Поделиться Поделиться

Ягеллонська спадщина» у світлі сучасних українських історичних студій

Шевченко Н.В., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Шевченко Наталія Володимирівна – кандидат історичних наук, доцент , декан факультету політичних наук МДГУ ім. П.Могили. Коло наукових інтересів - політична історія українського суспільства ХУ1- ХУШ ст.

Ягеллонська спадщина» у світлі сучасних українських історичних студій.

Стаття присвячена аналізу доробку вітчизняних дослідників з проблем соціокультурної та політичної спадщини литовсько – польської доби української історії.

Розпад Радянського Союзу спричинив до виникнення нової геополітичної ситуації у Центрально – Східній Європі, осмислення місця й ролі України та її стосунків з сусідніми країнами в епоху середньовіччя дає можливість щодо кращого розуміння сьогоднішніх проблем становлення незалежних держав. Історики Литви , Білорусі , Росії та України активізували дослідження етногенезу, культурно-національної самобутності власних народів . [ 1].

З огляду на деідеологізацію вітчизняної історичної науки та потребу інтеграції її у світове історичне співтовариство постає проблема вироблення наукової концепції історії України , яка б стала складовою частиною всесвітньої історії. Одним із таких періодів вітчизняної історії, який вимагає кардинального переосмислення концептуальних засад, є період пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу [2].

В науковій літературі останніх десятиліть тема польсько - українських взаємовідносин у минулі часи та подолання застарілих стереотипів історичних , які властиві більшості українських та польських підручників з історії Польщі та України і з якими намагаються розпрощатися сучасні історики двох країн , виробляючи новий національний канон власної історії, є доволі представницькою. [3].

Автор статті ставить перед собою мету деталізувати стан та окреслити проблеми переосмислення у сучасній вітчизняній історіографії спільної історичної спадщини польського , білоруського , литовського та українського народів часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої .

В основі класичної версії історіографії російської і радянської лежить теза про захоплення литовцями слов’янських земель як про головний фактор , що обумовив створення Великого Князівства Литовського . Перебування у його складі з 60-х років Х1У- 60-х років ХУ1 ст. більшості українських земель (Київської, Чернігово-Сіверської земель, Волині, Поділля ) та перехід останніх до складу Польщі за рішенням Люблінського сейму 1569 року розглядалося як колоніальний період , що унеможливлював власну модель соціально-економічного і політичного розвитку, спадкоємність із попереднім києво - руським періодом їх історії. Аксіомою також стало твердження, що наслідком переходу українських земель до складу Польщі , стало захоплення польськими феодали українського земельного фонду, всіх адміністративних посад, запровадження польської правої системи, діловодства, релігії. В той час, як в польській історіографії з часів Х1Х ст. склалася так звана концепція «Ягеллонської співдружності народів « у межах Речі Посполитої під егідою польської політичної культури, яка на той час мала громадянський характер і була представлена у моделі шляхетської республіки .

Так, недавно, білоруські історики порушили традиційну схему радянської історіографії, що акцентувала увагу виключно на одній лінії розвитку: Київська Русь – Московська держава – Російська імперія – СРСР, трактуючи Полоцьке князівство та Велике князівство Литовське як білоруську державність середньовічного і ранньомодерного часу. Таким чином було зруйновану традиційну схему радянської історіографії, що в свою чергу, успадкувала основні засади офіційної самодержавної доктрини з її тезою меншовартості та нездатності неросійських народів до самостійного державного розвитку. Звернувшись до історії Великого князівства Литовського у пошуках витоків національної державності, білоруські історики не тільки представили декілька концепцій передумов та початкового етапу згаданої держави, а спільно з литовськими колегами узгодили власний національний варіант історії Білорусії у складі цієї середньовічної держави , визнавши останню Білорусько – Литовською з урахуванням того значного вкладу, що вніс у її політичний і культурний розвиток український народ. Нині ця концепція здобула якщо не загальне визнання , то принаймні , більшості істориків – медієвістів. Так, ряд учених вважають Велике князівство Литовське , Руське, Жемайтійське балто- слов’янською державою , головною спадкоємницею давньої Київської Русі , а пройдений нею XIV – XVI ст. шлях політичної еволюції – альтернативою Московській державі . [4].

У сучасній вітчизняній історіографії зроблені спроби подолання історичних стереотипів русоцентричної концепції російської та радянської історичної школи щодо походження та політичної історії українців у давні та середньовічні часи. Особливе місце у цих дискусійних проблемах вітчизняного середньовіччя посідає тема політичного розмежування земель Південно - Західної і Західної Русі у другій половині ХШ-Х1У ст. і утворення на цих теренах нових центрів збирання руських земель в єдину державу – Галицько-Волинського та Великого князівства Литовського як Литовсько-Руської держави.

Успіх литовської експансії Х1У ст. в руські землі сучасними істориками пояснюється підтримкою місцевого населення об’єднавчої політики литовських князів, які зуміли не тільки гарантувати Західній та Південно-Західній Русі політичну автономію , а й стати інтеграторами давньоруської політичної і культурної спадщини і розглядалися русинами як продовжувачі традицій київських князів. Ця зацікавленість литовських князів у територіальному прирості своїх володінь була не тільки у тому, щоб долучити до Литовсько-Руської держави Київщину і Переяславщину - родовий центр давньоруської династії Рюриковичів, а й в прагненні литовського князя Ольгерда звільнити Південно-Західні землі Русі землі від монгольської залежності і перетворити їх на міцний прикордонний форпост Великого князівства Литовського проти Орди. Визнаючи українців наряду з білорусами і литовцями історичними спадкоємцями Великого князівства Литовського , констатують , що русини на засадах політичного і духовного співробітництва з литвинами були долучені до процесу розбудови класичних європейських інститутів влади (станово-представницької монархії , парламенської республіки з шляхетською демократією ). Більше того, до кінця ХУ ст. зберігали політичну автономію у складі цієї держави отримали можливості для розвитку політичних традицій давньоруського періоду, самобутньої культури і власної мови , оскільки державною мовою була руська (староукраїнська та старобілоруська), православної церкви. Однак , що стосується історичного значення литовської доби в історії українського державотворення , то оцінки вітчизняних дослідників дещо різняться : М.Брайчевський трактує Київське удільне князівство (до 1471 року) «другим українським королівством», в той час як О.Гуржій, В.Смолій, М.Котляр не схильні підтримувати такі радикальні погляди і висловлюють власні оцінки , погоджуючись в цілому на позитивні оцінки «литовської спадщини» з огляду на продовження процесів державотворення на власній руській основі , однак тільки до кінця ХУ ст. , який був політичним рубежем у генезі етнічної державності. Н.Яковенко кваліфікує Велике князівство Литовське поліетнічною державою , яка до кінця ХУ ст. була федерацією окремих земель , що мали автономію і були «державами у державі», хоча і очолювалися князями з династії Гедиміновичів, однак маючи цілковиту підтримку місцевого руського населення, нерідко проводили незалежну від Вільна політику. [5].

