Поделиться Поделиться

Якщо метою європейської політики ФРН до 1990 року було досягнення німецької єдності, то у 1990-1998 роках вона залишалася невизначеною

Німецька політична еліта виходила з того, що європейські інтереси визначають німецьку європейську політику.

Просування одночасно в двох пріоритетних напрямках – утворення економічного і валютного союзу та розширення ЄС на схід – породжувало концептуальні суперечності у німецькій європейській політиці, ускладнювало її реалізацію.4. Основою відносин із Францією продовжувало залишатися спільне прагнення просувати європейську інтеграцію. Німецько-французькі відносини являли собою “мотор” європейської інтеграції і після об’єднання Німеччини, що особливо плідно працював у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, юстиції і внутрішніх справ. Разом з тим, намітилися розбіжності у підходах партнерів по тандему щодо шляхів поглиблення і розширення ЄС, а також його майбутньої форми і цілей.Після об’єднання Федеративна Республіка опинилася на стадії усвідомлення своєї національної державності, про що, зокрема, свідчили серйозні концептуальні дискусії в німецькому суспільстві. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямо залежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії.Результати дослідження періоду перебування при владі уряду Коля після 1990 року доводять, що як зовнішня політика Німеччини загалом, так і європейська зокрема, здійснювалися в руслі зовнішньополітичних концепцій “старої” ФРН. Європейська стратегія урядової коаліції ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Гельмутом Колем зазнавала поступових змін і розвивалася за логікою пристосування до нового положення країни на континенті.

95. Зовнішня політика ФРН у 1998 – 2012 рр.

Основними напрямками зовнішньої політики Німеччини з 1991року є: 1) європейська інтеґрація, що розвивається на основі франко-германського союзу; 2) трансатлантичне партнерство, що припускає тісні союзницькі відносини зі США в рамках НАТО; 3) забезпечення європейської безпеки, що вимагає широкого співробітництва з Росією. Після об'єднання Німеччини, яке було основною метою німців, ситуація докорінно змінилася. Поділ країни і народу, обмеження суверенітету, що сприймалися німцями як плата за злочини націонал-соціалізму, були зняті. Аналіз основних напрямків зовнішньої політики Німеччини з 1989 р. по 1999 р., надає можливість зробити наступні висновки: 1) європейська політика була і залишається вищим пріоритетом зовнішньополітичної діяльності Німеччини, питанням її долі. Розуміючи, що без підтримки Франції прогрес у європейському будівництві неможливий, німецькі канцлери усвідомлено і цілеспрямовано закладали основи примирення німців і французів. Германо-французькі відносини стали головним напрямком європейської політики ФРН. Більшість честолюбних проектів у ЄС було здійснено завдяки германо-французькому співробітництву.З об'єднанням Німеччини європейська перспектива не втратила для німців своєї привабливості. Навпаки, європейський вимір став невід'ємною складовою німецьких інтересів. Для того, щоб забезпечити перехід ЄС до валютно-економічного, а в перспективі і до політичного союзу, Німеччина пожертвувала твердою німецькою маркою на користь єдиної європейської валюти євро. Однак вона зробила це не для того, щоб програти. У цих умовах відбувся перехід Німеччини до нової політики в європейському напрямку. Її ціль на даному етапі полягає в тому, щоб привести у відповідність роль Німеччини в керуванні інтеґраційним процесом із німецьким внеском у цей процес і пов'язаним з ним ризиком.У цих умовах європейський інтеґраційний процес став полем боротьби за владу й ідеї поміж Німеччиною, що усвідомила свою силу, і Францією, що не відмовилася від стримування німецького домінування. У ході цієї боротьби Франції довелося усвідомити обмеженість своїх можливостей із погляду збереження колишньої переваги.

Таким чином, Німеччині вдалося перенести на Європейський економічний і валютний союз організаційну модель, за допомогою якої вона домоглася успіху на національному рівні. Це стало важливим фактором політичного посилення Німеччини і дозволяє їй впливати на характер валютного союзу у своїх інтересах.Взаємодія й обопільна зацікавленість Франції і Німеччини в успіху європроекту та пов'язаність однією долею потребує від них компромісів, зближення позицій у галузі європейського будівництва і нового визначення франко-германських відносин в змінених умовах.У 90-і рр. ХХ ст. накопичився значний негативний потенціал у німецько-французьких відносинах. В основі взаємного охолодження сторін - неоднакове ставлення до різких змін співвідношення сил усередині ЄС. У той же час і Німеччина, і Франція мають потребу одне в одному .Але, усе-таки хоча німецько-французькі відносини розвиваються на суперечливій основі, сполучаючи співробітництво і протиборство, довіру і підозрілість сторін обопільна зацікавленість Франції і Німеччини в успіху европроекту, незважаючи на різні мотиви їхньої участі в європейській інтеґрації, є важливим чинником функціонування осі Берлін-Париж, а, отже, і забезпеченні стійкості фундаменту споруджуваної Європи. Спираючись на потенціал ЄС, німці й інші європейці не погоджуються з роллю США як єдиної наддержави і прагнуть рівноправності [4]. При цьому неприйняття домінування США сполучається із замилуванням господарськими і технологічними досягненнями американців, усвідомленням взаємозалежності та переплетеності європейської й американської економіки, а також із визнанням важливості присутності США в Європі. У цих умовах німці "по краплі видавлюють із себе" менталітет "улюбленої американської колонії" і молодшого партнера США, звільняючись від крайнощів проамериканізму й антиамериканізму. Якісні зрушення у взаєминах Німеччини й США вони вбачають у зосередженні зусиль усіх європейців і забезпеченні успіху европроекту на валютно-економічному, політичному й оборонному напрямках.У той же час сприйняття західнонімецьким суспільством США було неоднозначним. Діалектика притягання і відштовхування визначала відносини сторін усі періоди їхнього розвитку: починаючи з окупаційного періоду і до обговорюваного періоду. Це положення підтверджується на основі аналізу факторів проамериканізму й антиамериканізму.Спочатку в основі виникнення проамериканізму лежали фактори психоемоційного характеру. Важливу роль відігравало і німецьке почуття подяки США за допомогу Західній Німеччині у відбудовний період, під час блокади Західного Берліна і взагалі в період "холодної війни". Опора на США, з погляду проамериканістів, забезпечила ФРН безпеку й умови для досягнення одного з найвищих рівнів життя у світі.оскільки єдина Німеччина міцно пов'язала свою долю з європейським проектом, то німецько-американські протиріччя виявилися вбудованими у загальноєвропейський контекст.У формуванні рівноправних трансатлантичних відносин і поступовому звільненні Європи з-під американської опіки вирішального значення набувають три основних фактори: 1) створення валютного союзу, що неодмінно переросте в політичний; 2) формування європейської оборони як самостійного полюса в НАТО; 3) прихід до урядів європейських країн нової генерації політиків, що відкинули властивий колишнім поколінням менталітет протекторату США і не хочуть бути "фігурами на шахівниці американців". У той же час аналіз сьогоднішніх взаємин США, ФРН і Європи в політичній, оборонній і торгово-економічній сфері показав, що німці й інші європейці ще не ведуть критичний діалог із американцями на рівних. У зв'язку з цим самоствердження Європи в даний час виявляє тенденцію, до поступового збільшення. Її суть: зберігати зв'язок із США, не роблячи себе, однак, залежними від американців [4,7].3) Ставлення Німеччини до Росії обумовлюється основними цілями її нової зовнішньої політики. Німеччина нарощує свою зовнішньополітичну активність у виключно сприятливих міжнародних умовах, що стали результатом перемоги Заходу в "холодній війні", і виключає повернення до колишнього світоустрою, коли усі відповідальні рішення знаходилися в компетенції двох ядерних наддержав. Ця позиція впливає на сприйняття Німеччиною Росії як правонаступника СРСР. Відповідно до нього Росія, незважаючи на свою слабкість, може швидко відновити сили, як це вона продемонструвала після першої і другий світових воєн, і спробувати змінити сприятливий для Німеччини статус-кво. Ці побоювання фіксують німецькі засоби масової інформації, що дорікають Росії в небажанні змиритися із втратою імперії, у домаганнях на гегемонію на пострадянському просторі, на особливу роль у вирішенні міжнародних проблем тощо. Така перспектива реанімує більш ніж столітній традиціоналістський підхід Німеччини до Росії, у основі якого - неприйняття геополітичного гіганта на Сході і плани його розчленовування і розтрощення.Фактично з 1991 року Німеччина проводить політику закріплення за собою переваг, що виникли в умовах слабкості Росії. Це виявляється в підтримці німецькою стороною розширення НАТО на Схід, у політиці Німеччини на Балканах та країнах Центральної та Східної Європи, у її протидії інтеґраційним процесам на пострадянському просторі та підтримці сепаратизму на території РФ під виглядом відстоювання прав людини в Чечні. Використовуючи економічні важелі, Німеччина намагається нейтралізувати зусилля Росії з відстоювання своєї позиції на міжнародній арені і нав'язати їй стереотип поведінки, що влаштовує Захід [5].У рамках цієї політики прослідковується тенденція контролювати відновлення стабільності Росії, щоб утримувати його в прийнятних межах. Про це свідчить роль Німеччини в борговому поневолюванні та "реформуванні" Росії, ставленні до Російської Федерації як до периферії Заходу в міжнародній системі поділу праці, відсутність серйозних німецьких інвестицій у російську економіку.Таким чином, німецько-російські протиріччя обумовлюються розбіжністю інтересів Німеччини і Росії в Центральній та Східній Європі, на Балканах, у нових незалежних державах на пострадянському просторі, відмінністю позицій у питанні про розширення НАТО на Сході.

