Поделиться Поделиться

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ виклики

Територіальна цілісність і непорушність кордонів

Українсько-російський кордон

Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності сучасної України є захист державних кордонів. При цьому слід зауважити: коли кордони із західними сусідами України – Польщею, Угорщиною, тодішньою Чехословаччиною, Румунією – були встановлені і практично врегульовані за часів існування СРСР, то питання кордонів поміж країнами пострадянського простору – Російською Федерацією, Республікою Білорусь, Республікою Молдова – вимагали доопрацювання і розв'язання із здобуттям незалежності України.

Кордон поміж Україною і Росією встановлювався за адміністративною розподільчою лінією поміж тодішніми УРСР і РРФСР, що на деяких ділянках не перевірялася, через те питання облаштування кордону потрібно було вирішувати наново. Позиція України полягала в через те, що всі її кордони мають однаковий правовий статус. Остаточно прийняти під охорону 2292 км кордону з Російською Федерацією вдалося лише в січні 1993 р. Проте й досі реальний статус його відрізняється від статусу західних кордонів Української держави – колишніх західних кордонів СРСР. Питання делімітації (опису) і демаркації (позначення на місцевості) українсько-російського кордону значно затягнулося. У 1998 – 1999 pp. вдалося лише у загальних рисах розмежувати лінії землекористування суб'єктів господарювання в прикордонних областях РОЦІ і України. Проблема ускладнювалася й тим, що питання делімітації кордону не було закріплене в базовому Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство РОЦІ і України від 31 травня 1997 р., оскільки керівники держав вилучили згадане з основного тексту для майбутнього розгляду і закріплення окремою угодою. Зволікання України з вирішенням питання демаркації кордону відсували сам процес врегулювання на невизначений термін, що стало підґрунтям для різних необгрунтованих претензій з боку Росії і врешті-решт прямого втручання в українські справи, зазіхання на українську територію і загарбання Криму.

Особливого напруження у 1990-ті pp. двосторонні відносини набули у зв'язку з висуванням територіальних претензій з боку Росії на Крим і місто Севастополь. У 1992 і 1993 pp. Державна дума Росії (нижня палата парламенту) прийняла відповідні документи: у Постанові й Заяві про Крим ідеться про неправомірність акту перепідпорядкування Криму Україні в 1954 р. Претензії на Крим російські законодавці обгрунтували запереченням законності поєднання Криму з Україною, тобто гіпотезою про ,дарування” Криму Україні з нагоди 300- річчя возз'єднання України з Росією; а також тим, що росіяни Криму, куди їх переселяли за часів імперії і СРСР, становлять більшість населення півострова і через те мають право на самовизначення.

Нагадаємо, що внаслідок російсько-турецьких війн Крим став частиною Російської імперії. Після повалення царизму в Росії кримськотатарський Курултай 13 грудня 1917 р. проголосив відокремлення Криму від Росії. Водночас фактичний уряд Криму виступив за союз з Україною – УНР, розуміючи важливість збереження історичних, господарських та культурних зв'язків із нею. За традиційною радянською політикою більшовицька влада Росії повалила уряд Кримськотатарської республіки і 1921 р. утворила Кримську автономну РСР у складі Російської Федерації. У 1945 р. Кримську автономію було ліквідовано, натомість створено Кримську область, населення якої значно зменшилося внаслідок депортації 1944 р. кримських татар, німців, греків та інших.

У перші повоєнні роки економіка півострова стала також більше залежати від України: звідси постачалася сировина, зокрема для металургійного виробництва (комбінат „Азовсталь”). З України Крим отримував продукти харчування і передусім хліб. У 1950 р. промисловість Криму досягла лише 81% довоєнного рівня. Сільське господарство потерпало від нестачі робочих рук, води. Спроби переселити до Кримського півострова жителів з Воронезької, Курської, Рязанської областей Росії зазнали фіаско: з огляду на тяжкі умови проживання люди поверталися в Росію. Населення і місцеві органи влади дедалі частіше висловлювали бажання про приєднання до України.

