Поделиться Поделиться

Економічні перетворення і реформи на шляху до постіндустріальних суспільств

Складний процес формування постіндустріальних суспільств бере відповідний початок із середини XX століття, а його витоки - з відбудовчого повоєнного періоду. Саме тоді в процесі розробки і реалізації економічних реформ було закладено підвалини не тільки для швидкої відбудови, а й для формування в майбутньому якісно нових суспільств. За винятком того, названі хронологічні рамки дають змогу повніше і більш аргументовано висвітлити проблему, показати процес у його різноманітності, органічній єдності й безперервності з самого початку і до кінця 80-х років.

Зразком ефективних перетворень і розвитку економіки з поєднанням державного і ринкового регулювання в господарському житті країни є ФРН. На загальному фоні післявоєнного стану економіки західноєвропейських країн німецька економіка справляла особливо гнітюче враження. Країна виробляла ледве половину продукції рівня 1936 р. Державний борг зріс з 27,2 млрд марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд марок у кінці війни, тобто майже в 14 разів. Інфляція наближалась до 600 % свого довоєнного рівня. Західні окупаційні власті вимушені були завозити продукти харчування і найнеобхідніші речі споживання на 1 млрд дол. США щорічно. Повний хаос панував в організації господарського життя.

Головним архітектором господарських реформ у країні виступив професор Людвиг Ерхард - директор Управління господарства західних зон окупації в 1948 р., міністр народного господарства ФРН (1949-1963 році.), заступник федерального канцлера (з 1957 р.) і канцлер республіки в 1963-1966 році. Основну мету реформ він бачив у створенні "соціального ринкового господарства", підвищенні купівельної спроможності всіх верств населення, спрямуванні зусиль на збільшення народногосподарського прибутку. Важелі економічного відродження країни - вільна приватна ініціатива і конкуренція, поєднані з активною роллю держави в господарському житті.

Плани Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни й підприємництво. Було анульовано зобов'язання банків і установ колишнього Рейху, скасовано сотні різних інструкцій, що регулювали економічне життя. Було прийнято закон проти довільного підвищення цін, заборонено монополії, що душили вільну конкуренцію виробників. На свободу підприємництва спрямовано кредитну і податкову політику. В результаті основою "добробуту для всіх" стали дрібний і середній бізнес, підприємництво у виробничій сфері. А покупець, за словами Ерхарда, знову став "королем", що визначав обличчя ринку. Зрозуміло, що в даний важкий час вагомою виявилась допомога США за планом Маршалла.

У результаті буквально на очах зник "чорний ринок". Магазини заповнились товарами. Інфляція майже не відчувалась. Ціни зросли лише на декілька відсотків згідно до зростання заробітної плати. Продуктивність праці збільшилася за рік на одну третину. До середини 50-х років ФРН за обсягом промислового виробництва посідала 3-тє місце у світі після США і Великобританії, її частка в промисловій продукції капіталістичного світу зросла з 3 % у 1946 р. до 9,4 % у 1955 р. За обсягом золотих запасів ФРН вийшла на друге місце після США.

Після завершення відбудови, приблизно із середини 50-х років, у ФРН настав підйом, що тривав більше 10 років. На початку 60-х років ФРН стає передовою країною Західної Європи. Вона вийшла на друге місце після СІНА за рівнем промислового виробництва та обсягом експорту. На її частку припадало більше 60 % видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, 40 % експорту і 35 % імпорту країн ЄЕС ("Спільного ринку").

"Німецьке диво" - це не тільки економіка. Головне диво, як писав Ерхард, полягало в через те, що з економічних реформ німецький народ вийшов новою нацією, вільною, доброзичливою, життєрадісною.

Вирішальним фактором економічного зростання країни є науково-технічний прогрес. Витрати на наукові дослідження на основних напрямках НТП тільки з 1960 до 1970 р. збільшились у 5,2 раза. Інтенсивна модернізація технічної бази привела до зростання за 60-ті роки продуктивності праці у промисловості на 60%.

Однак з другої половини 60-х років визначилась нова тенденція розвитку - з коливаннями темпів економічного зростання, що призвело до зменшення частки ФРН у промисловому виробництві країн Заходу. До кінця 60-х років Японія відсунула її на 3-тє місце у світовому промисловому виробництві.