96.Зовнішня політика Великобританії з 1990-2012 рр.

У 1996 р. виповнилося 23 роки з часу приєднання Великобританії до Європейського Спільноті. Цей крок Лондона слід вважати поворотним моментом в аж ніяк не прямолінійній процесі переміщення в Західну Європу центру тяжіння всього комплексу позицій та інтересів Великобританії; посилення західноєвропейського компонента зробило і продовжує робити величезний вплив на господарство і внутрішньополітичне життя країни, на еволюцію місця й ролі Великої Британії в основних сферах світової економіки і політики. Як оцінювати це вплив 23 роки по тому? Що отримала Великобританія, став активним учасником європейського будівництва, і що втратила? Наскільки виправданими виявилися побоювання, пов'язані з наслідками переорієнтації Лондона на Західну Європу? Вступ Великої Британії в ЄС відбулося через 16 років після підписання шістьма західноєвропейськими країнами Римського договору про створення Спільного ринку. "Запізнившись" з підключенням до західноєвропейського: інтеграційному процесу, Лондон знехтував можливістю внести в структуру ЄС на першому етапі його розвитку елементи, в найбільшій мірі відповідали історично сформованій структурі британського господарства. Затримка "повороту до Європі "обернулася для Великобританії в наступні роки досить істотними ускладненнями відносин з партнерами по спільноті. Ще протягом тривалого часу у франко-німецько-британському "тріумвіраті", спрямовує розвиток Спільноти, роль Великобританії була меншою, ніж ФРН або Франції. У міру просування по шляху поглиблення інтеграції розрив зменшувався, згладжувалися протиріччя Великобританії з іншими учасниками в області аграрної, регіональної, енергетичної політики, хоча по багатьох позиціях процесу створення "єдиної Європи" розбіжності зберігаються і понині. У 70-і рр.. труднощі адаптації до нових умов конкуренції у Загальних ринку сталі додатковою причиною економічного відставання Великобританії. У 1974-1984 рр.. середній темп зростання ВВП у країнах-членах Співтовариства становив 1,9%, а в Великобританії - всього 1,2%. Однак у наступне десятиліття ситуація істотно змінилася. У 1985-1996 рр.. Великобританія за цим показником майже зрівнялася з партнерами по ЄС - відповідно 2,1 і 2,3%. Ці успіхи пов'язані, звичайно, не тільки з впливом інтеграційних факторів, стимулювали науково-технічний прогрес і структурні зрушення в промисловості, а й з усім ходом циклічного розвитку британського господарства, і з результатами політики тетчеризму і Мейджора, яка суттєво змінила економічний і політичний вигляд країни. Іншими словами, за час перебування в ЄС британської зовнішньої політики вдалося якщо не зміцнити, то принаймні стабілізувати свої позиції в Європі. До того ж через ЄС з його складною системою взаємозалежності Великобританія отримала можливість надавати набагато більший вплив на вирішення глобальних політичних проблем, ніж діючи поодинці. Виступаючи складовою частиною який формується у Західній Європі загального господарського комплексу, вона входить до Єдиного внутрішній ринок, що охоплює 12 держав з населенням в 340 млн. "Європеїзація" господарства та зовнішньоекономічних зв'язків Великобританії - На Західну Європу припадає 13 її зовнішньоторговельного обороту - сприяла зміцненню мощі британських фірм і фінансових компаній лондонського Сіті в Європейському регіоні; завдяки додаткового імпульсу, отриманого від участі в ЄС, Лондону вдалося зберегти саму велику після США "господарську імперію "за кордоном. Не виправдалися і прогнози тих, хто вважав, що членство в ЄС не дозволить Лондону здійснювати самостійну зовнішньоекономічну політику. Вони виходили з того, що зрощення європейських господарств та ринків призведе до синхронізації економічних циклів і криз і жорстко прив'яже економічну політику країн ЄС один до одному. Дійсно, за 20 років економічна взаємозалежність цих країн істотно зросла. Їх керівництво має дедалі більшою мірою враховувати економічний курс партнерів, перш за все Німеччині, особливо у зв'язку з тією роллю, яку відіграє марка в рамках Європейської валютної системи. І тим не менше до початку 90-х рр.. Західна Європа не стала єдиним господарським освітою; уряди країн ЄС як і раніше, здійснюють економічну політику, керуючись передусім національними інтересами. Вступ Великої Британії в ЄС означало свого роду "накладення" на британську національну систему господарсько-політичного механізму Співтовариства. Однак членство в ЄС не скасував ні специфіку відтворення в країні, ні своєрідності її зовнішньоекономічної політики. Так, у 1985-1988 рр.. інтенсивність економічного піднесення у Великобританії була значно вище, ніж в інших країнах ЄС. У 1993 р. у ній спостерігався вихід з кризи, у той час як у країнах-партнерах по Спільноті спад продовжувався. "Самобутності" залишалися зовнішньоекономічна філософія та політика Лондона, наприклад жорсткий монетаристський курс під час правління кабінету М. Тетчер. Хоча британське уряд і Банк Англії погоджували свої дії з партнерами і наднаціональними органами Співтовариства, в багатьох випадках вони приймали рішення, розходилися із загальними цілями і завданнями євробудівництва. Лондон, в Зокрема, не підписав Соціальну хартію ЄС, схвалену на зустрічі глав держав та урядів країн ЄС у Страсбурзі в грудні 1989 р. У зв'язку з цим М. Тетчер заявила, що Великобританія ніколи не прийме подібний документ, нав'язує марксистський дух класової боротьби стабільній системі капіталістичного підприємництва. Цю позицію підтримав і Дж. Мейджор: приведення трудового законодавства у Великобританії до спільного з партнерами по ЄС знаменника, на його думку, завдасть серйозного збитку інтересам країни. У ході підписання Маастрихтського договору Великобританії вдалося домогтися від Спільноти значної поступки - на неї не поширюється дія обов'язковою для інших країн Соціальної хартії. У вересні 1992 р., коли валютні обмеження стали загрожувати конкурентоспроможності її товарів на європейському ринку, Великобританія не вагаючись вийшла з механізму обмінних курсів ЄВС. У минулі два десятиліття йшов і процес європеїзації внутрішньополітичного життя. Баланс суспільних сил поступово складався на користь більш активного включення країни в процес консолідації Співтовариства, хоча значна частина британців до досі висловлюється проти "розчинення" в європейському громадянство. Відношення двох основних політичних партій Великобританії до західноєвропейської інтеграції протягом цього періоду еволюціонувало в бік все більше позитивної її оцінки. Лейбористська партія, що виступала після переходу в 1979 р. в опозицію за вихід з ЄС, до кінця 80-х рр.. стала його прихильницею, хоча в частини партії антиєвропейські настрої зберігаються. Основний фронт розбіжностей з питань подальшого розвитку Європейського союзу перемістився в консервативну, правлячу вже 14 років, партію. До речі, серед чинників, що сприяли в грудні 1990 р. зміну М. Тетчер на посаді прем'єр-міністра Дж. Мейджором, велике значення мало невдоволення впливової частини керівництва партії негативною позицією, зайнятою М. Тетчер стосовно ряду аспектів поглиблення інтеграції. Після підписання в лютому 1992 р. Маастрихтського договору про створення економічного, валютного та політичного союзу ЄС навколо його ратифікацію в Палаті громад розгорнулися багатомісячні дебати. У травні 1993 р. вони завершилися перемогою прихильників Маастрихта. Дж. Мейджор вдалося узяти гору завдяки загрозі розпустити парламент і оголосити дострокові вибори, результат яких міг вивести в лідери опозицію. За два десятиліття істотно змінилося становище Великої Британії на міжнародній арені. Переміщення "зони зосередження інтересів" в Західну Європу поставило перед Лондоном питання про долю його "особливих відносин" з США. Звичайно ж європейська орієнтація політики Лондона зменшила значення "атлантизму", особливо в економічній сфері. Двосторонні відносини стали ще більш асиметричними - в набагато більшій мірі "спеціальними" для Великобританії, ніж для США, які на міжнародній арені все активніше взаємодіють зі спільнотою в цілому. У самому цьому об'єднанні на роль привілейованого партнера США претендує найбільш потужний його учасник - ФРН. Примітно, що в оточенні Б. Клінтона з'явилися люди, які розглядають Великобританію виключно як середнього розміру держава Європи, яка не заслуговує на спеціальну до себе ставлення. У цих умовах Лондону, природно, не вдалося реалізувати ідею стати основним сполучною ланкою між західноєвропейським центром і північноамериканським. І все ж незважаючи на зростання ролі західноєвропейського компонента в системі зовнішніх зв'язків Лондона модифікований варіант англо-американських "особливих відносин ", хоча і у все скороченому обсязі, продовжує діяти. Дві англосаксонські країни як і раніше пов'язує спільність історії, культури, мови, традицій. У ряді сфер зв'язку Великобританії з США залишаються тіснішими, ніж з континентальними сусідами. Навіть в економічній області, де відносини підірвано в найбільшій мірі, між ними зберігаються міцні зв'язку. Так, у Сполучених Штатах зосереджені понад 1/5 прямих зарубіжних інвестицій Великобританії, в той час як у ЄС - всього 1/4. Американські капіталовкладення у цій країні також істотно перевищують західноєвропейські. Привілейованими як і раніше є англо-американські відносини у галузі ядерної зброї. Примітно, що в окремі періоди "атлантизм" в британській політиці навіть посилюється. Так було, наприклад, під час правління М. Тетчер: з одного боку, вона досить прохолодно ставилася до планів подальшого розвитку інтеграції, які, на її думку, ущемляли національний суверенітет Великобританії; з інший - в періоди перебування у влади в США Р. Рейгана і Дж. Буша вона користувалася великим впливом у Білому домі, що, природно, відбилося на характер відносин між Великою Британією, Європою і США. Участь у ЄС створило нову ситуацію у відносинах між Великою Британією і звільнилися країнами. Лондон прагнув там, де це можливо, зберегти в них власні важелі і сфери впливу. З цією метою він почав активні зусилля для того, щоб пом'якшити для країн Співдружності негативні наслідки ліквідації системи імперських преференцій і фактичного розвалу стерлінговане зони. Не в останню чергу завдяки діяльності держави вдалося забезпечити "виживання" Співдружності, кількість учасників якого досягає 50. У нових умовах у Великобританії з'явилася можливість будувати свої відносини з країнами, що розвиваються на "колективній" основі, зокрема на базі Ломейсько конвенції, дія якої поширюється на 69 держав Африки, басейнів Карибського моря і Тихого океану. Через два десятиліття після вступу Великої Британії в ЄС складається нова модель її участі в системі міжнародних відносин, яку - чим далі, тим більше -- буде визначати зміст Єдиного європейського акта, що передбачає підвищення ролі наднаціональних органів ЄС, а також Маастрихтського договору про Європейському союзі, найважливішими цілями якого є створення економічного і валютного союзу і проведення країнами ЄС, у тому числі і Великобританією, спільної зовнішньої політики і політики безпеки.