Рада Міністрів РРФСР після ретельного вивчення питання дійшла висновку про доцільність перепідпорядкування Кримської області Україні. З цією пропозицією вона звернулася до Президії Верховної Ради РРФСР, а та – до українського керівництва. Зазначене питання розглянули на спільному засіданні представників Кримської і Севастопольської рад депутатів трудящих. На підставі всіх ухвалених рішень президія Верховної Ради РРФСР прийняла постанову, в якій йшлося про доцільність передати Кримську область до складу Української РСР. Пізніше документ було направлено до Верховної Ради СРСР. Президія даної установи розглянула звернення „Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР” і визначила, що з „географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави”. 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла відповідний Закон. Таким чином, перепідпорядкування Криму відбулося за ініціативи самої Російської Федерації. У жодному з наведених документів немає й згадки про подарунок Криму Україні з нагоди 300-річчя возз'єднання. Не збігається це рішення з датою річниці і хронологічно.

Україна вклала чимало коштів в економічний потенціал півострова: у 1950-1990-ті pp. ця сума становила понад 30 765 млн крб. Зросло промислове виробництво, підвищився добробут населення. Завдяки дніпровській воді північнокримським каналом і нині зрошується кримська земля. Поліпшення економічної ситуації в Криму, політичні євроінтеграційні устремління і самостійний розвиток нашої держави підштовхнули російську владу до висунення чергових територіальних претензій до України, розгляду Криму розмінною монетою в своїх геостратегічних устремліннях. У результаті антиукраїнської пропаганди російських ЗМІ певна частина населення Росії і Криму, виплекана радянською ідеологією, вдячна радянській владі за дозвіл поселитися на благодатній Кримській землі і відповідну матеріальну підтримку, а це – колишні військові, почесні службовці, ветерани, партійні працівники тощо, вважала Крим і м. Севастополь російськими, вимагаючи будь- якою ціною захищати перебування військового Чорноморського флоту Росії в Криму, тобто на суверенній території іноземної держави.

Реагуючи на заяви російського парламенту відносно Криму і м. Севастополя, Україна звернулася до Ради Безпеки ООН у пошуках міжнародного захисту власної суверенності і територіальної цілісності. Після відповідних процедур Рада Безпеки ООН 26 липня 1993 р. підтримала Україну, вказала Росії на неприпустимість подібних дій у міжнародних питаннях і зафіксувала дозвіл Україні в разі повторення територіальних претензій з боку Росії звертатися до Ради Безпеки ООН по допомогу. Після відповідних дипломатичних нот вибачення з боку міністерства закордонних справ РОЦІ і визнання допущених помилок з боку президента Б. Єльцина, інцидент, начебто, було вичерпано.

Водночас, нове бачення Росією своєї ролі на пострадянському просторі було заявлено в державному документі від 14 вересня 1995 р., затвердженому президентом Росії Б. Єльциним, – Стратегічний курс Росії' з державами-учасницями СНД, де оголошено територію країн Співдружності простором стратегічних інтересів Росії, які вона захищатиме.

15 березня 1996 р. держдума Росії виступила з черговою вимогою: скасувати Біловезькі угоди про розпад СРСР і відмінити утворення СНД (8 грудня 1991 р.). Ухвалила два документи: „Про поглиблення інтеграції народів, які були об'єднані в СРСР, і скасування постанови ВР РРФСР від 12 грудня 1991 р.” та „Про юридичну силу для Російської Федерації – Росії результатів референдуму СРСР від 17 березня 1991 р. з питання збереження Союзу РСР”. У цих документах визнано неправомірним денонсацію договору про створення СРСР 1922 р. і прийняття угоди про створення СНД. Біловезькі домовленості оголошено такими, що не мають юридичної сили.