Модель соціально-ринкової економіки дала змогу західнонімецькому господарству досягти реальних успіхів і в 70-80-ті роки. Відчутний спад виробництва у 1974-1975 та 1980- 1981 році. призвів до перегляду державних пріоритетів у НТП. Як наслідок, країна вийшла на науково-технічний рівень США у провідних галузях промисловості. До 1990 р. вона разом з Японією займала провідну позицію за затратами на науково-дослідні та досвідно-конструкторські розробки.

За спадами середини 70-х - початку 80-х років та відносно незначним підйомом поміж ними настав тривалий підйом 1983- 1990 році. Темпи зростання ВНП у 1990 р. (4,5 %) виявились максимальними за останні 14 років. Випуск промислової продукції збільшився на 5,2% - найбільше зростання за усі 80-ті роки.

Показовий також досвід реформування і господарського розвитку Японії на основі ринкового регулювання економіки за державної підтримки приватного нагромадження. Після війни, що забрала життя 2 млн людей, економіка даної країни перебувала в стані хаосу. Випуск промислової продукції в 1945 р. становив 28,5 % рівня 1935-1937 році. Відбудова здійснювалась дуже повільно. Коли в 1948 р. в інших переможених країнах обсяг виробництва наблизився до довоєнного, то в Японії він досяг тільки 52 %. Захід обмежився гуманітарною допомогою в розмірі 2,2 млрд дол. США, що дорівнювало "вливанням" в ФРН. За винятком того, було зведено до мінімуму репарації, накладені після закінчення війни.

Програму реформування економіки, чи програму "зворотного курсу", розробили американські спеціалісти Д. Додж і К. Шоуп. Мета полягала в забезпеченні стратегічного союзу США з японською буржуазією замість Китаю (звідси "зворотний", тобто зміна напряму дій) і перетворенні Японії в "майстерню Азії". Треба було здійснити перехід від тоталітарного військового контролю за виробництвом до ринкової економіки.

У ході перетворень було здійснено демонополізацію і структурну перебудову економіки, радикальну бюджетну реформу. Було забезпечено поєднання механізмів ринкового господарства з державною підтримкою приватного нагромадження, виходячи з принципу пріоритетності. У міру розвитку структурної перебудови галузеві пріоритети змінювались. Коли в 50-ті роки в центрі уваги перебували базові галузі, то на початку 60-х - автомобільна, нафтопереробна промисловість і нафтохімія. Наприкінці 60-х на перше місце виходить розвиток електроніки, на початку 80-х - виробництво мікроелектронної техніки, великих та надвеликих інтегральних схем, біотехнології і т. д.

Довоєнний рівень промислового виробництва в Японії було досягнуто в 1951 р. Із середини 50-х років економіка країни вступила в період небачено високих темпів економічного зростання. Саме з цього часу ведеться відлік "японського економічного дива". Середньорічне збільшення промислової продукції у 1951-1970 році. становило 15,2 %, тоді як у ФРН - 7,4, США - 4, Великобританії - 3 %. У 1961-1970 році. середньорічні темпи зростання ВНП в Японії становили 11 %, у ФРН - 4,9, США - 4,1, Великобританії - 2,8 %. За обсягом валового національного продукту Японія у 1969 р. вийшла на друге місце (після США) у капіталістичному світі.

За 30 післявоєнних років Японія перетворилась у велику економічну державу, яка посідає одне з провідних місць у світі за розвитком виробничих сил, науково-технічним потенціалом, матеріальним багатством і рівнем життя населення, 3 1965 р. тут здійснюється стратегія подолання бідності, внаслідок чого нівелюються прибутки, соціальний розрив зменшується і стає мінімальним для розвинутих країн. У1988 р. ВНП на душу населення Японії перевищив відповідний американський ознака.

Економічний розвиток США і їх вступ в епоху НТР мали суттєві особливості порівняно з іншими країнами і здійснювалися на основі державного регулювання господарського життя країни. Після завершення Другої світової війни американська економіка впевнено посідала передові позиції у світовому господарському розвитку.

Важливим фактором забезпечення економічної та науково-технічної гегемонії США у світі став "імпорт ідей та спеціалістів". Напередодні та в роки Другої світової війни до США емігрували такі видатні вчені, як А. Ейнштейн, Дж. Франк, Е. Фермі, Н. Вор та багато інших, у через те числі керівник німецької ракетної програми В.Дорнбергер та творець ракети "Фау-2" В. фон Браун. Саме наука сприяла зміцненню зв'язків уряду і промисловців з університетами, створенню і розширенню науково-дослідних інститутів.