97. Зовнішня політика Франції в період президентства Франсуа Міттерана, Жака Ширака та Ніколя Саркозі.

Франція за президентства Ф. Міттерана і Ж. Ширака. На президентських виборах 1981 р. праві були відсторонені від влади. Перемогу на виборах здобув кандидат блоку лівих сил соціаліст Ф. Міттеран. Лівому блоку вдалося перемогти й на парламентських виборах. Новий президент-соціаліст займав свій пост до 1995 р. (у 1988 р. переобирався).З перших днів своєї діяльності новий парламент прийняв закон про націоналізацію 18 банків й 5 найбільших фірм. Незабаром частка державного сектора в промисловості зросла до 32 %, а в кредитній сфері — до 95 %. У 19811983 рр. було проведено ряд реформ: збільшені заробітна плата, пенсії й допомоги; скорочений пенсійний вік; уведений податок на велике майно; розширене житлове будівництво тощо. Ці заходи збільшили навантаження на державний бюджет, зріс рівень інфляції, що в остаточному підсумку звело нанівець спроби значно поліпшити життєвий рівень населення. Незабаром усе це примусило уряд перейти до режиму «твердої економії».У 1986 р. Міттеран був змушений призначити главою уряду ґолліста Ж. Ширака. У внутрішній політиці відбувся поворот до неоконсерватизму. Уряд Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер в Англії. Були різко скорочені витрати на соціальні потреби. Почалася денаціоналізація державного сектора економіки. Були скорочені податки на доходи й прибуток, на велике майно, ослаблений державний вплив на бізнес. Ці заходи викликали хвилю демонстрацій і страйків трудящих, що втрачали свої соціальні завоювання. На президентських виборах 1988 р. праві зазнали поразки. Ширак залишив пост прем’єр-міністра.Новий уряд призупинив процес денаціоналізації. Однак вирішити цілий ряд нагальних соціальних проблем, насамперед призупинити зростання безробіття, уряд так і не зміг. У 1993 р. парламентські вибори знову виграли праві, а в 1995 р. президентом країни став лідер неоґоллістів Ж. Ширак (у 2002 р. був переобраний на новий термін). Була відновлена політика приватизації державної власності. Одночасно вживалися заходи щодо стимулювання виробництва й збільшення зайнятості. У центрі уваги уряду перебувала боротьба з інфляцією й дефіцитом державного бюджету.У 80-90-ті роки зріс вплив праворадикального Національного фронту, що очолив Ж.-М. Ле Пен. Його підтримує близько 15 % виборців. Ця організація перетворилася (особливо на півдні країни) на впливову політичну силу.Зовнішня політика Франції за президентства Н.Саркозі . Президентські вибори, які відбулися у квітні-травні 2007 року, привели на вищий державний пост представника правлячої більшості, лідера правого політичного об'єднання «Союз за народний рух» Ніколя Саркозі. Незважаючи на тривале перебування у вищих ешелонах влади (міністр бюджету, міністр комунікацій, голова МВС), під час виборчої кампанії Н.Саркозі вдалося створити образ політичного діяча нового покоління, який виступав за всебічне реформування як внутрішньої, так і зовнішньої політики країни. Виборці побачили в ньому молодого, енергійного керівника, який приведе країну до нових звершень, перетворить в життя свої ідеї і поверне Франції роль одного зі світових лідерів.Дебати з зовнішньополітичної стратегії у ході виборної кампанії мали дещо спрощений характер, кандидати обмежувалися деклараціями загального плану. Разом з тим новий лідер правих проголошував намір активізувати європейське будівництво: спростити європейську Конституцію і прийняти її під час парламентської сесії, а не нового референдуму. Саркозі поставив під сумнів принцип консенсусу в ЄС, який позбавляє, на його думку, процеси інтеграції необхідної динамічності. Нарешті, він не приховував свого негативного ставлення щодо перспективи вступу Туреччини до Євросоюзу. Співпраця з країнами африканського континенту, традиційним напрямком зовнішньої політики Франції, залишається пріоритетною і для нового керівництва. У ході виборів Саркозі заявив, що є прихильником створення середземноморського співтовариства, яке об'єднає Південну Європу і Північ Африки.Новий лідер не скривав своїх симпатій до США, з якими відносини під час другої каденції Ширака зайшли у глухий кут. «Проамериканізм» Н.Саркозі в основному базується на високій оцінці американської економічної моделі. Разом з тим він не схвалив останні зовнішньополітичні ініціативи Вашингтона: превентивну війну проти тероризму, політику демократизації на Середньому Сході. Він також визнав, що війна США в Іраку є «історичною помилкою».Прийшовши до влади, новий президент розпочав реалізацію своїх передвиборних обіцянок. Внутрішні реформи відбувається доволі болісно, періодично провокуючи протести і багатоденні страйки. Зі боку політичних опонентів на Н.Саркозі обрушилася лавина критики. На цьому фоні зовнішня політика нового президента все більше привертає увагу, оскільки він часто вдається до ефектних кроків, які покликані продемонструвати оновлену роль Парижа у міжнародних справах.Зовнішньополітичний курс сучасної Франції будується довкола декількох ключових ідей. Вона традиційно позиціонує себе у якості члена «західної демократичної родини», прихильного ідеалам демократії, захисту прав людини. Поряд з цим, у Парижі вважають, що в умовах постбіполярного світу роль окремих держав зросла, а попередні багатосторонні механізми, які забезпечували узгодження позицій різних країн, стають все менш ефективними. У своєму виступі перед послами 27 серпня 2007 року Н.Саркозі особливо наголосив на тому, що за останні 20 років, які минули після падіння Берлінської стіни, керівники різних держав не змогли створити новий «планетарний порядок» і пристосувати минулий порядок до змінених умов. Все це заставляє Францію шукати свої власні шляхи розв'язання міжнародних проблем, які відповідають її національним інтересам. Він також зазначив, що в «центрі міжнародної системи залишаються держави» і Франція має намір відігравати роль «фактора рівноваги».В останні роки Євросоюз втратив динаміку розвитку і частково -керованість, що стало результатом останньої хвилі «погано продуманого, хоча і неминучого» розширення. Очевидною є реформа організації, яка дозволила б надати нового імпульсу розвитку інтеграційного процесу. Саме це завдання переслідували розробники конституції ЄС, яка, проте, була відхилена французькими і голландськими виборцями на загальнонаціональних референдумах в травні-червні 2005 року. Прийняття інституційних реформ, необхідних для функціонування Європейського Союзу у новому складі, було заблоковано. Після цього Франція більше не могла претендувати на роль локомотиву європейської інтеграції. Чимало прихильників проекту конституції як у Франції, так і за її межами звинуватив французів у заморожування процесу євробудівництва.Коментуючи відмову французьких і голландських виборців проголосувати за прийняття конституції, експерти виокремлюють декілька причин. Зокрема, зазначається, що в ході голосування виявилась гостра проблема, спільна для інтегрованої Європи: як поєднати розвинені соціальні гарантії з динамічним розвитком і необхідністю економічної модернізації. На результати референдуму у Франції, вважають експерти, вплинули перестороги виборців, пов'язані з можливою заміною моделі розвитку, яка ґрунтується на соціальних гарантіях, на англосаксонську модель, в якій пріоритет віддано свободі підприємництва. На думку середнього французького виборця, прийняття запропонованого проекту загалом привело б до ослаблення соціальних гарантій і до росту безробіття у зв'язку з напливом дешевої робочої сили з нових країн-членів ЄС.