Поделиться Поделиться

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА І ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА

3.1.Поняття, ознаки та ефективність політичної влади

3.2.Сутність, структура і функції політичної системи

3.3.Особливості політичної системи України

Поняття, ознаки та ефективність політичної влади

Влада, як і політика, - одне з фундаментальних начал суспільства. Вона скрізь, де є стійкі об'єднання людей: у родині, виробничих колективах, організаціях і установах, у всій державі. Йдеться про верховну, політичну владу. Водночас владу не дозволяється ототожнювати з політикою. Оскільки поняття політики ширше, ніж поняття влади. Влада разом з політикою є базовим поняттям політичної науки, одним із найдавніших складових політичного знання. Боротьба за владу, її здійснення є сенсом діяльності суб'єктів політичного процесу, вона супроводжує політичне життя людства протягом усієї його історії.

Поряд із суспільством, влада пройшла еволюційний шлях зміни власних форм. У первісних суспільствах влада була анонімною, розпорошеною серед членів роду і племені та виявлялась у слідуванні звичаям, традиціям і віруванням, що позбавляло її політичного характеру. З ускладненням соціальних потреб, появою нових видів діяльності, пов'язаних із суспільним поділом праці та посиленням інтенсивності взаємодії індивідів, анонімна форма влади закономірно змінилася на індивідуалізовану.

Зростання соціальної нерівності стимулювало процес інституціалізації влади - створення спеціальних інститутів, які здійснювали функції вираження загальних інтересів, управління і забезпечення порядку. І поряд із процесом ускладнення чи диверсифікації соціальних відносин, влада поступово набувала політичного характеру.

Таким чином, влада існує в будь-якому суспільстві та є результатом існування відмінності інтересів. Водночас влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два елементи: а) матеріальний примус, б) переконання тих, що підпорюються, у справедливості підкорення. Відсутність другого елемента перетворює владу на панування, через те панування - більш вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов'язане зі застосуванням силової технології. На цій основі французький політолог М. Дюверже відзначив двоякість влади: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого - ефективним засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

Водночас політична влада - це специфічний вид регулювання соціальних процесів. У суспільстві можливі три види регулюючих взаємодій суб'єктів політики з використанням влади: ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб'єкта при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб'єктів політики; химерний - правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції; симбіозний - розумне правління на основі суспільної домовленості та правового розподілу владних повноважень. Представники різних філософсько-політичних напрямків при визначенні влади акцентують увагу на тих елементах, які, на їх думку, є найважливішими. У сучасному суспільстві боротьба за владу також слугує полем найгостріших (практичних) битв у всіх сферах суспільного життя: в політиці, економіці, культурі та на всіх рівнях соціальної організації. Базуючись на цьому, виділяють владу економічну, політичну, правову, військову, духовну, сімейну. Водночас дослідники доводять, що кожному різновиду влади притаманні певні ознаки універсального характеру:

- тип поведінки (управління діями інших людей, керівництво державою);

- властивість характеру (спроможність нав'язати свою волю іншим);

- спосіб досягнення цілі (свідоме визначення мети, а також шляхів і способів її досягнення);

- відносини підпорядкування (у межах групи поміж керівним центром і членами групи);

- здатність вирішення конфліктів раціональним вмотивованим насильством.

Така різноманітність форм існування і вияву владної волі спричинила відмінність у підходах до усвідомлення и суті й викликала теоретичні дискусії про природу та соціальне призначення влади. Через те виникло багато різноманітних визначень влади. За всіх обставин, влада - це передусім здатність і можливість здійснювати свою волю, визначально впливати на поведінку та діяльність людей за допомогою насильства, авторитету, права.