Розвиток економіки США у повоєнний час відбувався в умовах кількох криз (1948-1949, 1953-1954, 1957-1958 році. та ін.). У 50-ті роки СІНА почали відставати від інших капіталістичних країн за темпами зростання валового національного продукту. Коли з 1950 до 1960 р. середнє щорічне зростання ВНП у США дорівнювало 3,2 %, то у Франції - 4,9, Японії - 8,2, ФРН - 8,6%.

На початку 60-х років почалося інтенсивне піднесення виробництва. Протягом 1961-1966 році. середньорічні темпи зростання промислової продукції становили 7 %. Істотний вплив на розвиток американської економіки справляла науково-технічна революція. Відбувалися значні зміни у структурі виробництва, зросли автоматизація виробничих процесів, енергоозброєність праці, розширилося використання електронно-обчислювальних машин (коли в 1955 р. їх використовували менше 10, то у 1968 р. - близько 68,5 тис. одиниць). Витрати з державного бюджету на автоматизацію виробництва зросли з 14 % у 1960 р. до 35 % у 1971 р. Бурхливо зростала кількість енергоємних виробництв. Ця лінія стала стратегічною в економічній політиці й наступних урядів США.

У 70-ті роки у США посилюється пошук раціонального поєднання ринкових та регулюючих засад в економіці. Паливно-енергетична криза 1973-1975 році. прискорила перехід на нові технології, що заощаджують сировину, енергію і працю. Конкуренція з боку Японії активізувала впровадження мікропроцесорної та робототехніки, інформатики й автоматичних систем управління.

Наприкінці 70-х - на початку 80-х років у США завжди більшої сили набирали економічні труднощі: посилювалась інфляція, зростав дефіцит федерального бюджету, збільшувалось безробіття. Відповіддю на дані явища став новий курс президента Р. Рейгана (1981-1988, хронологічно він збігся з початком другого етапу НТР), відомий під назвою "рейганоміка". В основу курсу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні ("економічний лібералізм"). Відбувався перехід від прямого до більш опосередкованого її втручання в економіку. Здійснювалась в інтересах корпорацій і працівників податкова реформа, вводились пільги енергетичним корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно запроваджувалась жорстка антиінфляційна політика, скорочувались витрати на державний апарат та соціальні програми.

"Рейганоміка" значно посилила ефективність економіки США, її здатність до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Посилювався приплив іноземного капіталу в економіку країни, передусім з боку розвинених європейських держав та Японії. Вони сприяли якісним перетворенням в американському господарстві.

У цілому "рейганоміка" сприяла скороченню безробіття, привела до значного зниження темпів інфляції. Однак вона мала лише частковий успіх, оскільки не була збалансована.

Специфікою Великобританії до кінця 70-х років, тобто на першому етапі НТР, була часта зміна, залежно від партійної належності уряду, моделей економічного розвитку (кейнсіанства чи лібералізму). Ця країна в результаті Другої світової війни остаточно втратила "пальму першості" у міжнародних позиціях. Почався розпад найбільшої у світі Британської колоніальної імперії. І завжди ж Великобританія відігравала значну роль у повоєнному світі. Згодом вона стала третьою ядерною державою після США і СРСР, зберігала сильні позиції у своїх колишніх колоніях.

У червні 1945 р. уряд лейбористів проголосив своєю метою "демократичний соціалізм". У результаті реформ було націоналізовано вугільну, газову, металургійну промисловість, електроенергетику, зв'язок, транспорт, Англійський банк. Згодом темпи націоналізації було знижено. Уряду стало ясно, що держава неспроможна взяти на себе занадто багато. Було проголошено курс на "змішану економіку".

Лейбористський кабінет став більше уваги приділяти питанням програмування економіки, регулювання зайнятості, експорту-імпорту та ін. За планом Маршалла Великобританія отримала близько 2,5 млрд дол. США, що сприяло структурній перебудові британської економіки і водночас посилило її залежність від США.

