Поделиться Поделиться

Становлення та розвиток політичної думки

Вивчення будь-якої науки починається із з'ясування того, через що така наука виникла та як вона розвивається, що і як досліджує, які її найхарактерніші риси, місце і роль у пізнанні та перетворенні суспільства, дійсності. Історія політичної думки нараховує понад два з половиною тисячоліття. Своїм корінням політологія сягає епохи, якому Карл Ясперс назвав "осьовим часом" (VIII-] 1 ст. до н. е.). Ця епоха відкрила людству Конфуція, Лао-Цзи, Платона, Арістотеля та інших видатних мислителів, які вперше спробували в систематизованому вигляді описати відомі їм форми державного устрою, дати їх класифікацію, встановити деякі закономірності, що визначають дію влади всередині країни, а також у відносинах з іншими державами.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом виникає розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона РОЦІ. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість "нижчих вищим". Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої - боги і фараони, підніжжя - народ. Поміж ними - жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, бачила джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруїнімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст. до н. е.), законах Білалами - правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (ХХ-ХІХ ст. до н. е.) тощо. Наприклад, Закони Уруїнімгіни (Урукагіни) були спрямовані на підтримання порядку і традицій, "захист удів і сиріт", гарантували держателям храмових і державних наділів їхні права "на основі справедливості", скасовували кабальні угоди, а також вміщували норми про покарання за посягання на особу "повноправних шумерів". Основними санкціями були штрафи.

З уявленнями давніх вавилонян пов'язана одна з найцінніших пам'яток східної політико-правової думки - Закони Хаммурапі (створені близько 1780 р. до и. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

У XIII-X ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізраїльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса На-віна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Завіт - більшу частину Біблії - одну з найцінніших книг в історії людства. Старозавітні пророки започаткували ідею походження держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії закони, тобто Десять заповідей, і вчення, передані Богом через пророка Мойсея людям, чітко регламентували весь побут та поведінку віруючих.

Могутня імперія Мідія у VI ст. до н. е. стала вітчизною видатного мислителя, пророка і реформатора зороастризму, автора знаменитої "Авести"-Заратуштри (грец. -Зороастр, жив, можливо, у 628-551 році. до н. е.). Світ; за її змістом, - це результат боротьби доброго і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Ман'ю). Мазда - верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Одним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Проте його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, ставиться над тими, хто їх не має, тощо.

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з середини II тис. до н. е., були викладені у Ведах (санскр. веда, букв. - знання), пізніше -у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведійського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунтовує панування космічного абсолюту - Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царів і посадових осіб, що дозволяється вважати першоелементами теорії державного управління.

Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставивши в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рівності людей (за винятком рабів), ненасильство, потяг до республіканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав другорядним. Сам Будда (Сіддхартха Гаутама (623-544 році. до н. е.), у Північній Індії його іменували Шак'я Муні) став засновником "науки про праведність".

У Давній Індії також з II тис. до н. е. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення державної влади, правила поведінки правителів і чиновників, організацію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць - "Артхашастра" (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак'ї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мистецтво державного управління і політики. "Артхашастра", утверджуючи зачатки договірної теорії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем: вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха; функції державного управління, правової політики і законодавства; питання війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин. Головні її ідеї: політика вільна від моралі; авторитет Вед високий, проте політики не завжди повинні керуватися релігійно-догматичними настановами; політичні знання спираються на узагальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними призначеннями - дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення); загальне благо ніяк не пов'язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним зі своїх обов'язків; люди від природи недосконалі, через те необхідно широко застосовувати данду (примус, покарання); цар - земний бог, батько для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоби вийти з первісного стану хаосу.

Приблизно тоді з'являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення - "Закони Ману" (150-120 році. до не.) - міфічного прабатька людей, першого царя, котрий передав їм Божі настанови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успадкування, покаяння, покарання тощо. "Закони Ману" засвідчили поступовий відхід індійського суспільства від буддизму і повернення до оновленого брахманізму. Починаючи з II ст. до н. е. даний процес було відображено в літературному зібранні "Махабхарата", дві книги з якого ("Бхагавадгіта" та "Шантіпарва") сповнені політичними ідеями про походження влади, республіканське правління, насильство як буденне явище політичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини.

Своєрідними ідеями збагатили світову політичну думку давньокитайські мислителі, які чи не найпершими в історії політичних учень почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи політичні доктрини на раціональний грунт, земну основу. Небо і в китайців "контролює" всі події в піднебессі, дає "небесний мандат" земному правителю чи відкликає його і передає більш гідному.

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів - великий мораліст Конфуцій (551-479 році. до н. е.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат "Лунь юй" ("Бесіди та висловлювання"). Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, котрий втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього - турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади "правильного державного управління", конкретні поради правителям відносно завоювання довіри народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. В основу державного управління ним покладені етичні норми, а не жорстокі закони і покарання. Конфуціан-ська етика спирається на такі поняття, як "взаємність" ("шу"), "золота середина" ("чхун-юн"), "гуманність" ("жень"), які є складовими "правильного шляху" ("дао"). Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 р. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу течію - моїзм - заснував Мо Цзи (прибл. 475-395 році. до н. е.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції відносно створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину "всезагальної рівновеликості" - казарменого рівноправ'я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Провідником третьої течії легізму був Шан Ян (390-338 році. до н. е.). У трактаті "Шан цзюнь шу" він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон - як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону - верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Головні методи побудови держави (деспотичної) - матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, "зрівняння майна" (заохочення бідних до набуття власності, а багатих до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки - даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи (УІ-У ст. до н. е.) у трактаті "Дао де цзин" ("Книга про шлях і силу"). Основними категоріями даосизму є такі: "шлях" ("дао"), "недіяння" ("увей"), "відносність" ("чіао"), "повернення" ("фу"), "трансформація" ("хуа"). Згідно з ученням, Дао - найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина - природна частина Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання - це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість - затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ - безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Вагомим є внесок у політичну теорію мислителів античності. Категорія "політика" з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття "право", "закон" - як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політичної справедливості.