Слід погодитися з тезою , що історичне минуле кожного народу до певної міри є міфологізованим . Дослідники , за умов потреби пошуку консолідуючих націю чинників дослідники , нерідко вдавалися до історичного міфотворення. Найбільшою мірою це стосується авторів підручників з історії , які виконують місію дидактичної історії , що має сформувати не тільки історичну свідомість , а й політичну культуру громадян – патріотів власної держави. [6].

З входження колишніх соціалістичних країн Центральної та Східної Європи до Європейського Союзу, активізувалися історичні дослідження , пов’язані з переоцінкою радянської історіографічної спадщини стосовно державотворчої традиції цих народів , потребою розробки власного національного історичного канону, визначення європейського вектора політичної культури від минулого до сьогодення. Окрім цього, доволі тривалими є дискусії щодо сутності європейської цивілізації , часу і особливостей формування , її центрів та периферії. Особливо актуальними вони є для польської історіографії , представники якої упродовж багатьох століть розробляють тему цивілізаційної місії Речі Посполитої у європейському контексті. Ще в часи романтичного і неоромантичного напрямків у польській історіографії виник міф про особливу державну співдружність народів польського, литовського, білоруського і українського народів доби польсько - литовських уній з часів Ягайла – Владислава та Сигізмунда Другого Августа , перетворену у федерацію двох народів Речі Посполитої , яка постала після Люблінської унії 1569 року. [7].

Головним постулатом “ягеллонської спадщини” є визнання приналежності Польщі до західної християнської цивілізації та відмінності її історичного шляху від західноєвропейського в силу порубіжного положення між Заходом і Сходом і виконання ролі представника і захисника західних цінностей та головного бар’єру експансії турецько-татарської . Окрім відмінностей польської історичної долі , обумовлених геополітичним чинником , акцентувалася увага на особливості її політичної культури та практики політичного життя , яка склалася у Речі Посполитій з ХУ1 ст. у вигляді моделі шляхетської республіки .Згідно її авторів, Річ Посполита , здійснюючи свою колонізацію Східної Європи , щодо Заходу і Сходу була політично і духовно самодостатня і мала потенціал для творення особливої проміжної цивілізації. Ця концепція слугувала потребі поєднати польську історичну спадщину зі словянським та західноєвропейським світом задля подальшого відродження незалежної польської держави. Більше того, найбільш радикальні прибічники цієї концепції відстоювали тезу , згідно якої, права Польщі до руських земель і Литви виникають із цивілізаційних заслуг. [8].

Витворений у Х1Х ст. «ягеллонський міф» та концепція «цивілізаційної місії Речі Посполитої на Сході» отримав « друге дихання» у сучасний час з огляду на реальну місію Польщі як «адвоката» колишніх народів Речі Посполитої, особливо України у справі інтеграції їх у європейську співдружність.

За спостереженням історика Т.Снейдера, з Ягеллонскої історичної спадщини литовці ідеалізували язичницький період (до 1386 року) та антипольську політику Вітовта (1392-1430); білоруси «золотим віком» своєї державності вважали епоху до Люблінської унії 1569 року; для поляків втіленням їх втраченої величі була Річ Посполита (1569- 1795). Як же оцінюють свою частку згаданої спадщини українці?

Литовсько-Руський характер Великого князівства Литовського визнавався у дожовтневій українській історіографії (В.Антонович, М.Дашкевич , П.Клепатський , М. Василенко , М.Грушевський, О.Єфіменко ) , у сучасній (Ф.Шабульдо, А.Гурбик, П.Сас , О. Русина, Н.Яковенко ). [9]

Однак щодо польської доби української історії , українські оцінки все ще не вийшли за рамки традиційних підходів радянської історіографії як колоніального періоду.

Сучасна вітчизняна дослідниця Н. Яковенко своїми науковими розвідками «Українська шляхта Х1У-першої половини ХУ11 ст. (Волинь і Наддніпрянська Україна)» розпочала доволі невдячну справу перегляду застарілих історичних політизованих стереотипів стосовно Ягеллонської спадщини , однак українська версія «реабілітації Речі Посполитої « , особливо на рівні масової історії, ще не відбулася. Зазначимо, що Н.Яковенко долучилася до масштабного міжнародного проекту щодо створення синтезних історій народів Центрально-Східної Європи (1990) , автори яких поставили за мету подолання традиційний стереотипів і міфів національних історіографії . Білорусь, Литву , Україну представляло по двоє авторів (фахівців з давньої та новітньої історії ) : Генадзь Саганович і Захар Шибека , Адомас Бутрімас і Антанас Кулакаускас , а з України – Ярослав Грицак та Наталя Яковенко. Від Польщі делеговано трьох істориків : медієвіста Є.Клочковського , ранньомодерника А.Камінського , фахівця з новітньої історії – Г.Дильонгову. За спостереженням Н.Яковенко , цей історичний проект не передбачав ні узгодження поглядів , ні «притирання історій» для комфорту читача. Нині у Любліні вже вийшло друком сім томів серії : три польських авторів (2000) , два білоруські (Сагановича у 2001 році і Шибеки у 2002 році), дві українські (обидва в 2000 році. Їх ширші україномовні версії опубліковано у видавництві «Ґенеза» у 1996 та 1997 році) : це Ярослава Грицака під назвою «Нарис історії України : формування модерної української нації», Наталі Яковенко «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУШ ст.» [10].Свою українську версію історії середньовіччя і ранньомодерного часу дослідниця реалізувала у «Нарисі історії середньовічної та ранньомодерної України. «