Широкий комплекс заходів, які здійснювали лейбористи, призвів до зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту бюджету. Фінансові труднощі сприяли в 1951 р- перемозі консерваторів на чолі з У. Черчіллем. Було здійснено часткову денаціоналізацію, скорочено соціальні програми.

Повернення до влади лейбористів (1964 р.) знову привело до відновлення націоналізації, а також встановлення контролю за поліпшенням соціального забезпечення. Було створено Національне управління з цін і прибутків. Незважаючи на деяке економічне піднесення (темпи приросту виробництва становили 2,3 % щорічно), Великобританія у 60-ті роки поступалася за рівнем промислового виробництва ФРН і Японії. Частка її промислової продукції у загальному обсязі промислового виробництва капіталістичного світу скоротилася з 9,2 % у 1961 р. до 7,1 % у 1970 р.

Нові реалії примусили шукати вихід у посиленні інтеграції зі "Спільним ринком". 1 січня 1973 р. Великобританія стала членом Європейського Економічного Співтовариства. Однак економічні труднощі в 70-ті роки поглибилися, зростали безробіття, інфляція, постійно падали темпи розвитку. Лейбористські уряди Г. Вільсона, Д. Каллагена не змогли ефективно вирішити назрілих проблем.

Ситуація змінилась після перемоги на виборах консерваторів, у результаті якої в червні 1979 р. було сформовано кабінет на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, спрямованих на оздоровлення економіки та фінансів. Багато в через що вони були схожі на ті, які в США отримали назву "рейганоміка".

Основними напрямками економічної політики уряду М. Тетчер ("тетчеризму") були: жорсткі заходи у боротьбі з інфляцією (скорочення державних витрат, апарату, соціальних програм); підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування; приватизація нафтової, авіа-космічної, суднобудівної та інших галузей промисловості; запровадження антипрофспілкових заходів (обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, які було визнано незаконними, і т. д.).

Водночас завжди помітніше посилювався позитивний вплив на економічний розвиток країни зростаючого видобутку нафти у Північному морі (близько 100 млн т щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії.

Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження інфляції і скорочення безробіття. Темпи розвитку британської промисловості знову прискорились. Підвищився добробут значної частини населення, особливо середніх верств.

Однак наприкінці 80-х років уряд М. Тетчер зіткнувся з рядом гострих проблем. Однією з них була європейська економічна інтеграція, якому в Англії зустріли досить прохолодно. Хвилю протестів викликало введення "подушного" податку. Загострилися суперечності у керівництві консервативної партії, що змусило уряд М. Тетчер у листопаді 1990 р. піти у відставку.

Особливістю перетворень у Франції до кінця 60-х років був надзвичайно високий ступінь участі держави (у через те числі жорстке адміністративне втручання) в економічному житті країни (кейнсіанство). Ця економічна політика, якому проводив уряд на чолі з генералом де Голлем (у 1944-1946 році. він був прем'єр-міністром, а в 1958-1969 році. президентом Франції), увійшла в історію як "голлізм", чи "дирижизм". її головними рисами були: прямі адміністративні методи втручання в економіку (контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю і т. д.); активна підприємницька діяльність держави в національному секторі економіки; пряме фінансування капіталовкладень, переважно в промисловість, з метою оновлення основного капіталу; структурна перебудова економіки з акцентом на нові галузі з використанням досягнень НТР; індикативне (необов'язкове) планування як метод впливу держави на економіку за допомогою кредитів, пільгового оподаткування, державних замовлень. Послідовне і неухильне проведення даної політики швидко дало позитивні наслідки.

До кінця 40-х років було пройдено період відбудови, а з 1954 р. почався період економічного піднесення. За темпами промислового розвитку в 1954-1958 році. Франція випередила більшість капіталістичних країн. До 1958 р. випуск промислової продукції зріс більше ніж у два рази. У 60-80-х роках розвиток французької економіки набув високих темпів. Середньорічний приріст валового національного продукту в окремі роки становив 5,9 %. Вже в 60-ті роки Франція за цими показниками обігнала ФРН і вийшла на друге місце після Італії. Бурхливо розвивалися такі галузі промисловості, як авіакосмічна та атомна, радіоелектроніка, виробництво пластмас.

Однак розпад колоніальної системи, витрати пов'язані з політикою державного втручання в економіку, гострі міжнародні суперечності, внутрішні соціальні конфлікти поступово призвели до найбільшої в післявоєнній історії Франції соціально-політичної кризи 1968-1969 році. Вона завдала відчутного удару по всьому режиму де Гол ля та основам економічної політики голлістів зокрема.