Поряд з цим, чимало французів вважали, що їхні інтереси і повсякденні потреби не хвилюють Єврокомісію. З точки зору середнього французького виборця, прийняття конституції могло сприяти консолідації влади в руках брюссельських чиновників і подальшому відокремленню влади від населення. У результаті зросла б небезпека прийняття важливих для Франції рішень без врахування думки виборців. Саме під цим кутом зору сприймалася і проблема можливого членства в ЄС Туреччини, що також мало негативний вплив на результати голосування щодо проекту конституції. Громадяни Франції, понад 70% яких виступали проти її вступу в ЄС, переживали з приводу того, що це надто важливе для країни рішення буде прийнято помимо їхньої волі.Певний вплив на референдум мало і те, що текст конституції виявився складним і громіздким, оскільки він включав всі попередні основоположні документи ЄС з доповненнями і виправленнями. За опитуваннями громадської думки, навіть серед депутатів французького парламенту було мало тих, хто повністю прочитав текст, не говорячи вже про рядових громадян. Нарешті, негативні результати референдуму стали віддзеркаленням більш глибоких проблем всього процесу євробудівництва, який у своєму розвитку підійшов до певної межі і потребував концептуального оновлення. Цілей, поставлених у свій час «батьками-фундаторами», фактично досягнено, тому необхідно окреслити нові рубежі розвитку і надати їм відповідного теоретичного обґрунтування.В результаті, як показали події останніх років, рішення ЄС могли у будь-який момент стати залежними від наміру однієї країни, яка з допомогою права вето може заблокувати ту чи іншу ініціативу. На час приходу до влади Н.Саркозі два члени ЄС не підтримали проект, тоді як успішна ратифікація документа відбулася у 18 з 27 країн Євросоюзу, ще чотири оголосили про те, що скоро її ратифікують, і тільки три не оприлюднили своїх намірів. На кінець 2006 року стало очевидним, що необхідно шукати вихід із глухого кута, і зробити це неможливо без активної участі Франції.Намагаючись розблокувати ситуацію, яка виникла після травневого 2005 року референдуму, Саркозі запропонував ідею прийняття нового спрощеного документа, який регламентуватиме діяльність ЄС. Так званий міні-договір чи спрощений договір вперше офіційно був запропонований майбутнім французьким президентом під час його візиту до Брюсселя у жовтні 2006 року, ще до початку передвиборчої кампанії. Ймовірно, Саркозі виходив з необхідності «порятунку» найбільш важливих положень відхиленого проекту і для цього відновити їх у новому «спрощеному» документі. У центрі його пропозицій була думка про необхідність проведення інституційної реформи, а саме: зміни системи прийняття рішень і скорочення числа єврокомісарів. На думку Франції, які і низки великих країн ЄС, необхідно змінити систему голосування, прийняту у Ніцці, - спростити її і надати ЄС керованості і гнучкості. Ці заходи повинні були дозволити великим державам ЄС - Німеччині, Франції, Великобританії, Італії - повернути, хоч би у загальному вигляді, втрачені у результаті розширення переваги, консолідувати всі країни Євросоюзу для проведення єдиної зовнішньої і військової політики.Враховуючи, що черговий провал проекту договору ЄС мав би для європейського будівництва катастрофічні наслідки, Н.Саркозі спробував зменшити ризики, пов'язані з можливим новим голосуванням у Франції щодо проекту договору. Ще у січні 2007 року в інтерв'ю газеті Мошіе Саркозі доповнив свої пропозиції, заявивши, що у разі свого обрання, він буде наполягати на ратифікації нового документу через парламент.Висуваючи свої європейські ініціативи, Ніколя Саркозі мав намір надати розширеному ЄС керованість і динамізм, закріпивши за Францією роль одного з основних лідерів Євросоюзу. Цікаво, що європейські ідеї Саркозі знайшли жвавий відгук серед певних верств французьких виборців. Опитування засвідчили, що у ході референдуму 2005 року за проект конституції проголосували найбільш забезпечені, освічені і динамічні громадяни, зацікавлені у активній ролі Франціїв ЄС. Вони ж віддали свої голоси за Саркозі на президентських виборах у травні 2007 року. Важливу роль відіграла підтримка і з боку великого французького бізнесу, традиційно зацікавленого у євробудівництві, і провідних засобів масової інформації, власників і керівників яких пов'язує особиста дружба з Н.Саркозі.Після перемоги на президентських виборах Н.Саркозі доклав чимало зусиль для того, щоб ідея «спрощеного договору» була схвалена ЄС якнайскоріше - спочатку на саміті 21-22 червня 2007 року, а пізніше - на позачерговій зустрічі глав держав та урядів країн Євросоюзу 18-19 жовтня цього ж року, і у завершальному вигляді - на грудневому саміті 2007 року.Переговори на саміті країн Євросоюзу 21-22 червня 2007 року прохотили складно. Якщо з Великобританією вдалось погодити спірні питання, то через позицію Польщі робота саміту опинилася на межі зриву. Польський підхід змінився лише тоді, коли було заявлено про можливсть скликання міжурядової конференції без її участі. Також було очевидним, що таку позицію підтримують інші країни Співтовариства. Н.Саркозі, за свідченнями журналістів, прагнув відігравати роль каталізатора взаємоприйнятних рішень, об'єднуючи довкола себе лідерів різних європейських країн. Він відчував себе головним автором компромісу, досягнутого на саміті. Результатом червневого саміту ЄС стало рішення глав держав та урядів про скликання міжурядової конференції для підготовки «Договору про функціонування Союзу», який мав доповнити вже діючі основоположні договори ЄС.18-19 жовтня 2007 року в Лісабоні був проведений неформальний саміт Європейського Союзу. Головним здобутком саміту за активної участі французького президента стало досягнення згоди країн-членів стосовно тексту нового договору ЄС або, як його називають у Європі, «договір реформування», або Лісабонський договір, або «мала Конституція» ЄС. Він вносить зміни в низку попередніх договорів, а саме: Договір про Європейський Союз 1992 року, Договір про створення Європейського Співтовариства 1957 року, Договір про створення Європейського співтовариства атомної енергії і замінить проект Конституції ЄС (Договір про запровадження Конституції для Європи - ДЗКЄ), ратифікація якої зазнала поразки. Країни-члени ЄС зобов'язалися протягом року ратифікувати цей документ, щоб він набув чинності з 1 січня 2009 року.Французький президент Н.Саркозі підтвердив висловлену ще під час передвиборчої кампанії свою позицію, спрямовану проти повноправного членства Туреччини в ЄС, що повинно було полегшити ратифікацію новго договору у самій Франції (70% французьких виборців негативно ставляться до членства Туреччини в ЄС).Очевидно, що «турецьке питання» стоїть окремо у комплексі проблем розширення Євросоюзу, і позиція французького президента у цьому контексті характеризується особливою жорсткістю. Незважаючи на те, що переговори Туреччиною розпочалися ще восени 2005 року, Франція всіляко заважає їхньому проведенню і гальмує весь процес. Н.Саркозі заявляє, що мова може йти лише про надання їй статусу асоційованого члена і тільки після того, як в ЄС буде досягнуто консенсусу з питань реформування. Щоправда, Франція усвідомлює, що відмова від прийняття нових членів може позбавити ЄС можливості здійснювати «м'який» вплив на сусідні держави. Саме цим пояснюється дещо інша тональність у висловлюваннях Н.Саркозі щодо Туреччини, наприклад, його слова, що турець4ка демократія досягла «високого рівня зрілості».Франція більш прихильна до можливого вступу до Євросоюзу балканських країн, у першу чергу Хорватії. На момент приходу до влади Н.