Поделиться Поделиться

УРСР в радянській зовнішній політиці

Перша світова війна кардинально змінила політичну та міжнародну систему відносин. Внаслідок розпаду Австро-Угорської і Російської імперій на політичній карті Європи з'явилися нові держави, серед яких Україна. За короткий період української революції 1917-1920 pp. самостійна українська держава пережила кілька етапів та набула різних форм державності – від УНР Центральної Ради, Української держави гетьмана П. Скоропадського до УНР доби Директорії. Для того часу характерні такі інститути державності: тимчасовий головний закон, політична та адміністративна структури, мережа громадських організацій, збройні сили, фінансова, судова системи і, зокрема, зовнішньополітичні відносини. На українських землях виникла Українська радянська республіка, яка утверджувала аналогічні інститути державності, проте згодом увійшла до складу СРСР.

З урахуванням особливостей розвитку правових засад зовнішньополітичної діяльності українських національних урядів 1917– 1920 pp., а також урядів УСРР і УРСР 1917-1939 pp., правове поле діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин дозволяється умовно поділити на такі періоди.

Перший період – 1917-1920 pp. – становлення національних правових засад участі України в міжнародних відносинах. У діяльності національних урядів України він характеризувався ухваленням значної кількості як внутрішніх нормативних актів (універсали, звернення, конституції), так і міжнародно-правових актів (Брест-Литовський договір, договори з європейськими державами), де Україна була суб'єктом міжнародного права.

Другий період -1920-1923 pp. – утвердження міжнародно- правової суб'єктності України. У даний період УСРР, скориставшись своїм невизначеним державно-правовим становищем та враховуючи досвід попередніх українських урядів, також була на міжнародній арені суб'єктом міжнародного права. Правовими актами регулювання зовнішньополітичної діяльності були Конституція УСРР 1919 р., постанови ВУЦВК, ноти та звернення українського уряду до урядів інших країн. Завдяки зовнішньополітичній активності уряду УСРР вдалося з 1920 р. до початку 1923 р. встановити дипломатичні відносини з 15 державами. УСРР стала учасницею понад 80 міжнародних договорів та угод з європейськими країнами.

Третій період – середина 1923 р. – до початку Другої світової війни у 1939 р., а також період війни до початку 1944 р. – делегування міжнародної правосуб'єктності. У даний період формування правового поля діяльності України як номінального суб'єкта міжнародних відносин здійснювалося виключно Союзом РСР. Правова регламентація міжнародної діяльності України обмежувалася внутрішніми правовими актами (Конституція УСРР 1929 р., Конституція УРСР 1937 р., а також акти ЦВК УРСР).

У лютому 1919 р. уряд Радянської України відмовився від назви, запропонованої Центральною Радою (УНР) і запровадив нову – Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Також було змінено назву уряду на Раднарком на зразок російського. Вибори до рад робочих, червоноармійських та селянських депутатів були проведені навесні 1919 р. Внаслідок маніпулювання нормами представництва більшовикам вдалося отримати цілковиту перевагу. Ради слугували лише прикриттям диктатури РКП(б)-КП(б)У, яких підтримувала армія. Згідно з Конституцією УРСР, створеною за моделлю конституції радянської Росії, найвищим законодавчим органом став Всеукраїнський з'їзд рад, поміж засіданнями якого його функції виконував Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК).

У заяві уряду зазначалося, що УРСР об'єдналася з РСФСР на принципах „соціалістичної федерації”. Сутність цього поняття не розшифровувалася, проте програма РКП(б), прийнята в березні 1919 р., зазначала, що Федеративний Радянський Союз є перехідною формою до повного об'єднання. Партія більшовиків прагнула якомога швидше централізувати військове та економічне управління. 01 червня 1919 р. Всеросійський центральний виконавчий комітет проголосив декрет про військово-політичну злуку. Найважливіші аспекти державного управління в більшості радянських республік було передано московським органам.

