Поделиться Поделиться

Вестфальська система міжнародних відносин

Точкою відліку розвитку міжнародних відносин вважається час зародження і формування національних держав на досить аморфному просторі Римської імперії, завершення "тридцятирічної війни" в Європі та укладення Вестфальського миру 1648 p., яким покладено початок формування Вестфальської системи міжнародних відносин. Фактично за Вестфальським миром, що містить два договори - Оснабрюцький і Мюнстерський, низка потужних державних утворень домовились про систему майбутніх, іще зародкових, міжнародних відносин, визнавши появу нових суверенних держав. Наступний історичний період міжнародної взаємодії розглядається багатьма дослідниками як історія єдиної Вестфальської системи міжнародних відносин, домінантними суб'єктами якої виступають суверенні держави. У системі немає найвищого арбітра, через те держави є незалежними у проведенні внутрішньої політики в межах своїх національних кордонів і в принципі є рівноправними. Суверенітет передбачає невтручання у справи одне одного. З часом держави, спираючись на дані принципи, виробили низку правил, що регулюють міжнародні відносини.

Рушійною силою Вестфальської системи міжнародних відносин стало суперництво поміж державами за панування над іншими. Результат такого суперництва визначався співвідношенням сил поміж державами чи союзами держав.

Встановлення рівноваги, чи балансу сил, означало період стабільних мирних відносин, порушення балансу призводило до конфлікту, найвищим ступенем якого була війна. У цій системі зіткнень, суперечностей і протистоянь розвивалася нинішня система міжнародних відносин, де основним критерієм була сила, а найважливішим принципом - власна вигода.

Вестфальську систему міжнародних відносин поділяють на кілька етапів: Вашингтонсько-Версальську систему 1919-1939 pp., що зазнала краху з початком Другої світової війни; Ялтинсько-Потсдамську систему 1945-1989 pp. - біполярну, яка припинила своє існування з ліквідацією системи соціалізму і розпадом СРСР; і постбіполярну з 1990 р. Останній період розвитку системи міжнародних відносин, котрий іще називають періодом пост холодної війни, кардинально відрізняється від попередніх відсутністю політико-ідеологічного протистояння поміж двома полюсами, згортанням військової конфронтації блоків, що групувалися навколо Вашингтона й Москви. Таким чином, на зміну, як здавалося, більш-менш стійкій біполярній системі міжнародного буття прийшла однополярна. Передбачається, що й вона не є досить тривалою, оскільки формуються й міцнішають нові центри сили, які приведуть світ до поліполярної системи міжнародних відносин. Визначення подальшого розвитку міжнародної системи відносин гальмується й тим, що практично вся наука про міжнародні відносини, що спиралася на чіткі критерії і закономірності, виявилася неспроможною передбачити крах комунізму й завершення холодної війни. Ситуація ускладнюється й тим, що зміна систем відбувається досить повільно, поступово, у жорсткій боротьбі нового з віджилим, а через те посилюється відчуття нестабільності й небезпеки. Таким чином, сучасна система міжнародних відносин перебуває на перехідному етапі, що ускладнює прогнозування й перебіг її подальшого розвитку.

Слід зазначити, що завершення протистояння поміж світами виявилось послабленням, а пізніше й припиненням підтримки авторитарних режимів, які підтримувалися під час холодної війни двома протилежними блоками в Африці, Латинській Америці та Азії. У другій половині 80-х років починається досить масштабний процес демократизації всіх континентів. Бразилія, Аргентина, Чилі перейшли від військово-авторитарних до цивільних парламентських форм правління. Пізніше дані процеси поширилися на Центральну Америку. Схожі перетворення відбувалися в даний час і в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні - на Філіппінах, Тайвані, в Південній

Кореї. Значним зрушенням на африканському континенті стала відмова Південно-Африканської Республіки від політики апартеїду. Щоправда, в інших регіонах Африки відхід від авторитаризму відбувався повільнішими темпами.

Особливу увагу привертають проблеми взаємозалежності і глобалізації світу, формування спільного знаменника національних складників світової політики. Аналіз зазначених трансцендентних універсальних тенденцій надасть можливість більш достовірно уявити напрям змін у світовій політиці й міжнародних відносинах. Зникнення ідеологічного фантома світової політики у вигляді протиборства "комунізм - антикомунізм" має сприяти поверненню до традиційної, природної структури відносин поміж національними державами, що передбачає утворення багатополярного світу.

На порядок денний нині вийшли дві концепції майбутнього світового устрою: концепція монополярності (однополярності) і поліполярності. Сформовані після холодної війни міжнародні відносини що більше нагадують європейську політику XIX ст., коли традиційні національні інтереси Й перемінні співвідношення сил визначали дипломатичну гру, утворення і розпад союзів, зміни сфер впливу. Особливий наголос на необхідності розвитку полі полярних відносин роблять українські і російські вчені. Зростає кількість прихильників ідеї поліполярності: вона стала однією з центральних у державних і партійних документах Китаю, Індії та інших держав. До поліполярної картини світу тяжіє й Україна. Водночас на противагу цьому в західній літературі, зокрема американській, йдеться про незворотність формування однополярного світу та одноосібне лідерство США.