Саркозі переговори з нею розпочалися, і наприкінці літа 2007 року з деяких питань успішно завершилися. На думку французьких політологів, надання асоційованого членства в ЄС Сербії повинно сприяти розв'язанню «косовського питання», впливаючи на сербську позицію. Щодо Косово Франція солідарна з США і Великобританією у підтримці плану Ахтісаарі. Його реалізація , зокрема, дозволить вивести звідти американські війська, замінивши їх на сили ЄС, у чому Франція особливо зацікавлена.Реакція офіційного Парижа на можливе прийняття в ЄС України, Грузії, Молдови доволі стримана. Франція поділяє обережний підхід Євросоюзу, який ґрунтується на використанні «м'якої сили»: з одного боку, цим країнам дали зрозуміти, що у найближчій перспективі вони не можуть розраховувати на повноправне членство, а з іншої - такий варіант розвитку подій у віддаленій перспективі не виключається. Очікується, що конкретна точка зору з цього питання буде вироблена Комітетом мудреців, який має визначити перспективи розвитку Євросоюзудо 2020-2030 років.Французьке керівництво високо оцінило прийнятий у Лісабоні документ. Було заявлено, що його подальше просування буде метою французького головування в ЄС у другій половині 2008 року. Окрім цього, у розвиток прийнятих рішень на грудневому саміті 2007 року було прийнято рішення Н.Саркозі про створення Комітету мудреців ЄС з 12 авторитетних європейських політиків, теоретиків і практиків європейської інтеграції на чолі з колишнім прем'єр-міністром Іспанії Ф.Гонсалесом. Завдання Комітету полягали в оновленні концепції євроінтеграції і підготовка фундаментальної доповіді на тему «Європа у 2020-2030 роках». Питання інституційної реформи, фінансування, реформування єдиної сільськогосподарської політики і т.п. залишалися поза компетенцією його роботи. Висновки Комітету мудреців повинні були представлені до виборів в Європарламент у червні 2009 року, що дозволить його новому складу і Єврокомісії за потреби доповнити «Договір про реформу» і оновити політику Євросоюзу.Разом з тим, частина французького політикуму вважає, що ЄС доведеться відмовитись від ідеї Конституції, єдиної зовнішньої політики, посади президента ЄС і повернутися до свого первісного проекту суто економічного союзу. Як відомо, таку концепцію відстоює Великобританія. 17. Політика співпраці з США і НАТО за президента Н.Саркозі Під час виборчої кампанії весною 2007 року експерти прогнозували зміцнення американського вектора французької зовнішньої політики у випадку обрання Н.Саркозі. Він не приховував своїх симпатій до США, що певною мірою виділяло його серед представників французької політичної еліти. Прийшовши до влади, Саркозі заявив про свій намір «перегорнути сторінку» у стосунках зі США з питання американського вторгнення в Ірак весною 2003 року. Н.Саркозі неодноразово наголошував, що Франція, як і США, - члени однієї демократичної родини, прихильної ідеалам демократії і захисту прав людини. До того Париж за Саркозі прагнув підтримати Вашингтон у розв'язанні найбільш чутливих для американців питань. Так, Франція офіційно декларувала свій намір повернутися до військової організації НАТО. Вона зайняла близьку до американської точки зору позицію щодо іранського ядерного досьє. Поряд з цим Н.Саркозі спробував об'єднати партнерів по ЄС для більш активного тиску на Іран з питання ядерної зброї, просуваючи ідею запровадження санкцій Євросоюзу проти Тегерана. Нові акценти з'явилися у політиці Франції щодо Іраку, що, зокрема, було відзначено під час візиту в цю країну міністра закордонних справ Б.Кушнера у серпні 2007 року, який став першим офіційним французьким політиком, який відвідав Ірак після американського вторгнення весною 2003 року. Франція відкрила додаткове консульство в іракському Курдистані, що, за словами Кушнера, засвідчує її «повернення в Ірак». Були також здійснені кроки щодо зміцнення французького контингенту (1300 осіб) в Афганістаніу складі сил НАТО. Для підтримки нового духу французьких солдатів наприкінці грудня 2007 року Н.Саркозі відвідав Кабул, де виступив перед солдатами з вітальною новорічною промовою.Найяскравішою демонстрацією франко-американського зближення став офіційний візит до США Н.Саркозі і його виступ перед членами Конгресу 7 листопада 2007 року. Свою пафосну 45-хвилинну промову, яка тричі переривалася аплодисментами, французький президент посвятив дружбі між Францією і США. Він, зокрема, говорив про спільну історію, хвалив «американську мрію», оспівував «велич Америки». Французький президент дякував Сполученим Штатам за «допомогу» у звільненні від тиранії у 1944 році, за план Маршалла, висловив захоплення американськими успіхами у сфері створення ефективної ліберальної економіки, науки і культури. Сила Америки заключається , насамперед, в її «моральній силі», - заявив він. Загалом, на думку експертів, візит був успішним і завдання, які ставив перед собою новий французький президент, - надати нового імпульсу франко-американській співпраці - досягнено.Можливо саме тому Франція чинить опір тиску з боку США, які наполягають на збільшенні чисельності військового контингенту в Афганістані і відрядженню їх у найбільш вибуховонебезпечні райони країни. Париж вважав за можливе обмежитись технічною допомогою і звертав увагу на необхідність прискореної підготовки місцевих солдатів і офіцерів, які повинні поступово замінити війська НАТО.Вірогідно, що Франція невипадково знову повертається до ідеї реінтеграції в НАТО, обставляючи при цьому її попередніми умовами. Як відомо, розвиток військово-політичної інтеграції країн ЄС на сьогоднішній день погано реалізується поза альянсом, а просте повернення у військову організацію НАТО може привести до втрати особливого статусу, яке дозволяє Франції краще позиціонувати себе у системі західних союзів. Тому Париж домагається серйозної зміни структури альянсу, які б засвідчили зміцнення військово-політичної ролі європейських країн, у тому числі, своєї власної. Коментуючи це питання у доповіді про зовнішню політику Франції в умовах глобалізації, колишній міністр закордонних справ Ю.Ведрін наголошував, що мова повинна йти не про повернення країни до альянсу,а, скоріше, про її вступ у реформовану НАТО.До цих пір Вашингтон болісно ставився до всіх спроб європейців зміцнити свою самостійність у військовій сфері. Плани щодо зміцнення «незалежної системи оборони Європи» дратували США, навіть незважаючи на те, що їхня реалізація перебуває у зародковому стані. Задекларована позиція американської адміністрації з цього питання у загальному вигляді зводилася до того, що необхідно підтримувати європейську інтеграцію у всіх сферах, проте проблеми безпеки повинні вирішуватися через Північноатлантичний альянс. Очевидно, що надання Парижу особливих повноважень у справі організації «оборони Європи» в обмін на реінтеграцію Франції в НАТО неминуче привело б до повного перегляду рівноваги сил , яка склалася в альянсі. Бачиться, що ні США, ні провідні європейські країни (у першу чергу, головний європейський союзник США - Великобританія) поки що не готові до подібного сценарію. Складно передбачити, що що французький президент серйозно розраховує на швидке виконання його умов. Разом з тим ініціативи Н. Саркозі дозволяють знову винести на порядок денний франко-американських відносин чутливі для Парижа питання («автономна оборона Європи») і провадити щодо цього діалог. Чимало в цьому розвитку буде залежати від того, який стиль взаємин зі союзниками обере після президентських виборів Вашингтон і як далеко він готовий буде зайти у питаннях можливого реформування НАТО.Таким чином, будучи членом «західної родини», Франція у нових умовах має намір більш активно демонструвати атлантичну солідарність. Разом з тим вона не наважується повністю покластися на США, чия відносна слабкість яскраво проявилася у результаті війни в Іраку. Париж по-старому налаштований проводити власну зовнішньополітичну лінію і захищати свої інтереси.