Однак, оскільки Біловезькі угоди були у відповідний час ратифіковані російським парламентом, то депутати нижньої палати без згоди вищої палати парламенту РОЦІ – Ради Федерації та дозволу президента не мають права денонсувати зазначені документи. Справу було припинено тільки після втручання президента РОЦІ із загрозою про розпуск парламенту. На думку тодішнього президента Росії, подібні рішення були спробою не лише зашкодити СНД, а й ліквідувати державність Росії, тобто є зрадою державних інтересів РОЦІ.

Особливою віхою в українсько-російських відносинах став Договір поміж Україною і РОЦІ про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 р. Одним із важливих аспектів документа є юридичне визнання сторонами територіальної цілісності одна одної і непорушності існуючих поміж ними кордонів. Однак Росія погоджувалася визнати даний документ тільки за умов перебування на території України Чорноморського флоту Росії. Російські умови втілилися в три угоди по ЧФ РОЦІ, підписання яких без належного узгодження з українським парламентом спричинило безліч проблем, які нині переросли в загрозу національній безпеці України.

Делімітація сухопутної частини кордону поміж країнами була завершена 2002 р. і закріплена 23 січня 2003 р. Договором поміж Україною і Росією про державний кордон. Даний документ було підписано у компромісному варіанті – із вилученням статей про Азовське і Чорне моря. Росія дотримується жорсткої позиції відносно Азовського моря – ухиляється від прийнятої міжнародної практики поділу водного простору. Вилучення з договору статей про морський кордон зашкодило вирішенню питання про належність острова Коса Тузла, на котрий стала претендувати Росія. Російська сторона 29 вересня 2003 р. розпочала активне будівництво дамби, за її поясненням „для укріплення Таманського узбережжя”, яка б з'єднала косу з російською територією – Таманським півостровом. Україна розцінила дані події як зазіхання на свою територіальну цілісність. Україна спиралася на положення міжнародно-правових норм відносно заборони будь-яких будівельних робіт у зоні невирішених прикордонних питань. Жорстка позиція нашої держави змусила російську сторону припинити будівництво. У разі реалізації російського проекту острів Коса Тузла був би приєднаний до Тамані, що додало б РОЦІ аргументів у переговорах з питань його територіальної належності. Політика Росії чітко спрямована на вирішення не тільки геополітичних задач, а також прирощення енергетичними ресурсами: у районі Азовського моря винайдено понад сто перспективних родовищ нафти і газу.

Водночас Керченська протока є транспортним коридором, яким щороку проходить близько 8500 суден, з них 65 безпосередньо російські чи такі, що прямують в російські порти. Оплата проходження російських суден українським каналом щорічно становить 15–16 млн дол. Таким чином, політика Росії відносно острова Коса Тузла поза іншим пояснюється й намаганням узяти у власність Керч- Єнікальську протоку, що належить Україні. У заявах Президента України Л. Кучми дії російської сторони були схарактеризовані як такі, що є недружніми і не відповідають засадам та рівню стратегічного партнерства. До цих подій привернуто увагу світової спільноти, що було небажаним для РОЦІ.

Договір про кордони було ратифіковано парламентами України і Росії у пакеті з іншими документами синхронно 20 квітня 2004 р. Цим документом Росія фактично заборонила входження в Азовське море кораблів інших держав, що перешкоджатиме реалізації Україною державної програми європейського вибору. Та завжди ж остаточна демаркація морського кордону не здійснена: питання розмежування Азовського і Чорного морів та Керченської протоки й досі не завершене.

Проблема кордону спричинює інші негаразди: сприяє просуванню з Росії на територію України нелегальних мігрантів, що намагаються потрапити в Західну Європу. Справа ускладнюється й тим, що Росія зобов'язана нести відповідальність за іноземців, що опинилися на її території, оскільки в Росію вони в'їхали легально за російськими візами. Цих зобов'язань Росія не дотримується.

