Поделиться Поделиться

Міжнародні відносини та світова політика під час Великої французької революції та наполеонівських воєн (1789-1814 pp.)

Міжнародні відносини під час Великої французької революції (1789-1794 pp.)

Після завершення боротьби за незалежність США (1775-1782 pp.) дворянсько-династичній дипломатії абсолютних монархій XVIII ст. у подальшому було завдано нищівного удару Великою французькою революцією 1789- 1794 pp. Під час її принцип верховенства нації отримав відповідний подальший розвиток.

Зовнішня політика французького абсолютизму викликала глибоке незадоволення французької буржуазії також задовго до 1789 р. Буржуазія, що зміцніла, не потребувала вже опіки абсолютизму. Вона не бажала більше терпіти панування дворянських і династичних інтересів у внутрішній, а тим більше в зовнішній політиці. Проти уявлення про божественне походження королівської влади і самовладдя абсолютних монархів радикальна філософія в епоху буржуазної "освіти" ХVIIІ ст. висунула ідею суверенітету нації. Звичайно, під "нацією" тоді мався на увазі третій стан. Виходячи з ідеї нації, що розумілося у вищесказаному, буржуазія вимагала національної зовнішньої політики замість політики дворянської і династичної. Через те необхідною частиною буржуазної революції стало підпорядкування буржуазією всіх засобів управління зовнішньою політикою держави. Воно послідовно здійснювалося в ході революційних подій і було завершено в роки термідоріанської реакції і Директорії.

Конкретний напрям міжнародної діяльності періоду перемоги і утвердження капіталізму в передових країнах визначався основними лініями їх зовнішньої політики. У центрі міжнародної політики періоду 1789-1794 pp. стоїть боротьба французької революції з контрреволюційною коаліцією, керованою Англією.

Становлення зовнішньої політики Франції в період Національних установчих зборів

Після взяття Бастилії Національні збори, спираючись на принцип народовладдя, стали втручатися в дипломатію королівського міністерства, прагнучи підпорядкувати її своїм цілям. Від випадку до випадку Національні збори видавали декрети з приводу повідомлень міністра закордонних справ про зовнішні справи. У травні 1790 р. Національні збори різко зіткнулися з королівською владою через питання зовнішньої політики. В даний час виникла загроза війни поміж Іспанією й Англією через домагання на частину тихоокеанського узбережжя Північної Америки. Навесні 1790 р. обидві сторони готувалися до війни. Через союзний "фамільний договір" 1761 р. іспанський двір зажадав допомоги від Людовіка XVI. Міністр закордонних справ повідомив Національним зборам про намір короля озброїти флот проти Англії. Його заява викликала в Національних зборах цілу бурю. Буржуазія обурювалася через іспанську політику, що не допускала французьких товарів у іспанські колонії, і не співчувала "фамільному договору". Вона вбачала в ньому лише династичний союз. Багато хто небезпідставно думав, що король під приводом війни з Англією хотів просто збільшити збройні сили для боротьби з революцією і за допомогою їх розігнати Національні збори.

Через те ліва частина Національних зборів вирішила відібрати у короля право оголошувати війну і укладати мир. Національні збори ухвалили, що самі контролюватимуть дипломатичні переговори і затверджуватимуть договори. Після гарячих дебатів велику частину депутатів залучив до себе граф Мірабо, котрий саме в даний час почав уже отримувати таємну субсидію від короля. 24 травня 1790 р. граф Мірабо добився в Національних зборах компромісного рішення з питання про право війни і миру. Згідно з цим рішенням тільки Національні збори могли оголосити війну й укласти мир, проте лише в через те випадку, коли король внесе таку пропозицію. Таким чином, право війни і миру було розділене поміж королем і Національними зборами. Під час дебатів депутати різко засуджували монархічну таємну дипломатію й союзи і заявляли, що Франції потрібні тільки "національні договори", зі "справедливими народами".

У зв'язку з розглядом вимог Іспанії про виконання "фамільного договору", Національні збори створили постійний комітет для спостереження за дипломатичними справами. Головою Дипломатичного комітету став граф Мірабо. Дипломатичний комітет і Національні збори остаточно підпорядкували собі офіційну дипломатію короля й міністерства, а велика поміркована буржуазія стала, нарешті, до керівництва зовнішньою політикою Франції. За пропозицією Дипломатичного комітету Національні збори залишили в силі союз з Іспанією, оскільки він міг знадобитися проти Англії. Проте він вилучив з договору всі статті, які мали наступальний характер. Були залишені тільки оборонні і торговельні зобов'язання. Основами зовнішньої політики Франції були проголошені "загальний мир і принципи справедливості".

Коли в 1789 р. в австрійських Нідерландах (Бельгії) відбулася революція, Національні збори були проти втручання з метою захисту Бельгії від Австрії, боячись конфлікту з феодально-монархічною Європою. Не зважаючи на ентузіазм газет і клубів з приводу бельгійської революції, бельгійська нотифікація (офіційне повідомлення) про проголошення незалежності Бельгії за рішенням короля і міністра закордонних справ була повернена назад у нерозвитому вигляді. Національні збори не протестували.