( 2005). Як свідчить передмова її видань, справжньою метою авторки є очищення української історіографії від старих міфів, оновлення методології і інтегрування українську версію історії у всесвітню. З огляду на наукову спеціалізацію дослідниці, кардинального перегляду зазнав період ХУ- ХУ11 ст., особливо у контексті соціальної та культурної ідентичності Польсько- Литовської держави , до складу якої входила переважна більшість українських земель до кінця ХУШ ст. Те, що цей український проект є успішним свідчить рецензії фахівців [ 11]. Залучення нових джерел і уважне прочитання старих , на їх думку , «спричиняють свідоме принесення в жертву кількох священних корів українського національного наративу , серед яких образ поляків і польської культури як «іншого» в українській ранньомодерній культурі і ідентичності»[12].

У згаданій роботі Н.Яковенко ,спираючись на великий масив актового матеріалу перепис (люстрації) земель ХУ-ХУ1 ст. , дійшла висновку , що переважна більшість українських земель , включаючи і польську добу , знаходилася у володіннях місцевої (руської) знаті , як зрештою, і вся повнота влади.[13]. Тоді постає питання : у чому суть українсько-польського конфлікту кінця ХУ1- середини ХУ11 ст., який призвів до Визвольної війни українського народу ХУ11 ст. і створення козацької держави ? Якщо литовсько-польська доба української історії була колоніальною і деструктивною для процесу становлення власної політичної еліти, національної свідомості , то як спромігся український народ усвідомити свою самобутність , консолідуватися і вибороти власну державу упродовж 1648- 1654рр ?

Поставивши за мету концептуальний перегляд литовсько-польського періоду в долі українського народу, Н.М.Яковенко вдається до «жертвопринесення ще однієї священної корови української історичної традиції» - до ревізії Люблінської унії 1569 року. Люблінська унія по-різному оцінювалася дослідниками та політичними діячами. На думку польських ініціаторів унії , у Любліні відбулося «возз'єднання частини із своїм цілим, члена із своїм тілом та головою». М. Грушевський розглядав люблінські постанови лише як «прилучення українських земель до Польщі». Період після 1569 року вчений розцінював як добу культурно-політичного наступу Польщі, перебудови українського «громадського устрою на польський взірець». Дії польської шляхти він порівнював з «колонізаційним походом» в Україну. У радянській історіографії Люблінський акт трактувався як «захоплення» чи «загарбання» України Польщею, як окупація нею з повним колоніальним підпорядкуванням усіх сфер українського життя. У статті «Здобутки і втрати Люблінської унії» Н. Яковенко вважає, що унія 1569 року з правової точки зору була актом цілком парламентарним, тому визначення її як «захоплення» не має ні юридичної, ні логічної підстави. Ніякої колонізації українського народу, на думку вченої, «насправді не було». «Історіографічний міф про тотальний колонізаційний похід польського етнічного елемента на Україну, — стверджує вона, — при ближчому розгляді виявився помилкою, що взяла початок з недостатньої вивченості персоналій української шляхти».[14].

Унія , яка започаткувала створення найбільшу з тогочасної Європи багатоетнічну Річ Посполиту , яка проіснувала до кінця ХУШ ст. , на її думку, мала позитивні і негативні політичні і культурно- релігійні наслідки для українського суспільства. До позитивних вона відносить долучення українців до нового політичного устрою держави – шляхетської республіки ( зрівняння у правах нижчої ланки боярства - шляхти з князівсько- магнатською аристократичної верхівкою, запровадження загально шляхетських виборних судів , системи повітових сеймиків з регулярними загальними (вальними ) сеймами. І якщо вища аристократія Великого князівства Литовського побоювалася цих змін у державному житті , оскільки втрачала у новій федеративній державі монополію на прийняття політичних рішень , то за спостереженням Н.Яковенко, рядова шляхта виступала гарячим її прибічником, оскільки сподівалася стати як і польська шляхта - «народом політичним».[15].

На той час Польська держава , особливо в правління Сигізмунда 11 Августа (1548- 1572), переживала період найвищого піднесення та розквіту політичної культури та толеранції у духовному житті. Реальна загроза Великому князівству Литовському і українським землям у його складі поставала не від шляхетської Польщі , а від Московської держави , яка в ході Лівонської війни поставила у реальну площину сам факт його незалежності і цілісності . Тому Польща з її шляхетською демократією та «золотими вольностями свободи» , яка булачи не єдиним острівцем громадянського миру у Європі, не викликала особливого занепокоєння на предмет збереження базових політичних цінностей Великого князівства Литовського , яке з початку ХУ1 ст. стало на шлях розвитку утвердження республіканського парламентського ладу, подібного до польського. Тим то і пояснюється , на думку дослідниці, « мінімалістична програма « української еліти на Люблінському сеймі, коли остання не домагалася тріалістичної концепції об”єднання народів у складі Речі Посполитої , вимагаючи визнання Русі – України третім рівноправним членом федерації . І провину у цьому вона покладає не на польську сторону , а на українську аристократію, яка виявила недалекоглядність і на той час задовольнилася гарантіями культурно - національного порядку. Тому, на її думку, і стала «Україна- Русь – третім зайвим у Речі Посполитій «Двох народів» [16].

