Поделиться Поделиться

Структура та форми протікання політичного процесу

Як ми вже з'ясували, політичний процес побудований з нескінченної суми політично значущих подій і дій всіх його учасників. Предметно-змістовні складові політичного процесу розкриваються через його співвідношення з іншими соціальними явищами. Таким чином, вдається визначити, які саме соціально-політичні рухи чи феномени наявні та у яких конкретних формах вони здійснюються: політичний розвиток (модифікація, модернізація, трансформація); революція чи реформа; повстання бунт, путч, заколот, переворот, політичний конфлікт і криза; політична кампанія; політичне рішення; пряма дія в політиці тощо. Важливо враховувати, у межах яких ситуацій та станів здійснюється політичний процес (співробітництво, конкуренція, боротьба, компроміс, ризик, війна).

Деякі дослідники виділяють у структурі політичного процесу так звані часткові (складові) політичні процеси з відносно самостійних політичних дій: 1) виявлення різними соціальними суб'єктами своїх потреб, інтересів, цінностей і прагнень у політиці; 2) артикуляція інтересів. тобто репрезентація своїх інтересів політичними групами тим інститутам, що ухвалюють політико-управлінські рішення; 3) ухвалення рішення і формулювання політичної волі; 4) реалізація політичної волі завдяки управлінській діяльності.

Одним із первинних, структуротворчих елементів політичного процесу є політичне рішення. По суті це процес (технологія) визначення завдань політичної дії, котрий здійснюється в колективній чи індивідуальній формі та стосується тих чи інших засобів реалізації влади. У сучасній державі та суспільстві не можуть існувати цілком нейтральні політично-управлінські рішення, а також процедури їх ухвалення, форми висловлення і канали реалізації. Зазначені в рішенні мета і засоби, шляхи і методи вирішення конкретного політичного завдання природно містять у собі так звану "вказівку на інтереси" най впливовіших у політичному світі суспільних груп.

Структурна композиція будь-якого політичного процесу передбачає наявність дійсних центрів прийняття політико-управлінських рішень та особливо певних взаємовідносин їх (центрів) з тими суб'єктами і об'єктами політики, яким саме адресовані дані рішення. Ефективність політичних рішень як технології політичного управління залежить від того, наскільки вони здатні: сприяти функціям політичної координації (узгодження позицій і сил різнорідної маси людей); кореляції (внесення змін у політичну тактику); політичного програмування (вибір оптимальних моделей, цілей і засобів політичного руху).

Політична діяльність є найважливішою складовою частиною політичного процесу; це характеристика не тільки внутрішніх механізмів політичної участі - мотивів, реакцій, спрямованості дій та форм їх виявлення, проте і всього динамічного аспекту політики. Політична діяльність - це "солідарна діяльність в ім'я загальної мети". Феномен політики постає перед нами як динамічний процес, у ході якого відбувається постійна зміна характеристик соціально-політичної реальності.

Політичну діяльність згідно дозволяється визначити як систематичне втручання окремих індивідів чи груп людей в систему соціально-політичних відносин з метою пристосування її до своїх інтересів, цінностей та ідеалів. Польський політолог Артур Боднар пише: "Політична діяльність - це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб'єктів, яка безпосередньо чи опосередковано походить з інтересів великих суспільних груп та цінностей, що вони поділяють".

Політична діяльність постає як безперервний ряд конкретних політичних дій. Можливо через те іспанський політолог Л. С. Саністебан у книзі "Основи політичної науки" визначає: "Політична дія є свідомим і добровільним втручанням окремої людини чи групи у відносини влади і підкорення даної системи".

Найважливішими рисами політичної діяльності є:

- зосередження зусиль політичних суб'єктів на спільних проблемах, потребах існування соціальної спільноти;

- держава і політичні інститути розглядаються як головні інструменти вирішення цих проблем;

- політична влада використовується як головний засіб досягнення визначених цілей.