Глибокий слід у розвитку античної політико-правової думки залишив Сократ (469-399 році. до н. е.). Дві його провідні ідеї мають особливе значення. По-перше, це принцип законності. Він ототожнював законність і справедливість та вважав, що у суспільстві мають панувати не сила і примус, а доброчесність і справедливість. Принцип законності Сократ використовував і як найважливіший критерій класифікації та характеристики форм державного устрою і правління. По-друге, принцип верховенства знань та інтелекту в управлінні державою. За Сократом, для досягнення досконалості суспільних, політичних відносин необхідне панування розуму над свавіллям волі. Тобто в державі повинні правити добрі люди, які знають свою справу. Для еволюції політичної думки виняткове значення має створений ним метод відшукування істини під назвою "меєвтика" ("майєвтика"), тобто "сповивальне мистецтво" у процесі духовного народження ідеї. Це мистецтво полягало у постановці безкінечної низки завжди нових і нових питань відносно предмета діалогу та відкидання одна за одною відповідей, які визнавалися неправильними. Таким чином відбувалося сходження від окремого до загального, вимальовувались обриси істини у дискусіях відносно справедливості, несправедливості, совісті, добра, зла, блага, чеснот, мудрості, смислу буття, характеру державної влади, форм державного устрою тощо.

Політичні погляди Платона (427-347 році. до н. е.) викладені в трактатах "Держава" і "Закони", у діалогу "Політик". Політика, за визначенням Платона, - царське мистецтво, яке потребує знань з управління людьми. Ідеальною формою державного устрою в ранніх роботах він вважав правління аристократії (мудрих) і монархію, найгіршими ж-демократію і тиранію, оскільки перша веде до свавілля і безвладдя, а друга тримається на віроломстві і насильстві. У своєму останньому творі "Закони" він віддавав перевагу такому державному правлінню, в якому б поєднувалися початки і демократії, і монархії. Платон розробив проект ідеальної держави, яка повинна відповідати природі людини, що містить у собі три складові: розумну, люту і ту, що жадає. В ідеальній державі розумній частині відповідає верства правителів; лютій - верства воїнів; тій, що жадає, - верства селян і ремісників. Кожна верства робить свою справу: правителі (філософи та люди науки) управляють державою, воїни її захищають, селяни і ремісники виробляють матеріальні блага. Важливим внеском Платона в розвиток політичної думки є концепції політичної солідарності, колективізму, рівності й нерівності, політичного знання, політичної свободи, політичної ідеології, політичного мистецтва. Людина для держави, а не держава для людини - кредо політичної філософії Платона.

Політичні погляди Арістотеля (384-322 році. до н. е.) викладені у трактатах "Політика" і "Нікомахова етика". Політика, за Арістотелем, - управління суспільством через державу (особливий апарат), а також управління самою державою. Державу він визначав як спілкування подібних один одному людей заради досягнення кращого життя. Арістотель обстежив 156 грецьких і варварських державних устроїв і виділив три правильні і три неправильні державні форми. До правильних форм, які переслідують суспільне благо, він відносив монархію (політичну владу одного), аристократію (правління небагатьох), політію (правління багатьох); до неправильних, що переслідують приватні інтереси, - тиранію (деспотичну владу одного), олігархію (владу багатих) і демократію (владу більшості). Правильні державні форми засновані на владі закону, неправильні нехтують законами. Арістотель зазначав, що тиранія і крайня демократія однаково деспотично ставляться до громадян. Найбільш правильною формою державного правління він вважав політію, в якій поєднувалися б риси олігархії та демократії. По суті, політія - це обмежена до розумних меж демократія. Арістотель на відміну від Платона ставив на перше місце людину, а не державу, і стверджував, що людина є істота суспільна.

Засновником політичної думці у Римі вважають Марка Туллія Цицерона (106-43 році. до н. е.). У працях "Про державу", "Про закони", "Про межі добра і зла", "Про обов'язки" він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку - справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою в питаннях права. Справжній правитель, за поглядами Цицерона, має бути мудрим, справедливим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізнаним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на завжди заради благополуччя держави. Бог зберігає такому правителеві спеціальне місце на небі. У своїх політичних поглядах Цицерон виходив з постулату "під дію законів підпадають всі", заклав правові засади міжнародного політичного спілкування, міжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхідності дотримання міжнародних зобов'язань, поділу воєн на справедливі й несправедливі.

Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (4-65 році.), Епіктета (50-140 році.), Марка Аврелія (121-180 році.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм. На думку Сенеки, природна держава з природним правом - це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, "рідні один одному", "співтовариші по рабству", підпорядковуються світовим небесним законам. Епіктет дотримувався християнського принципу "чого не бажаєш собі, не бажай іншому", засуджував рабство і багатство. Марк Аврелій розглядав державу як конформістське утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих.

Наступний період у розвитку європейської політичної думки - Середньовіччя (кінець V - середина XVII ст.) - характеризувався великим впливом на духовне життя суспільства релігії і церкви. Церква в даний період прагнула впливати і на державне управління. Домагання церкви на участь у державній владі одними з перших намагалися обґрунтувати єпископи Іоанн Златоуст (345-407) і Аврелій Августин (Блаженний) (354-430), які використовували біблійне положення про те, що "всяка влада від Бога". Августин Блаженний вважав, що в світі існують дві спільноти: "град Божий" (церква) і "град земний" (держава). Перший заснований на любові до Бога і прагне до загальної користі і справедливості, другий - на любові до себе, насильстві, розбої та примусі. Для того щоби держава виправдала своє неправедне існування, вона повинна служити церкві, допомагати стверджувати її ідеали на землі. Августин Блаженний вважав, що залучати до християнства дозволяється насильно, а за єретизм необхідно карати.

Найвизначнішим ідеологом католицизму в середні віки був домініканський монах Фома Аквінський (1225-1274). Він приписував Божій волі існування монархії на землі, прихильником якої був сам. Світській владі, доводив він, відносять тільки тіла людей, а їхні душі -

Богу, церкві і папі Римському, якому повинні підкорятися всі, у через те числі і монархи. Він був переконаним прихильником контролю церкви над державою, наукою і мистецтвом, божественності існуючого права.

Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. італійський мислитель Марсилій Падуанський (бл. 1275-1343), котрий першим у середньовічній політичній думці чітко розрізнив законодавчу і виконавчу владу, розвинув ідею суспільного договору, народного суверенітету. Водночас він був прихильником станової монархії, поділу суспільства на дві станові категорії: правляча категорія - духовенство, адміністрація і військові, до компетенції якої відносять керівні суспільні функції; підлегла категорія - землероби, ремісники і торговці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси. Державний організм, на погляд Марсилія, складається з двох частин: фізичної, до якої відносять люди, та нематеріальної-законів, що тяжіють над суспільством. Римський папа не може претендувати на світську владу.

Порівняно з мислителями Давнього світу, для яких вихідну базу досліджень становив досвід деспотії і держав-полісів, для мислителів епохи Відродження таким став досвід самодержавних монархій і парламентських республік. їх заслуга полягає в через те, що обгрунтовано природні права людської особи, принципи свободи, рівності, братерства, концепції законності і народного суверенітету, сформульовано ідеї тривалого миру, заснованого на міжнародному співробітництві, тощо.

Найвагоміший внесок у політичну думку епохи Відродження зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469-1527), котрий у трактатах "Державець", "Міркування на першу декаду Тита Лівія" протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття "держава" як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкати дані її риси і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою - сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу та виборний глава держави, котрий, враховуючи негативні якості людини, повинен бути "лисом, щоби бачити гадів, і левом, щоби нищити вовків". Для об'єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби ("мета виправдовує засоби"), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, залякування, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру "великого перетворювача". Держава, на думку Макіавеллі, - вищий вияв людського духу, а служіння державі - зміст, мета і щастя людини. Найважливішою заслугою Макіавеллі як видатного теоретика політики є формулювання предмета і методу політичної науки. Предметом даної науки він вважав владу в усіх її проявах, а методом - пряме спостереження за фактами: за поведінкою лідерів і мас, їхньою взаємодією. У його працях подається також практично весь перелік методів, що використовуються в сучасній політичній науці: соціологічний, психологічний, антропологічний тощо. З іменем Макіавеллі пов'язане завершення становлення політики як самостійної сфери людської діяльності.

У розвиток політичної думки помітний внесок зробили філософи, економісти, історики та юристи епохи Нового часу: Шарль Монтеск'є, Френсіс Бекон, Джон Локк, Іммануїл Кант, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель та ін. Етапними для становлення політології дозволяється вважати твори "Ареопагітика" ("Розмова про свободу друку парламенту Англії") Джона Мільтона (1608-1674), де вперше було сказано, що свобода друку є головним засобом боротьби з можливою вседозволеністю влади; що свобода друку - головний елемент прогресу суспільства, насамперед духовного; "Левіафан, чи Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної" Томаса Гоббса (1588-1679), де проголошена концепція суспільного договору як підстави влади і суспільного порядку; "Два трактати про державне правління" Джона Локка (1632-1704), де він першим чітко поділив поняття "особистість" -"суспільство" - "держава" і поставив особистість над усе, держава підпорядковується суспільству, а суспільство-особистості; сувереном, носієм верховної влади є народ; "Про дух законів" Шарля Луї Монтеск'є (1689-1755), де розроблена проблема чинників, що визначають "образ правління" ("дух законів"); "Про суспільний договір" Жан-Жака Руссо (1712-1778), де відстоювалася точка зору, на відміну від Гоббса, що у природному стані не тільки не було війни всіх проти всіх, проте поміж людьми панували дружба і гармонія; "Есе про історію громадянського суспільства" Адама Фергюсона (1723-1816), де обґрунтовано розуміння зміни форм суспільства внаслідок соціальної диференціації, що посилюється, та ін.

Особливе місце в розвитку вчень про політику посідає марксизм. Його основоположниками Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) написані багатотомні праці з перебудови суспільства. Основними ідеями марксизму у сфері політології є: політика, політичні відносини - явища, надбудовані над економічним базисом; політика відображає економічний базис, проте й активно впливає на його формування і розвиток; держава - продукт класових суперечностей і служить інтересам економічних панівних класів; економічно панівний клас панує і політично, й ідеологічно; політичні погляди людей формуються під впливом їхнього стану в суспільстві і визначають даний стан; аналіз суспільного стану класів, соціальних верств і груп - вихідний пункт для розуміння політичного становища мас; в альтернативному (комуністичному) суспільстві на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу, "влада народу за допомогою самого народу", що своєю ідеєю охоплюватиме всі сфери суспільства.

Таким чином, політична наука (політологія) як сфера професійної діяльності виникає лише в Новий час. її поява зумовлена низкою чинників.

Перший чинник появи політичної науки - настійна об'єктивна потреба суспільства в науковому пізнанні політики, в її раціональній організації, в ефективному управлінні державою. Реальне звернення політики до науки здійснилося разом із демократичним процесом Нового часу, коли ускладнилися політичні й соціальні структури і відносини в суспільстві, зросли чисельність населення та обсяг матеріального виробництва, ускладнилося духовне життя суспільства, виникли масштабніші міждержавні відносини, посилилася політична відповідальність влади за долю своєї країни, особливо в часи кривавих воєн, виникнення глобальних проблем, які поставали перед людством, тощо.

Другий чинник - розвиток самого політичного знання в процесі руйнування початкового синтезу філософського, наукового та емпіричного знання про політику, поділ політичного знання на філософський і науковий рівні на функціональній основі.

Третій чинник - загальний процес становлення наукового знання світу і суспільства, коли диференціація єдиного філософського знання про природу людини і про устрій суспільного життя спричинила необхідність науково висвітлювати сутність політики і влади, їхню роль і функції.

Четвертий чинник стимулював і стимулює постійне пізнавання політичних подій неполітичними й ненауковими засобами. Через те виникнення науки про політику - це не тільки науковий процес, а й значне культурне явище.

