи законодавства про культуру" гарантують громадянам незалежно від їх національної приналежності рівні політичні, соціальні, економічні та культурна права і свободи, підтримують розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Держава забезпечує етносам, які складають її народ, свободу творчості, культурно-мистецького поступу, реалізацію прав на доступ до культурних надбань, гарантує соціальний захист працівників культури, створення умов для розквіту культур усіх етнічних спільнот України.

Пріоритетними напрямами в реалізації державної політики в цій сфері мають стати - відродження звичаїв і традицій національних меншин України, всебічний розвиток їхнього самодіяльного та професійного мистецтва, створення умов для підготовки творчої інтелігенції, а також збереження і охорона пам'яток культури, здійснення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культур етносів України.

Проблеми культурно-освітнього життя національних громад повинні вирішуватись перед усім в рамках загальнонаціональних всеукраїнських державних програм розвитку культури та освіти з врахуванням національної самобутності і менталітету. Для втілення в життя цих програм максимально повинна бути використана державно-громадська система організації культурно-освітнього життя в Україні, яка вже склалася.

З.Сучасні технології захисту представників національних меншин

Головна умова соціальної роботи з національними меншинами - наявність знань про те, які вони, як виникають і які особливості національних меншин України у порівнянні з національними меншинами інших держав.


в індивідуальному порядку або спільно з іншими зацікавленими особами. Система захисту меншин, створена Рамковою Конвенцією, є галуззю міжнародного співробітництва і як така не належить до виключної компетенції держав, але той факт, що вона є "невід'ємною складовою частиною захисту прав людини", не дає повноважень щодо інтерпретації цього документа органами, створеними за Конвенцією прав людини і основних свобод.

Названі документи містять накопичений досвід демократичних держав у сфері захисту прав національних меншин. Вони є одночасно і документами, що акумулюють найсучасніші теоретичні і політико-правові підходи до вирішення політичних, етнокультурних, освітніх, мовленнєвих проблем полі етнічних суспільств, яким є українське суспільство. Закладені в них основні ідеї є привабливими і прийнятними для українського суспільства, можуть слугувати орієнтиром при розробці законів, що регулюють міжетнічні стосунки.

Ключовим принципом у цій сфері є визнання поліетнічності і полікультурності українського суспільства і розгляд даного факту як позитивної цінності, як додаткової позитивної якості суспільства. Культурна, релігійна і мовленнєва різноманітність суспільства повинна бути визнана як чинник, що забезпечує його духовне багатство.

Духовні, культурно-освітні потреби національних меншин є важливими чинниками при формуванні культури народу України. Ними значною мірою зумовлюються інтенсивність процесів інтеграції національних меншин у державне, громадсько-політичне і культурне життя на засадах патріотизму, вільного етнокультурного розвитку. Ці принципи покладаються в основу Концепції розвитку культур національних меншин України. Визнаючи серед найважливіших принципів національної політики пріоритет вільного розвитку духовної сфери, слід враховувати, що саме високий рівень освіченості, культури суспільства може забезпечити мир і злагоду, унеможливити прояви національного екстремізму, міжнаціональних конфліктів.

Закони "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про мови в Українській РСР", "Основи законодавства про культуру" гарантують громадянам незалежно від їх національної приналежності рівні політичні, соціальні, економічні та культурна права і свободи, підтримують розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Держава забезпечує етносам, які складають її народ, свободу творчості, культурно-мистецького поступу, реалізацію прав на доступ до культурних надбань, гарантує соціальний захист працівників культури, створення умов для розквіту культур усіх етнічних спільнот України.

Пріоритетними напрямами в реалізації державної політики в цій сфері мають стати - відродження звичаїв і традицій національних меншин України, всебічний розвиток їхнього самодіяльного та професійного мистецтва, створення умов для підготовки творчої інтелігенції, а також збереження і охорона пам'яток культури, здійснення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культур етносів України.

Проблеми культурно-освітнього життя національних громад повинні вирішуватись перед усім в рамках загальнонаціональних всеукраїнських державних програм розвитку культури та освіти з врахуванням національної самобутності і менталітету. Для втілення в життя цих програм максимально повинна бути використана державно-громадська система організації культурно-освітнього життя в Україні, яка вже склалася.

← Предыдущая страница | Следующая страница →