Насправді панування в організації соціальних відносин було завжди. У передполітичному суспільстві панувала не воля окремих осіб, тим більше органів, а традиції, звички і звичаї. Панування було відсутнє лише на початковому етапі розвитку, коли людина перебувала на первісному ступені природного стану й також не виробила відповідних нормативних регуляторів поведінки. Тут кожний індивід мав повну свободу дій, наприклад, свободу вбивати собі подібного, позбавляти його плодів праці, принижувати його гідність тощо. Проте водночас кожен міг стати об'єктом здійснення свободи іншого, тобто тієї ж свободи вбивати, грабувати, завдавати образи. На цьому етапі була своєрідна соціальна симетрія відношень "агресор - жертва": завдаючи у власних інтересах шкоди свободі інших людей, людина стає заручником такої ж свободи інших. Така свобода є надто дорогою, за неї доводилося платити власним життям. Через те первісний природний стан переростає у вторинний, коли з'являються певні регулятори (примус). Тут відбувається взаємна відмова від свободи, здійснюється так званий негативний обмін, тобто взаємна відмова вбивати, обмежувати тощо. Людині, виявляється, вигідніше не вбивати, а бути невбитою. Водночас вона знаходить певний ступінь захищеності: При цьому захищають її не закони і публічні органи влади, а звичаї та традиції, що виникли як наслідок природної потреби у спілкуванні.

Таким чином, взаємна відмова від свободи стала вигідною людям, однак, за умови, що наявне однакове обмеження свободи. Такі взаємність і рівність не є нав'язаними зовні. Це добровільне і вільне від владарювання самообмеження, вільна відмова, в основі якої лежить особисте зацікавлення у свободі. Отож, спільне проживання людей сполучається з примусом, проте це дещо парадоксальний примус, а саме, примус без примусу. При взаємній відмові від свободи примус нібито є особистою справою кожної людини, через те не має характеру чистого, "рафінованого" примусу чи "голого насильства".

Потім, із розвитком людини, вторинний природний стан переростає у принципово іншу соціальну організацію, що регулюється державно-правовими нормами, тобто владою. Це означає, що тепер є не панування людини над собі подібними, а панування публічної влади над сваволею окремого. І лише з плином часу основною домінантою примусу стає інтерес. За кожною дією, актом політичної влади - певні інтереси соціальних верств і груп. Інтереси стають рушієм влади в умовах зрілого соціального і політичного життя, коли суспільні групи почали усвідомлювати свої не лише поточні, а й глибинні, стратегічні потреби, і створили відповідні (штучні) інститути для їх впровадження. Однак, за певних умов джерелом енергії політичної влади можуть виступати не лише інтереси, а й забобони. Останні стають особливо актуальними у так звані "смутні часи". Так було у період Французької революції, коли важливим регулятором участі людей у політиці відзначено страх перед бандитами, жебраками і розбійниками. А у пострадянських суспільствах спотворені уявлення певних верств населення про індивідуальне підприємництво також стали підґрунтям для багатьох політичних дій і рішень.

Завжди ж, панування означає хоча й найважливіший, проте лише один із двох складових елементів влади. Другий бік влади - підлеглість, добровільна чи вимушена згода сприймати імпульси, що надходять від суб'єкта влади. Тобто, командування і виконання - це два однаково універсальні принципи влади. Вони неподільні та взаємодіють нерозривно.

Мотивація підлеглості доволі складна. Вона може ґрунтуватися на страхові перед санкціями, на тривалій звичці до покори, на зацікавленості виконання розпоряджень, на впевненості в необхідності підлеглих, на ідентифікації об'єкта з суб'єктом влади. Усі дані мотиви суттєво впливають як на силу влади - здатність її суб'єкта впливати на об'єкт, так і на її ефективність - здатність досягати поставлених цілей. Характерні ознаки та джерела влади як явища подано у табл. 3.1.

Таблиця 3.1. Влада як явище

Характерні ознаки

Джерела

Головні види

Засоби здійснення

Форми організації

домінування

владної волі

наявність

особливого

апарату

управління

можливість

застосування

примусу по

відношенню до

суспільства та

особистості

монополія на

регламентацію

життя суспільства

сила

багатство

організація

знання

інформація

місце в суспільстві

економічна

політична

правова

військова

духовна

сімейна

право

авторитет

переконання

традиції

маніпуляції

примус

насильство

планування

керівництво

управління

координація

організація

контроль

Таким чином, влада, як суспільне явище, виникає за наявності таких елементів:

- існування не менше двох індивідуальних чи групових суб'єктів, що беруть участь у владних відносинах;

- волевиявлення володарюючого по відношенню до підвладного через розпорядження чи наказ, у якому передбачають певні санкцїї у випадку непідкорення владі;

- обов'язковість підкорення наказові;

- наявність суспільних норм, які закріплюють право володарюючого видавати накази та обов'язковість їх виконання.

