Поделиться Поделиться

Рішення Віденського конгресу та їх наслідки для міжнародних відносин та світової політики в першій половині XIX ст

Головне завдання конгресу полягало не лише у відновленні порушеного Н. Бонапартом порядку в Європі, кордонів і статусу захоплених ним володінь, а в спільному виробленні таких нових міжнародних правил, які б унеможливлювали спроби порушити досягнуту рівновагу. Ця рівновага, яка постала з хаосу міждержавних протистоянь, суперництва, політичних союзів і контрсоюзів, претензій, загроз, викликів та компромісів, що робило її доволі нестійкою системою, мала відтепер спиратися не лише на відсутність "фізичної" можливості будь-якої держави порушити її, проте й на виробленні всіма учасниками таких спільних домовленостей, які б давали відчуття справедливості нового міжнародного порядку. Інакше кажучи, рішення конгресу повинні були мати не лише політичну, проте й моральну вагу.

Утім значення останньої не варто переоцінювати. Зрозуміло, що кожна держава прагнула задовільнити насамперед власні територіальні претензії, аргументуючи це необхідністю компенсувати воєнні та матеріальні втрати, а також внесок у спільну перемогу. Через те дискусії з територіальних питань мали характер боротьби за поділ "спадщини Наполеона" і дуже нагадували політичну практику минулого. Однак спільне усвідомлення важливості збереження європейської рівноваги утримувало кожну велику державу від висунення надмірних територіальних претензій.

Не сформувався на той час і принцип самовизначення націй, через те етнічні чинники не враховувалися учасниками конгресу при визначенні чи змінах кордонів європейських держав. Поняття прав народів, відтак, не фігурувало в аргументації провідників конгресу на відміну від поняття "прав монархів" на ті чи інші володіння, що висунуло на перший план принцип легітимізму під час розв'язання територіальних суперечок.

Таким чином, у своїй роботі конгрес керувався принципами:

– легітимізму;

– рівноваги сил;

– територіальної компенсації втрат переможцям.

Принцип легітимізму мав продемонструвати й утвердити непохитність правлячих у Європі династій і запобігти можливим спробам порушення існуючого порядку. Територіальні компенсації державам-переможницям були звичною на той час формою відшкодування збитків від наполеонівської агресії та винагородою за матеріальні та людські зусилля, покладені на вівтар перемоги. При визначенні розмірів цих відшкодувань враховувалася необхідність недопущення надмірного, небезпечного для європейської рівноваги посилення будь-якої з великих держав.

Нарешті, сама ідея розв'язання територіальних, династичних та інших суперечок через скликання всеєвропейського форуму за участю всіх чи більшості держав засвідчувала початок формування нової системи міжнародних відносин.

Головні учасники конгресу розпрощалися з недоброзичливими почуттями один до одного. Більш охоче, ніж будь-коли, К. Меттерніх повторював своє повсякчасне судження про царя: "Непостійний характер російського імператора, котрий ображається з приводу кожної дрібниці і прихильність якого не дозволяється купити ніякими жертвами, робить вкрай важкою для нас, як і для інших держав, серйозну і міцну дружбу з Російською імперією. Маючи внутрішні ресурси, яких не знають інші цівілізовані країни..., маючи можливість безкарно відмовитися від усякого союзу і покласти край усякій війні, відкликавши свою армію, Росія завдяки своєму географічному і політичному положенню завжди повинна порушувати побоювання, особливо ж при такому уряді, у якого немає твердих принципів і котрий діє лише за капризом, за обставинами моменту". Олександр І теж повернувся з конгресу, переконаний в через те, що К. Меттерніх – брехун і зрадник і що Австрія – готовий союзник для будь-якого ворога, котрий захоче виступити проти Росії.

Проте і Олександру І, і К. Меттерніху доводилося далеко заховати свої істинні "взаємні" відчуття, ласкаво зустрічатися на конгресах, прагнути йти в ногу. К. Меттерніх часто забував свою власну думку про силу Росії. Йому здавалося, що він керує Олександром І. Так і Ш. Талейрану могло вбачатися, шо своїм "принципом легітимізму" він успішно подолав царя. Дуже проникливо було відзначено, що саме принципом легитімізму і скористався більше всього Олександр І для посилення свого впливу в Європі. Так само і К. Меттерніху довелося переконатися, що справжним володарем, від якого врешті залежить міцність усієї будівлі, спорудженої на Віденському конгресі, є не він, а саме даний цар, ласкаво всміхнений, нібито м'котрий, проте в той же час дуже наполегливий. Вія нікому не довіряв, проте добре розумів тепер свою силу, котрий дуже зрідка злісно сварився, проте небезпечнішим був саме тоді, коли був особливо люб'язний.

Віденську систему так званого "концерту європейських держав", що склалася в 1814-1815 pp., прийнято вважати модернізованим варіантом чи навіть підсистемою Вестфальської системи міжнародних відносин, яка грунтувалася на принципах суверенітету держав та рівноваги сил. Проте універсальність установленого Віденським конгресом світового порядку та незаперечна своєрідність механізмів його збереження дають підставу вирізнити її як самостійну міжнародну систему, що багато десятків років застерігала великі держави від порушення європейської рівноваги. Конфлікти, що виникали поміж окремими державами та навіть інколи переростали у війну, надалі, як правило, розв'язувалися на міжнародних конференціях (конгресах), які були основним інструментом політичного врегулювання та відновлення миру.

З Віденського конгресу в Європі встановилося панування великих держав – головних учасників конгресу. Після прийняття Франції в число цих держав їх стало п'ять – Англія, Росія, Австрія, Пруссія і Франція. До середини XIX ст. керівну роль відігравали перші три держави. Міжнародні відносини держав з 1815 по 1850 pp. розвивалися в умовах переважання і взаємного суперництва промислової Англії, воєнно-феодальноі Росії і напівфеодальної Австрійської імперії.

← Предыдущая страница | Следующая страница →