Специфіка політичної діяльності полягає також у досить детальній регламентації її в законі. Правові норми встановлюються державою і порівняно з політичними та іншими нормами мають такі переваги відносно політики:

а) накладають на людину і державу взаємні обов'язки, тобто певною мірою обмежують сваволю одне одного;

б) мають відкритий, гласний характер і спрямовані на кожного члена суспільства;

в) відносно стабільні та найменше залежать від сваволі носіїв влади;

г) характеризуються досить чіткою фіксацією прав і обов'язків їх виконавців, привносять в їх діяльність необхідну визначеність.

Політична діяльність неоднорідна, за ступенем інтенсивності в ній дозволяється визначити декілька станів.

Політичне відчуження - стан, коли людина зосереджується, насамперед, на вирішенні особистих проблем, протиставляючи їх суспільно-політичному життю. Політика оцінюється в такому випадку як галузь, що не стосується реальних проблем та інтересів людини.

Політична пасивність виявляється в через те, що суб'єкт не прагне діяти як самостійна політична сила ("політична фігура"), а перебуває під впливом більш значної соціально-політичної групи, організації. Ця позиція є політичним конформізмом (відсутність власних політичних інтересів і прагнень).

Політична активність найбільш природно відображає свідому діяльність у політиці, її ознаками є прагнення і можливості реалізувати політичні потреби в ході опанування владою. Політична активність фактично відтворюється у численних формах політичної участі.

Таким чином, дозволяється стверджувати, що за структурною композицією політичний процес є надзвичайно багатоманітним і складним утворенням; його складові елементи та особливості взаємопов'язані різними соціально-політичними зв'язками, мають неповторну специфіку і вирізняються динамічними аспектами.

Детальніша характеристика змісту політичних процесів пов'язана з аналізом різних форм їх протікання. Зважаючи на особливості характеру цих форм, політичні процеси досить умовно поділяють на такі, що базуються на соціальному конфлікті через непримиренність інтересів суб'єктів політичного життя, і на такі, що спираються на соціальний консенсус.

Політичний конфлікт-одна з яскравих феноменальних форм протікання політичного процесу. Політика і конфлікт завжди поруч; вказуючи на конфлікти ситуації та сприяючи їх вирішенню, політика доводить свою суспільну доцільність та функціональну здатність (чи нездатність).

Сучасна наукова школа конфліктології виходить з того, що конфлікт є природним чинником суспільного розвитку; будь-яке суспільство демонструє незгоди, потенційні зіткнення та насильство. За конфліктною моделлю Р. Дарендорфа, політична система є відкритим простором зіткнень соціально-політичних суб'єктів: конфлікт підштовхує суспільство до утворення механізмів та інститутів його попередження. У такому разі політичний процес слід розуміти, з одного боку, як процес боротьби поміж соціальними групами (елітами) за владу, її статуси, повноваження і ресурси, з другого - як процес формування політичних механізмів упередження і розв'язання конфліктних ситуацій.

Політичний конфлікт - це протиборство політичних суб'єктів, яке зумовлене несумісною протилежністю їх інтересів, потреб, ідеологічних цінностей та поглядів у прагненні до влади. Його зміст відображає боротьбу "еліти влади" і "контреліт" чи владних структур і незадоволеного населення за первинність впливу в системі політичних відносин, за можливість прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, одним словом, за завжди те, що становить прерогативи і ресурси влади та політичного панування.

