Поделиться Поделиться

Національні інтереси КНР і стратегія національної безпеки

Ден Сяопін, як справжній марксист, відразу ж чітко підкреслює, що національні інтереси визначаються "природою нашої соціалістичної держави і є вищим критерієм" у взаємовідносинах з іншими державами.

До національних інтересів, насамперед, відноситься суверенітет, безпека, економічний розвиток, міжнародний статус і гідність. Останнє унікальне, через те що, здається, немає нині жодної держави, яка включала б категорію "гідності" до "національних інтересів". Ден Сяопін не раз підкреслював: "Китайський народ має свою національну гідність і почуття гордості. Це велика честь - любити свою країну і присвячувати всю свою енергію соціалістичному будівництву".

Серед найважливіших цілей в ряді національних інтересів - возз'єднання з Гонконгом (здійснено у 1998 р.) і Тайванем. При цьому треба мати на увазі, що Китай не розглядає проблему Тайваню в контексті загальної безпеки Східної Азії. Як неодноразово підкреслювалося в Пекіні, "Китай категорично проти включення Тайваню до системи регіонального співробітництва з безпеки". Варто нагадати, що проблема Тайваню відноситься до фундаментального принципу, котрий не підлягає обговоренню. Для КНР - це суто внутрішня проблема її відносин з однією із своїх провінцій.

Також одна специфіка: китайський лідер вважав, що національні інтереси Китаю об'єктивно збігаються з національними інтересами народів інших держав. У той же час зазначалося, що в області суверенітету і безпеки поступок бути не може. Ден Сяопін неодноразово опонував тим, хто відстоював тезу про застарілість ідеї суверенітету і про те, що "громадянська війна не є внутрішньою справою", а "права людини вище суверенітету". Китайський лідер безапеляційно заявляв опонентам: "Китай із цим ніколи не погодиться і не дозволить іншим втручатися у свої внутрішні справи".

Аналітики та керівники у ЦК КПК чітко розуміють, розподіл в XXI столітті світових сил, залежить від ряду глобальних процесів. Головний із них - глобалізація. Під цим терміном розуміється виникнення єдиного простору світового ринку, фінансів і товарів, єдиної світової системи комунікацій та послуг, а також глобальної системи цінностей і єдиної пануючої культури. У цьому неоглобальному неокапіталізмі усе життя на планеті підпорядковується законам ринку, які стають для суспільства чимось подібно до закону всесвітнього тяжіння. Іншими словами - це процес уніфікації світоглядних уявлень на спосіб організації життя світового співтовариства та окремого національного суспільства, характер міжнародних відносин за зразками, розробленими геополітиками ліберальної ідеології із США, а це вступає у протиріччя із світоглядними настановами геостратегів із ЦК КПК.

Китайське керівництво також чітко усвідомлює, що протягом чотирьох десятиріч "холодна війна" була матеріалізацією і результуючою тих зустрічних стратегій, які проводили одна проти одної дві конкуруючі системи, їх військово-політичних союзів та країн-лідерів - США і СРСР. Понад двадцять років через те стало очевидним, що почався багатообіцяючий період в історії Радянського Союзу, в якому до влади прийшли керівники нової генерації. Водночас не викликало сумнівів, що весь "радянський табір" (насамперед країни Центрально-Східної Європи) опинився на порозі далекосяжних за своїми наслідками суспільних трансформацій. Видовищні перші кроки горбачовської "перебудови" та "нового мислення" захоплювали багатьох західних спостерігачів, свідомих того, що вони стали свідками добровільно-примусової капітуляції Москви у "холодній війні", обмеженої, проте керованої дезінтеграції Організації Варшавського Договору (ОВД), Ради Економічної Взаємодопомоги, Радянського Союзу, Чехословаччини та СФРЮ.

Попри невпевненість, якому породжувала дезінтеграція радянського блоку, США наближалися до незвичного для них статусу єдиної супердержави. Провідні Західні, передусім американські, стратеги розуміли, що нові реалії вимагатимуть нових концептуальних підходів і практичних настанов.

"Зняття" класово-ідеологічного чинника, трансформація відносин із країнами, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, у звичайні міждержавні відносини - завжди це поставило західні держави та їх конкурентів і партнерів на Сході перед необхідністю внесення коректив у їх попередню стратегію відносно Китаю, яка проводилася, насамперед, з урахуванням існування чинника "Радянського Союзу" та ОВД. Досягнуті успіхи над СРСР в інформаційно-психологічній сфері надихали американських геостратегів поширити напрацьований досвід підривної діяльності на комуністичний Китай.

Так, на початковому етапі до весни 1994 р. даний курс був скоріше жорстким. Тодішній держсекретар Уорен Кристофер намагався загнати Пекін у глухий кут - чи поліпшення ситуації з правами людини, чи позбавлення КНР статусу країни найбільшого сприяння у торгівлі із США. Проте реалізація такої політичної тактики відносно КНР наштовхнулася на заздалегідь утворену ЦК КПК передумову стратегічного значення -- натиск американської дипломатії був відбитий завдяки тиску самих же американських корпорацій, які були допущені на ринок Китаю: вказані санкції могли б зачинити перед ними найперспективніший у світі ринок. Саме це змусило Вашингтонську адміністрацію з 1994 р. відокремити бізнес від питання про права людини і зробити американо-китайські відносини "багатосторонніми" - не давати домінувати будь-якому окремому питанню.