Не зважаючи на миролюбність Національних зборів, відміна частини феодальних повинностей залучала Францію до зіткнень з монархічною Європою. У Франції, в Ельзасі, знаходилася низка дрібних володінь німецьких імперських князів. Революція знищила там старі феодальні права сеньйорів. Князі скаржилися німецькому імперському сейму й добивалися втручання Австрії і Пруссії, а також Росії і Швеції для поновлення своїх привілеїв. Швеція також за Вестфальським миром 1648 р. стала гарантом устрою Священної Римської імперії. Росія гарантувала його за Тешенським миром 1779 р.

Бажаючи уникнути конфлікту, Національні збори вирішили винагородити князів за збитки як приватних осіб. МЗС Франції почало з ними переговори, які затягнулися до початку війни з коаліцією. Операція врешті-решт завжди ж таки не відбулася. Австрія, Росія і Пруссія спонукали князів до опору в надії мати в руках зайвий привід для війни з Францією. Катерина Q підбурювала князів вимагати австрійського і прусського втручання, розраховуючи швидше втягнути дані держави у війну з Францією. Конвент відмінив рішення про винагороду ельзаських князів тільки тоді, коли війна з коаліцією вже почалася.

Конфіскація церковних земель, проведена Національними зборами, і проект цивільного устрою духівництва викликали конфлікт Франції з Папою Римським. Намагаючись залагодити справу, міністерство зав'язало з Римом таємні переговори, тільки що в принципі засуджені Національними зборами. Проте угода не була досягнута. Революція поширилася на територію Авіньйону, населену французами, що належала Папі. У квітні 1791 р. населення Авіньйону зажадало возз'єднання його з Францією. Дипломатичний комітет запропонував Національним зборам застосувати на практиці новий принцип територіальних приєднань на підставі виявлення волі самим населенням. Декретом Національних зборів від 14 вересня 1791 р. Авіньйон було приєднано до Франції, "згідно з бажанням, вільно й урочисто виявленим більшістю комун і громадян".

Приєднання Авіньйону також більш загострило відносини не тільки з Римом, проте і з сусідніми монархічними державами, які побоювалися, щоби їх населення не побажало приєднатися до революційної Франції. З того часу на принцип суверенітету нації, введений у європейську міжнародну політику Французькою революцією, посилалися при виданні всіх декретів про територіальні приєднання в ході революційних воєн Франції з коаліцією. До неї даний принцип був застосований тільки в дипломатії США в період боротьби за незалежність.

У Національних зборах стали лунати вимоги очищення дипломатичного персоналу від прихильників абсолютизму. Під тиском цих вимог навіть граф Мірабо, що таємно продався двору, вимушений був у січні 1790 р. визнати необхідність майже повної зміни послів Франції при іноземних дворах. У березні 1791 р. було змінено сім послів. Збори встановили для послів спеціальну присягу. Деякі зі старих дипломатів відмовилися її прийняти й були відкликані. Таким чином, у період Національних установчих зборів влада буржуазії була також нестійкою. Войовничі дії могли її похитнути, і Національні збори до свого розпуску восени 1791 р. зберігали миролюбний напрямок у зовнішній політиці та дипломатії.

Тоді як офіційна дипломатія знаходилася під наглядом Дипломатичного комітету Національних зборів, двір вів свої таємні інтриги з метою викликати втручання іноземних держав для поновлення абсолютної монархії. Чутки про це поширились і в Національних зборах, і в клубах росла недовіра до колишнього дипломатичного персоналу, котрий таємно допомагав королю зноситися з іноземними дворами. Старий дипломатичний персонал сильно скомпрометувала невдала спроба втечі короля з Франції влітку 1791 р. Міністра закордонних справ звинувачували у співучасті в цій справі. Після своєї втечі король був тимчасово усунений від влади, і майже всі іноземні двори припинили зносини з послами Франції. Проте боячись подальшого розгортання революції, Національні збори знов відновили владу короля. За конституцією 1791 р. вони надали йому ведення всіх зовнішніх стосунків з правом укладати договори за умови подальшої ратифікації їх законодавчим корпусом.

Особливим декретом, прийнятим у грудні 1791 р., було встановлено, що "французька нація назавжди відмовляється від усякої війни з метою завоювання і ніколи не застосує своєї сили проти свободи будь-якого народу". Завойовницькі прагнення самої французької буржуазії виявилися пізніше, коли в результаті революції влада її зміцнилась.

Продовження становлення зовнішньої політики Франції в період Законодавчих зборів (з осені 1791 р. до 10 серпня 1792 р.)