І завжди ж економічна модель голлізму ("дирижизм") дала змогу не тільки з найменшими збитками вийти з кризи кінця 60-х років, а й зробити значний крок у модернізації економіки країни. Внаслідок цього Франція повернула собі одне з провідних місць у світі, отримала можливість проводити незалежну політику і водночас зробила впевнений крок до економічної інтеграції.

У 70-ті роки економічний стан Франції був відносно стабільним. Щорічні темпи зростання ВНП становили 1,9 %, продуктивності праці у промисловості - 4 %. її частка у світовому капіталістичному експорті на початку 80-х років становила 6,7 %, тоді як до війни - тільки 3,8 %. За 70-ті роки зовнішньоторговий оборот у цілому збільшився майже у 5 разів. Країна увійшла в п'ятірку найбільших капіталістичних країн і в економічному відношенні зайняла становище другої після ФРН західноєвропейської держави.

Економічна криза на початку 80-х років і загострення багатьох соціальних проблем привели до приходу до влади у Франції у 1981 р. блоку лівих сил. Основу економічної політики становив режим "короткої економії". У результаті націоналізації (1982 р.) державний сектор країни охоплював третину промислової продукції. Це дало змогу дещо стабілізувати економіку. Коли в 1983 р. економічне зростання становило 0,7 %, то у 1984 - 1,75, 1985 - 2 %. Однак необхідного 3 %-го зростання економіки досягти не вдалося. На зміну "лівим" у березні 1986 р. до влади прийшли консерватори.

Здійснення ліберальних реформ, у через те числі денаціоналізації та дерегламентування різних сфер економічної діяльності, позитивно вплинуло на економічний стан країни. У 1986- 1989 році. щорічне зростання ВНП становило близько 3 %, промислового виробництва - 4 %. Спостерігалось швидке розширення базових галузей промисловості.

Зовсім інші, ніж у капіталістичних країнах з ринковою економікою, наслідки перетворень і реформ в умовах НТР у колишньому СРСР і у його союзників, а також тих, що орієнтиром свого розвитку обрали соціалізм. У їх основі лежала модель державної централізованої економіки на базі загальнонародної (державної) власності й командно-адміністративних методів управління. & теоретичні витоки - у помилковій марксистській концепції економічної системи соціалізму, що заперечувала ринок. Соціалістичні країни виявилися неспроможними до ефективного використання новітніх досягнень НТР як головного важеля інтенсифікації виробництва і переходу до ринку. Економіка дедалі більше ставала заручницею політики, що прирекло економічні програми перетворень на провал. Як наслідок - уповільнення темпів економічного зростання, зниження ефективності виробництва, гіперінфляція, різке зниження рівня життя населення. У кінцевому рахунку це привело до розпаду СРСР і табору соціалізму, краху комуністичної перспективи.

Економічний розвиток СРСР у післявоєнний період пройшов З періоди.

o Період 1945-1953 році. характеризується швидкими темпами екстенсивного зростання в напрямку надіндустріалізації, особливо в галузі важкої промисловості. За даний час було відбудовано народне господарство країни.

o Період 1954 - кінець 70-х років, коли розпочався процес уповільнення темпів економічного зростання, послаблення тоталітаризму, розвитку загальної кризи системи і її агонії. Реформа 1965 р. (удосконалення системи фінансування і кредитування виробництва, матеріального стимулювання і соціального розвитку) не дала відчутних результатів і поступово згасла.

o 80-90-ті роки - період припинення економічного зростання, стагнації і розпаду соціалістичної системи, початок зворотної перебудови і переходу від командної до ринкової економіки. Нова економічна політика з 1985 р., так звана перебудова, при загальній спрямованості до регульованої ринкової економіки не мала під собою наукового теоретичного підґрунтя, і через те із самого початку була приречена на провал. Нерішучість, непослідовність реформаторів, а також опір перетворенням з боку консервативних сил ввергли країну в стан глибокої перманентної кризи й призвели в результаті гострої політичної боротьби до розпаду СРСР.

