Поделиться Поделиться

"Українське питання" в зовнішній політиці СРСР напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни Радянський Союз, набуваючи завжди виразніших ознак тоталітарної держави, продовжував у міжнародних відносинах послуговуватися ідеологічною доктриною так званого пролетарського інтернаціоналізму, котрий офіційно підносився радянським керівництвом до рівня надбудовної категорії міжнародно-правових відносин. Як показує аналіз тогочасних подій, і Сталін, і Гітлер - багато в через що були схожими поміж собою: соціальним походженням, рівнем освіти, точніше самоосвіти, ненавистю до демократії, зневагою до народних мас. Обом була притаманна безмежна жорстокість, неперевершена хитрість і цілковита непередбачу- ваність вчинків. Водночас Гітлер і Сталін - антиподи, так само, як несумісні їх політичні цілі та ідеологічні доктрини. Проте 23 серпня 1939 р. світ був уражений звісткою про підписання радянсько-німецького договору про ненапад. Хоча деякі американські дипломати передбачали таку можливість також з листопада 1938 р. "Радянсько-німецький договір не був плодом експромту. Він став підсумком еволюції радянської зовнішньополітичної лінії протягом попередніх кількох місяців і енергійно підштовхувався німецькими ініціативами. 22 серпня, виступаючи перед вищим командним складом Вермахту, Гітлер заявив, що вже з осені 1938 р. він прийняв рішення йти зі Сталіним". 23 серпня 1939 р. Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянський Пакт про ненапад і додатковий таємний протокол.

Інтерес Німеччини в Пакті про ненапад був очевидний. В умовах відносин, що вкрай загострилися з Польщею й, опосередковано з Англією та Францією, і які дали офіційні гарантії Польщі, Гітлеру необхідно було убезпечити себе від втручання Червоної армії в разі запланованої вже агресії Німеччини проти Польщі.

Радянсько-німецький Пакт про ненапад було опубліковано відразу після укладання. Таємницею залишався додатковий протокол, підписаний разом із пактом. Значення таємного протоколу просто підривають традиційні уявлення про Пакт, принципово змінюють оцінки істинних цілей сторін і їхню відповідальність за всі подальші події світової війни. Це документ політичної аморальності і блюзнірства, безпринципної таємної змови двох тиранів, цинічного нехтування і маніпулювання долями пародів і суверенних держав. Таємним протоколом СРСР і Німеччини "розділили" Східну Європу на "сфери впливу" і закріпили даний розподіл у Протоколі й на карті: а) Фінляндія, Естонія й Латвія переходили до "сфери інтересів" СРСР, а Литва - Німеччини; б) на території Польщі розмежування "сфер інтересів" Німеччини та СРСР мало проходити вздовж лінії річок Ііарева, Вісли й Сяну; в) підкреслювалася зацікавленість СРСР у Бессарабії. З німецького боку заявлялося про повну незацікавленість у цих територіях".

Пакт Ріббентропа-Молотова був ратифікований 31 серпня 1939 р. одночасно Верховною Радою СРСР і Рейхстагом Німеччини, і цього ж дня Гітлер підписав таємну директиву про початок війни. 1 вересня фюрер вихваляв пакт із Росією, пакт, котрий заперечував застосування сили, зобов'язував обидві держави консультуватися поміж собою з приводу деяких європейських питань. Того ж дня, 1 вересня 1939 р., німецькі війська вночі вторглися в Польщу. Без оголошення війни вони перейшли польський кордон. Франція й Англія 3 вересня заявили свою підтримку Польщі. Так розпочалася розв'язана Гітлером війна в Європі.

Німецький посол у Москві граф Шуленберг розповів про розмову з Молотовим, яка відбулася 10 вересня 1939 р.: "Молотов підійшов до політичного боку питання і заявив, що Польща розвалюється і внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким "загрожує" Німеччина. Даний привід надасть інтервенції Радянського Союзу вигляд благочинної акції в очах народу і можливість не виглядати агресором".,

12 вересня німці зайняли Львів, залишивши відкритою залізницю на схід. 17 вересня, брутально порушивши радянсько-польський договір 1939 р. про ненапад, Червона армія вдерлась на територію Польської держави. "У ноті, врученій радянським керівництвом польському послові в Москві