Через те логічною визначимо таку структуру влади:

а) пануючий інтерес;

б) політична воля, що виявляється в законах і політичних рішеннях;

в) засоби забезпечення.

Водночас влада є складноструктурованим феноменом і охоплює суб'єкти, об'єкти, джерела, ресурси. Дані параметри влади виражають і визначають її функціональну динаміку - функціонування інститутів, діяльність суб'єктів політики і влади, реалізацію засобів і методів тощо. Розглянемо їх.

Суб'єкт влади - це безпосередній її носій, що втілює активний початок. Ним може бути індивід, організація, спільнота і світове співтовариство. Позитивні якості суб'єкта влади - це воля до владарювання, компетентність, відповідальність і організованість. Первинними суб'єктами влади є індивіди і соціальні групи, вторинними - політичні організації. Еліти і лідери е суб'єктами найвищого рівня.

Влада завжди є двобічною, вона неможлива без підкорення об'єкта суб'єкту. Відсутність такого підкорення - ознака відсутності влади. Природа і мотивація підкореності є досить складними і вміщують страх перед санкціями, звичку до підкорення, інтерес (зацікавленість у виконанні розпоряджень), упевненість у необхідності підкорення, авторитет (якості керівника, обумовлене підкорення без примусу чи загрози санкцій), ідентифікацією об'єкта з суб'єктом влади. В останньому випадку досягається максимальна ефективність влади, оскільки суб'єкт сприймається об'єктом як його представник і захисник.

Джерела влади - це авторитет, сила, престиж, закон, багатство, знання, харизма, таємниця, інтерес тощо.

Ресурси влади, як сукупність засобів, використання яких забезпечує дієвий вплив на об'єкти влади, у відповідності з цілями суб'єкта, прийнято поділяти на:

- економічні (матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, землі, гроші, корисні копалини тощо);

- соціальні (здатність підвищення соціального статусу чи рангу, місця в соціальній структурі);

- силові (зброя й апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені для цього люди);

- демографічні (людина як універсальний ресурс, що створює інші ресурси);

- політико-правові (конституція, закони, програмні документи політичних партій);

- інформаційні (знання та інформація, засоби їх отримання та розповсюдження).

Одним з основних та найважливіших для політології різновидів суспільної влади є влада політична. Політична влада - це здатність, право чи можливість суспільних груп та індивідів, які їх представляють, здійснювати вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства.

Суб'єктом політичної влади може бути цілий народ, державний орган, окремий індивід, наділений владою. Безпосередніми суб'єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які зберігають і здійснюють керівництво різними сферами життя, мають у своєму розпорядженні засоби влади, обирають цілі та способи їх реалізації.

Об'єктом політичної влади є завжди те, на що (чи на кого) спрямовані владні відносини. Це може бути суспільство у цілому, тобто народ, і кожний громадянин зокрема. У демократичному суспільстві народ водночас виступає і суб'єктом, і об'єктом влади.

Вагомість наявності політичної влади пояснено виконанням нею широкого спектра важливих для суспільства функцій. До них відносять:

- розроблення та прийняття рішень з важливих напрямків розвитку суспільства;

- вироблення стратегії управління суспільством;

- оперативне управління та регулювання суспільними процесами;

- контроль за найважливішими параметрами стабільності та спрямованості розвитку суспільства.

Характерними рисами політичної влади є легальність, вплив, верховенство, всезагальність, моноцентричність, легітимність, ефективність.

Легальність влади - це її законність, юридична правомірність.