Тільки-но Україна стала радянською республікою, вона вступила у сферу дії „великого експерименту”. Ринкова економіка мала бути замінена на виробництво без торгівлі. Селяни сподівалися на те, що радянська влада роздасть їм володіння великих землевласників, що обіцяла в гаслах, які більшовики використовували під час жовтневого перевороту. Однак декрет ВУЦВК, прийнятий в лютому 1919 р., проголосив основною метою політики на селі колективізацію. Згідно з декретом уряд X. Раковського повинен був надавати преференції державним господарствам та колгоспам, створеним з експропрійованих земель.

У відповідь на політику, якому В. Ленін після її провалу і відмови від неї назвав „військовим комунізмом”, по країні прокотилася хвиля селянського спротиву. Отаман Зелений (Данило Ількович Терпило, с. Трипілля, тепер Обухівського роціну Київської обл.), член партії соціал-демократів (незалежних), одним з перших став в опозицію до уряду з середині травня 1919 р. Він зробив усе можливе для того, щоби поширити діяльність свого майже дванадцятитисячного угруповання на лівий берег Дніпра, Переяслав, Умань та Золотоношу.

Підрозділи Нестора Махна, якого сільські отамани називали Батьком, діяли в Катеринославській області, поблизу Гуляй- Поля. Махно об'єднав під своїм проводом інші подібні повстанські загони в Полтавській, Харківській і Херсонській губерніях та увійшов у контакт з російськими анархістами, які й стали (Б. Волій, П. Аршинов, Барон та ін.) ідеологами й політкомісарами його руху. Основну масу війська становили місцеві селяни.

Махно успішно боровся проти денікінської армії, а також частково підтримував радянську владу, проте жорстко виступав проти анархізму комісарів та аграрної політики X. Раковського. Махновці друкували свої газети спочатку російською, а потім українською мовою. Махно воював проти всіх, хто появлявся на теренах, що були під його владою, а центром весь час було Гуляй- Поле. На короткий час він укладає угоду з Першою бригадою УГА в Умані в серпні 1919 р. з отаманом М. Григор'євим та іншими боротьбистами. Разом звільняють від денікінців значні території в їх тилу, включно з м. Бердянськом, Маріуполем і Катеринославом. Невдовзі проте посварився з боротьбистами, підступно вбив отамана Григор'єва і увійшов у союз з більшовиками, вважаючи, що український рух був для нього більшою небезпекою. Коли ж більшовики остаточно вигнали денікінців, Махно став воювати й проти них, увійшовши на початку 1920 р. у союз з повстанцями отамана Н. Петренка й іншими, що визнавали уряд УНР. Під час польсько-українськго наступу на Україну Махно знову перейшов до більшовиків і разом з ними воював проти Врангеля у Криму. Тільки в серпні 1921 р. більшовики розгромили махновців, а сам Махно втік до Румунії. Махновські села на Гуляй-Пільщині були більшовиками виселені до Сибіру.

Найбільше повстання у травні 1919 р. очолив один з найвизначніших українських полководців часів Національної революції 1918–1919 pp., переможець „непереможної” Антанти, один із зачинателів Гайдамаччини XX століття, Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор'єв (справжнє його прізвище Никифор Серветник). З весни 1917 р. штабс-капітан Матвій Григор'єв розпочав українізацію частин російської армії, що входили до Бердичівського гарнізону. Коли наприкінці 1917 р. червона Росія посунула в Україну, Григор'єв виявився одним із нечисленних оборонців українського уряду. На кінець 1918 р. Григор'єв об'єднав навколо себе силу повстанців, одне лиш село Верблюжка дало отаману понад 4000 бійців. Чи не першою його операцією став напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведення порядку був висланий німецький загін. Григор'єв не побоявся вишколених Першою світовою війною німецьких вояків і переміг в бою. Слава про нього покотилась херсонським степом... „Треба бити Антанту, бити большевиків, бити білих і червоних ворогів ”, – закликав Григор'єв.

Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на Півдні України глибоко вразила отамана і стала однією з причин його розриву з українським урядом. Іншою важливою причиною став безпідставний арешт головнокомандувача Лівобережним фронтом УНР полковника Петра Болбочана, до якого Матвій Григор'єв ставився з великою пошаною. „Після арешту полковника Болбочана, – в розпачі сказав Григор'єв, – я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”.

01 лютого 1919 р. Григор'єв оголосив повстання проти Директорії і атакував праве крило Армії УНР.

Розчарувавшись у Директорії, отаман Григор'єв – уже під червоними прапорами – розпочав похід проти Антанти. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв... 06 квітня Григор'єв уже в Одесі. „Непереможна” Антанта таки була скинена в море. 07 травня 1919 р. в Єлисаветграді був проголошений Універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії „До українського народу”: „Народе український! Народе змучений!.. Тобі насильницько нав'язують комуну, чрезвичайку й комісарів з Московської „обжорки” і тої землі, де розіп'яли Христа. Народе український! Бери владу в свої руки... Геть ЧК! Вся влада Радам, проте не партіям. Хай живе влада народу України! Борітеся – поборете!..

Український народ з ентузіазмом відгукнувся на заклик скинути ненависне ярмо московської комуни. За короткий час були звільнені Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станції Бобринська і Знам'янка, Чигирин, інші міста та залізничні станції. Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до

Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони і полки, які посилались проти Григор'єва, як правило, переходили на його бік – настільки були високим авторитет отамана серед червоноармійців та ненависть їхня до чрезвичайок.

За наказом Григор'єва у визволених містах скликались з'їзди Рад, які своїми рішеннями зміцнювали нову владу. Успіхи Головного отамана Херсонщини і Таврії вражали: буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Завжди нові й нові міста звільнялись від влади московської чрезвичайки: повстанці увійшли до Кривого Рогу, Олександрівська, Олександрії, Єлисаветграда, Корсуня, Помічної, в Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Золотоношу та сотні, а можливо, й тисячі сіл і містечок.

Матвій Григор'єв повідомляє Симона Петлюру про створення ста сімнадцяти невеликих повстанських загонів загальною чисельністю до 15 тисяч козаків. Дані відділи отримали назву Херсонської дивізії та стали частиною Південного фронту Армії УНР. Поступово отаман опановує Херсонську та частину Катеринославської губерній. На визволених територіях проголошується українська влада...

Петро Федорович Болбочан (5 жовтня 1883 р. – 28 червня 1919 р.) – відомий військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України.

У квітні 1918 р. очолюваний П. Болбочаном військовий підрозділ Окремого Запорізького корпусу Армії УНР, забезпечений всіма видами зброї, здійснив вдалий Кримський похід, де виявився блискучий талант воєначальника та було продемонстровано здатність українців до творення власної регулярної армії, яка могла протистояти як більшовицькій та білій, так і німецькій арміям. Державницька позиція запорожців та їх командира збереглася і проявила себе під час Гетьманату П. Скоропадського, яка викликала невдоволення у проросійськи налаштованих колах гетьманського уряду. Неодноразово робилися спроби спровокувати конфлікт поміж Гетьманом та єдиною на той час національною збройною силою Запорізьким корпусом.

Більшовики, тікаючи з України, з люттю писали про „небезпечного противника”, „реакціонера, старорежимного генерала Бо- лбочана”. За його голову обіцяли 50 тисяч рублів.

Наступ Запорожців стримати було вже неможливо. 06 квітня вони піднімають український прапор над Харковом. 2-й Запорізький піший пож Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії, а згодом і Запорізького корпусу. Він складався з чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку, довкола тризубу, був напис: „З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну". Була й своя, полкова, присяга.