Масовому читачеві Н.М. Яковенко відома як модерний відкривач України шляхетської, України князівської й панської, яка своєю працею “Українська шляхта Х1У- першої половини ХУ11ст. (Волинь і Наддніпрянська Україна) (1993) заповнила прогалину в українській самосвідомості між княжою Руссю й козацькою Україною. На обширному архівному і генеалогічному матеріалі вона доводить існування української еліти зі своєю власною політичною практикою і культурою.[17]. З переходом українських земель до складу Польщі , наголошує дослідниця, виникла нова форма екстериторіальність українських земель: 8 - 9 родин головних княжат (чільних представників аристократії Острозькі, Заславські, Гольшанські – Дубровицьк , Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські , Сангушки, Четвертенські) , поділили між собою на зони вливу Волинь, Центральну Україну. Вони мали родові місця у складі вищого законодавчого органу Великого князівства Литовського – «Пани –Ради» і таким чином належали до політичної еліти .Під їх контролем перебували не тільки власні володіння, на яких діяло їх «право княже» , але і опосередкованому вигляді - і на землі княжих клієнтів (шляхти), які пов’язані з ними узами покровительства. Така владна модель , на її думку, не була винаходом цих часів, оскільки спиралася на традиційний для Русі Х1-Х11 ст. погляд на місце і роль князів в ієрархічній будівлі суспільства. Авторитет князя витікав з уявлень про легітимність його влади ,санкціонованої Богом. [18].

Звертається Н.Яковенко і до такої теми , як загострення соціальних і національних суперечностей внаслідок проникнення на українські терени польських феодалів, яке стало можливим завдяки скасуванню заборони мешканцям Польської Корони набувати земель у 1569 році. Однак , як ми згадували вище, дослідниця аргументовано поставила під сумнів виключно польську колонізацію козацької України , оскільки на основі актових матеріалів довела , що до згаданої колонізації були причетні головним чином руські магнати і князі , а зрідка польські завдяки вдалим шлюбам з представницями місцевих князівських родів. Серед польської шляхетської колонізації вона вбачає домінування дрібної шляхти з Галичини, яка за тогочасною традицією кваліфікувалася русинами з Волині і Київщини як «панове заграничники» з огляду на перебування її з Х1У ст.. у складі Польщі. І гостра соціальна конфронтація , яка вибухла у Подніпров»ї на початку ХУ11 ст. , за її спостереженнями, мала за основу не стільки міжетнічні причини, скільки перегрупування різних прошарків всередині української землевласницької і збройної еліти.[19].

Цей соціальний конфлікт був не стільки польсько – українським (міжетнічним) , а конфліктом укладів козацького і шляхетського (соціальним) , за яким перший базувався на традиції не визнання монополії феодальної на землю , а відстоював ідею вільного землеволодіння на засадах займанщини. Зазначимо, що дане спостереження головної причини Української революції ХУ11 ст. , що є ключем до розуміння її як буржуазної революції , поділяють і інші вітчизняні дослідники.[20].

Авторка досить слушно зауважує , що Люблінська унія мала і негативні наслідки для самої Речі Посполитої, оскільки остання так і не зуміла остаточно інтегрувати українське політичне життя до загально польського.Надзвичайно цікавою є авторська позиція дослідниці щодо причини політичної кризи українського суспільства середини ХУ11 ст. , яка зрештою привела не тільки до революційних зрушень в самій Україні , а й ослабила державний устрій Речі Посполитої , що й в кінцевому результаті призвела до її занепаду . Маємо на увазі збережену в українських землях згідно обласних привілеїв Люблінського сейму регіональну систему князівсько – магнатського політичного управління , що базувалася на величезних земельних латифундіях руської князівської верстви , яка упродовж другої половини ХУ1- початку ХУ11 ст. зосереджувала у своїх руках реальну владу на місцях і була сильною опозицією польській системі шляхетської демократії з її повітовим патріотизмом і «золотими шляхетськими вольностями свободи для кожного представника народу політичного». В українському варіанті ця система шляхетської демократії не спрацьовувала , оскільки всі важелі політичної влади знаходилися не у шляхти, а князів. Останні, виявляли байдужість до політики як королівського двору, так і парламенту, де домінувала шляхта , яка не визнавалася політичною елітою у традиційній литовській моделі , що залишалася привабливою для українських князів. Натомість вони зосередились на розбудові власного князівського Дому , де вся влада здавна належала його роду . Тому, на думку Н.Яковенко , князівська верства перетворилася на «удільних князів нової генерації» , які могли собі дозволити за умови економічної і військової незалежності , почувати себе «некоронованими королями» Русі-України . [21].

Навіть після того , як з причини вимирання більшості князівських родів у 30-х роках ХУ11 ст. до влади в Україні долучилася руська шляхта, якій імпонувала польська система шляхетського представництва, вона так і не зуміла стати реальною політичною силою і виразником національних українських інтересів , оскільки не отримала реального досвіду політичного управління в Русі , а віддавала перевагу дебатам у польському сеймі . Тому в Україні на середину ХУ11 ст. її місце зайняла нова регіональна еліта козацького походження , яка не отримавши від польської еліти юридичного визнання , стала на шлях виборювання цих прав збройним шляхом. [22].

Цю тему – української причетності до політичної кризи у Речі Посполитій ,- українська дослідниця порушує у рецензії на роботу польського історика А.Камінського «Історія Речі Посполитої багатьох народів» (2005) . Н.Яковенко звертає увагу , що висновки автора щодо причини політичної кризи польської моделі держави упродовж кінця ХУ11- ХУШ ст. , які він вбачає у нездатності вільнолюбної повітової шляхти добитися реальних політичних реформ , адекватних викликам часу, потребують уточнення. Так , за її версією , головна причина «кризи республіканізму» ховається не у сфері уявлень , а в сфері соціальних практик : шляхетський загал не міг впровадити устроєвих змін за означенням , оскільки був лише статистом , а не господарем у державі. Вона стверджує, що справжніми «вождями народу» в популістських конфедераціях виступали магнати , які й самі її провокували , борючись за перерозподіл влади [23].