Широкого розмаху набуває розвиток політології у другій половині XIX ст. у зв'язку з появою і розповсюдженням біхевіористських, емпіричних методів дослідження та загальним прогресом соціологічних знань. Приблизно тоді ж відбувається становлення політичної науки. 17 лютого 1858 р. у Колумбійському коледжі США Френсісом Лібером створюється кафедра "Історія і політична наука". Джон У. Берджес, котрий змінив Ф. Лібера, засновує у через те ж Колумбійському коледжі (пізніше перейменованому в Колумбійський університет) Школу політичної науки. У цьому навчальному закладі запроваджується система підготовки наукових кадрів політологічного спрямування, а в 1886 р. школа починає видавати журнал "Щоквартальник політичної науки". За прикладом Колумбійського університету університет Дж. Гопкінса та інші навчальні заклади США надають політичній науці дедалі більшого значення. Один із засновників політичної школи в США Дж. Берджес публікує монографію "Політична наука і порівняльне конституційне право" (1890), що відіграла важливу роль у посиленні позицій політології. У 1903 р. створюється Американська асоціація політичних наук, що поклала початок великій кількості подібних асоціацій у США та інших країнах. Тоді ж починає видаватися журнал "Аннали американської академії політичних і соціальних наук", з 1906 р. - "Огляд американської політичної науки", з 1939 р. - "Журнал політичних досліджень". Дані видання відіграли помітну роль у розробці ключових проблем політичної науки.

У цілому, політична наука в США - безумовний лідер серед політологічних шкіл сучасності. Набуваючи сучасного вигляду, американська школа політології з кінця XIX ст. пройшла ряд етапів. їх дозволяється виділити хронологічно.

Перший період (з кінця XIX ст. до Першої світової війни) характеризується організаційним оформленням і закріпленням нової галузі американського суспільного знання. При великих університетах (Колумбійському, Гарвардському, Єльському й ін.) створюються відділення політологічної науки. Саме у той час особлива увага приділялася зв'язку держави і суспільства, а також емпіричним підходам до аналізу діяльності урядових та інших інститутів. З цією метою в СІЛА були створені спеціальні центри: на початку 1906 р. на місцевому рівні, а потім у 1914 р. - і на рівні федеральному. Емпірико-реалістична тенденція завжди помітніше виявлялася також при дослідженні самої політичної поведінки індивідів.

Другий період (період поміж двома світовими війнами) характеризується протидією двох основних напрямів в американській політології: сцієнтистського і антисцієнтистського. Перший напрям, пов'язаний з іменами Чарлза Едварда Мерріама, Вільяма Монро, Джорджа Кетліна. базується на виключенні ціннісного підходу при дослідженні конкретного політичного життя і перетворенні політології в науку прогнозу. Другий напрям (антисцієнтистський), відомими представниками якого були Чарлз Бірд, Вільям Еліот, Едвард Корвін, критикував сцієнтизм за орієнтацію політологів на однобоке дослідження і накопичення даних з приватних проблем з посиланням на специфічні практичні справи, за ігнорування сміливих думок, широких узагальнень і вторгнень у великі справи політики. Ця дискусія поміж двома напрямами мала позитивний вплив на розвиток американської політичної науки, сприяла зближенню політології з соціологією (використовування розробок соціологів з наукового інструментарію досліджень), з психологією (перенесення в політологію ідей психоаналізу).

Нарешті, характеризуючи третій період (після Другої світової війни і до сьогоднішніх днів), дозволяється виділити певні напрями. Центральним для сучасної політологічної школи США сьогодні є дослідження традицій і проблем політичної влади, вивчення її конституційних основ і принципів, політичної культури. Велика увага приділяється розгляду діяльності адміністративного апарату і політичних партій, розвитку нової теорії з політичного управління, політичній модернізації. Коли розглядати методологію американської політичної думки виходячи із згаданих напрямів досліджень, то порівняльна політологія передбачає не лише вміле володіння методами кількісного аналізу, проте і добре знання мови і культури самої країни вивчення. Серед відомих представників цього напряму слід згадати Габріеля Алмонда, Сіднея Вербу, Сеймура Мартіна Лілсета, Збігнева Бжезинського. Основними методами також в одному напрямі у дослідженні міжнародних відносин і світової політики, а також вивчення відносин поміж Сходом і Заходом, є математичне моделювання, ділові ігри, політичне прогнозування. Високопрофесійними фахівцями в цій сфері в США є Ганс Моргентау, Генрі Альфред Кіссінджер, Самуель Філліпс Гантінгтон та ін. У дослідженні динаміки громадської думки основним методом дослідження служить статистичний метод, котрий допомагає наочно вивчити і оцінити політичну поведінку громадян, їх політичний досвід і очікування. Серед відомих представників цього напряму в США Пол Фелікс Лазарсфельд, Бернард Берельсон та ін.

Наприкінці XIX ст. політична наука визначилася як самостійний науковий напрям у Великобританії. У 1895 р. було засновано Школу економіки і політичних наук при Лондонському університеті. До Другої світової війни спочатку в цій школі, а потім в Оксфордському, Кембриджському, Манчестерському, Ліверпульському та інших університетах велося вивчення галузей знань з політичних явищ. Тоді ж головну увагу вчені-політологи приділили проблемам державного управління, політичним інститутам, адміністративному праву Великобританії, політичній філософії, теорії міжнародних відносин, колоніальній адміністрації. Тон політологічних досліджень визначався фундаментальними працями політологів Б. Баркера, Д. Коула, Г. Ласкі, Ч. Меннінга, У. Робсона, Г. Файнерата ін. Значне місце у британських політологічних дослідженнях займає проблема демократії і тиранії. Так, М. Оукшотт стверджує, що у чистому вигляді немає ні демократії, ні тиранії. На думку І. Берліна, демократія характеризує "негативний" ідеал політичної свободи, коли ніхто не заважає людині, яка може й хоче діяти. Авторитаризмові притаманна "політична" свобода. Вона декларує право людини на самоврядування й самовизначення. Головне завдання політичного режиму Б. Крік бачив у розв'язанні суперечності поміж необхідністю порядку й різноманітністю інтересів членів суспільства. Автократія намагається розв'язати її шляхом підтримання однієї групи інтересів, пригнічуючи при цьому інші сили суспільства. Тоталітарний режим реорганізовує суспільство таким чином, щоби ліквідувати корені конфлікту інтересів. З функціонуванням демократії тісно пов'язана проблема партисипації - особистої участі людини у прийнятті рішень і контролі за їх виконанням, проте консерватори зводять її до участі в голосуванні та шукають відповідь на питання, як пов'язати деякі ознаки демократії з фактом існування еліт. Т. Ботомор вважає, що наявність еліт не суперечить демократичному політичному режиму, проте ступінь їх відкритості є показником демократичності суспільства. Натомість Т. Тенкер пише, що політична еліта постійно конкурує з елітами локальними, груповими, які є основними носіями протесту, і через те політична "верховна" еліта змушена шукати з ними спільну мову. Багато досліджень присвячено проблемі зростання політичної апатії (І. Бадж, Т. Тепмен, Ф. ГрінстаЙн, В. Хермен), підкреслюючи, що рівні можливості впливу громадян на політичні рішення - важлива умова існування демократії, через те рекомендують ретельніше дбати про політичне виховання громадян. Велика увага приділяється вивченню впливу ЗМІ на формування громадської думки (Д. Батлер, Д. Стоуне, Дж. Блаймлер, Д. Макквейл, М. Харрісон).

