Поделиться Поделиться

Як колонізаційна політика європейських держав ХVІІ-ХІХ ст. ст. вплинула на становлення класичного міжнародного права?

Колонізаційна політика держав Європи ХVІІ–ХVІІІ ст. ст., спричинена географічними відкриттями та розвитком навігаційної справи, сприяла розвитку інститутів території і територіального верховенства, протекторату, принципу свободи морівта ін. Саме протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. у правовій думці (у т.ч. – в міжнародно-правовій) було створено феномен (поняття) «світової наддержави», в основному завдяки розростанню колоніальних імперій того часу, та багато в чому завдяки розвитку морського права і навігації.

Кінець ХVІІІ ст. ознаменувався початком деколонізаційної політики, що набуде свого апогею в середині ХХ ст. З одного боку, йому сприяли деколонізаційні процеси і рухи за незалежність у колонізованих регіонах . Спершу вони не мали нічого спільного з ідеєю про незалежність корінних колонізованих народів, а мали на меті проголошення державності на зразок європейської. Так у середині ХІХ ст. проголосили свою незалежність Венесуела, Бразилія, Аргентина, Болівія – країни Латиноамериканського регіону, в якому в першому ж і розпочався процес європейської колонізації.

В політико-правовій думці висуваються вимоги гуманного ставлення до корінних народівколонізованих регіонів, як «моральний обов’язок» християнських країн. В міжнародно-правовому плані це врешті призвело (з другої половини ХІХ ст.) до 1) заборони работоргівлі та 2) визнання рівноправності народів, що в класичному міжнародному право розглядалися «нецивілізованими», «варварськими», такими, що потребують протекторату.

Характерними тенданціями були також колоніальна експансія (зокрема Великої Британії) та стрімкий розвиток морського права. Виникла концепція «Британських морів» - територій відкритого моря, що належали імперії. Внаслідок інтенсивної колонізаційної політики з ХVІІІ ст. в Європі встановлюється і кінцево закріплюється у міжнародному праві принцип «свободи морів».Великою мірою його поновленню сприяв авторитет Г.Гроція, якому також належить праця «Про свободу морів». В цей період проходить нова хвиля міжнародно-правової боротьби з піратствомі об’єднання загальних зусиль для неї. У добу розвитку морської справи, виходу держав Європи на міжконтинентальні маршрути в результаті колонізаційної політики, наприкінці XVII-го – на початку XVIII ст. ст. піратство переживає свій «золотий вік».

Актуальним питанням правового тлумачення було визнання права на вперше відкриту територію(що було поширеним внаслідок міжконтинентальних експедицій і колонізації). При цьому її обґрунтування дискутувалося за двома видами цього інституту – символічної окупації (встановлення свого прапору, символу, меморіального знаку із зазначенням свого права на новій території) та ефективної окупації (реального встановлення влади над територією і населенням відкритої землі).

Також епоха географічних відкриттів та колонізації поставила питання про титул на територію її першовідкривача . Втім, таке право вже в середині ХVІІІ ст. з міжнародного права зникає, як таке, що не становить достатньої правової підстави для набуття території.

Що ж до інших регіонів, то їх міжнародне право починали вивчати від етапу їх входження до європейської системи міжнародного права , або запозичення її положень (внаслідок колонізації, завоювання, політичного, економічного та правового тиску на них з боку європейських держав та ін.).

Таку ситуацію в підході до міжнародного права інколи пояснювали, навіть, тим, що “Європейське міжнародне право тим часом поширилось на увесь світ без будь – якого значного спротиву. ...

Відтак тенденцією колонізаційної політики європейських держав у ХІХ ст. стає не поширення власної влади на позаєвропейські території як таке, а нав’язування країнам і утворенням на цих територіях європейського міжнародного права – поширення його за континентальні (на універсальні) межі. Так, 5 листопада 1815 р. було встановлено британських протекторат над грецькими островами в Іонічному морі (і, хоча, острови територіально належали до Європи, встановлення такого протекторату фактично переводило їх із зони турецького впливу до дії європейського права народів); 1830 р. Франція окупувала Алжир, встановивши там 1831 р. свій протекторат, а згодом надала підтримку султану Єгипту Мехмет-Алі проти його формального сюзерена – Туреччини, 1831 р. встановила протекторат над Тунісом; 1860 р. Сієра-Леоне проголошено Британською колонією та ін. Поширення сфери дії європейського права народів на регіони Африки, Азії, Південної Америки відбувалося як шляхом їх воєнної окупації, так і через укладення європейськими державами з країнами цих регіонів васальних договорів.

Встановлення режиму протекторату, як принцип розбудови відносин із державами інших регіонів, було закріплено Заключним актом Берлінської конференції 1884-85 рр., щодо африканського регіону, де проголошувався захист корінних народів та торгівців і місіонерів, що знаходяться на їх території з боку європейських держав (стаття 6).

Досить успішно й послідовно у ХІХ с поширенню європейського міжнародного права противилися Японія та Китай. Це дозволило укріпитися у цьому регіоні синоцентричній регіональній підсистемі міжнародного права, котра буде впливовою і упродовж ХХ ст. Навіть спроби європейських місіонерів ХІХ ст. популяризувати в Китаї принципи та стандарти європейського міжнародного права не мали успіху, хоча деякі вагомі кроки було зроблено (1865 р. публікується китайською мовою перша праця по міжнародному праву європейського автора Г.Вітона «Елементи міжнародного права», перекладена В.Мартіном).

Японія більш охоче з кінця ХІХ ст. починає сприймати не лише європейські міжнародно-правові стандарти, але й бере за приклад статутну систему права для розбудови свого внутрішнього законодавства.

Інститут міжнародно-правового визнання у ХІХ ст. починає застосовуватися щодо неєвропейських країн. Так, було визнано Таїланд, Іран, Ліберію; в Паризькому мирному договорі 1856 р. остаточно було надано визнання de jure Туреччині (котра протягом тривалого періоду отримувала від християнських країн визнання de facto у багатьох укладених з ними договорах).

«Міжнародне право» . Сучасна правова наука ототожнює цей термін з терміном «міжнародне публічне право». Термін «міжнародне публічне право» вперше запропонував англійський філософ Джеремі Бентам ще наприкінці XVIII століття. Однак першою ві-хою в процесі становлення міжнародного права як самостійної галузі стала книга голандського юриста Гуго Гроція «Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюються природне право і право народів, а також принципи пу-блічного права», що побачила світ ще 1625 року. В другій половині ХХ ст. було запропоновано визначення міжнародного права, яке сьогодні можна вважати загальновизнаним. Було запропоновано міжнародне право визначити як систему договірних та звичаєво-правових норм, що регулюють відносини між державами та ін-шими суб’єктами міжнародного права, створюються шляхом узгодження волі учасників цих відносин і забезпечуються в разі потреби примусом, який здійснюється індивідуально чи колективно державами, міжнарод-ними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права, з метою розвитку міжнародного співробітництва і зміцнення міжнародної безпеки і миру. Термін «міжнародне публічне право» закріплений в ст.38 Статуту Між-народного Суду ООН, а також в резолюції Генеральної Асамблеї ООН про прогресивний розвиток міжнародного права та його кодифікацію від 11 груд-ня 1946 року.

← Предыдущая страница | Следующая страница →