Феноменологія конфлікту виділяє три головні типи політичних конфліктів:

- конфлікти інтересів, які переважно відбуваються в економічно розвинутих та усталених державах. Політичною нормою тут стає "політичний торг" відносно економічних пріоритетів (податки, соціальне забезпечення, держзамовлення, підряди тощо); даний тип конфліктів найкраще піддається врегулюванню, адже тут завжди дозволяється знайти компромісне рішення;

- конфлікти цінностей є більш характерними для країн, що розвиваються, з нестійким державним ладом чи для суспільств у перехідному стані (наприклад, "демократичного транзиту"), в яких загострюються ідеологічні протиріччя. Такі конфлікти потребують значно більших зусиль для врегулювання, компроміси в них майже неприпустимі, таким чином, вони частіше закінчуються "самозагасанням" чи очевидною поразкою однієї зі сторін;

- конфлікти ідентифікації зустрічаються в політичній сфері тих суспільств, де має місце ототожнення суб'єктом себе з певною групою (етнічною, мовною, релігійною, культурною), а не із суспільством у цілому. Даний конфлікт виникає за умов різкої (можливо, антагоністичної) протилежності рас, культур, релігій та етносів. Його подолання-це питання рівня історичної зрілості цивілізації, політичної культури влади і народу.

Зрозуміло, що конфлікти несуть у собі серйозну загрозу дестабілізації суспільства, однак вони виконують і позитивні функції. Так, конфлікт запобігає застою і закостенінню соціально-політичної системи; постійне розв'язання конфліктів сприяє оновленню і прогресивним змінам у системі, інтегруючи і мобілізуючи населення (забезпечує внутрішню єдність групи), політичний конфлікт посилює соціальні ресурси влади; часто приводить до появи "нової лояльності" у відносинах. Проте політична влада може не зовсім порядно використовувати "образ ворога", аби за допомогою механізмів конфлікту спрямувати агресивність мас проти зовнішнього ворога чи свого противника. Таким чином, справа не в через те, щоби конструювати безконфліктне суспільство, а в через те, щоби навчитися врегульовувати конфлікти за правилами сучасної конфліктології та політичної науки.

Залежно від рівня учасників політичний конфлікт може бути міждержавним (суб'єкти - держави та їх коаліції"), державним ( суб'єкти - гілки влади, політичні партії та рухи), регіональним (суб'єкти - регіональні еліти, політичні групи, лідери), місцевим.

За винятком того, політичні конфлікти поділяють на позиційні (горизонтальні) та опозиційні (вертикальні). Суб'єктами позиційних конфліктів виступають політичні інститути, організації, що здійснюють владу і керівні функції у даній політичний системі, проте посідають при цьому різні позиції. Таким чином, предмет цих конфліктів пов'язаний із критикою окремих позицій (ліній) влади, зі спробою змінити деякі елементи системи. їх конструктивне вирішення спричиняє часткові зміни у владі та політичній системі. Суб'єктами опозиційних конфліктів виступають: з одного боку - владна еліта, партії, державні установи та лідери, що висловлюють її інтереси; з другого - політичні сили (організації), що відбивають інтереси підвладних мас. Предметом такого конфлікту стає вся існуюча система державної влади, політичний режим у цілому. Загострення таких конфліктів призводять до системної політичної кризи, наслідком якої може стати зміна всієї політичної системи. Через те опозиційні конфлікти вважають радикальними за характером і результатами формами політичного процесу. Вони можуть реалізуватися у таких яскравих політичних акціях (діях), як революція, повстання, заколот, громадянська війна тощо.

Війна - одна з найжорстокіших та найтяжчих за наслідками форм політичного процесу. Коли зіткнення протилежних сторін конфлікту (держав, народів тощо) переходить у батальну стадію із застосуванням збройних засобів, то конфлікт переростає в свою крайню форму - війну. У політології війну визначають як організовану збройну боротьбу поміж класами, націями, народами чи державами. Також з глибокої давнини почав формуватися погляд на війну як на соціальне зло; водночас "стихійні" діалектики (зокрема Геракліт) розглядали війну як природне явище суспільного розвитку. Соціально-політичну сутність війни розкрив німецький військовий теоретик Карл фон Клаузевіц, котрий наголосив, що війна є не чим іншим, як продовженням державної політики іншими засобами.