Встановивши в Харкові українську владу, Болбочан на чолі новосформованої Кримської групи 11 квітня вирушає у відповідний другий історичний визвольний похід – на Севастополь. На шляху до Криму бере участь у звільненні Павлограду, Олександрівська (нині Запоріжжя), Мелітополя, Бердянська. Форсувавши 20 квітня Чонгарський міст, Кримська група 22 квітня входить у Джанкой, 24 квітня звільняє Сімферополь, а наступного дня – Бахчисарай...

У цьому історичному визвольному поході від Сарн – через Житомир, Коростень, Бердичів, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву – до Харкова, що був здійснений лише за півтора місяці, виявився військовий геній уродженця Буковини Петра Болбочана. Саме він безпосередньо керував ходом всіх військових операцій.

Холодний Яр. Чигиринщина. У 1919 – 1922 pp. вся Україна перетворилася на один величезний повстанський край, проте саме холодноярці, як ніхто інший, жили загальнонаціональними інтересами, ставлячи за мету визволення всієї України від російської окупації. Повстанська боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та усвідомленням цілі – визволення України. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли „товариші” починали через міру обдирати селян – тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Т. Шевченком Холодний Яр, історичний Мотрин манастир поблизу нього.

З плином подій в Україні Холодний Яр перестав бути повстанською організацією суто місцевого характеру. В лавах його бійців дозволяється було зустріти полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків з Кубані та Дону. Одним із перших ватажків Холодного Яру, що дався надовго запам'ятався ворогам у 1919 році, і загинув, залишивши по собі широку славу, був осавул Війська Кубанського – Уварів. Першим організатором і отаманом був двадцятип'ятирічний селянський хлопець із села Мельників Василь Чучупака. Холодний Яр кров'ю і загравами спалених ворогом сіл вписав блискучі сторінки в історію визвольної боротьби. Збулося пророче Шевченкове – „І повіє новий огонь з Холодного Яру! ” Саме дані слова були вишиті на прапорі полку гайдамаків Холодного Яру – з одного боку, а зі зворотного – „Воля України чи смерть!” Слова свого вони дотримали – фактично всі до одного загинули. Знищивши при цьому безліч каральних червоноармійських і чекістських загонів, силу силенну ворожої піхоти і кінноти.

Холодний Яр – це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий наприклад, як невеликі числом, проте сильні духом – можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом. На жаль, по даний бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна республіка, яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.

Холодноярці билися хоробро і вміло. Якби так билася у 1917-1920 pp. вся Україна, нам не довелося б нині „розбудовувати державу”. Зрозуміло, що ніякої так званої „громадянської війни”, яка насправді точилася в Росії, в Україні не було. Українська Народна Республіка воювала проти зовнішнього агресора – червоної Росії і її численних найманців.

Недаремно один із членів маріонеткового совєтського „українського уряду”, сформованого на території Росії (В. Шахрай) скаржився: „Що це за уряд український, що його члени не знають і зовсім не хочуть знати української мови?... Що я за „військовий міністр”, коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради (законного уряду УНР) ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на завжди українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?”

Антибільшовицькі селянські повстання сильно вплинули на дух Червоної армії, що складалася здебільшого із селян, та спровокували масове дезертирство й загальне зниження дисципліни. А. Денікін, командувач добровольчої Білої Гвардії, скористався цією ситуацією. З травня по серпень 1919 р. його військо окупувало Україну й почало марш на Москву. Російські більшовики змогли створити армію, яка кількісно перевершувала збройні сили Денікіна. На початку лютого 1920 р. Червона армія захопила всю Україну.

Висновки. На думку вітчизняного дослідника Р. Коваля, головною причиною чергової української драми стала відсутність авторитетного політичного українського центру – з чіткою державницькою метою, з власною ідеологією, власною політикою, власними цінностями, своїми іменами, з національно зрілою елітою. Українська інтелігенція винниченківського штабу, перебуваючи в наркотичній залежності від того, що скажуть у Москві, лише вдавала, що будує Українську державу. Хіба серед таких діячів міг постати новий Хмельницький, котрий би жорстоко подавив козацьку вольницю гуляйпільщини і скерував її могутню енергію в єдине національне річище?!