Подальшу американську політичну тактику дозволяється охарактеризувати як "залучення" КНР до співпраці. На думку колишнього президента США Б. Клінтона, "інтеграція Китаю в світову економіку покінчить там з комунізмом". Проте, бажаної еволюції в КНР поки що не відбулося. Навпаки, у партійних, урядових, військових і ділових колах КНР закріпилося усвідомлення того, що поразка світового "соціалістичного табору" відбулася на тлі ідеологічного колапсу СРСР та повної втрати привабливості його суспільної моделі в першій половині 80-х році. XX ст. З даної причини ЦК КПК грає свою гру, змінювати правила і стан речей не бажає. Китайські лідери зробили відповідні висновки з аналогічної політики Вашингтона відносно СРСР, а після - відносно Росії, України та інших країн СНД - ослаблення й розвал держави можливі, а очікувані вигоди від заходів типу "союзу" не видно.

Довгостроковими інтересами китайської держави є "нарощування можливостей", досягнення "символів процвітання" і реалізація "етапів розвитку". "Національні можливості" визначають весь потенціал нації, спрямований на освоєння природи і протидіючий захопленню країни іншою державою. Більш чітко і докладно дані ідеї передаються через категорію "комплексної могутності нації", що створюється завдяки розвитку в сфері науки і технологій, а також її економічної могутності.

Свого роду результатом (вищим критерієм) правильно реалізованих національних інтересів є стабільність у державі. "Національні інтереси мають бути захищені стратегією національної безпеки". Метою останньої є формування мирного і стабільного навколишнього середовища, сприятливого для національного розвитку. Безпека повинна бути взаємною, що передбачав "безпеку наших сусідів, нашого регіону і навіть усього світу".

Стратегія безпеки спирається на комплексну міць держави, її завдання - запобігти виникненню війни та можливість тримати під контролем кризові ситуації. Стратегія національної безпеки будується на захисті незалежності та суверенітету, захисті соціалістичного шляху і керується політикою та напрямками, сформульованими на грудневому пленумі ЦК КПК 1978 р.

Найважливішим компонентом стратегії національної безпеки є політика національної оборони, підпорядкована економічному розвитку держави. Сама національна оборона будується на основі стратегії активної оборони. її змістовна частина в контексті інших установок виражена Ден Сяопіномтаким чином: "У нову еру, хоча світова війна може бути відсунута чи її дозволяється уникнути, локальні війни і регіональні конфлікти далекі від завершення. Ми щиро прагнемо миру, проте мир досягається через боротьбу. Ми прихильники розвитку, а розвиток потребує оборони, яка досягається через готовність до сутички".

Настільки ж діалектично, із посиланням на Ф. Енгельса, Ден Сяопін інтерпретує слово "активна": "Активна оборона не просто оборона, в ній уособлюється й наступ. Поєднання оборони і наступу відбиває розвиток закону самої війни". Ден Сяопін говорить: "Активна оборона за своєю природою оборонна, яка одночасно, по суті, має наступальний характер".

Колишній міністр оборони КНР Чі Хаотянь так розшифровував цю стратегію: "Вона містить у собі принцип оборони, самооборони та завдання удару на стратегічному рівні у відповідь лише після нападу". Він же уточнює, що основними цілями китайської оборонної політики в:

o зміцнення національної оборони;

o опір зовнішньому агресорові;

o захист державного суверенітету над територіями, повітряними і водяними просторами, морських прав і інтересів;

o зміцнення державної цілісності та безпеки;

o рішучий захист соціалістичної системи і керівного напрямку нашої партії.

Дуже важлива стратегічна настанова: "Ми повинні не лише бути здатні боротися з одним єдиним ворогом, а й з більш ніж одним потужним супротивником. Причому наша вихідна позиція полягає в через те, що ми зобов'язані розтрощити, навіть спираючись на гіршу військову техніку, супротивника, котрий може переважати нас".

Вимога до кількості. Армія повинна бути скорочена до достатньої кількості, високо тренованої постійної армії з великим резервом та із сучасним технічним і технологічним оснащенням.

Такі головні тези в стислому вигляді кожної з трьох частин загальної теорії Ден Сяопіна відносно розбудови соціалізму з китайською специфікою. Необхідно підкреслити, що кожна з частин може бути доповнена додатковими настановами та рекомендаціями, розпорошеними по багатьох промовах і статтях Ден Сяопіна. Проте, навіть в урізаному вигляді ця теорія відтворює цілісну програму розвитку КНР до 2050 р. Вона добре структурована, а всі її частини діалектично взаємозалежні.

← Предыдущая страница | Следующая страница →