Ускладнюють українсько-російський діалог намагання Росії втручатися у внутрішні справи України. Представники російських владних структур відверто підтримали дії деяких українських чиновників при владі, спрямовані на розчленування Української держави. Представники адміністрації російського президента, російські депутати, мер Москви у 2003 та 2014 pp. взяли активну участь у неконституційних з'їздах (зокрема, у мм. Сєвєродонецьку, Сімферополі, Севастополі, Луганську, Донецьку), що проголосили утворення „незалежних республік” з майбутнім приєднанням до Росії.

У 2014 р. Росія, ігноруючи засади міжнародного права, базові договори, узяті на себе зобов'язання поважати територіальну цілісність і недоторканність України, розпочала війну за українські стратегічні регіони.

Перший удар було завдано по українському Криму. Через десять років після спроби захоплення Тузли Росія вирішила остаточно прибрати Крим до власних рук: була проведена копітка підготовча робота через ЗМІ, російські організації. В Крим нелегально переправлено сотні російських військових – т. зв. 'зелених чоловічків' із повною військовою амуніцією, які „витіснили” українські частини з півострова. Політична криза в Україні, події навколо Майдану, де пролилася кров, де проти беззахисних людей застосовувалися спецчастини, снайпери, підготовлені і озброєні в РОЦІ, пришвидшили давно підготовлену операцію. Кримський переворот, використовуючи зокрема і момент державної розгубленості, і державної зради перших осіб, мовчазне спостерігання за подіями з боку Заходу, а також власну широку автономію, проголосив незалежність від України і приєднання до Росії. Українська влада виявилася безпорадною: злочинний президент втік з країни, уряд і проросійський парламент президентської партії регіонів не приймали рішення, армія перебувала на останній стадії знищення...

Захищати територіальну цілісність України не було кому... Завжди відбулося доволі швидко: з листопада 2013 р. по березень 2014 р. Майдан боровся за демократичну Україну, а парламент Росії 01 березня 2014 р. обома палатами о 17:20 проголосував за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема. Таким кроком санкціонував окупацію території суверенної держави.

11 березня 2014 р. Росія повідомила, що визнає і підтримує незалежність Криму та приєднання його до Росії, що було підтверджено Верховною Радою Криму – декларацією про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. За „результатами” псевдореферендуму від 16 березня 2014 р. про входження до складу Росії Крим був оголошений незалежною і суверенною державою з республіканською формою правління. МЗС України назвав декларацію про незалежність Криму неконституційною.

18 березня 2014 р. В. Путін, представники самопроголошеної Республіки Крим підписали так званий "Договір про прийняття Криму до складу Росії". 20 березня договір був ратифікований парламентом Російської Федерації.

Статус Криму як окупованої території у складі України визначено Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" № 4473-1 від 15 квітня 2014 р. Принагідно нагадаємо, що право на самовизначення не може тлумачитися як таке, що санкціонує чи заохочує будь-які дії, які б вели до розчленування чи до часткового чи повного порушення територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних та незалежних держав.

Росія зухвало вважає ухвалення кримським парламентом декларації про незалежність правомірним. Виникає питання: через що ані російський президент, ані уряд, ані МЗС Росії не визнавали у такому разі права Чеченської республіки – Ічкерії – на самостійне волевиявлення і боротьбу за незалежність з початку 1990-х pp.? І на крові чеченського народу (чимало полягло там і російських військових) намагаються побудувати чеченську державу за російським сценарієм. Відповідь проста: через те що визнання незалежності Чечні загрожувало цілісності всієї Росії.

Варто також зазначити, що у преамбулі рішення BP АРК про „самостійність” претензійно „прийнято до уваги підтвердження Міжнародним судом ООН відносно Косова від 22 липня 2010 р. того факту, що одностороннє проголошення незалежності частиною держави не порушує будь-які норми міжнародного права”.

Україна вважає декларацію про незалежність Криму неконституційною. Україна жорстко звинувачує Росію через визнання „незалежності” Криму. Росія користується подвійними стандартами. Росія суперечить сама собі: її позиція стосовно Косово, на інцидент з яким вона посилається, спирається на консультативний висновок Міжнародного суду ООН відносно одностороннього проголошення декларації про незалежність Косово. Водночас, у письмовій Заяві, офіційно поданій Російською Федерацією у справі стосовно Косово до Міжнародного суду ООН, зазначається, що „право на самовизначення не може тлумачитися як таке, що санкціонує чи заохочує будь-які дії, які б вели до розчленування чи до часткового чи повного порушення територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних та незалежних держав”.