98. Італія на міжнародній арені в період “після холодної війни”.

У постбіполярний період в офіційних документах Італія все частіше заперечує традиційну пасивність своєї зовнішньої політики і декларує «власний внесок у світову політику», активність і самостійність у цій царині і вихід з фарватеру політики НАТО та ЄС. Фігурують у документах та виступах державних посадовців такі нові ідеологеми, як «універсалізм італійського зразка», «глобальне бачення» Італії, яка проголошує себе «активним учасником процесів глобального виміру».Поворотним моментом для цих змін в офіційній ідеології Італії вважається завершення «холодної війни», яке поставило країну «перед лицем одночасно нової і важкої відповідальності». У червні 2000 року італійський міністр закордонних справ Ламберто Діні визначив під час свого виступу у сенаті базові положення нової офіційної зовнішньополітичної концепції, суть якої полягає у тому, що «біполярний світ змінився світом протагоністів, членом якого є і сама Італія», викресливши себе із списку «середніх держав».У межах «світу протагоністів», який формується, Італія офіційно окреслює свої власні зовнішньополітичні пріоритети. Серед найважливіших сегментів італійської «глобальної відповідальності» вважається врегулювання балканської кризи, розширення ЄС, забезпечення середземноморської безпеки, боротьба з тероризмом і незаконною міграцією. Італія позиціонує себе глобальним арбітром на світовій арені. У контексті цієї позиції екс-президент К. Чампі визначив приналежність своєї країни до «вузького кола великих держав». На його думку, італійська зовнішня політика повинна спрямовуватися на те, щоб XXI століття перетворилося у століття миру, громадянського та економічного поступу.Новим обов'язком для Італії є привнесення у світову політику моральних цінностей, фундаментальних цінностей демократичного світу і навіть за межами зони італійської відповідальності. Ідеологема миру займає у італійській зовнішньополітичній риториці пріоритетне значення. Проте показово, що найчастіше італійські офіційні особи, говорячи про мир, оперують терміном «європейський мир» (під яким необхідно розуміти сучасний стан розвитку Євросоюзу).За рівнем економічного розвитку Італія посідає шосте місце в світі і відноситься до країн «Великої сімки», питома вага яких є визначальною у світовій економіці. За чисельністю населення 58,9 млн. жителів та сумарному ВВП – 1365 млрд. євро (2004, оцінка на поч. року) вона поступається в ЄС лише ФРН, Франції та Великобританії, проте за його відносним показником на душу населення відстає від середнього по Євросоюзу (ЄС-15 = 100%) індикатора – 91,3%, поступаючись десяти іншим країнам.Італія має невисокий (порівняно з іншими державами ЄС) індекс конкурентоспроможності національної економіки, посідаючи за ним 41-е місце в світі та 44-е – за технологічним індексом (2002). За індексом технологічних досягнень країна не попадає до числа глобальних лідерів і у 2000-му році її відносили разом з Іспанією, Чехією, Угорщиною і Словенією до числа потенційних лідерів глобального інноваційного простору.Цій державі притаманні досить помірні позиції серед країн-лідерів і в соціально-економічній сфері – за Індексом розвитку людського потенціалу вона посідає лише 21-е місце (2001).Разом з тим, було б несправедливим недооцінити економічну роль Італії у Південній Європі та ЄС. Нерідко саме від її позиції залежить прийняття важливих європейських документів щодо подальшого розвитку Європейського Союзу у т.ч. його розширенні. Так, центр Стратегічних досліджень в Мілані ще у 1995 році спрогнозував «вибухоподібне» розширення ЄС 2004 року, а також передбачив створення спільного європейського економічного простору упродовж наступних десяти років, досить чітко обґрунтувавши при цьому переваги і недоліки укрупнення Євросоюзу взагалі та своєї держави зокрема.Сучасна Італія має цілий ряд специфічних соціально-економічних проблем, серед яких на перше місце виступає депресивність півдня країни та непомірно високий рівень безробіття там, значне соціальне розшарування населення та його прогресуюче старіння. Слабка ресурсна забезпеченість основного виробництва також виступає стримуючим фактором розвитку економіки.