Темпи економічного зростання СРСР неухильно уповільнювалися. Коли у 1950-1960 році. середньорічне збільшення національного прибутку становило 10,2 % (найвищий ознака), то у 1970-1975 році. - 5,7,1985-1987 році. - 3%.ВВП на душу населення за даний період збільшився лише в 1,3 раза, а відносно рівня США зменшився з 19,8 до 12 %. Водночас виробництво світового ВВП на душу населення зросло у 2,5 раза. Частка СРСР у світовому ВВП зменшилася з 7,3 % у 1950 р. до 2,7 % у 1996 р.

Економічний розвиток країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), колишніх союзниць СРСР, у післявоєнний період (до кінця 80-х років) пройшов 3 етапи.

І етап - 50-60-ті роки етап індустріалізації більшості (за винятком Чехословаччини і НДР) країн регіону. Він характеризується високими темпами економічного зростання, створенням централізованої дефіцитної планової економіки.

П етап - з кінця 60-х до кінця 70-х років - пов'язаний з вичерпанням факторів швидкого екстенсивного економічного зростання. Темпи розвитку країн ЦСЄ істотно уповільнилися. Середньорічний приріст національного доходу по всій групі країн знизився майже вдвічі: з 6,5 % у 1966-1970 році. до 3,7 % у 1976- 1980 році. З 1968 р. Угорщина розпочала реформування економіки в напрямку "ринкового соціалізму".

Ш етап - з кінця 70-х до кінця 80-х років характеризується спочатку стагнацією економічного зростання, а потім агонією і крахом соціалізму як суспільної системи. Середньорічні темпи зростання національного прибутку країн ЦСЄ в першій половині 80-х років скоротились до 2,2 %, промислового виробництва - до 2,8 %. З другої половини 80-х років тенденція до падіння темпів зростання посилилась і перейшла в глибоку економічну кризу.

Винятком з усіх колишніх соціалістичних країн є Китай, котрий завдяки енергійному і послідовному застосуванню під суворим контролем держави ринкових механізмів господарювання досяг в останні десятиліття вражаючих економічних результатів. Після Другої світової війни в Китаї було проведено декілька економічних реформ, що відрізнялися за своїм завданням і методами здійснення. У ході перших перетворень (1949-1956 році.) було націоналізовано власність буржуазії, соціалістичний (тобто державний) сектор став домінувати в народному господарстві. З 1956 до 1958 році. проводилась помилкова політика "великого стрибка" - різкого підйому рівня усуспільнення засобів виробництва і власності з опорою на революційний ентузіазм мас як головний фактор економічного зростання. З 1960 р. почався відхід від неї, зроблено спроби виправити офіційно визнані "лівацькі помилки". В даний час зросло виробництво основних видів промислової продукції (сталі, вугілля, нафти, електроенергії, пряжі та ін.), з'явились нові галузі промисловості - електроніка та нафтохімія. Однак "культурна революція" 1966-1976 році. знову загальмувала економічне зростання. За даний час країна зазнала найбільших втрат після 1949 р. (500 млрд юанів).

Економічна система Китаю поступово склалася до кінця 70-х років. її основними рисами були: надцентралізація, військово-адміністративні методи впливу на економіку, заперечення ринку і товарної економіки, "зрівнялівка". Як наслідок, з другої половини 70-х років спостерігаються значні економічні труднощі, пов'язані зі скороченням обсягів промислової та сільськогосподарської продукції, надзвичайно низьким життєвим рівнем населення.

У грудні 1978 р. партійно-державне керівництво Китаю було вимушене взяти курс на реформи. Нова політика передбачала перебудову системи управління господарством, забезпечення балансу поміж її галузями, зміцнення й удосконалення основ соціалістичної економіки. Основною одиницею на селі стало селянське подвір'я з опорою на колективні господарства ("родинний підряд"). Земля залишалась власністю держави. Вводилася "система відповідальності" за результати праці, на якому до 1984 р. перейшли 99 % всіх виробничих сільгоспбригад. Було підвищено закупівельні ціни, замість зрівнялівки пропагувався принцип "кожному за його працею", на державному рівні проголошувалась необхідність виховання у населення поваги до права власності.

Другий етап реформ в Китаї розпочався з прийняттям в

1984 р. постанови ЦК КПК "Про реформу господарської системи", в якій конкретизувалося завдання будівництва соціалістичної економіки з китайською специфікою. Передбачалося створення планової системи з опорою на закон вартості й метою розвитку соціалістичної товарної економіки. Ставилося завдання посилити ринкові елементи, забезпечити свободу дій економічних важелів у народному господарстві, пожвавити зовнішньоекономічну діяльність..