Більш конструктивнішим є , на її переконання, не ідеалізація рівноваги влад у Речі Посполитій , а визнання асиметрії політичних культур у різних її регіонах . В той час , як польський дослідник перебільшує ідею єдності шляхти у спільному пориві до демократії , наголошуючи на поступовій емансипації українських і литовських шляхетських загалів від своїх колишніх панів. На думку Н.Яковенко , сталося якраз навпаки : «привнесене з Великого князівства Литовського аристократичне всевладдя отруїло річпосполитський колодязь демократії». Оскільки , руська аристократія, окрім своїх звичних зон контролю з часів ВКЛ , дуже швидко опанували ще й коронний простір, поступово витворивши – разом з коронними магнатами – потужну надрегіональну структуру , яка « накрила павутиною усю Річ Посполиту». [24]. Цей феномен, вважає український рецензент , - «магнатського братання» дав поштовх до мутації «шляхетської демократії» від високих взірців ХУ1 ст. до наступної кризи другої половини ХУ11- ХУШ ст.

До плюсів Люблінської унії Н.Яковенко залучає факт возз’єднання українських земель у складі однієї держави , що стало початком пошуків спільної руської ідентичності Галичини і Наддніпрянської України. Позитивом, на її думку, було також доручення українців до західної культури через польське посередництво. Але не оминає вона і небезпеки , котра чатувала українців у вигляді прискорення денаціоналізації аристократичної національної верхівки , руйнівний наступ католицької церкви за підтримки польського короля Сигізмунда Ш , який відмовився від традиційної релігійної толеранції , властивої династії Ягеллонів. Водночас не залишилося без її уваги і позитивний момент у цьому негативному явищі духовного життя української спільноти , яка долаючи релігійний католицький наступ вдалася до розгортання культурно- освітнього руху , викликаною потребою збереження власної православної віри і традицій. До заслуг українського національного відродження вона зараховує створення власної національної школи , де було поєднано освітні традиції європейського Заходу і Сходу [25].

Зазначимо, що ці спостереження щодо прискорення духовного і національного пробудження руської православної спільноти в умовах протидії окатоличення , одним із варіантів якої стала підготовка і проведення регіональної релігійної Берестейської унії 1596 року, невдача з втіленням якої і спричинила релігійну полеміку православних і католиків , поділяє і канадський історик українського походження Ф.Сисин . Останій вирізняє дві обставини, які сприяли становленню українців як ранньомодерної нації , - « Берестейська унія та Хмельниччина» [26]. З ними погоджується київський дослідник Сас П.М., який у роботі “Політична культура українського суспільства ( кінець ХУ1-Перща половина ХУ11 ст.” дійшов висновку про існування в українців специфічної політичної культури, яка маючи становий характер , була представлена у двох варіантах : політичної культури православного шляхетства і верхівки православної ієрархії та політичної культури запорозького козацтва. В основі першого варіанту – шляхетського , - лежала концепція руського народу, базовими компонентами якої стали політичні ідеали руської князівської еліти часів перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського, які були сформовані на 20-ті рокі ХУ1 ст. і виходили про одвічну свободу народу руського, засновану на природному праві і моральних приписах старовини. Ця свобода проявилася у добровільному договірному підданстві великому князю литовському ”за умов збереження руської старовини (автономії)” , легітимність якої було скріплено королівською присягою під час інкорпорації Польщею українських земель(1569) та втілилося у обласних привілеях Київській, Волинській та Подільській землям. Автор констатує , що українське шляхетство у своїй більшості поділяло політичні і соціальні ідеали польського шляхетства з його цінностями особистої свободи та рівності шляхти, монопольним правом на землю і залежних селян, правом на вищу законодавчу владу у Речі Посполитій через систему представництва у сеймі. Шляхетський загал складав своєрідний контингент “політичного поляка руської нації”, який трималася станової регіональної окремішності і руськості(специфічного політико-правового статусу регіональної станової корпорації зі своїм окремим правом і церковною конфесією). Автор доходить висновку про існування своєрідної руської політичної субкультури у рамках шляхетської політичної культури Речі Посполитої. [27].

Останнім часом в українській історіографії активізувалися дослідження соціокультурної ідентичності українства , які в цілому у значній мірі повторюють польський варіант «цивілізаційної ролі представника Заходу» і тим викликають у польських істориків певну упередженість щодо правомірності таких оцінок. Зокрема , Н.Яковенко аналізуючи історію вітчизняних «цивілізаційних шукань» зазначає, що їх авторам так і не вдалося позбутися «антипольського синдрому офіційної радянської історіографії « , коли у їх роботах постає курйозний образ роздвоєного «Заходу» , де існує «прогресивна Європа» з її новими культурними віяннями та « феодальна- реакційна Польща» , яка докладає зусиль, аби цього не сталося. Вона є прибічницею українського цивілізаційного еталону як пограниччя «православно-словянського світу з латинською Європою» , сформованого у працях сучасних американських і канадських україністів та польських , який у 1988 р. озвучив відомий гарвардський історик І.Шевченко , означивши український простір «між Сходом і Заходом» , однак звузив розпливчатий «Захід взагалі « до проблеми трансляції європейської культурної традиції в Україну за посередництва Польщі ( модель політичної культури, типової освіти, релігійних впливах) [28].

Щодо традиційних оцінок російської і радянської історіографії про масове окатоличення української еліти та польський національно - релігійний гніт після Люблінської і Берестейської уній , то Н.Яковенко у роботі «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та в Україні ХУ1 –ХУ11 ст. « (2002) кваліфікує як застарілі.