У Німеччині початок власне політичної науки слід пов'язати з виникненням правової школи, що поставила собі за мету вивчення держави в різних її аспектах і виявах. Зрозуміло, основи правової школи були закладені працями І. Канта і особливо "Філософією права" Г. Гегеля. У 1946 р. при університеті Кельна була створена перша кафедра політології, а в 1949 р. виникла "Німецька вища школа політики". Німецька політична думка зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи традиції німецької класичної філософії. Через те структуру сучасної німецької політичної науки дозволяється поділити на три великі блоки: 1) фундаментальну політичну філософію і дослідження науково-методологічних принципів політичної науки; 2) державознавчі концепції, пов'язані з традиційною філософією держави і загальним вченням про державу в юриспруденції; 3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства. Перший, політико-філософський блок представлений нормативно-онтологічною теорією, що має своїм завданням визначити цілі й норми політичної діяльності, зорієнтувати її на певні моральні й соціальні цінності. Інакше кажучи, вона зорієнтована на те, що поєднує людей, а не на те, що людину відособлює. В основі її - теза про потребу поєднання у практичній діяльності етики і політики (Г. Майєр, Е. Фегелін, Л. Страусе, А. Бергштрассер, В. Хенніс та ін.). Неопозитивістський напрям критичного раціоналізму заперечує ідентифікацію політики й етики. Прибічники цього напряму вважають, що політика не має на меті досягти загального щастя, а побудова досконалого суспільства взагалі неможлива. Через те її завдання - випрацьовувати процедури і прийоми "плавання" у ситуації перманентних конфліктів і "фундаментальної людської недосконалості" (К. Поппер, Г. Альберт, К. Байме, Г. Лембрух та ін.). Другий блок політичних теорій містить різноманітні теоретичні концепції держави: "тотальної держави", що тотожна самому суспільству (К. Шмітт), політичної соціології держави (Г. Хеллер, О. Штаммер: держава - це суспільне об'єднання, що як вища інстанція забезпечує упорядковану узгодженість усіх суспільних дій на певній території). Третій блок німецької політичної науки становлять глобальні політико-соціологічні теорії: "радикального функціоналізму" Н. Лумана, "активізованої громадськості" Ю. Габермаса, "теорії конфлікту" Р. Дарендорфа, які торкаються проблем демократії й суспільства у цілому.

Формування політичної науки у Франції, як вважає П'єр Фавр, тривало приблизно піввіку - поміж двома символічними датами: 1871 р., коли Е. Бутлі заснував "Вільну школу політичних наук" (нині - Інститут політичних досліджень Паризького університету), і 1913 р., коли було опубліковано книгу А. Зігфрида "Політична карта Західної Франції при Третій республіці". Поміж цими датами, після опублікування досить значної кількості праць, були закладені основи французької політичної науки. Йдеться насамперед про "Принципи політичної науки" Е. де Пар'є, "Елементи політичної науки" Е. Шев'єра, "Філософію політичної науки" Е. А кола, "Ідею держави" і "Політичну доктрину демократії" А. Мі шле, "Конституційне право" Л. Дюгі та ін. Тривалий час центральне місце у французькій політичній думці належало проблемам держави, природи політичної влади, формуванню політичної системи та культури, проте наприкінці XX ст. сама наука зазнала істотних змін. Коли раніше вона займалася переважно теоретичними розробками, то починаючи з 70-х році. стався перехід до аналізу кризових ситуацій і вироблення конкретних рекомендацій з тих чи інших питань. Нині французькі політологи намагаються максимально наблизити теорію до практики. Через те за винятком традиційних проблем у полі зору дослідників перебувають питання розвитку партійних систем, взаємодії політичних партій і мас, результатів виборів, удосконалення державного та політичного управління. Сучасний стан національної держави аналізує професор Паризького університету Нікос Пуланзас (1936-1979). Згідно з численними прогнозами національна держава внаслідок інтернаціоналізації капіталу поступово відмирає. 1 хоча, на думку мислителя, немає підстав говорити про інтернаціоналізацію державної влади, процес економічної інтернаціоналізації стає дестабілізуючим чинником у взаємовідносинах поміж різними фракціями буржуазії. Він заважає державі здійснювати таку політику, яка відповідає інтересам усього "правлячого блоку". Унаслідок цього в країнах Заходу виникає, за твердженням Н. Пуланзаса, нова форма державності, якому дозволяється класифікувати як сильну, чи авторитарну. Це свідчить про те, що деякі форми традиційної політичної демократії застаріли й приречені на зникнення. Констатуючи факт трансформації сучасної західної держави, Н. Пуланзас виділяє відмітні риси цього процесу: дедалі більше зосередження влади в руках центрального виконавчого апарату; злиття, переплетення законодавчої, судової та виконавчої влади (на базі й під контролем останньої!: обмеження свобод громадян на користь держави, скорочення автономії публічної та приватної сфери життя; занепад політичних партій, передача їх політико-організаційних функцій бюрократичному апарату, внаслідок чого відбувається політизація останнього; створення нових механізмів контролю над суспільством тощо. Роль партії у суспільному житті - одна з основних тем досліджень Моріса Дюверже. Він підкреслював, що загальний процес еволюції партій посилює їх розбіжність із нормами демократичного режиму. Партії посилюють вплив на людей у той час, коли централізація зводить до мінімуму роль членів партії у прийнятті рішень її керівництвом. Таким чином, констатує мислитель, партії завжди більше й більше набувають тоталітарного характеру. У той же час він підкреслює, що режим без партій - це консервативний режим, також більше віддалений від демократії, ніж багатопартійний. Багато уваги приділяють французькі політологи вивченню виборів як засобу боротьби за владу. Чимало з них піддає критиці мажоритарну систему, вважає її антидемократичною (М. Дюверже, Ф. Борель). Деякі французькі вчені досліджують окремі особливості поведінки виборців - вплив географічних особливостей на політичну орієнтацію виборів (Ж. А дам. Ф. Борель, Ф. Гогель), політичну апатію (А. Лансло, П. Ленен) й політику провідних партій (П. А. Тагієв, Б. Орфалі, Ж. Ражер).