Первинними джерелами війн усіх типів і масштабів є, по-перше, різка соціально-класова диференціація суспільств; по-друге, кардинальна несумісність протилежних інтересів соціальних верств; по-третє, суперечливі геополітичні стратегії держав. Політичні цілі, завдання, характер можливої війни закріплюються державою (її правлячою елітою) у відповідному політичному акті, що зветься військовою доктриною. Це - затвердження в країні на даний час системи поглядів і настанов відносно суті, цілей, характеру можливої в майбутньому війни, рівня готовності до неї ресурсів держави і збройних сил, засобів і форм її ведення. За змістом і характером політики виокремлюють так звані "наступальні" та "оборонні" військові доктрини (можливі також змішані типи).

Війни за різними критеріями поділяють: на внутрішні (громадянські) та зовнішні (міждержавні); за політичним змістом - справедливі (національно-визвольні, оборонні, вітчизняні) та несправедливі (загарбницькі), прогресивні та реакційні; за масштабом - локальні, регіональні та світові; за кількістю сторін, що воюють, - двосторонні та багатосторонні.

Дня теорії політичного процесу важливими є насамперед політичні наслідки війн. З одного боку, на початку війни спостерігається консолідація народу навколо війська і державних органів, в цілому зміцнюються позиції правлячої еліти, зокрема, ЇЇ легітимність (у разі перемоги). З другого боку, для політичної еліти, що зазнає поразки, починаються проблеми: народ не вибачає їй втрат, жертв і руйнувань війни; влада, яка програла війну, вимушена піти з політичної арени. Таким чином, після поразки у війні перед нацією (народом) відкривається нова доба історії - конституювання нової політичної системи.

Революція - це докорінне, глибинне перетворення природи і механізмів влади у суспільстві, радикальна зміна всієї політичної системи, яка розкриває можливості значних соціально-економічних зрушень. Революційні перетворення здійснюються на засадах нового проекту суспільного розвитку, що спрямований на створення нових політичних інститутів і цінностей.

У поясненні природи революцій донині (навіть серед західних політологів) найбільш поширеним залишається підхід К. Маркса, котрий вважав революції "локомотивами історії", адже вони трактувалися ним як результат антагоністичного конфлікту поміж продуктивними силами та виробничими відносинами. За марксизмом, такі протиріччя стимулюють народження нового суспільного ладу, тобто перехід від нижчої до вищої суспільно-політичної формації. Рішучість та повнота змін, які відбуваються в ході революції, дозволяють розглядати її як ефективний і радикальний засіб соціальних перетворень.

Водночас, як правило, революційний процес є насильницьким та передбачає відкрите зіткнення груп (еліт), що формують владу. Революція супроводжується також жорстокою боротьбою її прибічників відносно програмних, доктринальних питань, через характер і шляхи перетворень; вона характеризується можливістю розколів, переслідувань та утисків не тільки безпосередніх противників, проте й відступників та інших "угодовців".

Оскільки революції найчастіше виникали наприкінці таких, що затятися, глибоких соціально-економічних і політичних криз, що були спричинені егоїстичною та непрозорливою політикою правлячих груп чи наслідками війн, то їх сприймали як необхідний вихід із загальнонаціональної катастрофи. Проте і руйнівні дії та наслідки, що супроводжують революції, також відомі. Це дало підстави відомому російському філософу М. Бердяєву назвати революцію "малим Апокаліпсисом історії". Було б помилкою вважати революції результатом політичного заколоту одиночок чи ізольованих від мас екстремістських груп. Недарма М. Бердяєв писав, що "революція нікого не питає про своє право, вона стихійна і уподібнюється геологічній катастрофі".

Сучасна політична наука вже не визнає фатальної неминучості та історичної приреченості революцій як форм розвитку політичного процесу. Політологи-елітисти розглядають революцію як успішне повалення правлячої еліти контрелітою, головним чином, за допомогою політичного насильства і мобілізації народних мас; за винятком того, перехід влади до нової еліти супроводжується перебудовою в соціальній структурі, зміною механізмів панування та політичної системи в цілому.