В. Гжибовському було вказано па причини збройної акції проти Польщі. Зокрема, наводилася пропагандистська теза, що радянський уряд не може бути байдужим до того, "що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, залишилися беззахисними". Вступ Червоної армії на територію Польської держави 17 вересня 1939 р. мав важливі наслідки для обох сторін. "У дусі концепції "визволення" Кремль вирішив не приступати до загарблення суто польських земель, що передбачалося зазначеним протоколом. Ріббентроп знову прибув до Москви, де 28 вересня 1939 р. було підписано "Договір про дружбу і кордон" поміж СРСР і Німеччиною. Суттєві таємні корективи до попередніх домовленостей охоплювали відмову СРСР від Люблінського й частини Варшавського воєводств, що ставилися під управління Німеччини, натомість Литва переходила з німецької до радянської "сфери впливу". Західний рубіж СРСР на ділянці України був пересунутий від річки Збруч на Сан. Західна Україна була зарахованою до складу СРСР. Відтепер радянсько-німецький кордон майже збігався з "лінією Керзона", незначно відхиляючись тільки в районі Білостока.

Ішлося про українські території, про визначення західного кордону України, ніхто з можновладців не здогадався навіть формально подати відомості до Києва чи запросити його представників. Україну ставили у принизливе становище об'єкта впливу без її відома. У постанові Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 р. даний акт визначався як возз'єднання. Проте ця подія трапилася внаслідок таємної антипольської змови Сталіна та Гітлера. Таким чином, на початку Другої світової ' війни СРСР став, по суті, на бік Німеччини, спільними зусиллями переділяючи світ.

У своїх "Споминах" О. Назарук - близький співробітник Є. Петрушевича в уряді ЗУНР - писав: "Ніхто не сподівався, що німці, які здобували Львів від поляків і мали в тій боротьбі за Львів жертви, відступлять його Совітам. Ніхто не сподівався сього не лише через те, що німці свою кров проливали за Львів, проте й через те, що Галичина належала колись Австрії, себто була під німецькою владою, а Гітлера всі вважали збирачем німецьких земель і німецьких посілостей. ... В кінці, то може найважніше, німці потребують нафти більше ніж золота, таким чином, за ніяку ціну не відступлять бодай нафтового терену Східної Галичини, себто Бориславсько-Дрогобицького басейну". Мабуть красномовним твердженням істинних мотивів такої акції є слова Сталіна у телеграмі, направленій Ріббентропу 26 грудня 1939 p., у якій він визначив цю війну "дружбою скріпленою кров'ю". Обидва диктатори були задоволені співпрацею та координацією дій. Апогеєм тих настроїв стали спільні паради "переможців" у Львові та Бресті. Тоді на трибунах стояли разом усміхнені німецькі генерали та радянські воєначальники.

Ідея соборності українських земель надихала на боротьбу чимало поколінь вітчизняних патріотів. Історичним парадоксом стало те, що об'єднанню історичних українських земель сприяла комуністична тоталітарна імперія, котра брутально придушувала будь-які спроби національного відродження. Проте фактом залишається те, що після вересня 1939 р. розчленована українська територія переважно була зібрана воєдино, щоправда, в межах радянської держави.

"Лінія Керзона", що стала німецько-радянським кордоном, проходила від Карпат у північному напрямку на схід від Перемишля, на захід від Рави-Руської, на схід від Грубешова, через Устилуг, Дорогуськ, Брест-Литовський, Немирів, Ялову та Гродно. Вона була запропонована 1919 р. Радою Антанти й 1920 р. міністром закордонних справ Великої Британії Д. Кер- зоном для розмежування володінь Польщі та радянських республік. Нею частково враховувався етнічний чинник для перерозподілу земель, населених українцями, поляками, білорусами та литовцями. З метою надання легітимного характеру приєднанню західноукраїнських земель до Української PCP, 22 жовтня 1939 р. були проведені вибори, котрі привели до сформування Народних Зборів Західної України і які через 5 днів ухвалили встановити радянську владу. Верховна Рада СРСР своїм рішенням від 1 листопада зарахувала Західну Україну до складу СРСР, а Верховна Рада УРСР 15 листопада постановила возз'єднати її з УРСР. Возз'єднання західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною було актом відновлення історичної справедливості й мало величезне значення для всього українського народу.

Тоталітарна радянська система прагнула якомога швидше "перетравити" придбане, викорінити дух вільнодумства, а щонайголовніше, приховати навіть натяк на можливість відродження української державності. "Чекістські органи провели депортацію із західних областей України сотень тисяч осіб небажаного соціального походження, національності та політичної спрямованості. Головними жертвами радянських репресій стали колишні державні урядовці, поміщики, військові осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери та члени націоналістичного підпілля. За оцінками дослідників, тогочасні депортації охопили понад 1 млн осіб". Репресій зазнав кожен десятий мешканець краю. Особливо жорстоко влада чинила з тими, хто дотримувався національно-патріотичних поглядів, зокрема з тими, хто зустрічав червоних визволителів з українськими національними синьо-жовтими прапорами. Зазнавала переслідувань релігія, передусім Греко-Католицька та Українська Автокефальна Церкви. У школах відбулася "радянізація" та русифікація.

