Поделиться Поделиться

Франко-німецький конфлікт у Марокко (Агадир)

Закінчення російсько-німецьких переговорів збіглося з новим, вже третім за ліком, загостренням марокканської проблеми. Навесні 1911 р. спалахнуло повстання в околицях столиці Марокко – Феці. Скориставшися цим, французи під приводом відновлення порядку і захисту французьких підданих у травні 1911 р. окупували Фец. Стало ясно, що Марокко переходить під владу Франції.

Перші тижні після захоплення Феца берлінський уряд зберігав загадкове мовчання. Зате німецька преса біснувалася. Вона вимагала то найширших компенсацій у інших колоніях, то прямого поділу Марокко. Поведінка Німеччини не могла не хвилювати Париж. Французька дипломатія, як і в 1905 р., стала сама обережно заговорювати з Німеччиною про компенсації, наприклад про спорудження залізниці з німецького Камеруна до річки Конго. Особливо добивався франко-німецької угоди міністр фінансів Жозеф Кайо, що незабаром став головою Ради міністрів. Через неофіційного агента, директора пароплавної компанії в Конго Фондере, зацікавленого у співпраці з німецьким капіталом, Ж. Кайо пропонував німцям частину території Французького Конго.

Щоби продемонструвати свою "незацікавленість" у цих комбінаціях, Кідерлен 15 травня виїхав у місячну відпустку на курорт. Під час даної "відпустки" він розробляв план окупації Агадира. Французький посол у Берліні Жуль Камбон, бажаючи з'ясувати позицію Німеччини, вирішив податися до Кідерлена в Кіссінген. Бесіда з міністром відбулася 21 червня. Камбон шукав угоди, говорив про компенсації, проте не приховав від Кідерлена, що про міцне закріплення німців у Марокко не може бути і мови. Кідерлен відмовчувався, даючи зрозуміти, що чекає конкретних пропозицій.

Не чекаючи повернення Ж. Камбона, Кідерлен вирішив по-справжньому налякати французів. 1 липня 1911 р. в Агадир прибув німецький канонерський човен "Пантера". Услід за ним в марокканські води увійшов легкий крейсер "Берлін". "Стрибок "Пантери"" схвилював увесь світ. То була зухвала провокація, яка вже пахла порохом.

9 липня 1911р. наляканий Ж. Камбон знову з'явився до Кідерлена. Посол тільки що прибув з Парижа. У донесенні про цю зустріч Кідерлен відзначив, що у Ж. Камбона був стривожений вигляд. Привітавшись, обидва сіли. Запанувало мовчання. Камбон заговорив першим. Він заявив, що поява в Агадирі "Пантери" його вкрай здивувала. Кідерлен з викликом відповів, що коли французи охороняють своїх підданих у Феці, то й німці можуть це робити в Агадирі. Взагалі ж він радить краще не нарікати на минуле, а говорити про майбутнє. Ж. Камбон запропонував продовжити розмову про компенсації. Він назвав декілька можливих об'єктів – питання залізничного будівництва в Туреччині, розширення німецької участі в управлінні Оттоманського боргу і т. п. Кідерлен зневажливо відхиляв усі дані "дрібниці". Розмова затягнулася. Обидва дипломати інколи замовкали. Жоден з них не хотів першим виступити з остаточною пропозицією. Нарешті, як можливий об'єкт компенсації було названо Французьке Конго. Кідерлен дав зрозуміти, що про це варто поговорити. Проте далі цього розмова не пішла.

Залишилося неясним, чого саме хоче Німеччина в Конго і якому частку готова запропонувати їй там Франція. Завжди ж таки Камбон зрозумів, що на саме Марокко Німеччина не претендує і готова надати там Франції carte blanche, за буквальною заявою Кідерлена. До часу своєї бесіди з Камбоном Кідерлен уже знав, що Англія не допустить появи та укріплення Німеччини по сусідству з Гібралтаром. Ймовірно, ця обставина і влинула на його позицію. 15 липня Кідерлен, нарешті, заявив Камбону, що Німеччина повинна отримати завжди Французьке Конго цілком. За повідомленням Кідерлена Т. Бетману, Ж. Камбон від жаху й подиву "трохи впав навзнак".

Французький уряд вважав, що від німецьких вимагачів дозволяється звільнитися, кинувши їм які-небудь шматки своєї колоніальної здобичі. Опанувавши себе, Ж. Камбон заявив, що віддати завжди Конго Франція не може. Після цього Кідерлен повідомив Т. Бетману, що "для досягнення сприятливого результат- ту, очевидно, доведеться виступити вельми енергійно".

У даний момент на арені дипломатичної боротьби з'явилася Англія. Також на початку липня Е. Грей попередив німецького посла, що Англія не допустить утвердження Німеччини на західному узбережжі Марокко. 21 липня, за дорученням кабінету, канцлер казначейства Ллойд Джордж публічно виступив з марокканського питання. Він заявив, що Англія не дозволить вирішувати це питання без її участі. "Я готовий, – продовжував Л. Джордж, – на найбільші жертви, щоби зберегти мир... Проте коли нам буде нав'язана ситуація, за якої мир може бути збережений тільки шляхом відмови від тієї значної і благотворної ролі, якому Великобританія завоювала собі століттями героїзму й успіхів; коли Великобританію в питаннях, що зачіпають її життєві інтереси, третируватимуть так, ніби вона більше не має ніякого значення у родині народів, тоді, – я підкреслюю це, – мир, куплений такою ціною, став би приниженням, нестерпним для такої великої країни, як наша". Дані слова справили бажаний вплив.

Промова Л. Джорджа викликала спалахи люті в німецькій шовіністичній пресі. Проте вона налякала німецький уряд. Т. Бетман повідомив англійцям, що Німеччина зовсім не претендує на західне узбережжя Марокко. З французами він повів переговори про компенсації скромнішого масштабу. Після довгого торгу, в листопаді 1911г. була, нарешті, підписана франко-німецька угода. Німеччина беззастережно визнавала Марокко такою державою, що знаходиться під протекторатом Франції. В обмін вона отримувала лише частину Французького Конго. Замість великої й цінної колонії Німеччині довелося задовільнятися деяким простором тропічних драговин. Сталося так, що німецькі імперіалісти підняли шум на весь світ, і лише для того, щоби врешті- решт, налякавшись, задовільнятися "клаптиком драговин", за зневажливим висловом французького прем'єра Ж. Кайо.

Жодна міжнародна криза передніх років не викликала, мабуть, такої хвилі шовінізму в усіх країнах, як агадирський інцидент. У Німеччині і преса, і уряд, і кайзер палали ненавистю до Англії. У рейхстазі повідомлення канцлера про договір з Францією було зустрінуто гробовою тишею. Німецькі імперіалісти звинувачували відповідний уряд у боязкості і нездатності відстояти інтереси Німеччини. У тій же атмосфері шовінізму висунулась у Франції кандидатура Р. Пуанкаре, котрий став на початку 1912 р. прем'єром, а потім і президентом Республіки. Головною метою нового президента була підготовка війни проти Німеччини заради повернення Ельзасу і Лотарингії. Таку ж дію справила агадирська криза на Англію, де посилилась антинімецька агітація. Одним із найважливіших наслідків Агадира була ціла серія заходів відносно посилення озброєнь, проведених всіма великими державами з початку 1912 р. по літо 1914 р. Попереду всіх у цій гонці озброєнь ішла Німецька імперія.

Похожие статьи