Таким чином, підґрунтям революцій є серйозні чинники об'єктивного і суб'єктивного характеру. Марксистська і немарксистська наукові традиції акцентують увагу на таких чинниках, як глибока соціально-економічна нерівність; нездатність правлячих класів реагувати на суттєві вимоги мас; нездатність "верхів" управляти, а "низів" - жити по-старому; усвідомлення масами несправедливості існуючого ладу та їх здатність до організованих дій протесту тощо. Поява в суспільстві цих чинників означає, що визріла так звана революційна ситуація, таким чином, революція стає реальною можливістю.

Однією з найяскравіших праць, присвячених аналізу сутності, причин і наслідків революції, є книга П. Сорокіна "Соціологія революції". У ній визначається, що безпосередньою умовою будь-якої революції є поєднання таких чинників, як: а) придушення базових інстинктів, що зростає; б) загальний характер репресій; в) безсилля груп порядку. Однак головною причиною П. Сорокін вважав неможливість навіть мінімального задоволення "базових інстинктів" більшості населення, що перебуває у пригніченому стані.

Багато дослідників визначають як головну причину революції прагнення людей до рівності, вважаючи несумісним стабільний політичний процес і наявність значної нерівності у розподілі матеріальних та інших благ. Так, французький історик і політик А. Токвіль зазначив, що майже всі революції, що змінили життя народів, здійснювались чи для того, щоби зміцнити, чи для того, щоби знищити рівність.

Сучасною спробою пояснити феномен революції є концепція відомого американського політолога, почесного професора Каліфорнійського університету Чалмерса Джонсона, котрий у своїх умовиводах спирається на теорію саморегульованого суспільства Т. Парсонса. Коли суспільство неспроможне перетворювати свої інститути згідно до змін, що відбуваються, вказує Ч. Джонсон, суспільна система вступає в стан нестабільності (втрати рівноваги). Саме ця нестабільність стає необхідною умовою для виникнення революції; її головним джерелом є розбалансування зв'язків поміж головними культурними цінностями суспільства і системою економічного виробництва.

Одну із сучасних концепцій революції викладено у праці впливового американського соціолога історії і керівника Центру досліджень соціальних організацій при Мічиганському університеті Чарльза Тіллі "Від мобілізації до революції" (1978), в якій автор розглядає цю форму політичного процесу як вияв протесту і насилля. Революційні рухи, на думку Ч. Тіллі, - це тип колективної дії за умови втрати урядом контакту із суспільством. Соціальні революції як засіб мобілізації групових інтересів виникають, коли люди не мають інституційних засобів виявлення своєї волі та інтересів, їх вимоги не беруться до уваги, а масові виступи придушуються державною владою.

У процесі розвитку соціальних революцій дослідники виокремлюють такі етапи:

1) визрівання революції- етап формування революційної ситуації, коли ставиться під сумнів легітимність всієї політичної системи і владних структур;

2)революційний вибух - відкрите зіткнення поміж урядовими силами і масами, що збунтувалися; повстання, яке має скінчитися поразкою чи перемогою;

3) перемога і консолідація революційних сил - етап, коли нове політичне керівництво, щоби укріпитися у владі, має реалізувати лозунги і первинні цілі революції, головне завдання - оволодіння всіма важелями управління та створення нового адміністративного апарату;

4) інституціоналізація нової системи влади - процес утворення нових економічних, політичних і соціокультурних структур, які, на думку Л. С. Саністебана, мають визначити вигляд і характер нової соціально-політичної системи.

Слід підкреслити, що революції несуть із собою не лише заперечення і руйнування існуючого політичного ладу, проте й виголошення і утвердження нових суспільних ідеалів. Коли ж поміж цими ідеалами та їх конкретними виявленнями виникають значні розбіжності, коли втіленню їх перешкоджають об'єктивні та суб'єктивні причини, виникає реальний ризик контрреволюції.

