Поделиться Поделиться

Створення та структура Північноатлантичного альянсу

Історія створення НАТО безпосередньо пов'язана з подіями, які відбувалися у світі після Другої світової війни. У1945 р., під час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, ґрунтовану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях та в Статуті ООН. Проте вже у 1947р., зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили ефективнішу структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої покладені "доктрина Трумена", "план Маршалла", НАТО, атлантичне партнерство і лідируюча роль США. Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Однак в епоху після закінчення "холодної війни" перед Сполученими Штатами в їхній європейській політиці поряд зі старими постали й нові завдання. На даний раз США повинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, аби охопити всі країни континенту і в такий спосіб стабілізувати Європу у цілому. Сюди повинні були входити власне західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі, а найголовніше - Росія і колишні радянські республіки.

Міністр закордонних справ Великої Британії Е. Бевін, виступаючи 22 січня 1948 р. в палаті громад Британського парламенту, запропонував у тій чи іншій формі союз західних країн. Пропозицію підтримала європейська громада. Підписавши в березні 1948 р. Брюссельський договір, п'ять держав Західної Європи - Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Франція - засвідчили рішуче прагнення створити ефективну й мобільну систему оборони, зміцнити та поглибити взаємні контакти.

Відтак 27-28 вересня 1948 р. міністри закордонних справ держав - учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного союзу.

Згодом відбулися переговори поміж США і Канадою про створення єдиного Північного альянсу, заснованого на гарантіях безпеки й взаємних зобов'язаннях поміж Європою та Північною Америкою.

1 вже 10 грудня 1948 р. представники держав - учасниць Брюссельського договору, США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави - члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком переговорів стало підписання 4 квітня 1949 р. Вашингтонського договору, започаткувавши спільну систему безпеки, ґрунтовану на партнерстві цих країн, - НАТО. Того ж дня було прийнято символіку Північноатлантичного альянсу.

Вважається, що НАТО виникло як результат нездатності ООН забезпечити мир у світі, а СРСР ветувало багато постанов Ради Безпеки даної Організації. Для легітимізації нової Організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Створений 1955 р. Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО. Конфронтація поміж цими блоками сформувала упереджене ставлення населення і України, й інших пострадянських країн до цілей та засобів діяльності Організації Північноатлантичного договору.

Першим Генеральним секретарем НАТО 12 березня 1952 р. було обрано лорда Ісмея з Великої Британії. У1952 р. до Договору приєдналися Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу 1955 р,, Іспанія - 1982 р.; 12 березня 1999 р. - Чехія, Польща, Угорщина;

2 квітня 2004 - Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія; 1 квітня 2009 р. Албанія та Хорватія стали членами НАТО.

Таким чином, до НАТО входить 28 держав: Албанія; Бельгія; Болгарія; Велика Британія; Греція; Данія; Естонія; Ісландія; Іспанія; Італія; Канада; Латвія; Литва; Люксембург; Нідерланди; Німеччина; Норвегія; Польща; Португалія; Румунія; Словаччина; Словенія; США; Туреччина; Угорщина; Франція; Хорватія; Чехія.

НАТО створене як союз незалежних держав, об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони

З метою утримання і за необхідності - відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Сформований згідно до ст. 51 Статуту ООН, що підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну чи колективну оборону, Північноатлантичний альянс є співтовариством вільних держав, єдиних у прагненні рішуче зберегти власну безпеку на засадах надання взаємних гарантій та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.

Організація Північноатлантичного договору має структуру, яка дає змогу здійснити всі цілі НАТО. Вона - міжурядова Організація, в її рамках країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця Організація становить форум, де вони проводять спільні консультації з різних проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань стосовно їхньої безпеки.

Першочергове завдання НАТО - захист свободи та безпеки її членів політичними і воєнними засобами згідно до Статуту ООН. Дотримуючись загальнодемократичних цінностей, прав людини та законності, з моменту створення Північноатлантичний договір здійснює діяльність, спрямовану на встановлення справедливого й міцного миру в Європі. Така центральна мета залишається незмінною. НАТО також є трансатлантичним ланцюжком, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В Організації практично втілюються колективні зусилля членів на підтримку загальних інтересів.