Водночас було проведено міські реформи, їх мета - посилення господарської самостійності підприємств, врахування потреб ринку, створення умов для матеріальної зацікавленості працівників. Було дозволено діяльність невеликих приватних і колективних підприємств, кустарних майстерень, взято курс на залучення іноземного капіталу.

Водночас виникли нові сучасні галузі промисловості, у через те числі авіаційна, автомобільна, ядерна і космічна енергетика, виробництво інтегральних схем і ЕОМ. Частка промисловості в національному продукті зросла з 25,2 % у 1949 р. до 53,7 % у

1985 р. Сформувався ринок засобів виробництва, завжди більшу регулюючу роль в економіці почав відігравати ринок.

Таким чином, економічні перетворення і реформи після Другої світової війни в різних країнах за всієї різноманітності мали й загальні риси. Це формування великого державного сектору в промислово-виробничій сфері за рахунок націоналізації промисловості, банків, фінансових установ, транспорту, створення державних і змішаних підприємств (Франція, Великобританія, ФРН та ін.). Майже в усіх західноєвропейських країнах було введено контроль над цінами і заробітною платою, виділялися державні субсидії для заохочення приватних інвестицій.

Після важкого етапу відродження дані країни вступили в тривалий період швидкого економічного зростання. Відчутним фактором прискореного розвитку економіки, забезпечення другого етапу НТР стали величезні державні затрати.

Кризи середини 70-х - початку 80-х років, а також новий етап НТР вимагали пошуку і реалізації нових соціально-економічних програм. У їх основі - відмова від жорсткого контролю за діяльністю ринку, широка приватизація державної власності, скорочення прямого втручання держави в економіку, децентралізація, надання державним компаніям більшої господарської свободи і фінансової самостійності, скорочення податків та ін.

Множинність моделей виходу з кризових ситуацій і подолання соціально-економічних труднощів є зразком гнучкого маневрування та пристосування до складних умов відтворення, вироблення ефективного синтезу ринкового механізму і державного регулювання. Досвід промислово розвинених країн із забезпечення економічного зростання в умовах НТР має універсальне значення. Він є дороговказом як для країн колишнього соціалістичного табору, так і для країн "третього світу".

Головний наслідок економічних перетворень і реформ з післявоєнного періоду до кінця 1980-х років - перехід до принципово нової постіндустріальної цивілізації. Основними рисами нових економічних структур є розвиток принципово нової технологічної структури виробництва на основі його комплексної автоматизації, формування замкнутих автоматизованих систем, упровадження високої інформаційно-інтелектуальної, у через те числі й Інтернет технології. Це забезпечує пріоритетний розвиток матеріале-, ресурсо- та працезберігальних виробничих процесів.

Пріоритетного значення для постіндустріальної економіки набувають сфери безпосереднього відтворення "людського фактора". У своїй основі ця економіка спрямована не стільки на забезпечення фізіологічних потреб людини (це вирішує й індустріальна структура виробництва), а перш за завжди тих потреб, що зумовлюють всебічний розвиток особи (сфера освіти, культури, медицини та послуг, інформаційні системи та ін.).

Проте найвагоміші зміни пов'язані зі всебічним розвитком інформаційної структури суспільного виробництва, котрий справляє дедалі більший вплив на якісні перетворення всіх сфер життя людини. Одним з основних критеріїв входження країни в постіндустріальне інформаційне суспільство є зайнятість більшості працездатного населення в секторі інформаційних технологій. Показником є значне поширення серед населення персональних комп'ютерів, які стають головним каналом доступу до інформації.

Комп'ютерна революція пов'язана з ускладненням усіх сфер суспільного життя, з їх оптимізацією, дією закону економії робочого часу і відповідним збільшенням вільного часу. Ця революція є складовою переходу до нової інформаційної цивілізації, найвагомішим фактором виробництва, основною формою багатства суспільства, сумарна вартість якої нині перевершує сумарну вартість матеріального виробництва. Людина як безпосередній генератор і носій знань та інформації не лише формально, а й реально стає ядром виробничої системи, її найціннішим ресурсом.

← Предыдущая страница | Следующая страница →