Контрреволюція - це політичний рух соціальних сил (колишньої владної еліти та її прибічників), що були усунені від влади революцією, їх мета - повалення нового, встановленого після перемоги революції суспільно-політичного ладу та реставрація (відновлення) колишнього політичного порядку, котрий поверне їм панівні позиції в суспільстві.

Досвід багатьох революцій свідчить, що в її полум'ї, у вогнищах ненависті палають представники не тільки класу гнобителів, проте самих революційних мас; своїх "жертв" революції не обирають і не лічать. Ось через що нерідко революційний запал мас, невгамовний виплеск їх енергії змінюється втомою і апатією, політичною байдужістю більшості населення. Такі настрої відкривають контрреволюційним силам, що не примирились із втратою своїх привілеїв та ресурсів влади, шляхи до реставрації колишнього режиму; чи також гірше - виникає загроза і можливість встановлення диктатур (наприклад, Робесп'єра, Франко, Сталіна, Мао Цзедуна, Пол Пота тощо).

Контрреволюція реалізується у таких формах, як озброєний опір, громадянська війна, заколоти, диверсії, бандитизм, іноземна інтервенція, військові путчі, блокади тощо. Організація контрреволюційних сил потребує часу і ресурсів, через те їх розпочинають через деякий період після поразки. За винятком того, матеріальна підготовка складається, зазвичай, з таких дій:

а) вирішення проблем фінансування, зокрема залучення своєчасно сформованих грошових активів із-за кордону;

б) мобілізація внутрішніх соціальних і матеріальних ресурсів;

в) налагодження таємних каналів постачання зброї;

г) організація підпільних політичних структур громадської підтримки своїх акцій;

д) використання підтримки іноземних держав, що зацікавлені у ліквідації революційного режиму.

Завершення контрреволюційного руху може бути у таких варіантах. По-перше, коли він стимулює консолідацію широких верств населення навколо революційної еліти, то контрреволюція швидко зазнає поразки. По-друге, протиборство революційних сил із контрреволюцією затягується настільки, що конструктивного виходу не вбачається.

По-третє, коли ностальгія втомленого від революційних перетворень народу за старими порядками посилилася, то це може призвести до стрімкої перемоги контрреволюції, таким чином, почнуться швидкі дії реставрації колишніх політичних інститутів. Проте логіка політичної історії така, що колишня еліта, повертаючись до влади, вже не може абсолютно винищити всі революційні новації; політичні запровадження, які були реалізовані як вимога часу, як правило, зберігаються (такою була доля затвердження парламентаризму, обмеженої монархії, інституту поділу влади тощо).

Революції та контрреволюції нерідко призводять до громадянських війн чи локальних військових конфліктів, тривалість і кількість жертв у яких досить чітко залежить від розташування політичних сил та політичних противників.

Повстання - форма політичного процесу, яка має досить радикальний характер, особливо через рішучі дії його учасників та використання збройних засобів. Залежно від історичної епохи та соціального складу учасників повстання характеризуються значним різноманіттям, вирізняються за ступенем інтенсивності, рівнем організованості, тривалістю, за тими духовними ідеалами, які надихають учасників. Велику роль у повстанні відіграють керівники (ватажки), які проголошують цілі повстанців (часто досить декларативні); мета і завдання повстанців знаходять обґрунтування у деклараціях, лозунгах, примітивних програмах. Цілі повстань зазвичай мають негативний руйнівний характер, проте не завжди політичний (інколи національний, визвольний від колоніального гніту). Дії повстанців, як правило, зосереджені на певній території чи проблемі, обмеженій конкретною метою.