У вересні 1791 р. Людовік XVI прийняв конституцію і знов офіційно повідомив європейським дворам про свою солідарність з Національними установчими зборами. В той же час королева в таємних листах повідомляла монархам про те, що Людовік XVI не вільний у своїх діях. За таких умов відкрилися Законодавчі збори в жовтні 1791 р. Загроза війни зростала. Законодавчі збори, боячись, що король використовує дипломатичні стосунки з метою підготовки контрреволюції, примусили короля замінити міністра закордонних справ, скомпрометованого під час невдалої втечі Людовіка XVI.

Побоювання Законодавчих зборів мали підстави. Декілька наближених до короля аристократів (з найбільш активних роялістів) утворили таємний комітет, котрий допомагав йому готувати контрреволюцію і складався з прихильників "австрійської системи". На них король таємно витрачав секретні фонди Міністерства закордонних справ. Восени 1791 р. Законодавчі збори обрали Дипломатичний комітет з 12 членів для спостереження за діяльністю міністрів і ознайомлення з найважливішим листуванням з іноземними державами. Він повинен був оновлюватися щомісяця на одну третину. До нього разом з поміркованими депутатами обрали і ватажків жирондистів.

Основним питанням зовнішньої політики в той час була те, що зростала загроза війни. Двір і аристократична военщина хотіли війни, сподіваючись на перемогу союзників, на контрреволюцію внаслідок іноземного вторгнення до Франції. Фельяни і жирондисти головне завдання зовнішньої політики Франції вбачали в через те, щоби не допустити утворення коаліції і роз'єднати Австрію і Пруссію, використовуючи їх одвічну взаємну ворожнечу. Головним ворогом Франції одні та інші вважали Австрію. Проте коли фельяни сподівалися запобігти війні і досягти компромісу, то жирондисти, навпаки, хотіли полегшити собі військову перемогу, ізолювавши Австрію від Пруссії. Фельяни і жирондисти намагалися зблизитися з Пруссією й добитися від неї коли не союзу, то хоч би нейтралітету. Прагнули вони й до того, щоби на випадок австро-французької війни заручитися нейтралітетом Англії. До Пруссії безуспішно були направлені дві дипломатичні місії. Колишній отенський єпископ, герцог де Талейран-Перігор Шарль Моріс, посланий до Англії, також не добився ніякої ясної відповіді від англійського міністерства. Всі дані дипломатичні спроби виявилися марними. Успіху їх частково заважала таємна дипломатія Людовіка XVI і королеви. їх секретні агенти таємно протидіяли французьким місіям, що були направлені до прусського короля.

Представники якобинців М. Робеспьер и Марат розуміли, що війна неминула. Проте вони різко виступали проти наміру жирондистів почати її раніше знищення внутрішніх ворогів – аристократії і реакційної воєнщини.

Проте головна причина неуспіху французьких представників була в через те, що європейські уряди також не вірили в силу революційної Франції і не зважали на її пропозиції. Вони хотіли поновлення абсолютизму і мріяли відібрати у Франції низку володінь як "винагороду" за свої контрреволюційні послуги.

15 березня 1792 р. король був вимушений призначити міністром закордонних справ близького до жирондистів генерала Дюмур'є. Головного ворога він бачив у Австрії і мріяв після її розгрому оточити Францію поясом із залежних від неї держав. У даний час головну роль у дипломатичному комітеті грав жирондист Жак П'єр Бріссо. Багато старих чиновників Міністерства закордонних справ Франції були прихильниками короля й "австрійської системи". Дюмур'є замінив їх новими людьми, близькими до жирондистів, багато колишніх послів було замінено новими.

У брошурах про дипломатію, які розповсюджувалися в той час жирондистами і Дюмур'є, розвивалася думка, що дипломатія революції повинна спиратися на принципи декларації прав і відмови від завоювань, бути простою і ясною та обходитися без всіляких хитрувань і подібних їм прийомів, а самі посли повинні однаково називатися "нунціями Франції".

У березні 1792 р. помер імператор Леопольд II. Його наступник Франц І явно горів бажанням почати війну з Францією. Він відкинув її вимогу розірвати союз із Пруссією і припинити заступництво озброєним загонам емігрантів, які готували похід на Францію. Не чекаючи ворожого нападу, 20 квітня 1792 р. Законодавчі збори Франції прийняли пропозицію короля про оголошення війни Австрії та Пруссії. Почався період революційних воєн, котрий продовжувався до початку термідоріанської реакції.

Слабка французька армія, успадкована від абсолютної монархії й керована дворянським офіцерством, не могла і не хотіла дати рішучу відсіч інтервентам. Королева в таємних листах наголошувала на публікації коаліцією погрозливого маніфесту, сподіваючись, що він залякає революціонерів. Проте маніфест герцога Брауншвейгського, котрий загрожував Франції руйнацією Парижа й винищуванням революціонерів, тільки погіршив стан двору. Перші військові невдачі та явна зрада короля послужили поштовхом до падіння монархії у Франції.

← Предыдущая страница | Следующая страница →