Таким чином, Росія не визнала незалежності Косово, хоча наполягала на „незалежності Криму”. Це віртуальне визнання було потрібне для окупації і приєднання Криму до Росії. МЗС України у заяві від 11 березня 2014 р. назвало рішення про оголошення незалежності, прийняте Верховною радою Криму, „антиконституційним, незаконним і юридично безпідставним”. Декларація про незалежність Криму порушує національне законодавство України і положення міжнародних документів.

Україна категорично засуджує пряме втручання Російської Федерації у внутрішні справи нашої держави. Дії російської сторони прямо суперечать фундаментальним міжнародним принципам і загальноприйнятим нормам міждержавних відносин.

Російська Федерація зосередила на кордоні з Україною майже 50 тисяч військовослужбовців, 160 танків і військові літаки, які поступово пересуваються на українську територію. Неоголошена війна ведеться Росією на українському Донбасі, куди увійшли військові підрозділи російської армії і які намагаються відторгнути частину української землі. Ведеться війна з регулярними частинами збройних сил РОЦІ, першими з яких були представники підрозділу 45-го гвардійського полку повітряно-десантних військ "Куп'янка-1", котрий розквартирований під Москвою. Російськими диверсантами в Слов'янську командував офіцер спецпризначенців Головного розвідувального управління генерального штабу збройних сил РОЦІ.

В Україні тих найманців, хто виступив за відокремлення від України, названо сепаратистами, а боротьбу за українську землю визначено як Антитерористичну операцію (АТО). Січень 2015 р.: на фронті гинуть українські патріоти – найкращі з найкращих, війна триває. Російське керівництво забезпечує сепаратистів військовою технікою, продовольством та й усім необхідним. Через оголену ділянку кордону провозять завжди недозволене на українську територію, ігноруючи міжнародні структури, що намагалися ввести контроль за російською „допомогою”. 08 серпня 2014 р. готувалась провокація з боку РОЦІ, що могло призвести до непередбачуваних подій та ескалації загрози. У бік українського кордону рухався величезний конвой, котрий супроводжували військові і техніка РОЦІ. Начебто за погодженням із Червоним Хрестом в Україну мала увійти гуманітарна колона з т.зв. „миротворцями” – вочевидь, аби спровокувати масштабний конфлікт. Президент України П. Порошенко зібрав оперативний штаб, провів термінові розмови з лідерами світу. Шляхом дипломатичної роботи провокацію зупинили. Керівництво Червоного Хреста спростувало заяву РОЦІ про погодження руху колони з комітетом. Введення миротворців можливе лише з санкції Ради Безпеки ООН. В іншому разі це – окупанти.

Періодично години перемир'я на сході України змінюються канонадою. Загарбники обстрілюють укріплення української армії з техніки „Град”, інших видів зброї, гинуть не тільки військові, гинуть і мирні жителі. Тисячі біженців з Донбасу пересуваються українською територією. І прогнозних сценаріїв не дано.

Водночас існує глибока віра в силу Українського народу, котрий власними зусиллями створює армію, котрий підтримує морально і матеріально наших патріотів на фронтах неоголошеної війни. Певну надію у цій непростій ситуації дають деякі дипломатичні кроки до примирення і припинення вогню, що закріплені в Декларації Президента України, Президента Французької Республіки, Президента Російської Федерації й Канцлера Федеративної Республіки Німеччина на підтримку Комплексу заходів Мінських домовленостей, прийнятій 12 лютого 2015 р. Сторони домовились про припинення вогню, про відведення військ, про подальший розгляд складних питань східних регіонів України шляхом переговорного процесу.

← Предыдущая страница | Следующая страница →