Бунт - на відміну від повстання має цілеспрямований характер та слабкі елементи організації, являє собою масові дії, що мають дуже високий рівень інтенсивності, активності учасників та досить обмежені в часі. Бунти породжуються конкретними проблемами буття людей, завжди є відповідною реакцією на певні екстраординарні дії (чи злочинні бездії) представників влади, державних чиновників. На думку французького соціолога Алена Турена, бунт відрізняється від повстання малочисельністю, вузькістю складу учасників, локальністю здійснення опору відносно певних дій уряду, відсутністю атак на центри влади і невизначеністю політичних цілей. Лозунги, які висувають бунтарі, чи занадто глобальні, абстрактні, чи надзвичайно примітивні, а їх дії здебільшого мають характер стихійного опору та протесту. Політична практика знає велику кількість бунтів, що були викликані соціально-економічними, побутовими і національно-культурними чинниками: "хлібні", "цукрові", "жіночі", "горілчані", "селянські" тощо.

Заколот - за ступенем інтенсивності та емоційної напруги є близьким до бунту, проте має також меншу кількість учасників. Він виникає внаслідок свідомої цілеспрямованої підготовки певної групи осіб та має збройний характер. У заколоті ставку роблять на військову силу; головний резерв заколотників зазвичай становить армія. Коли кількість організаторів заколоту невиправдано зростає, його "сценарій" втрачає чіткість, набуває характеру нетерпимості, то за логікою політичного розвитку заколот має перетворитися на бунт. Коли ж маси не підтримали бунтівників, то їх дії дозволяється кваліфікувати як путч.

Путч - форма (спроба) захоплення влади через використання репресивних заходів та частини армії. Путч виявляється у воєнних діях, які не мають широкої соціальної підтримки, не враховують специфіки ситуації, не мають продуманої програми. Військові сили використовуються як інструмент захоплення влади чи засіб психологічного тиску на легітимний уряд з метою примусити його піти у відставку. Військовий заколот завжди є формою нелегального встановлення режиму влади військовими (генералітетом, офіцерами), яка не передбачена законом, спирається на силу зброї і відбиває, насамперед, інтереси керівництва армії чи військово-промислового комплексу.

Перевороти у практиці політичного процесу є нерідкісним, проте завжди феноменальним явищем, яке набуває специфіки залежно від історичної доби, масштабів і "сценарних" моментів. На відміну від революції, перевороти не призводять до докорінних соціальних змін, а лише спричиняють персональні переміщення у центрі влади. Здійснюються перевороти по-різному - від примусу прийняття рішень під тиском до прямого насильства над владою. Спрямованість і характер переворотів залежать від того, якими силами і з якою метою їх здійснюють.

Серед політичних переворотів виокремлюють такі:

- державний переворот - насильницька, примусова зміна глави держави чи уряду та приведення до влади нових політичних осіб, груп з боку впливових, проте не досить уповноважених сил в апараті держави. Зміни, таким чином, відбуваються у межах правлячої еліти;

- "палацевий" переворот - форма зміни влади внаслідок інтриги чи заколоту певної групи осіб, які відіграють значну роль при дворах (у палацах) монархів. Багато прикладів переворотів зазнали династії

Медічі, Капетінгів, Валуа, Бурбонів, Романових та ін. Сучасні "палацові" перевороти - це скоріше спроби заколотів у тих чи інших інститутах влади, наприклад, витіснення одного клану іншим з верхівок влади;

- військовий переворот - це путч (було розглянуто раніше).

Політична криза. Практично всі розглянуті форми політичного процесу виникають в умовах специфічного стану політичної системи -кризи, що є моментом найвищого загострення протиріч, коли політичні перетворення набувають характеру незворотності. Вимоги переходу політичної системи до якісно нового стану стають завжди більш жорсткими; соціальна незадоволеність зростає дуже швидко, а дисфункції влади стають очевидними. Кризовий стан можуть обумовити й економічні негаразди, і екологічні катастрофи, і поразка у війні тощо. Головна ж ознака політичної кризи - це комплексність, багаторівневість і складність. Виявляється політична криза в через те, що декларації та наміри влади не збігаються із реальними справами і подіями. Варіантами завершення (виходу) з кризи може бути лише:

1) соціальна катастрофа (катарсис), яка означає повну дисфункцію держави, розвал економіки, нестримне зростання злочинності, цілком незахищений соціальний стан суспільства;

2) врегулювання кризового стану засобами ефективної позакризової, так званої "рефлексивної", політики, коли подібну стратегію управління вдається виробити і запровадити.