Основоположний принцип діяльності Північноатлантичного договору - вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співпраця суверенних держав, ґрунтована на неподільності безпеки її членів.

Беручи до уваги характер і результати щоденної діяльності НАТО у політичній, військовій та інших галузях, можемо стверджувати: солідарність у рамках Північноатлантичного договору забезпечує такий стан, за яким жодній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили у розв'язанні основних проблем безпеки. Не позбавляючи держав-членів їхніх прав і обов'язків з прийняття на себе суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дає змогу спільно розв'язувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки.

Незважаючи на різницю у становищі й військовий потенціал членів Північноатлантичного договору, у них з'являється почуття рівної безпеки, що слугує встановленню загальної стабільності в Європі, створенню сприятливих умов для розвитку співпраці в рамках НАТО, а також його членів з іншими країнами. Саме це і є основою розвитку нових структур співпраці у сфері безпеки, котрі відповідають інтересам такої Європи, яка могла б вільно додержуватися політичного, економічного, соціального та культурного призначення.

До засобів, за допомогою яких НАТО здійснює політику в галузі безпеки, відносять підтримка військового потенціалу, достатнього для запобігання війні та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу відвернення криз, що стосуються безпеки її членів, а також активна співпраця з іншими країнами з розв'язання проблем європейської безпеки на засадах співробітництва, у через те числі заходів із досягнення подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєнням. Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний союз виконує такі головні завдання у сфері безпеки: гарантування необхідної основи для утвердження в Європі умов стабільної безпеки, використовуючи розвиток демократичних інститутів та мирне розв'язання спірних питань. Прагнення до створення умов, коли б жодна країна не могла залякувати будь-якому європейську країну чи встановлювати гегемонію за допомогою використання сили.

Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного альянсу. Даний механізм складається із головних елементів:

1. Північноатлантична рада має реальну політичну владу та право прийняття рішень. До неї входять постійні представники всіх країн-членів, спільно засідають не менше разу на тиждень. Рада також збирається і на вищому рівні, надає великого значення інформуванню громадськості через заяви і комюніке, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Північноатлантичного договору, політику та рішення Північноатлантичної ради. Рада - єдиний орган Північноатлантичного союзу, повноваження якої визначає НАТО. Згідно з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою удосконалення роботи чи прийняття на себе відповідальності у конкретних сферах - плануванні оборони, ядерному плануванні, військовій сфері. Кожен з урядів країн - членів Північноатлантичного альянсу має у Раді постійного представника - посла. Кожна країна, представлена на засіданнях Ради чи в будь-яких з підлеглих їй комітетів, повністю зберігає незалежність та відповідає за свої рішення.

2. Комітет військового планування (КВП) займається розв'язанням більшості питань оборони. У ньому представлені всі країни - члени Північноатлантичного союзу, за винятком Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті самі функції та повноваження, що і Рада, в питаннях, котрі відносять до його компетенції.

3. Група ядерного планування (ГЯП) - головний форум для консультацій з усіх питань стосовно ролі ядерних сил у здійсненні політики НАТО у сфері оборони та безпеки. У роботі групи беруть участь усі країни-члени, за винятком Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП як спостерігач.

4. На посаду Генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу.

5. Міжнародний секретаріат комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи, і на постійній основі займається широким колом питань про діяльність НАТО.

6. Військовий комітет відповідає за розроблення рекомендацій політичному керівництву НАТО стосовно заходів із забезпечення спільної оборони зони дій НАТО і за підготовку спільних директив з воєнних питань, що призначені головнокомандувачем стратегічного командування НАТО. Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного альянсу, котрий діє за політичного керівництва Північноатлантичної ради та КВП чи, коли йдеться про ядерну зброю, - за керівництва ГЯП.

7. Політичний контроль та управління об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об'єднаної військової структури полягає у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від усілякої загрози їхній безпеці чи стабільності. До даної структури належить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій котрих охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона становила основу організації спільних установ збройних сил та співпраці в галузях системи зв'язку й інформації, протиповітряній обороні, матеріально-технічному забезпеченні збройних сил та стандартизації чи оперативній сумісності методик і технічних заходів. Роль Об'єднаних збройних сил Північноатлантичного союзу зводиться до гарантії безпеки й територіальної єдності країни-члена, свого внеску в збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, у відверненні криз і, врешті, забезпеченні захисту стратегічно важливого регіону, що охоплює Договір НАТО.

8. Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. За винятком того, існує низка інших військових управлінь, котрі здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9. Військово-політичний координаційний комітет Програми "Партнерство заради миру" - головний робочий орган Програми "Партнерство заради миру". Він засідає у різному складі, в через те числі за участю окремих партнерів і всіх країн-учасниць.

Відносно організаційної структури НАТО, то штаб-квартира НАТО розміщуються у Брюсселі та є політичним штабом НАТО. У ній працюють постійні представництва й національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, низка установ, створених Північноатлантичним альянсом.

Згідно до Вашингтонського договору кожна держава - член Альянсу несе додаткову відповідальність та користується перевагами від участі у системі колективної безпеки. У ст. 5 Статуту НАТО йдеться про те, що збройний напад на одного чи кількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів, і вони домовляються: у такому випадку кожна з них надасть допомогу тій стороні чи сторонам, котрі зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими сторонами, дії, які вважатимуться необхідними, зокрема й застосування збройної сили з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні. Такі безпрецедентні гарантії безпеки, територіальної цілісності, недоторканності кордонів та державного суверенітету не дає жодна з існуючих на сьогодні колективних систем безпеки.

У період "холодної війни" Північноатлантичний альянс ніколи не використовував військову силу проти третіх країн чи з метою впливу на держав-членів (одночасно СРСР на чолі з Організацією Варшавського договору (ОВД), котрий у 1954 р. подавав заявку на вступ до НАТО, проте отримав відмову, без вагань застосовував засіб військового втручання у внутрішні справи союзників зі соціалістичного табору в Угорщині 1956 р. і Чехословаччині 1968 р.).

Ухвалення всіх рішень в Альянсі відбувається на засадах консенсусу. Кожна країна - член НАТО володіє правом вето.

НАТО не має власних збройних сил, у розпорядженні Альянсу є збройні сили країн-членів (Деякі держави - члени НАТО взагалі не мають власних армій, зокрема Люксембург та Ісландія).

Кожна держава-член має право виходу з Альянсу. За історію Організації цим правом скористалися Франція та Греція, котрі згідно у 1966 р. та у 1974 р. вийшли з військової структури НАТО, проте залишилися у межах її політичної структури. У1980 р. повна участь Греції у військовій структурі НАТО була відновлена, а Франція залишається учасником лише політичної структури.

НАТО активно співпрацює з партнерами у рамках Ради євроатлантичного партнерства (в через те числі, з Україною та Росією), країнами Середземноморського діалогу (Алжир, Єгипет, Ізраїль та ін.), Стамбульської ініціативи (Бахрейн, Кувейт і под.), так званими країнами з нейтральним статусом (Фінляндією, Австрією, Швецією тощо), Австралією, Новою Зеландією, Японією, Південною Корею, Аргентиною та ін.

Для міжнародних інвесторів НАТО - очевидний знак стабільності, а через те й більшої інвестиційної привабливості.

Таким чином, структура НАТО достатньо розгалужена, що саме і забезпечує її ефективну і стабільну роботу. Північноатлантичний альянс втілює трансатлантичне партнерство поміж європейськими членами

НАТО і Сполученими Штатами Америки та Канадою, спрямоване на зміцнення миру й стабільності у всій Європі. Цілі партнерства поміж європейськими і північноамериканськими членами Союзу є передовсім політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво та на співпрацю і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

НАТО - це Альянс, відданий справі колективного захисту його країн-членів, основа для збереження миру та майбутньої безпеки. Однак услід за величезними змінами, котрі відбулися в Європі у 90-х роках, НАТО також стало каталізатором процесу поширення безпеки й стабільності на всю Європу. Трансформація НАТО, що почалася із закінченням "холодної війни" та розмежуванням Європи, спрямована на досягнення високого ступеня співробітництва й взаємної довіри, від чого матиме вигоду вся Європа.

← Предыдущая страница | Следующая страница →