Верховенство влади - це обов'язковість виконання сформульованих нею владних рішень усіма членами суспільства.

Вплив влади - це здатність, уміння суб'єкта політики здійснювати вплив з певною метою на поведінку соціальних груп, організацій чи індивідів.

Усезагальність влади полягає в її здатності діяти на основі права від імені всього суспільства.

Моноцентричності влади притаманна наявність загальнодержавного центру прийняття рішень (таким центром є система владних органів).

Ефективність (результативність) влади полягає в результатах реалізації усіх задумів, платформ, програм, її здатності ефективно управляти всіма сферами суспільного життя, досягати політичної мети оптимальними засобами. Проте, одразу ж виникає проблема встановлення універсального критерію, за яким дозволяється об'єктивно визначити ефективність політичної влади. При винайденні формули ефективності політичної влади необхідно врахувати такі чинники:

- відображення в діяльності влади інтересів тих суспільних груп, які вона представляє;

- оптимальність організаційної структури різних гілок влади;

- фаховість політичних кадрів;

- оптимальність прийняття та впровадження політичних рішень;

- легітимність влади.

Легітимність влади - це стан, за якого спосіб формування і діяльності політичної влади збігається з наявними в суспільстві нормами та цінностями, а результати діяльності відповідають соціальним очікуванням, які визнає народ. Інакше кажучи, це добровільне визнання влади громадянами, довіра до неї з їхнього боку, визнання її справедливою, прогресивною. Згідно, легітимація - це процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності.

Проте умови, за яких влада визнається правочинною, залежать від історичної епохи, подій чи країни. У сучасних демократичних суспільствах влада стає легітимною через визнання її народом за допомогою встановлених законом демократичних процедур - виборів. Проте, здебільшого в минулому, влада отримувала статус легітимності через успадкування її главою держави від своїх предків.

Макс Вебер виділив три головні типи легітимності влади: традиційна, легальна, харизматична.

Традиційна влада базується на звичаях коритися владі, вірі у незворушність встановленого порядку. Традиційні норми в такому суспільстві розглядаються як непорушні; непідкорення їм призводить до застосування встановлених суспільством санкцій. Проте дані санкції стосуються не лише підлеглих, а й правителів.

Легальна влада ґрунтується на законослухняності, визнанні добровільно встановлених норм, які регулюють відносини володарювання і підкорення. Даний тип легітимності характерний для сучасних демократичних країн, де добровільно встановлені норми - це конституція, на якій базується раціональна модель володарювання.

Харизматична влада базується на вірі підлеглих у надзвичайні здібності та велич особистості свого політичного лідера ("харизма" від грецького - Божий дар, винятковий талант). Такий лідер упевнений, що виконує важливу історичну місію, і через те вимагає від підлеглих беззаперечної покори. Через те такий тип легітимації влади може призвести до встановлення диктатури.

Американський політолог Д. Істон, аналізуючи сучасні політичні системи, дещо інакше встановив типи легітимності політичної влади.

Перший тип легітимності він назвав ідеологічною легітимністю. Вона базується на переконаності людей у правильності цінностей та принципів, на які посилається влада, а також у через те, що ця влада сама їх дотримується. Структурна легітимність наявна у суспільстві, де є повага людей до механізмів і норм системи влади. Персоналістська (особистісна) легітимність ґрунтується на моральному схваленні народом осіб, які перебувають при владі. На перший погляд, даний тип легітимності дуже схожий на харизматичний (за М. Вебером). Проте персоналістська легітимність - це не лише психологічне сприйняття чи підтримка політичного лідера, політичної еліти. Це передусім раціональне осмислення діяльності політичної влади у цілому і політичного лідера зокрема.

На практиці водночас діє не один, а кілька чинників легітимації влади, на підставі яких і визнають її правочинність.

Найпоширенішим різновидом політичної влади є влада державна. Окрім характерних рис суспільної влади взагалі, державна передбачає також й інші ознаки:

- здійснюється особливим, відокремленим від решти суспільства, апаратом;

- є дійсною лише на території, на якому поширюється державний суверенітет;

- володіє монополією на видання законів;

- може, за необхідності, звернутися до засобів організованого законодавчого примусу.