Природному протіканню політичного процесу в сучасних державах, що здійснюють модифікацію чи модернізацію чи перебувають на шляху "демократичного транзиту", здебільшого притаманна політика реформ. Реформи є цілеспрямованим процесом, спланованим відносно окремої галузі суспільного життя (чи великої соціальної проблеми), керованим і певною мірою передбачуваним.

Реформи мають відповідати таким вимогам:

а) не суперечити інстинктам людей, не заперечувати природі людини;

б) необхідно провадити попередню оцінку умов здійснення перетворень;

в) слід здійснювати спроби перевірки очікуваних результатів реформи у малих масштабах і тільки після цього переходити до загальних реформаційних змін;

г) провадити реформи в життя лише правовими, конституційними засобами.

Шляхом реформ влада регулює чи корегує відносини поміж соціальними групами в ім'я збереження громадського порядку, при цьому вона

постійно контролює хід політичного процесу. Реформи мають вирішувати лише певні, чітко визначені проблеми життя соціуму і не мають на меті глобальних перетворень всієї системи. Характер реформ зазвичай прагматичний, їхній успіх залежить від своєчасності проведення та ресурсного забезпечення. Як правило, реформи, що запізнилися, не мають бажаного ефекту; а ті, що нав'язуються суспільству силоміць, не за соціальною потребою, можуть спричинити акції непокори і навіть революційний опір мас.

За своєю природою реформи є поступками правлячої еліти під тиском опозиції, невдоволення соціальних верств, які за інших умов можуть вийти за межі норм політично регульованих відносин. Таким чином, ініціюватися реформи можуть як "зверху", так фактично і "знизу", з чим влада має рахуватися. Шлях реформ часто визначають як політику компромісу поміж правлячими групами та їх соціальними опонентами, компромісу, що заради збереження соціально-політичної системи як цілого йде на зміну окремих її частин.

За галуззю втілення реформи бувають економічні, соціальні, освітні, культурні, політичні, правові, військові тощо; за часом - довгострокові й короткострокові; за характером - радикальні та "камуфляжні", м'які; за провідною ідеєю - консервативні та ліберальні.

Проте реформи, що проводить держава, нерідко викликають незадоволення як консервативних груп (що не сприймають новації), так і радикалів: по-перше, своєю обмеженістю, фрагментарністю, частковістю; по-друге, тим, що лише послаблюють соціальне напруження, знімають окремі проблеми, а не розв'язують увесь кризовий вузол. Таким чином, невдалі реформи можуть призвести до контрреформ - часткової чи цілковитої відмови від суспільних інновацій, які були здійснені під час реформування. Спричиняються вони принциповими помилками попередніх реформаторів, можливо, невиправданими "перегинами" влади, а найчастіше - бажанням владної еліти повернути собі привілеї чи прерогативи, що були втрачені в ході реформ-поступок. Загроза, якому несуть у собі контрреформи, полягає в через те, що суспільство "лихоманить", реального поліпшення справ не настає, таким чином - соціальний катаклізм може стати реальністю.

Політичні кампанії-найбільш чітко організовані, визначені в часі, сплановані, професійно забезпечені та нерідко врегульовані нормативно форми протікання сучасного політичного процесу. Серед них слід виокремити кампанії: електоральні (вибори, перевибори), ідеологічні, агітаційно-пропагандистські, рекламно-політичні, дискредитаційні (у межах політичної конкуренції), політико-інформаційні тощо.

← Предыдущая страница | Следующая страница →