Сформовані , як зазначає авторка, ще Мелетієм Смотрицьким у його «Треносі», де від осиротілої Матері - Церкви вже на 1610 р. відступилося 48 найпотужніших пра­вославних знатних родів. Проте, наголошує дослідниця ,- вибіркова пе­ревірка показує, що й тут є суттєві перебільшення. Коли мова йде про кілька найпомітніших ук­раїнських родин - князівських та панських, то католицька експансія не викликає сумніву, бо на кінець 1640-х - початок 1650-х рр. серед шести сенаторів від Волинського, Київського, Брацлавського воєводств тільки двоє залишалося право­славними. Адже, за підрахунками дослідників, коли впродовж 1588-1591 рр. з 71 сенаторської вакансії католики отримали 28, а протестанти й православні 42 місця, то вже невдовзі ця пропорція стала неухильно мінятися на користь католиків, і на момент приходу до влади короля Яна Казимира, серед світських коронних сена­торів було всього четверо протестантів та двоє православних.

Авторка посилається на єдину спроба верифікації віровизнання української шляхти напередодні Хмельниччини, яка належить польському історику Г. Литвину : з - поміж 207 політичне активніших магнатських і середньо шляхетських родин Київщини та Брацлавщини Литвин проаналізував 153 родини (тобто близько 74%), чиє віровизнання вдалося простежити впродовж 1569-1648 років. За висновками дослідника, напередодні Хмельниччини 105 з - поміж них у повному родинному складі належало до Православної Церкви, три - до унійної , 12 - до Католицької, 13 - до протестантських церков; віровизнання решти було мішаним. Вона поділяє його твердження , що на середину ХУ11 ст. 90% української еліти дотримувалися православного обряду. Отож, це спростовує традиційний погляд на шляхетські конверсії як обумовлені гонитвою за соціальним авансом, урядами й титулами. Оскільки , на відміну від магнатів, націлених на сенаторські висоти, локальна кар'єра середньої шляхти залежала не від віровизнання, а від «значності» роду в місцевій шкалі престижу. Перелік імен найпомітнішого панства, яке обіймало виборні земські уряди Волинського, Київського і Брацлавського воєводств в останній чверті XVI - середині XVII ст., підтверджує, що ключові пости земського самоврядування належали переважно православним, рідше - католикам . Отож, принцип тубільного представництва в локальних органах влади, проголошений Люблінським унійним привілеєм 1569 р., загалом не порушувався, отже –соціальний престиж шляхти не був пов'язаний з її віровизнанням. [29]. На принципово інакших засадах, ніж регіональне закрите шляхетське середовище, зазначає Н.Яковенко , жила аристократична, княжа група. Однією з найвиразніших зовнішніх ознак цієї відмінності була шлюбна стратегія, котру визначали передовсім інтереси продуманої «фамільної політики», спрямованої на зміцнення позицій роду в суспільстві та владних структурах шляхом підтримання родинних контактів між «людьми великими». До Люблінської унії шахівницею, на якій така політика розігрувалася, виступали терени Великого князівства Литовського - від Вільна до Києва, а поодинокі випадки одружень і магнатами з Корони Польської, були (як у випадку Радзивилів для Литви чи Острозьких для України) свого роду сигналом поступового розростання роду в надреґіональну політичну одиницю. Віра «людей великих» православного кореня була феноменом набагато складнішим, ніж віра шляхетського загалу, бо, з одного боку, мусила узгоджуватися з пієтетом перед предками Дому, що дотримувалися інакшої, ніж вони самі, віри, а з другого - не могла порушувати патрональних зобов'язань Дому стосовно підданих інакшої віри.

Авторка визнає феномен поліетнічної та поліконфесійної Речі Посполитої, органічною частиною якої була Україна. І ця ситуація поліконфесійності вимагала від князя толерантності у ставленні до слуг і підданих, бо великопанський Дім був зобов'язаний дбати про всіх своїх «вірних діток» однаково. Лише в невеликому Острозі на початку ХУІІ ст., окрім православних церков, функціонували: мечеть, синагога, аріанська молельня та кальвіністський і католицький храми. Байдужість до віровизнання шлюбного партнера, протегування кільком конфесіям одночасно, спокійне ставлення до іновір'я слуг і клієнтів, вільне поводження з хресними іменами та й самим обрядом - вписуються в ширше явище, котре , на її думку, можна кваліфікувати як упевненість «людей великих» у власному праві на особливу позицію в питаннях віри й Церкви.[30]

На її думку, ця терпимість у середовищі князів та шляхти в питаннях віри , була у руслі традиційної для Речі Посполитої XVI - середини XVII ст. релігійній толерантності . Остання, перегукуючись зі шляхетською ідеологією «золотих вольностей», і зокрема - з гаслами рівності й «братерства» шляхти «різної релігії» [diversaereligionis] як політичним аргументом, що забезпечував «згоду» в суспільстві , виступала на теренах поліконфесійної держави як право, звичай і традиція аж до повного злиття шляхетських вартостей із католицизмом наприкінці XVII - на початку XVIII століття. [31]. Отож, наголошує дослідниця, до середини XVII ст. конверсії були справді масовими лише у вузькій групі найвищої (княжої) аристократії. До цього призвело кілька причин; деякі з них мали вигляд зовнішнього поштовху (освітні мандрівки, які, розширюючи світогляд, провокували зацікавлення релігійними новинками ; пропагандистська атака єзуїтів, шлюбні зв'язки з іновірцями. На її переконання, специфіка позиції переважної більшості князів - «людей великих» у справах віри й Церкви, продиктована відчуттям винятковості власного Дому й власної персони, є складним феноменом, що потребує окремого аналізу. На противагу цьому, віра шляхетського загалу , спираючись на пошанування консервативних вартостей («завіту отців і дідів»), аж до середини XVII ст. не наражалася на відчутні подразнення .[32].