Саме відсутність у Києві твердої національної влади призвела до того, що отамани хитались, шукали авторитетів на стороні, врешті, зраджували Батьківщині. Не дивно, що Махно, Ковтун, Шинкар та інші, позбавлені сильного – не ефемерного – політичного центру, ставали заручниками і, врешті, жертвами російської політичної культури – комуно-соціалізму.

Трагедією українства стало й те, що німців, які прийшли на заклик Центральної Ради допомогти вигнати російських більшовиків за межі держави, українські селяни сприйняли за окупантів. Селян дозволяється зрозуміти: годувати величезну німецьку армію доводилося саме їм. До того ж німці, що прийшли як союзники, побачивши безвладдя і хаос в Україні, почали самі організовувати життя й наводити порядок. А оскільки Центральна Рада не виконала своїх зобов'язань відносно продовольчого забезпечення союзників, німці змушені були проводити реквізиції, щоби прогодувати своє військо. Таким чином, починається інша історія України – України совєтської. Робота чрезвичайки. Терор.

Хто знає, яких нових форм набуде російський фашизм чи націоналізм задля нової російської експансії?

Зовнішньополітичні аспекти діяльності УРСР. 30 грудня 1922 р. було підписано договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах, оголошення війни й укладання миру, ратифікація міжнародних угод, встановлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі тощо. Усі попередні угоди України з іншими державами фактично були скасовані. Згідно з цим договором було створено єдиний загальносоюзний Народний комісаріат закордонних справ, до складу якого був включений представник України, а в республіці утворювалася інституція уповноваженого НКЗС СРСР. Уповноважений входив до складу уряду УСРР з правом дорадчого голосу.

Таким чином радянські республіки делегували зовнішньополітичну функцію центральному керівництву, тобто Москві, укладаючи союзний договір про створення СРСР 1922 р. Такі кроки легалізували домінування Радянської Росії над іншими республіками. Органи найвищої виконавчої влади УРСР втратили можливість формувати власну внутрішню і зовнішню політику. Такі рішення були закріплені Конституцією СРСР 1924 р., яка проголосила, що уряду СРСР передається представництво республік в міжнародних відносинах, встановлення дипломатичних зв'язків та укладання договорів з іншими державами. Таким чином, УСРР було позбавлено права на самостійні міжнародні відносини.

Період 30-40-х років XX ст. для України був етапом зміцнення тоталітарно-репресивного режиму, котрий здійснював абсолютний контроль над усіма сферами суспільного життя. Конституція СРСР 1936 р. знову закріпила за всесоюзним урядом право „репрезентувати СРСР у міжнародних відносинах, встановлюючи дипломатичні зв'язки, укладати договори з іншими державами”. Конституція УРСР 1937 р. майже тотожна Конституції СРСР 1936 р., закріплювала положення відносно суверенності радянських республік, проте вони насправді не діяли.

Питання відносно зовнішньополітичної діяльності республіканських керівників того часу виникнути не могло з огляду на жорстку централізацію влади: будь-які ініціативи придушувалися. Завжди ж українське питання періодично використовувалося в політичній грі провідних країн світу, які офіційно визнали СРСР. Опозиційні радянській владі сили сприяли організованій українській еміграції: делегації УНР підтримували різноманітні акції британського уряду проти СРСР. Використовували українське питання також Париж, Берлін і Варшава. Черговий „хрестовий” похід проти СРСР 1927 р. характеризувався сплеском інтересу до еміграційного уряду УНР, до декларативного прагнення створити незалежну Українську державу. Поширення фашизму, прихід гітлерівців до влади змінило баланс сил: Україна з її величезними природними багатствами посідала чільне місце в планах гітлерівської Німеччини. Уряд останньої використав емігрантський рух для поширення обіцянок про створення незалежної Великої України.

← Предыдущая страница | Следующая страница →