На рубежі ХІХ-ХХ ст. три провідні фігури італійської політичної думки Вільфредо Парето (1848-1923), Гаетано Моска (1858-1941) і Роберто Міхельс (1876-1936, народився і виріс у Німеччині, з 1907 р. жив і працював в Італії і Швейцарії, за десять років до смерті отримав італійське громадянство) - здобули широку популярність завдяки новаторським працям відносно еліт. Поява фашистського режиму в країні загальмувала розвиток суспільних наук на багато років. На відміну від інших країн Західної Європи в Італії розвиток політичної науки продовжився не відразу після перемоги над фашизмом. Справа в через те, що в італійському суспільствознавстві панувала думка, на якому звертав увагу також Г. Моска, що потрібно розвивати традиційні дисципліни (філософію, право, економіку, історію, географію), які мають своїм об'єктом ті чи інші аспекти політики. Поширенню політичної науки протидіяли, як і на початку XX ст., дві сили - армії юристів і істориків. Відродження політичної науки в Італії після Другої світової війни багато в через що було пов'язане з культурним впливом і інституційною допомогою США. Перші кроки італійської політичної науки пов'язані з іменами Бруно Леоні (Павія), Джованні Сарторі (Флоренція), Паоло Фарнеті (Турин), що зуміли з'єднати інтелектуальну спадщину італійської традиції і ідеї американської політичної науки. Результатом такого злиття стала одночасна орієнтація на емпіричні дослідження і теоретичний аналіз. Університет Флоренції відіграв провідну роль у формуванні італійської політичної науки, особливо завдяки діяльності Джованні Сарторі. Головна заслуга Дж. Сарторі - це теорія "конкурентної демократії". Демократія повинна бути, на його думку, селективною поліархією і поліархією гідності. Він вчасно поставив питання про співвідношення демократії і політичної культури пануючої еліти, доказуючи, що країна не може мати політичний клас кращий, ніж її політична культура. Сарторі сприяв просуванню низки ініціатив, що мали вирішальне значення для становлення нової дисципліни. Серед них необхідно згадати публікацію першого підручника з політичної науки ("Антологія політичної науки", 1970), що об'єднав як італійські, так і американські ідеї, а також створення першого професійного журналу в Італії, повністю присвяченого дослідженням у галузі політичної науки ("Італійський журнал політичної науки", 1971). Сарторі також сприяв створенню Італійської асоціації політичної науки. Окрім університету Флоренції, у формуванні італійської політичної думки значну роль відіграла діяльність університетів Турину, Павії, Падуї, Катанії і Болоньї. Той факт, що такі питання, як роль партій, реформа електоральної системи і урядових інститутів виявилися в центрі політичних дискусій, також вплинув на інтерес до політичної науки. Особливості італійської політичної системи, безумовно, впливають на вибір основних напрямів в академічних дослідженнях. Так, у період становлення дисципліни особлива увага приділялася вивченню партій і партійних систем. Потреба в кращому розумінні міжпартійних відмінностей (особливо поміж лідируючими партіями - християнсько-демократичною

і комуністичною) сприяла проведенню емпіричних досліджень внутрішньої організації партій і їх зв'язків із суспільством. Водночас проблема урядової нестабільності стимулювала вивчення моделей міжпартійної конкуренції і коаліції, а також типології партійних систем. Традиційними є дослідження електоральної поведінки, аналіз працюючого парламенту і законодавчої діяльності. З 1980-х році. особливого значення набули дослідження перехідних режимів (у Південній, а пізніше-у Центральній і Східній Європі).

Українська політична думка зародилася і розвивалася у контексті європейської політичної думки, яка справляла на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні. У центрі них перебувала проблема державності. З'ясування основних ідей і концепцій політичної думки України є важливою умовою розуміння сучасної української політичної дійсності.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІУ ст., у княжу добу, відбиті у творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській Правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті временних літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали погляди на походження держави і князівської влади; правове регулювання суспільних відносин; стосунки поміж церквою і державою; проблеми єдності та суверенності політичної влади; об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського; самостійність й незалежність Русі тощо.

Поміж княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Найбільш помітними особистостями цього часу, представниками реформації раннього гуманізму слід назвати С. Оріховського, X. Філалета, І. Вишенського. Заслугою Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566) було те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своєму творі "Про природне право". Справедливість є душею держави і полягає в через те, щоби кожному було віддано те, що йому належить, перш за завжди, спокій і свобода. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права. Першоосновою права має бути мораль, без якої право не може існувати. Христофор Філалет (до нашого часу не встановлено, кому належить даний псевдонім, однак більшість дослідників подій цього часу вважають, що ним був прибічник князя К. Острозького шляхтич Мартин Броневський (Броньський), котрий проживав на Волині) відстоював ідею рівності людей незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. Він виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом, обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем. Основна ідея Івана Вишенського (поміж 1545/1550-1620)- ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі відрізняються від інших лише наявністю влади. Перемогти світ зла, вважав він, дозволяється каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є царство Боже, де всі люди рівні і не мають власності чи мають "малу" власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним.