Зміст політичної влади полягає в її функціях:

а) формування політичної системи, політичних відносин поміж державою і суспільством, громадськими спільнотами, політичними інститутами, апаратами й органами державного управління, партіями, громадянами тощо;

б) організація політичного життя суспільства;

в) управління суспільними і державними справами на різних рівнях;

г) керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;

ґ) контроль за політичними відносинами, створення певного типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархії, республіки), відкритого чи закритого суспільства.

Таким чином, політична влада виконує організаційні, регулятивні та контрольні функції, які конкретизуються в багатьох видах політичної діяльності, серед них: прийняття політичних рішень, формування управлінських кадрів, удосконалення системи виконавчої влади.

Функціонування влади в суспільстві пов'язане з розподілом суспільної праці на управлінську та виконавчу по вертикалі, побудовою владних відносин у формі суспільної піраміди, за якої нижчі верстви піраміди передають угору певну частину своєї волі, а владна верхівка повинна враховувати цю волю при прийнятті політичних рішень. Ігнорування владною верхівкою інтересів нижчих верств призводить до відчуження влади від народу, перетворення її в деспотію чи тиранію. Водночас це слугує основою для зміни влади. І саме у цьому - вихідні положення теорії народного суверенітету, які лежать в основі сучасної, представницької демократії.

Через те важливими засобами проти утвердження тиранії і диктатури є: а) розмежування та незалежність трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової; б) децентралізація влади.

Також старогрецькі філософи Платон та Арістотель, залежно від того, хто перебував при владі та в чиїх інтересах вона здійснювалася, виділяли три можливі форми політичної влади: монархію, аристократію, політею (чи демократію), які за умови їхньої деградації могли виродитися згідно у тиранію, олігархію й охлократію.

Політолог, економіст, українець за походженням Б. Гаврилишин, аналізуючи сучасні політичні системи, дійшов висновку про існування трьох типів політичного правління чи форм сучасної влади.

Влада типу противаги характеризується:

а) поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову;

б) наявністю правлячої еліти й опозиції;

в) функціонуванням системи противаг;

г) наявністю періодичних виборів;

ґ) прийняттям рішень згідно з принципом більшості.

Колегіальна влада відзначається:

а) наявністю високого ступеня консенсусу в суспільстві;

б) прихильністю до політичних курсів і рішень;

в) відсутністю незгод та конфліктів.

Унітарну владу характеризують:

а) концентрація влади;

б) відсутність офіційної опозиції чи противаги;

в) ідеологічне виправдання будь-яких непопулярних чи малопопулярних рішень влади.

Саме через такі характеристики ускладнюється процес приходу до влади нової політичної еліти.

Засобами здійснення усіх зазначених різновидів суспільної влади є право, авторитет, переконання, традиції, маніпуляції, примус, насильство; формами організації - планування, керівництво, управління, координація, організація, контроль.

Таким чином, влада - це основоположна, базова категорія науки про політику, наукове вивчення якої започаткував Арістотель. Політична влада обмежена законами, які визначають рівень сприйняття населенням історичної форми реалізації інтересів його панівної верстви.

Свої функції, які забезпечують існування і розвиток країни, політична влада виконує з урахуванням усіх існуючих матеріальних і моральних ресурсів суспільства. При цьому вона постає багатофункціональним, багатоаспектним соціальним феноменом із багатьма вимірами. Влада мусить зважати на позицію (опозицію) відносно неї більшості населення країни.

Однак у всіх своїх аспектах влада більш схильна до того, хто її має, ніж до того, хто є її об'єктом. Повноваження, привілеї, престиж тощо об'єктивно розлучають владу і маси. Влада поєднує конформізм, авантюризм, - усе те, що робить її неминучим злом. Через те суспільство покликане встановити такі фільтри на шляху до влади, які б дозволяли уникнути її негативних виявів.

← Предыдущая страница | Следующая страница →