Поделиться Поделиться

Що являє собою сучасна українська поезія?

Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети ”старшого” покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики: І. Драч(зб. «Антологія блискавки»), І. Калинець(зб. «Слово триваюче», «Терновий колір любові», «Ці квіти нестерпні»), Д. Павличко(зб. «Ностальгія», «Золоте яблуко», «Рубаї», «Наперсток», «Засвід­чую життя»):
У тематиці і проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини і Всесвіту, ширше - на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою і суспільством:(«Чорнобильська мадонна» І. Драча, «Сім» Б. Олійника). У цей період повертаються до другого мистецького життя твори літератури початку ХХ ст., актуальними стають багато мистецьких ідеалів тієї доби.

Поети ”середнього” покоління активно розвивають урбаністич­ну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригіналь­но поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією: В. Герасим’юк(зб. «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі»), І. Римарук(зб. «Нічні голоси», «Діва Обида. Видіння і відлуння»), В. Цибулько(зб. «Книга застережень 999»). Ці автори, переосмисливши багаті джерела Біблії, фольклору, утверджують новий естетичний ідеал, що виявляється у звільненні їхньої поезії від суспільної заангажованості, у зверненні до історичної пам’яті народу, до національної самосвідомості як основного морального критерію поезії. Відбувається активний пошук нових жанрових форм і актуалізація забутих, зокрема верлібру.

Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості, про втрату національної самоідентифікації.
Ще однією особливістю сучасної української поезії є фемініс­тична течія, представлена іменами О. Забужко(зб. «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп»), І. Жиленко(зб. «Вечірка у старій винарні», «Пори року»), Л. Гнатюк(«Миттєва слабість», «Незбагненна печаль», «Я перестала розуміти світ»).

Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жан­рового, стильового, мовного спектру української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують.

Щоб сприймати модерну лірику початку XXI ст., треба, на думку сучасного поета Петра Мідянки, «мати відчуття не тільки мови, а й слова… В поезії рівень «зрозуміле-незрозуміле» не головний. Тут важить чуттєве начало, а не раціональне».

У сучасній українській поезії простежуються три стильові течії: традиційна, модерна й авангардна. Традиційній і модерній течіям приділяється багато уваги, а от питання про літературний авангард виявляється недостатньо висвітленим. Авангардизм у літературі - це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси в суспільстві та в самій літературі. Це течія модернізму, його складова частина.

В українській поезії XX ст. можна вирізнити три хвилі розвитку поетичного авангарду .
Перша хвиля — це так званий історичний авангардизм 1910—1930-х pp., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній Микола Бажан. Він був покликаний до життя гострою необхідністю очистити українську поезію від застарілих тенденцій — консервативності, хуторянства, народницьких ідей, що в першій третині XX ст. гальмували художні пошуки митців.
Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.

Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. Представники цього стильового напряму: угруповання «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський); «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Тетяна Майданович, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пєшковський).

← Предыдущая страница | Следующая страница →