Після укладення Переяславської угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це зробив Пилип Орлик (1672-1742). П. Орлик був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи - другою за посадою особою в державі. По смерті І. Мазепи в 1709 р. П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір поміж ним та старшиною й запорозькими козаками "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", відомий також як "Конституція Пилипа Орлика", чи "Бендерська Конституція". Договір, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, було укладено 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах.

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів. Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає у через те, що в Україні відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха; відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької

Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову; державні службовці повинні складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, коли він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, котрий не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про роботу; державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, залишилася лише проектом політико-правового документа. Вона має велике значення як свідчення того, що українська політична думка розвивалася в руслі передових європейських політичних традицій. Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управління, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціально незахищених верств населення тощо. Найбільше значення конституції полягає в через те, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.

Колишній ректор Києво-Могилянської академії, а згодом архієпископ Новгородський і перший член най святішого Синоду, фактично глава Російської православної церкви Феофан Прокопович (1681 -1736) у трактатах "Правда волі монаршої", "Духовний регламент" створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Поділяючи погляди Т. Гоббса і С. Пуфендорфа на природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того щоби надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ передає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що договір поміж підданими і монархом є чітко однобічним, і через те засуджував будь-які виступи проти влади монарха. Він також обґрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Савич Сковорода (1722-1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства. Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх посад згідно до природних здібностей людей. Лише за даної умови у суспільстві пануватимуть дружба, братерство і любов. Він гостро виступав проти релігійної нетерпимості, ворожнечі поміж людьми на релігійному ґрунті.

На першу половину XIX ст. припадає початок національного відродження, зростає політична активність громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, створеного у Києві близько 1845 р. Члени даної організації - М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. - згуртувалися довкола ідеї слов'янського об'єднання у формі слов'янської республіканської федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча - президентові. Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом - здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей поміж станами, доступність освіти для всіх громадян, проголошення свободи совісті.

Ідеї Кирило-Мефодіївського братства продовжив Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Його політичний світогляд був побудований на таких засадах: визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя; ідея еволюції політичної системи Росії як засобу проведення широких політичних реформ; ідея культурництва, тобто переконання в через те що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами; ідея європеїзму: зв'язок України із Західною Європою є джерелом прогресу першої; ідея федерації і "громадівського соціалізму" як вирішальних умов перебудови Російської імперії на автономних началах.

Один із перших популяризаторів економічного вчення Карла Маркса в Україні - Сергій Андрійович Подолинський (1850-1891), котрий був особисто знайомий з К. Марксом і Ф. Енгельсом, підтримував із ними листування, однак марксистом не став, вважаючи їхнє вчення неприйнятним для умов Росії. Ідеал С. Подолинського - суспільство, в якому народ сам керуватиме всіма економічними та культурними справами, організовуватиме виборну адміністрацію повітів, волостей, керівні федеральні органи, створюватиме народні суди, "громадське козацтво" (поліцію), до якого буде причетний кожний громадянин, придатний до військової служби. За проектом С. Подолинського Україна майбутнього має бути спочатку демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародної вільної спілки - міжнародної федерації. На відміну від М. Драгоманова, котрий виступав за еволюційний перехід до соціалізму, С. Подолинський засобом такого переходу вважав революцію у формі збройного повстання: у Західній Європі - пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній - селянства за підтримки найбіднішого міського населення.

Представником революційно-демократичної течії у політичній думці був Іван Якович Франко (1856-1916), котрий одним із перших в українській політичній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Головні риси даної концепції, які чітко висвітлені в праці "Поза межами можливого" (1900), дозволяється звести до такого: 1) головною причиною гальмування економічного і культурного розвитку народу є відсутність його національної самостійності; 2) без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; 3) українські політичні сили, кращі їх представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своїх цілей через те, що не мали ідеалу політичної самостійності; 4) даний ідеал, хоч він, на перший погляд, неосяжний, дозволяється реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів; 5) для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України.

У площині вирішення соціальних питань І. Франко стояв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до М. Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, котрий передбачав свободу й автономію у відносинах поміж особою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція І. Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності, соціальної взаємодопомоги поміж трудівниками, боротьби проти соціального гноблення та ін. Соціалізм І. Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Ця різниця полягала в через те, що І. Франко відкидав ідеї економічного детермінізму й історичного фаталізму (історичної необхідності), диктатури пролетаріату і державної централізації суспільства. Таким чином, політичні переконання І. Франка ґрунтувалися як на національно-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

Найвідомішими представниками соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. були М. Грушевський і В. Винниченко.

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934), характеризуючи модель майбутнього суспільно-політичного устрою, виходив із конституційних постулатів М. Драгоманова й кирило-мефодіївців, проте значно збагатив їх із урахуванням нових досягнень вітчизняної, російської та світової культури. Головними конституційними ідеями вченого є: децентралізація держави, широка національна чи територіальна автономія, парламентське правління; поділ влади не лише по горизонталі, а й по вертикалі; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їхніх територій, прав і свобод людини та громадянина.

Ідеал української демократії Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951) бачив у федерації Російської республіки й участі в ній України як рівної. Він писав: "Певно не можемо відказати історично-культурного зв'язку, котрий по волі й не по волі за 300 років перебування України у складі Російської держави вріс у наше життя - духовне і матеріальне... З другого боку... Україна не має таких сил, щоби відірватися від Росії і не впасти в обійми якоїсь сильної імперіалістичної держави". Проте під впливом подій у добу національно-визвольних змагань відбувається еволюція поглядів В. Винниченка. Чуття належності панівній національності, пише він, створене віками злочинного соціального панівного устрою в Росії, у душі навіть робітника-великороса не може зникнути за один-два роки. А через те найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність у добровільному союзі з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії. В. Винниченко стверджував: головна політична істина, якому він пізнав протягом свого життя, що "наша правда, наша сила - на орієнтацію в нашому народі".

У 20-ті роки XX ст. з'явилися наукові твори В'ячеслава Казимировича Липтського(1882-1931)- видатного історика і політолога. Він заснував консервативну школу української політології. Доктрина українського консерватизму зводиться до таких основних положень: політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї; особливий політичний режим влади - класократія є противагою республіканській парламентській демократії; суть класократії полягає в пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей; реалізація доктрини консерватизму, де проголошується поширення консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму; у центрі доктрини - концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, що спирається на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед на хліборобський клас. Політичне кредо В. Липинського - "до української нації через українську державу". Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.