На початку 90-х років карта світу зазнала серйозних змін. Розпад Організації Варшавського договору, Ради економічної взаємодопомоги соціалістичних країн поклали край залежності держав Центральної і Східної Європи від Москви, перетворивши кожну з них на активну одиницю європейської і світової політики. Розпад СРСР змінив геополітичну ситуацію в євразійському просторі. Новоутворені держави пострадянської доби наповнюють реальним змістом відповідний суверенітет, формують власні комплекси національних інтересів, зовнішньополітичні вподобання, стають самостійними суб'єктами міжнародних відносин. Подрібнення пострадянської території на п'ятнадцять суверенних держав змінило й геополітичну ситуацію для сусідніх країн, у систему зовнішніх зносин яких входив один лише СРСР, - Китаю, Туреччини, країн Центрально-Східної і Західної Європи. Таким чином, не тільки змінився світовий баланс сил, а й стрімко зросла багатоваріантність відносин.

Геополітичні зміни на Європейському континенті позначились об'єднанням Німеччини, розпадом колишньої Югославії, Чехословаччини, прозахідною орієнтацією країн ЦСЄ, в через те числі держав Балтії. Це зумовлює посилення європоцентризму, самостійності західних інтеграційних структур, рельєфного прояву у низці країн Європи настроїв, що не завжди збігаються зі стратегічною лінією США. Відбуваються зрушення і в геополітичній ситуації Азіатсько-Тихоокеанського регіону, спричинені динамікою економічного посилення Китаю, підвищенням його зовнішньополітичної активності; пошуком Японією більш вагомого місця у світовій політиці. Водночас об'єктивне збільшення питомої ваги США по закінченні холодної війни і розпаду СРСР дещо нівелюється підвищенням самостійності інших полюсів і певним посиленням ізоляціоністських настроїв у американському суспільстві. З завершенням протистояння двох таборів холодної війни змінилися координати зовнішньополітичної орієнтації держав так званого третього світу. Нового змісту набули деякі політичні рухи, зокрема Рух неприєднання, низка антиглобалістських структур, посилилась диференціація Півдня й виокремлення деяких держав Півночі. В усіх напрямках відбувається розшарування держав та поглиблення відцентрових і доцентрових процесів.

Однією з доволі суттєвих ознак глибинних змін у світовій політиці є посилення і поглиблення регіоналізму. Причому посилюється регіоналізм не культурно-цивілізаційних блоків, на через що наполягає відомий американський учений С. Хантінгтон, а економічних утворень1. Передусім це стосується високоінтегрованого Європейського Союзу, таких інтеграційних утворень, як Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, Асоціація країн Південно-Східної Азії, Північноамериканська зона вільної торгівлі, деякі структури Співдружності Незалежних Держав. Посилюються "трикутники" і багатосторонні союзи: Північна Америка -- Західна Європа - Японія, "Велика сімка", що дедалі частіше виступає як "вісімка".

Багатополюсність уже начебто набула певного значення у світовій системі, проте вона прояснює скоріше форму, ніж сутність нової системи міжнародної взаємодії. Сучасна багатополюсність іще не означає в повному обсязі дії традиційних рушійних сил світової політики і мотивацій поведінки ЇЇ суб'єктів на міжнародній арені, властивих більшою мірою всім етапам Вестфальської системи. Сучасна ситуація не висуває нових розподільчих ліній протиборства поміж Північною Америкою, Європою та АТР. Навпаки, інтегрована Європа шукає точок дотику з Китаєм та іншими провідними країнами зазначеного регіону. За всієї, здавалось би, гостроти полеміки поміж США і Росією дані країни, керуючись фундаментальними інтересами для ЇЇ розв'язання, йдуть назустріч одне одному. Різнопланові інтереси країн "Великої сімки" не штовхають їх на роз'єднання, бо сфери розбіжностей є значно вужчими від сфер збігу інтересів.

Таким чином, у світовому просторі панувала біполярна система: два об'єднання сил та інтересів, які умовно називали капіталістичним і комуністичним. Нині сформувалася моно-, чи однополярна, система з елементами поліполярності, за котрими, як дозволяється передбачити, - майбутній розвиток взаємовідносин держав.

Саме в даний складний період ламки стійкого світового розвитку системи міжнародних відносин у світ прийшла оновлена держава - суверенна Україна. Українська держава розвиває зовнішню політику за прийнятними нормами і засадами міжнародного права.

Пріоритетами зовнішньої політики України є:

· захист державного суверенітету;

· захист територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів;

· недопущення втручання у внутрішні справи України;

· забезпечення розвитку економічного потенціалу України та здобуття нею високого місця у міжнародному поділі праці;

· захист українських громадян за кордоном;

· формування позитивного інформаційного іміджу Української держави.

Закон України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 р. згідно до Конституції України (п. 19 ст. 92) головні засади національної безпеки визначає як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам, а пріоритетами національних інтересів визначає гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення тощо. При цьому державна політика у зовнішньополітичній сфері (ст. 8) спрямована (в першу чергу) на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України. Таким чином, зовнішньополітична складова національної безпеки України вибудовується на через те, що в сучасному світі міць і безпека держави визначаються не кількістю зброї, а показниками економічного розвитку, життєвого рівня громадян і здатністю країни створити їм найбільш сприятливі умови для реалізації своїх можливостей, рівнем освіти і досягненнями в галузі науки і культури. Складність такого процесу пояснюється і необхідністю переходу від уявлення про зовнішню військову загрозу як єдиного чинника, спрямованого проти безпеки країни, до усвідомлення багатоплановості можливих викликів безпеці в сучасному світі.

← Предыдущая страница | Следующая страница →