99. Основні зовнішньополітичні пріоритети Канади в 1990 – 2012 рр

Канадська зовнішня політика не має давніх традицій. Формально вона отримала право на самостійне ведення зовнішньополітичної діяльност лише у 1931 році за актом британського парламенту, так званому Вестмінстерському статуту. До того часу ця діяльність здійснювалась через Лондон. Фактично ж активну зовнішню політику Канада стала здійснювати після Другої світової війни.Якраз під час війни дедалі помітнішою ставала невідповідність між створеним господарським потенціалом і пасивною ізоляціоністською зовнішньою політикою. У першій половині 1940-х років у середовищі наукової політичної еліти поступово сформувалася ідея про Канаду як «середню державу» (middle power). Фундатори цієї концепції стверджували, що з огляду на порівняно невелике населення і відсутність колоній, Канада не є великою державою, але за природними багатствами і людським потенціалом вона не належить і до малих націй (подібно Мексиці чи Швеції), а знаходиться посередині як «британська нація середнього рівня». Тому у світовій політиці Канада відіграє роль середньої держави. Виходячи із своєї «серединності», вона могла б виконувати місію посередництва та арбітражу при врегулюванні суперечок і конфліктів.Остаточне оформлення концепції «середньої держави» відбулося наприкінці 1940-х років після зміни поколінь у політичній еліті Канади. 1948 року В.Л.Макензі Кінг залишив політичну арену, що знаменувало завершення періоду ізоляціонізму у зовнішній політиці країни. Нове керівництво на чолі з Л.Сен-Лораном і Л.Пірсоном змогло подолати вузькість старого трактування поняття «середня держава», претендуючи на особливу роль у міжнародних відносинах. Проте принаймні до середини 1950-х років особливих успіхів у посередництві при вирішенні міжнародних конфліктів Канада не мала, і у цьому відношенні її потенціал як середньої держави залишався невикористаним.Лише з 1956 року Канада зайняла гідне і адекватне своїм можливостям місце у світі як середня держава, виступивши ініціатором створення Надзвичайних сил ООН по підтриманню миру. Якраз тоді концепція «середньої держави» набула відносно завершеного вигляду з наступними характеристиками: 1) дистанціювання відмалих і великих держав; 2) пріоритетність багатостороньої дипломатії в рамках міжнародних організаціях (ООН); 3) акцентування зусиль на військово-політичних аспектах миротворчої діяльності («peacekeeping»); 4) можливість виконання посередницьких функцій у відносинах Заходу і країн «третього світу».Упродовж 1970-х років Канада фактично перестала бути середньою державою, увійшовши до клубу найбільших індустріальних країн. До початку 1990-х років концепція «середньої держави» себе вичерпала. Головною причиною неможливості Канади відповідати статусові середньої держави були зовнішні чинники, і особливо всеохоплюючий вплив Сполучених Штатів на різноманітні сторони канадського життя.Зовнішнішньоплітична діяльність Канади формується та реалізується під впливом низки як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.Що стосується зовнішніх факторів, то перший із них стосується географічного розташування Канади, яка з трьох боків відгороджена від решти світу океанами - Атлантичним, Тихим і Північнольодовитим, а з четвертого - межує з найсильнішою країною світу - Сполученими Штатами Америки.Штати, як відомо, переважають Канаду за чисельністю населення майже у дев'ять разів (Канада -31,5 млн. осіб), а за економічною потужністю, тобто за обсягом ВВП, - більше ніж у десять разів. Океани завжди слугували Канаді надійним захистом від іноземного вторгнення і від військової небезпеки загалом, а США завжди були, є і, очевидно, будуть протужно впливати на життя цієї країни. США - найбільший торговельно-економічний партнер Канади, найближчий військовий і політичний союзник, з яким її пов'язують членство в НАТО і сотні інших угод про співпрацю. Військова перевага США над Канадою, збройні сили якої нараховують всього 60 тис. осіб, величезна ( ЗС США- понад 1 млн.осіб). Ця асиметрія потенціалів двох країн є потужним фактором впливу на формування і реалізацію ЗП «Країною кленового листя».Суть другого зовнішньополітичного фактору полягає у тому, що будучи державою середнього рангу, Канада обмежена у своїх силових і економічних можливостях. Маючи небагаточисельне населення і величезну територію ( майже 10 млн. кв. км., тобто друге місце у світі за територіальними розмірами після Росії), Канада самостійно не в стані ні освоїти її, ні гарантувати свою безпеку. Проблему освоєння території і ресурсів вирішується канадцями шляхом проведення відповідної інвестиційної і імміграційної політики, а безпека гарантується шляхом об'єднання власних зусиль з іншими державами, вступаючи в такі союзи і організації, як НАТО, ООН, ОБСЕ, ОАД. Звідси маємо одну з характерних рис канадської зовнішньої політики, а саме, прихильність до багатостороннього підходу при розв'язанні проблем, спорів і конфліктів, несприйняття в цій сфері односторонніх дій будь-якої держави, включаючи, як правило, і США.Найбільш значимим елементом зовнішньої політики Канади і однією з її найбільш значимих «ніш», її візиток у системі міжнародних відносин є миротворчість. Канада брала участь до 1993 року практично у всіх операціях з підтримки миру (ОПМ). Канада булла першою країною, яка запропонувала наприкінці 1991 року ввести сил из підтримання миру під егідою ООН у колишню Югославію, висловилась за багатосторонню акцію під прапором ООН у звязку з переворотом на Гіїті у вересні 1991 року, відігравала провідну роль у підготовці акції по наданню допомоги руандським біженцям в Заірі у жовтні- листопаді 1996 року.До «козирних карт» Канади у справі врегулювання конфліктів можна віднести і той факт, що вона входить в число найбільших міжнародних фінансових донорів. Канада виділяє значні кошти на програми допомоги різним країнам і, будучи членом Паризького клубу, Канада виступає з ідеєю списання боргів з найбільш бідних держав.Щоправда, з припиненням холодної війни необхідність Канади бути посередником певним чином відпала і почались пошуки своєї нової «ніші». З другої половини 1990-х років такою «нішою» став захист прав людини. Цьому аспекту Канада надавала великого значення і раніше, але все ж головним до 1990-х років було питання забезпечення безпеки держави. Тепер же це трасформувалось у «безпеку особистості», при цьому термін «безпека» широко трактується у широкому сенсі. Мається на увазі не лише військові, але й невійськові загрози - бідність, тероризм, розповсюдження наркотиків тощо. При цьому Канада наполягає на тому, що у нових умовах, коли у центрі уваги світової спільноти перебуває не держава, а особистість та її безпека, у випадку масового і жорстокого недотримання прав людини з боку держави допустимий і навіть необхідний силовий тиск аж до прямого «гуманітарного» міжнародного втручання під егідою ООН, НАТО і інших організацій у внутрішні справи держави-порушника, незвавжаючи на його суверенітет. Так доводи використовувала Канада, коли обґрунтовувала свою підтримку миротворчих операцій за рішенням Ради Безпеки ООН в Сєрра Леоне, Східному Тіморі, економічним санкціям проти Нігерії, військовим діям НАТО у Боснії і Герцоговині, Сербії, а також в антитерористичній операції в Афганістані.Обмеженні вйськові можливості Канади пояснюють ще одну рису її зовнішньої політики, а саме, відсутність месіанських прагнень насаджувати у всьому світі свою систему і цінності, чим грішить повсякчас її південний сусід. Говорячи про внутрішньополітичні фактори і особливості канадської зовнішньої політики, необхідно зазначити, що ще у 30-40 років тому вирішальну роль на ситуацію в країна мали взаємини двох найбільших етнічних групп - англоканадців і франкоканадців. Для реалізації зовнішньополітичного курсу необхідно було домогтись схвалення її полошень обома группами, а фактично - франкоканадцями, оскільки уряд переважно, якщо не завжди, віддзеркалюваав інтереси англоканадців. Недотримання цього неписаного правила загрожувало країна серйозними ускладненнями. Так, в роки Першої світової війни запровадження обов'язкової військової повинності викликало заворушення у Квебеці, населення якої не бажало брати участь в «англійській війні». Чи так само у роки Другої світової війни канадський уряд запровадив всезагальну військову повинність лише у 1944 році, коли населення Квебека практично беззастережно визнало і схвалило антифашистський і визвольний характер війни.Нині на політику федерального уряду суттєвий вплив мають, окрім англо- і франкоканадців, ще низка етнічних групп. Організації канадців італійського, українського, польського, єврейського, китайського та іншого походження вирішують долю виборів у багатьох округах і, це заставляє владу враховувати інтереси різноманітних національних групп у реалізації зовнішньої політики держави.З національного багатоманіття та колоніального минулого Канади випливає ще одна риса канадської ЗП. Вона стосується підвищеної уваги і співчутливого ставлення до країн, що розвиваються, надання їм суттєвої економічної допомоги.Що стосується франкоканадського фактору, то під його впливом у 1970-і роки у зовнішній політиці Канади виник новий напрямок - відносини з Франкофонією,до якої входять, окрім Франції, її колишні колонії в Африці, Азії і Америці, а також деякі європейські країни, наприклад, Бельгія. Те, що у 1990-і роки Канада активізувала свої стосунки з країнами Латинської Америки і наполягла на рішенні Організації американських держав щодо створення зони вільної торгівлі у західній півкулі, пояснюється рішучою підтримкою з боку Квебека.Щодо впливу англомовної частини Канади на її зовнішню політику, то він по-старому великий, але водночас і не такий однозначний. Так, майже до другої половини 1980-х років провінція Онтаріо, найрозвиненіша в економічному плані, чинила опір реалізації ідеї вільної торгівлі з США, тоді як західні провінції, особливо Альберта і Британська Колумбія, у провідних галузях яких домінував американський капітал, виступали за вільну торгівлю. Ці ж дві провінції наполегливо домагались активізації торговельно-економічних зв'язків Канади з країнами Азійсько- Тихоокеанського регіону, тоді як Атлантичні провінції не виявляли до цього помітного інтересу.На формування зовнішньої політики Канади впливають і її основні політичні партії. До початку нового сторіччя на федеральному рівні влада перебувала поперемінно у руках двох найстаріших партій - Ліберальної і Прогресивно-консервативної. Загалом можна сказати, що вони здійснювали єдину і погоджену зовнішню політику .Важливою відзнакою канадської зовнішньої політики є відсутність мілітаристських настроїв та традицій. Канадські військові ніколи не претендували і не відігравали якоїсь суттєвої політичної ваги і ролі у житті країни. Ця особливість приваблювала і приваблює до Канади численних іммігрантів з конфліктних районів світу. (Канадські поліціянти - найкращі друзі людини. Пізно повертаєшся додому - обов'язково підвезуть. Звернешся за допомогою - обов'язково допоможуть. Якщо стався злочин і вбили людину, то засудять до років 5-й, а якщо захист здійснює кваліфікований адвокат, то ще менше. Проте, якщо вбили не спеціально якогось скунса, то вас очікує 6 років тюремного ув'язнення і жоден адвокат не допоможе вам вийти достроково з тюрми).Той факт, що Канада є країною «середньої ваги» і їй завжди доводиться мати справу з сильнішими державами, викликає необхідність для керівників канадської зовнішньої політики мати можливість швидко і гнучко реагувати на зміни у двосторонніх відносинах чи на міжнародній арені, які канадці були неспроможні попередити. Звідси витікає ще одна властивість ЗП Канади, суть якої у тому, що канадський уряд не має жорсткої, детально розробленої зовнішньополітичної програми, розрахованої на тривалий період. Через це інколи у канадській зовнішній політиці зустрічаються випадки непослідовності, суперечливості її поведінки на міжнародній арені.Провідні моменти канадської зовнішньої політики сформульовані в урядовій заяві під назвою «Канада у світі», опублікованій у 1995 року, досить лаконічно: «сприяння процвітанню і зайнятості, захист нашої безпеки в рамках міжнародної стабільності і поширення канадських цінностей і культури». На відміну від інших країн середнього рангу, як, наприклад, Австралії, зовнішня політика якої має в основному регіональну спрямованість, ЗП Канади носить яскраво виражений глобальний характер. В Оттаві вважають, що цього вимагають глобальний характер канадських зовнішньоекономічних зв'язків і таких загроз світові і його стабільності, як розповсюдження ЗМУ, тероризму, бідності тощо.У наші дні залежність економічного процвітання Канади від стану її зовнішньої торгівлі як ніколи висока, оскільки вартість експорту товарів і послуг становить понад 40 відсотків ВНП країни. Тому після завершення холодної війни зовнішня політика Канади переважно підпорядкована інтересам її зовнішньоекономічній діяльності.