Автором ідеології "інтегрального" (чинного) націоналізму є Дмитро Іванович Донцов (І883-1973). У роботі "Націоналізм" (1926) він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національно наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Підставами українського націоналізму, на його думку, були: вольовий принцип; постійне прагнення до боротьби за незалежність; романтизм і фанатизм у національній боротьби; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти; орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

У радянський період дослідженням соціально-політичних закономірностей у розвитку суспільства займалася теорія наукового комунізму, що ґрунтувалася на основах марксизму. Створення у 1955 р. Радянської асоціації політичних наук переслідувало більше пропагандистську, аніж наукову мету. Лише з середини 80-х років XX ст. починається поступове формування політології як науки. У 1989 р. прийнято рішення про присвоєння вчених ступенів з політичних наук. Курс політології починають читати в усіх вищих навчальних закладах. Із здобуттям Україною державної незалежності перед політологією виникли серйозні проблеми теоретичного осмислення всього спектра політичного життя і передусім процесів державного будівництва в Україні. За два десятиліття незалежності склалися потужні політологічні школи в Києві, Львові, Харкові, Одесі, Чернівцях, друкуються перші підручники з політології. Актуальні аспекти політології обговорюються на сторінках журналів "Віче", "Політична думка", "Політика і час", "Людина і політика", "Гілея" та ін.

У XXI ст. політична наука залишається дисципліною, що розвивається, проте дослідження в її рамках тяжіють до набору декількох добре розроблених програм, навколо яких об'єднуються міжнародні співтовариства учених. На думку Девіда Лейтіна із Стенфордського університету, дозволяється виокремити три найбільш важливі дослідницькі програми.

По-перше, у нормативній теорії політології розробляють ідеї "теорії справедливості" Джона Ролза. У рамках економоцентричної умови В. Парето добробут суспільства збільшується, тільки і коли зміна політичного курсу не погіршує положення жодного, проте покращує положення як мінімум одного його представника. Ролз наполягає, що даний принцип добробуту не може сам по собі утворювати концепцію справедливості; вона повинна супроводжуватися теорією, яка пояснювала б, яким чином з часом може бути визначений первинний розподіл прав і ресурсів (природних і соціальних). Ця теорія, вважає Ролз, краще всього може бути розроблена з використанням припущення про "початкове положення", у рамках якої під "завісою невідання" про своє майбутнє місце в суспільстві раціональні індивіди вибирають принципи справедливості. Два принципи були теоретично виділені з цього припущення: перший - про рівний розподіл базового набору основних свобод і другий - про справжню рівність можливостей. Як наслідок другого принципу соціально-економічна політика повинна бути переорієнтованою на збільшення блага тих, хто перебуває в найменш сприятливому положенні. Ця програма є визначальною для українських політологів в умовах катастрофічного розшарування нашого соціуму на багатих і бідних, несправедливості у розподілі матеріальних благ, соціальної незахищеності величезної кількості наших громадян, зростання корупції та інших негативних тенденцій.

По-друге, у програмі, яка виникла в рамках вивчення американської політики, політологи працюють над розвитком положень теореми медіанного виборця Дункана Блека для широкого набору демократичних держав з різним інституційним устроєм для того, щоби встановити роботу ключових демократичних механізмів представництва і підзвітності. Теорема медіанного виборця є простою і елегантною. В умовах існування набору переваг з одним максимумом у рамках одновимірного континууму політичних позицій і правил їх вибору на основі принципу більшості перемагає той варіант політичного курсу, котрий припадає на ідеальну позицію медіанного виборця, "ліворуч" і "праворуч" від якого знаходиться рівна кількість виборців. Ця теза спонукала Ентоні Даунса до написання "Економічної теорії демократії", в якій він продемонстрував (з набором певних допущень), що політичні партії при виборчій системі відносної більшості раціонально зміщуватимуть свої програмні платформи до найбільш переважної позиції медіанного виборця. Для української політології важливим наслідком даної програми є пошук оптимальної виборчої системи, яка б забезпечувала захист прав і свобод громадян, незалежно від "товщини" їх гаманців, вироблення програми політичного розвитку, яка б базувалася на перевагах більшості наших громадян, а не на особистому чиннику в політиці, консолідувала б громадян України, а не штучно розділяла їх.

По-третє, ґрунтуючись на раніше недоступних широкомасштабних кросс-національних історичних даних, комп'ютерних програмах, про які не могло і мріяти попереднє покоління, і теоретичних відкриттях в галузі економетрики, політологи реалізують мрію основоположників біхевіористської революції (Стейна Роккана, Сеймура Ліпсета, Карпа Дойча) про системне вивчення джерел виникнення демократії і політичного порядку. У класичному корпусі текстів С. Роккана і його співавторів через побудову схем і матриць, що гілкуються, системно розкриваються траєкторії розвитку сучасних демократичних держав. К. Дойч і його співавтори розробили програму, в якій кількісні дані повинні були збиратися і оброблятися так, щоби дані матриці і схеми були представлені у статистичному вигляді.

Сучасні політологи додали нових сил програмі порівняльних досліджень. Група вчених під керівництвом А. Пшеворського продемонструвала, що хоча виникнення демократії є достатньо випадковим процесом відносно структурних передумов, вірогідність виникнення демократії підвищується у міру досягнення країною певного рівня ВВП на душу населення. Карл Буа навів нові докази припущення проте, що за останні два сторіччя демократії не виникали випадково, а з'являлися там, де існували умови відносної економічної рівності і мобільності основних суспільних активів. Завжди це дуже важливо для осмислення таких процесів українськими політологами, від яких очікують подальших пропозицій можливих трендів розвитку української політичної системи і пошуку надійних підстав політичного порядку.

Безумовно, дані три дослідницькі програми не вичерпують всього багатства світу політичного, проте вони демонструють, що сучасна політична наука вирішує життєво важливі завдання, які стоять перед сучасним світом. І від того, як учені зможуть їх вирішити і донести їх сенс до основної маси громадян, залежатиме майбутнє нашої планети, нашої країни.

← Предыдущая страница | Следующая страница →