Поделиться Поделиться

Сутність політичних режимів

У політичній науці для опису соціального характеру і порядку відносин правителів і керованих, а також методів і ефективності владарювання в цілому використовується категорія політичного режиму. Політичний режим розглядається як владний порядок. Тобто свою дію на суспільство влада здійснює через політичний режим, під яким мають на увазі конкретні форми і методи реалізації влади, певну структуру владних інститутів, повноваження яких обумовлені принципами організації гілок влади. Термін "політичний режим" - похідний від латинського regimen - правління - виник у західній літературі також в XIX ст., а в широкий науковий обіг увійшов після Другої світової війни. Проте донині є немало варіантів вживання і трактувань цього поняття.

Поняття "політичний режим" є найважливішим в європейській політології, на відміну від американської, що віддає перевагу за фундаментальністю категорії "політична система". Довільне використання категорії "політичний режим" не зберегло за ним достатньо чіткого змісту. Внаслідок цього вона до цього часу належить до сутнісно оспорюваних понять і в рамках різних парадигм трактується неоднозначно. Так, прихильники системного підходу розширювально інтерпретують поняття "політичний режим" і ототожнюють його з категорією "політична система". Це створює теоретичні труднощі, оскільки виникає небезпека термінологічного дублювання двома поняттями одного ряду політичних явищ.

Терміни "політична система" і "політичний режим" характеризують політичне життя з різних сторін: "політична система" виявляє характер зв'язків із зовнішнім середовищем, а "політичний режим" визначає засоби і методи реалізації загальнозначущих інтересів. Деякі дослідники обмежують його зміст формою правління. Ця точка зору домінує в конституційному праві. Згідно до неї класифікація політичних режимів грунтується на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави і з'ясуванні їх співвідношення. За таким принципом виділялися режим злиття влади (абсолютна монархія), режим поділу влади (президентська республіка) і режим співпраці (парламентська республіка). Акцентуючи увагу на діяльності урядових структур, подібне тлумачення ігнорує вплив інших політичних інститутів (партійної системи, груп тиску). Форму правління було б точніше уявити як один із компонентів політичного режиму.

У політичній науці одне з перших визначень політичного режиму дав французький вчений Моріс Дюверже. Він розумів політичний режим як особливий соціальний механізм, спосіб управління суспільством, що сполучає, з одного боку, базові моделі виборів, голосування і ухвалення рішень, а з другого - способи політичної участі партій і груп інтересів.

Французький політолог Жан-Луї Кермонн (автор одного з най популярніших у Франції підручників з політології "Західні політичні режими") уточнив формулу М. Дюверже: "Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, які сприяють формуванню політичного управління даної країни на певний період". Таке розуміння політичного режиму стало загальновизнаним в європейській політичній науці.

У науці конкурують в основному два підходи до трактування режиму: юридичний, що робить акцент на формальні норми і правила відправлення влади інститутами держави, і соціологічний, що спирається на аналіз тих засобів і способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада і які тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою поділу праці, характером комунікацій тощо.

Як показав практичний досвід, найбільш адекватним способом відображення політичного режиму є другий підхід" що дає можливість зіставляти офіційні і реальні норми поведінки суб'єктів у сфері влади, відображати реальний стан справ у сфері прав і свобод, з'ясовувати, які групи контролюють процес ухвалення рішень тощо. При соціологічному підході як агенти влади розглядаються не лише уряд чи офіційні структури, проте і ті, що часом не володіють формальним статусом угруповання, які реально впливають на ухвалення рішень. Як певна характеристика правління при цьому може розглядатися і діяльність опозиції, а також інші, зокрема антисистемні, компоненти політики.

Орієнтуючись саме на реальне віддзеркалення процесу відправлення політичної і державної влади, політичний режим дозволяється охарактеризувати як сукупність найбільш типових методів функціонування основних інститутів влади, використовуваних ними ресурсів і способів примусу, які оформляють і структурують реальний процес взаємодії держави і суспільства. Як підкреслюють Г. О'Доннел і Ф. Шміттер, режим - це сукупність явних чи прихованих структур, "які визначають форми і канали доступу до провідних урядових постів, а також характеристики [певних] діячів ...використовувані ними ресурси і стратегії...". У цьому сенсі, коли говорять про політичний режим, то мають на увазі не нормативні, такі, що задаються, наприклад, ідеальними цілями того чи іншого класу, а реальні засоби і методи здійснення публічної політики в конкретному суспільстві.

Таке розуміння політичного режиму показує, що він формується і розвивається під впливом значно ширшого кола чинників, ніж політична система. Причому зовнішність правлячого режиму часто визначається не тільки і навіть не стільки макрочинниками, скажімо, соціальною структурою суспільства, його етичними традиціями тощо, проте і значно більш приватними параметрами і обставинами, а саме: поміж-груповими відносинами усередині правлячої еліти, внутрішньо- чи зовнішньополітичною ситуацією, характером міжнародної підтримки влади, особистими якостями політичних діячів тощо.

Політичний режим-більш рухоме і динамічне явище, ніж система влади. У цьому сенсі еволюція однієї політичної системи може здійснюватися у міру зміни декількох політичних режимів. Наприклад, у СРСР система радянської влади на початку XX ст. спочатку трансформувалася в сталінський режим, потім - у режим, що сформувався в роки так званої хрущовської "відлиги" (у 60-ті році.), а згодом - у режим колективного керівництва при Л. І. Брежнєві.