У цих умовах припинили свою діяльність чимало політичних партій. ОУН вдалася до окремих пропагандистських і терористичних акцій. Генеральною лінією, однак, залишалося утримання від активних широкомасштабних дій і розбудова підпільної сітки. Подібної тактики дотримувалося і польське підпілля, однак каральним радянським органам удавалося отримати інформацію про ОУН та здійснювати арешти і ліквідацію її членів. У 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59 членами ОУН. Проте репресії не зачепили основного складу організації. "Уникаючи переслідувань, від 20 до ЗО тис. українців перебралися на Захід через радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Ілюзії "золотого вересня" швидко розвіялися. Населення західних областей УРСР гостро відчуло ту несвободу, котрою тоталітарний режим огорнув кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів до існування.

Радянський Союз заявив також про відповідний "інтерес" до Бесса- рабії Північної Буковини. Бессарабія входила до складу Росії перед румунською окупацією на початку 1918 р. Для західних держав вона не становила особливого зацікавлення, а чимало її населення, особливо на півночі (Хотинщина) та півдні (Із- маїльщина), становили українці. Майбутнє дністровсько-прут- ського межиріччя почало активно обговорюватися не тільки під впливом змін на північ від Карпат, а також із непевним становищем у самій Румунії. Румунсько-польський кордон перетворився на румунсько-радянський.

Ставлення держав Заходу до більш-менш прогнозованого майбутнього Бессарабії ґрунтувалося на тих засадах, що й позиція у західноукраїнській проблемі. На той час Польща як держава фактично перестала існувати. Румунія залишалась країною, котра розпоряджалася своїми ресурсами. В боротьбі за Румунію активну участь брала Німеччина. Бухарест швидко став її союзником. "22 квітня 1940 р., коли в Парижі обговорювалися проблеми військових позицій у Румунії, ви столиці було підписано договір з Німеччиною, котрий поставив ресурси Бухаресту на службу Берліну. Відтоді головний вектор зовнішньої політики Румунії безупинно розгортається вбік Гітлера. Німецько-румунське співробітництво пришвидшується не лише в економічній, а й у військово-політичній сфері. Дехто й сьогодні намагається пояснити втрату Бессарабії та Північної Буковини Румунією як результат радянсько-німець- кого договору від 23 серпня 1939 р. і Таємного протоколу до нього. В пункті 3 Протоколу зазначено: "Стосовно Пі в ден но- Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість в Бессарабії. Німецька сторона явно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях". З боку радянської сторони це було лише підтвердження її відкритої, відомої всьому світові послідовної позиції, спрямованої на повернення пруссько-дністровського межиріччя, насильницьки загарбаного два десятиліття через те. Водночас потрібно рішуче заперечити думку, ніби Бессарабію було "подаровано" СРСР на переговорах у Москві наприкінці серпня 1939 р. Переговори в Москві стали вирішальними в дипломатичній боротьбі за Бессарабію та Буковину. Одразу ж після отримання чергової телеграми від Шуленберга, в якій доповідалося про зустріч Молотова з румунським послом і передання останньому радянських вимог в ультимативній формі про негайне звільнення Бессарабії та Північної Буковини. Ріббентроп відреагував оперативно та визначено. Він 27 червня дав послу Німеччини в Румунії Фаб- риціусу настанови: "негайно відвідати міністра закордонних справ і повідомити йому таке: радянський уряд інформував нас про те, що він вимагає від Румунського уряду передання СРСР означених територій. Щоби уникнути війни поміж Румунією та Радянським Союзом, ми вважаємо, що румунському урядові треба поступитися Москві". 28 червня 1940 р. румунські війська покинули окуповані території.

Унаслідок акції до УРСР було приєднано Північну Буковину, котра разом із Хотинським повітом Бессарабії стала Чернівецькою областю, а також південні повіти Бессарабії, перетворені на Ізмаїльську область. Такі важливі рішення відносно суттєвих змін території УРСР ухвалювалися лише кремлівською верхівкою. В цій справі Верховна Рада й Уряд УРСР виступали в ролі статистів, реєстраторів "вищих рішень".

← Предыдущая страница | Следующая страница →