100. Міжнародне становище і пріоритети зовнішньої політики країн Африки у 1985 – 2012 рр.

Із закінченням холодної війни радикально змінилася роль Африки в міжнародних відносинах. Переставши бути ареною конфронтації Сходу й Заходу, цей регіон втратив своє стратегічне значення в системі зовнішньополітичних координат провідних держав, а досвід їх політичного й економічного співробітництва з африканськими країнами піддався критичній переоцінці. У міжнародний політичний лексикон міцно ввійшло поняття «афропесимізм», що підкріплювалося й підкріплюється багатьма серйозними аргументами. Джерелом «афропесимізму» стало насамперед тяжке економічне становище переважної більшості країн регіону. Сьогодні на частку континенту, де проживає більше 11% населення Землі (600 млн. чоловік), доводиться лише близько 5% світового виробництва. З 53 африканських країн 33 ставляться до групи найменш розвинених країн миру (НРС). Якщо в 1960 р. Африка забезпечувала себе продовольством, то з 1980 р. третина африканців виживає тільки за рахунок міжнародної допомоги. Разом з тим населення Африки зростало швидше, ніж населення інших країн, що розвиваються. При збереженні нинішніх темпів народжуваності в 2025 р. кожна п'ята людина у світі буде африканцем.Особливе занепокоєння викликає те, що, хоча частка Африки в одержанні міжнародної економічної допомоги країнам, що розвиваються, становила на початку 90-х років 38% (17% в 1970 р.) і коливається на сучасному етапі між 15 і 20 млрд. дол. у рік, падіння ВВП на душу населення на континенті за період 1980 - 1992р. досягло 15%. Істотне зниження рівня життя населення відбувалося навіть у тих державах, де зовнішня допомога становила дуже велику частку стосовно розмірів їхніх бюджетів. Являють загрозу для Африканського континенту й інші серйозні проблеми. У всіх країнах південніше Сахари вкрай гостро стоїть проблема СНІДУ. Незважаючи на зусилля світового співтовариства, не вдається вирішити проблему голоду. Періодично недостача продовольства здобувала драматичний характер в Ефіопії, Сомалі, Судані, Анголі, Руанді, Заїрі, Сьєрра-Леоне. Надзвичайні масштаби прийняла й проблема біженців. В Африці налічується майже 50% від загальносвітової кількості біженців (більше 7 млн. чоловік) і 60% переміщених осіб (20 млн. чоловік).Украй несприятливі наслідки для інтересів міжнародної безпеки мають численні внутрішні й міждержавні конфлікти в різних районах Африки. За постколоніальний період на континенті було зафіксовано 35 збройних конфліктів, у ході яких загинуло близько 10 млн. чоловік, більша частина з яких - цивільне населення. Ослаблення військово-політичного втручання в справи Африки з боку наддержав спочатку привело до зниження числа й інтенсивності конфліктів у регіоні, однак незабаром відновилися старі й спалахнули нові повстання, у яких боротьба різних політичних чинностей уже не маскувалася протистоянням Сходу й Заходу, а широко підігрівалася традиційними етнічними, конфесіональними й клановими протиріччями, соціальними витратами реформ.В 90-і роки воєнні дії велися на території більш ніж півтора десятків африканських держав. Особливо великі руйнування війни й збройні етнічні конфлікти принесли в Анголі, Ефіопії, Ліберії, Мозамбіку, Сомалі, Чаді, Мавританії, Сенегалі, Західній Сахарі, Судані, Уганді, Малі, Бурунді й Руанді. Подолання їхніх наслідків зажадає декількох десятиліть, причому ймовірність рецидивів конфронтації поки залишається високою.Однак, незважаючи на серйозність погроз регіонального й глобального масштабу, відмічуваних на Африканському континенті, світовий порядок, що складається на рубежі третього тисячоріччя, буде визначатися не тільки тими факторами, які цілком очевидні сьогодні, але й новими перспективними тенденціями. Хоча 90-і роки були важким і суперечливим періодом еволюції африканських країн, до другої половини поточного десятиліття в переважній більшості держав намітилися позитивні зрушення. Внутрішньополітичні й міжнародні відносини в Африці поступово входять у нормальне русло.Позитивні зміни стали можливі насамперед завдяки врегулюванню великих збройних конфліктів в Африці. Ліквідація режиму апарт

← Предыдущая страница | Следующая страница →