Ці підходи в оцінках духовно- релігійного життя українських земель кінця ХУ1 –середини ХУ11 ст. поділяє С.Плохій , наголошуючи , що міжконфесійна рівновага у Речі Посполитій зі зміцненням католицької реформи поступово погіршувалася, аж врешті була остаточно розхитана військовими бурями середини - другої половини XVII століття. І хоча на побутовому рівні (за їх спостереженнями не дослідженому в деталях) конфесійна терпимість, схоже, зберігала силу й надалі, але до світського письменства антагоністичні мотиви, властиві доти здебільшого церковній пропаганді, увійшли швидко й рішуче. У взаєминах католиків із православними антагонізми набули форми войовничої «націоналізації» Церков. [33]. На думку С. Плохія, найважливішими чинниками в історії духовного життя українства кінця ХУ1- першої половини ХУ11 ст. були загальноєвропейський процес контрреформації , яка призвела до релігійного поділу колись єдиної Русі та формування козацтва, як нового суспільного стану, який не тільки активно втрутився у релігійний конфлікт , а й перетворив православ»я на синонім руськості і тим сприяв процесу формування окремої української ідентичності Застосовуючи релігійні гасла у боротьбі за права православних , козацтво легітимізувало козацькі виступи в категоріях захисту прав всієї руської нації і тим перебрало на себе функцію політичного представництва Русі .[34].

Образ Польщі і поляків у вузівських і шкільних підручниках історії України – тема статті Н.Яковенко з її збірника «Паралельний світ. З історії уявлень та ідей України ХУ1-ХУ11 ст.» . Авторка відзначає певні зрушення у справі об’єктивного трактування образу Польщі і поляків у вітчизняних підручниках ( більш зважено подаються Люблінська унія 1569 року та Берестейська 1596 року , визнається позитивний вплив польської культури як українську, Польща тим визнається культурним «мостом» між Заходом і Україною ). Однак визнає наявність численних антипольських стереотипів ( поляків як окупантів, що свідомо дотримувалися політики пригноблення та денаціоналізації українців). Домінує радянське кліше у зображенні Польщі і України як цілком двох окремих політичних організмів у Речі Посполитій , в той час, як в ті часи поняття поляк виступало не етнонімом , а політонімом і стосувалося це шляхетського стану. [35].

Таким чином, в результаті переоцінки здобутків радянської історіграфії литовського періоду під впливом новітньої концепції походження ВКЛ у вузівських і шкільних підручниках вже не фігурують давні постулати про загарбання литовськими феодалами українських земель і встановлення національно- релігійного гніту , а акцентується договірний характер переходу українців під литовську зверхність і відбулася реабілітація цієї правової держави з її традиціями парламентатизму, релігійної толерантості . Щодо визнання періоду до Люблінської унії «золотими часами» , то українська сторона схиляється до оцінки другої половини Х1У ст. як «оксамитової доби « литовсько- руського співжиття в одній державі , коли давньоруські політичні традиції , право , духовна культура домінували , а представники династії Гедиміновичів у переважній більшості «потрапили у полон» руської культури і обрусіли та схилялися до визнання православної віри» . Це дає підстави авторам деяких підручників стверджувати існування «латентного періоду української державності» у складі Великого князівства литовського . Однак попри переоцінкам причин і наслідків Люблінської і Берестейських уній, визнання польського посередництва у долученні українців до здобутків культури Заходу, соціокультурної і політичної «реабілітації Речі Посполитої « в історії України у вітчизняній історіографії все ще не відбулося. Однак, за спостереженням згаданої дослідниці історії України періоду середньовіччя та ранньомодерного часу , є надія , оскільки старе колоніальне кліше по відношенню до литовсько- польської доби вже порушено: розділ наших шкільних підручників має назву «Українські землі у складіЛитви та під владоюПольщі». [36]

Література:

1.Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії у ХХ ст. та проблеми кризи сучасної історичної науки. \\ Укр.істор.журн.-1998-№5-С.30-40, 1999-№1-С.85-92; Потульницький В.А. Українська та світова історична наука: рефлексії на межі століть.// Укр. іст. журн.-2000-№1-С.3-21.

2. Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблеми кризи сучасної історичної науки. \\ Укр.істор.журн.-1998-№5-С.30-40, 1999-№1-С.88; Касьянов Г. Націоналізація історії та образ Іншого \\ Критика – 2006 -№ 1-2 –С. 21-23; Кравченко В. Україна, імперія, Росія ... Огляд сучасної української історіографії \\ Український гуманітаринй огляд – 2004 – Вип.10-С. 115- 155; Головко В.В. Ідентичність як метафора: шлях від психології до історіографії \\ Укр. іст. журн.-2002-№2-С.23-34; Плохій С. Уявляючи ранньомодерну Україну \\ Критика – 2005 - № 9 –С. 27- 30.

3. Українська історіографія на зламі ХХ і ХХ1 століть : здобутки і проблеми. Колективна монографія за ред.Л. Зашкільняка -Л., 2004; Кравченко В. У пошуках квадратури кола : «Национальные истории в советском и постсоветских государствах –М.,1999 // Український гуманітарний огляд – К., 2004 –Вип. 5 –С. 125 – 135. ; Сич О.І. Про викладання історії у вищій школі // Укр. іст. журн.-1998 - №5 - С. 111-118; Лукінок М. Обережно, міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшування історії України.-К.,2003;

Тер Ф. Україна на ментальній карті Європи.\ \ Критика - 2005- №9; Портнов А.Винаходячи Річ Посполиту \\ Критика-2006-№9 ; Його ж – Історіографії на краях \\ Критика -2006-№ 3-С. 15- 16;

4. Шевченко Н.В. Білорусько-Литовська держава : новітні підходи сучасної білоруської історіографії // Український історичний журнал -1997-№2; Гошко Т. Нова концепція генези Великого князівства Литовського \\ Український гуманітарний огляд – К., 2000 - №3 – С. 79-87 ;Д.Вирський. Міжнародний Круглий стіл «Гісторыя выучення Вялікаго княства Літоускага у 1991- 2003 гг «.// Український гуманітарний огляд – К., 2003-№9-С. 265-267; Думин С.В. Другая Русь (Великое княжество Литовское и Русское) \\ История Отечества: люди, идеи , решения. Очерки истории России 1Х-ХХ вв.- М.,1991 - С.76-127;