Саме режими проводять і одночасно втілюють собою певну державну політику, виробляють і здійснюють той чи інший політичний курс, цілеспрямовано проводять конкретну лінію поведінки держави у внутрішньо- і зовнішньополітичній сфері. Як показує історичний досвід найбільш розвинених постіндустріальних держав, з погляду самозбереження найбільш вигідною і переважною для правлячих режимів є політика центризму. Незалежно від її ідеологічного навантаження, саме така політика сприяє мінімізації конфліктів у складноорганізованих суспільствах, допомагає найконструктивніше використовувати політичний потенціал всього суспільства, підтримує взаємоповажні відносини поміж елітарними і неелітарними шарами.

У той же час більшість режимів як один із найбільш поширених засобів зміцнення власних позицій обирає популізм - тип політики, котрий ґрунтується на постійному висуненні владою необгрунтованих обіцянок громадянам, на використанні демагогічних гасел, методів загравання із суспільством заради зростання популярності лідерів.

Для узагальнення зазначеного дозволяється спробувати звести разом різні підходи до визначення політичного режиму. Політичний режим є сукупність певних структур влади, які функціонують у загальних рамках політичної системи суспільства і переслідують цілі її стабілізації, спираючись у цьому на соціальні інтереси, що склалися (чи ж складаються), і використовуючи специфічні методи.

Політичний режим (внутрішній стан) визначає, як здійснюється влада, як функціонують політичні інститути і політичні відносини, яка динаміка політичної системи, як співвідносяться поміж собою влада і суспільство, хто кого контролює, а також забезпечує досягнення цілей політики, реалізацію інтересів правлячої еліти. Тип політичного режиму визначається рівнем розвитку й інтенсивністю суспільно-політичних процесів, структурою правлячої еліти, механізмом її формування, станом свобод і прав людини в суспільстві, станом відносин з бюрократією (чиновницький апарат), пануючим у суспільстві типом легітимності, розвиненістю суспільно-політичних традицій, домінуючою в суспільстві політичною свідомістю і поведінкою.

Дозволяється виділити головні ознаки політичного режиму:

- ступінь участі народу в механізмах формування політичної влади, а також самі способи такого формування;

- співвідношення прав і свобод людини і громадянина з правами держави;

- гарантованість прав і свобод особи;

- характеристика реальних механізмів здійснення влади в суспільстві;

- ступінь реалізації політичної влади безпосередньо народом;

- становище засобів масової інформації, ступінь гласності в суспільстві і прозорості державного апарату;

- місце і роль недержавних структур у політичній системі суспільства;

- співвідношення поміж законодавчою і виконавчою гілками влади;

- характер правового регулювання (стимулюючий чи такий, що обмежує) відносно громадян і посадових осіб;

- тип політичної поведінки;

- характер політичного лідерства;

- урахування інтересів меншини при ухваленні політичних рішень;

- домінування певних методів (переконання, примушення і т. п.) при здійсненні політичної влади;

- ступінь верховенства закону у всіх сферах суспільного життя;

- принципи взаємовідносин суспільства і влади;

- політичне і юридичне положення і роль у суспільстві "силових" структур держави (армії, поліції, органів державної безпеки і т. д.);

- міра політичного плюралізму, зокрема багатопартійності;

- існування реальних механізмів притягання до політичної і юридичної відповідальності посадових осіб, включаючи найвищих.

Такі елементи у сукупності становлять зміст категорії "політичний режим".

Стабільність політичних режимів

Незалежно від того, режим якого типу складається в тій чи іншій конкретній країні чи котрий політичний курс пропонується країні її правлячою елітою, вся діяльність владних органів, кінець кінцем, підкоряється цілям збереження стабільності контрольованих ними політичних порядків. На думку багатьох теоретиків, стабільність, що дозволяє добиватися підвищення керованості суспільних процесів, є найбільш важливою характеристикою не тільки політичного режиму, проте і соціального порядку в цілому. Про стабільність влади дозволяється говорити при порівнянні чи різних політичних систем, чи з тим режимом, котрий існував раніше. На політичному світі існують стабільні, середньостабільні і украй нестабільні режими. Стабільність політичного режиму - складне явище. Воно включає такі параметри, як збереження системи правління, затвердження громадянського порядку, збереження легітимності і забезпечення надійності управління.

Критеріями стабільності можуть бути: строк перебування уряду при владі; його опора на партії, представлені в законодавчих органах; ступінь участі партій у владі; роздробленість представництва політичних сил у парламенті тощо. До чинників стабільності дозволяється віднести: наявність підтримуваного владою конституційного порядку і легітимність режиму; ефективне здійснення влади; гнучке використання силових засобів примушення; дотримання суспільних традицій; проведення продуманої й ефективної урядової стратегії; стійка підтримка відносин влади з опозицією і рівня терпимості населення до нестандартних ідей; виконання урядом своїх основних функцій.

Нестабільність найчастіше супроводжує процеси якісного реформування, принципових перетворень у суспільстві і владі. До чинників нестабільності відносять: а) культурні і політичні розколи в суспільстві; б) неувага до потреб громадян з боку держави; в) гостра конкуренція партій, що дотримуються протилежних ідеологічних позицій; г) пропозиція суспільству незвичних ідей і форм організації повсякденного життя. Американський учений Д. Сандрос дійшов висновку, що нестабільність прямо пропорційна дії таких чинників, як зростання урбанізації і перенаселення; індустріальний розвиток, котрий руйнує природні соціальні зв'язки; ослаблення механізмів соціально-політичного контролю; торгова і фінансова залежність країни від зовнішніх джерел. Водночас нестабільність зворотно пропорційна: 1) рівню легітимності режиму; 2) розвиненості політичних інститутів; 3) підвищенню соціально-економічної мобільності, темпів економічного розвитку; 4) вдосконаленню мережі політичних комунікацій; 5) консенсусу усередині еліти й іншим аналогічним чинникам.

← Предыдущая страница | Следующая страница →