5. Шабульдо Ф.М. Битва біля Синіх Вод: маловідомі і незнані аспекти // Укр. іст. журн.- 1996 -№2- С. 3-15; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою.- К.,1998; Симоненко Р.Г. Про геополітичний фактор в історії України .// Укр. істор. журн.-2001-№3 -С. 105-128; Котляр М.Ф. Південно- Західна Русь в європейській політиці Х11 -ХШ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. -К., 2003 - Вип.3. - С. 79-101; Скоблик В.П. Історія України-Русі Х1- ХУШ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин (особливості тойбіанської інтерпретації) // Укр.істор. журн.-1998 - №5 -С.16-30; Брайчевський М. Друге Українське королівство // Конспект історії України.- К.,1994; 18. Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.- К.2005 - С. 140- 141.

6. Яковенко Н. Нариси кризової історіографії .// Критика -2006- №1-2-С. 23-28; Яковенко Н . «Ничого не маєт бити дорожчого над вольность» // Український гуманітарний огляд- К., 2002 -№7 –C.11-37; Величенко С. Де починається національна історія? // Критика- 2006 -№9;

; Г.Саганович. Нова концепція вжитку старих ворогів –Критика -2005 -№12 –С. 23-24;

7. Є.Єдлицький. Національні периферії європейської цивілізації.// Критика-2004-№9; В. Менджецький . Переокреслення кресів // Критика -2006-№ 3-С. 15- 16; Кізвальтер Т. Сармати, клієнти і модернізація // Критика – 2004 -№ 10.-С. 22-23; Шацький Є. Дискусія про Польщу, поляків і польськість // Критика – 2004 -№ 10-С.21;

Сінкевич Є.Г. Проблема цивілізаційної місії Речі Посполитої в історіографічному доробку представників краківської історичної школи // Наукові праці МДГУ ім.П.Могили – М., 2008-Т.68 –Вип. 75 –С.112-115.

8. Сінкевич Є.Г. Проблема цивілізаційної місії Речі Посполитої в історіографічному доробку представників краківської історичної школи // Наукові праці МДГУ ім.П.Могили - М., 2008- Т.88 – Вип. 75 -С.113-114.

9. Олександр Осіпян . Довгоочікувана реконструкція «неочікуваних націй» // Український гуманітарний огляд – К., 2004 - № - 10 - С. 160. Рец. :Timothy Snyder . The Reconstruction of Nations : Poland , Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569- 1999.- New Haven and London : Yale University Press, 2003.- 367p.

10. Яковенко Н . «Ничого не маєт бити дорожчого над вольность» // Український гуманітарний огляд- К., 2002 -№7 –C.11-12;

11. Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.-К..2005-С. 203- 204; Плохій С. . Уявляючи ранньомодерну Україну . Рец.: Яковенко Н.М. Паралельний світ.Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХУ1-ХУ11ст. –К., 2002 // Критика – 2005-№ 9 –С.27-30.

12. Плохій С . Уявляючи ранньомодерну Україну ...-С. 28.

13. Яковенко Н.М.Здобутки і втрати Люблінської унії // Київська Старовина – 1993-№5 - С.3-5; Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.-К..2005-С. 199-200.

14. Яковенко Н.М. Здобутки і втрати Любінської унії...-С.7-8.

15. Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.-К.2005-С. 193, 200-201.

16. Там само.-С. 205-206.

17. Яковенко Н.М. Українська шляхта Х1У-першої половини ХУЦ ст. (Волинь і Наддніпрянська Україна).- К.,1993.; Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.-К.2005-С. 149-159.

18. Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.-К.2005-С. 149- 159.

19. Там само.-С. 160-165.

20. Там само -С. 244-258.; Старченко Н. Між цифрою і буквою, або трохи про переваги й недоліки квантифікації \\ Український гуманітраний огляд –К., 2004 - № 7 – С. 89 - 105; Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні.-К.,1997; Леп”явко С. Козацькі війни в Україні.-Чернігів,1996-С. 5-10. Степанков В.С. Українська революція 1648-1676 рр у контексті європейського революційного руху ХУ1-ХУ11 ст.: спроба порівняльного аналізу. \\ Укр. істор. журн.-1997-№1-С.3-22;

21. Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.-К.2005-С. 206-208.

22. Там само.-С. 201-204, 275-280.

23. Н. Яковенко. «Ничого не маєт бити дорожчого над вольность» \\ Український гуманітаринй огляд - К., 2002 - №7 –С.11-37. Рец.: Andrzej Sulima Kaminski . Historia Rzeczypospolitej wielu narodow 1505 -1795/ Obywatele , ich panstwa , spoleczenstwo , kultura . –Lublin : Instytut Europy Srodkowo – Wschodniej , 2000.-264 p.

24. Там само.- С. 21.

25. Яковенко Н.М.Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2 вид.-К.2005-С. 208 -213.

26. Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в становленні модерної української нації.\\Укр.істор.журн.-1995-№4 - С. 43-44.

27. Сас П.М. Політична культура українського народу ( кінець ХУ1- середина ХУ11 ст.) - К. ,1998. -С. 14-16.

28. Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХУ1-ХУ11 ст. - К.,2002.- С. 332 - 361.

29. Там само-С. 14-30.

30. Там само –С. 45-60.

31. Там само-С. 60-63.

32. Там само-С. 65.

33. Плохій С. Наливайкова віра : козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005 –С. 423- 430.

34. Там само.-С. 434.

35. Яковенко Н. Польща і поляки в шкільних підручниках, або відлуння давнього і недавнього минулого // Паралельний світ…- К., 2002-С. 366-379.

36. Там само-С. 378.

← Предыдущая страница | Следующая страница →