Поделиться Поделиться

Легітимація влади і політики: соціальні та політико-правові аспекти

Легітимності політичній (і державній) владі слід набувати шляхом легалізації (узаконення) та легітимації - соціального визнання, виправдання, схвалення тощо. Легітимація політичної влади - це процес, яким вона набуває якості легітимності, що виражає правильність, виправданість, справедливість, правову й моральну законність та інші чесноти влади. Легітимність влади оцінюється зазвичай з точки зору її відповідності інтересам більшості населення, його уявленням про справедливість, певним соціальним і психічним установкам, очікуванням (експектаціям) людини і суспільства в цілому. Наслідком легітимності державної влади стає її авторитет у громадян, визнання права управляти і згода підкорятися.

По-перше, щоби держава, політика і влада визнавались законними, законним має бути їх походження (встановлення). Легалізація державної влади (та її інститутів) - це юридичне проголошення правомірності їх виникнення (установлення), організації та діяльності. За звичайних умов легалізація державної влади здійснюється конституційним шляхом, особливо коли Конституція приймається на референдумі: вважається, що цим шляхом народ конституційно здійснює установчу владу - посилює основи суспільного й державного ладу. Легалізація може здійснюватися, по-друге, шляхом прийняття Конституції обраними народом установчими зборами (наприклад, в Італії 1947 р.), чи парламентом (як Конституція України 1996 р.). Нерідко в останні роки застосовується "подвійне" прийняття конституції: текст, обговорений чи прийнятий у парламенті, установчими зборами, виноситься потім на референдум (Греція в 1975 р., Польща в 1997 р. та ін.). Такий спосіб забезпечує найбільш повну конституційну легалізацію, а за умов схвалення референдумом - і легітимацію державної влади.

Та для ефективного здійснення державної влади, як здається, особливе значення має не стільки її легалізація, скільки легітимація громадянським суспільством. Це теж узаконення, проте не стільки правове, скільки головним чином суспільне, що відповідає праву як вищій мірі соціальної справедливості. Адже в сучасному розумінні легітимність - скоріше стан не юридичний, а фактичний, не формальний, а здебільшого неформальний. Італійський дослідник Франческо Россолілло вказує, що "легітимація - це усвідомлення членами колективу того, що поряд із приватними інтересами, які суперечать один одному в громадянському суспільстві, існує загальний інтерес, і держава є виразником цього інтересу"; основою легітимації є підтримка громадянами (принаймні, їх більшістю) держави і її інститутів, тобто їх переконання в через те, що їх об'єднання у державу є "єдина спрямівна їх долі". У результаті легітимація політичної влади стає способом подолання конфліктів і громадянських зіткнень.

Наукова традиція знає декілька основних форм легітимації політичної влади. Так, відомий соціолог М. Вебер уперше виокремив три "класичні" типи легітимності влади: традиційну, харизматичну, раціонально-легальну, що найбільш плідно використовуються в науковому дискурсі. Проте найбільш радикальною й виразною формою легітимації нової влади і відмови у наданні легітимності колишнім її державним носіям є соціальні та політичні революції, коли вони втілюють справжні інтереси населення, що скидає антинародних правителів, які його пригнічували, та утверджує новий режим політичного правління.

Існують також інші типології легітимації влади та легітимності, як результат цих процесів. Французький дослідник Ж. Л. Шабо виокремлює демократичну легітимність (згідно з механізмами її набуття та реалізації), ідеологічну (що має ціннісне, ідейно-політичне виправдання) і онтологічну (згідно до космічних порядків світобудови). Американський політолог Д. Істон називає ідеологічний, структурний та персонахїстський різновиди легітимності влади; розрізняють й інші типи легітимації: за широтою підтримки влади населенням - спеціальну (з певних питань), дифузну та змішану з перемінним переваженням тієї чи іншої (Б. Вестле); за критерієм суб'єкта легітимації визначають народну (відбулася з боку населення), зовнішню (з боку іноземних держав) і легітимацію "для себе" - упевненість влади у власних силах (О. А. Широков); за повнотою є мінімальна й максимальна легітимація; за фактичністю - реальна й надумана тощо.

Легітимація політичної влади прямо пов'язана з інтересами людей, які частіше ними усвідомлюються, проте іноді мають і неусвідомлений характер. В її основі лежить віра людей в те, що їх матеріальні та духовні блага залежать від збереження й підтримки сталого чинного порядку в суспільстві, переконання, що існуючий режим, забезпечуючи ефективну діяльність держави, виражає та захищає їх інтереси. Такі уявлення виникають не на підставі юридичних норм, а передусім пов'язані з матеріальними, соціальними, політичними, духовними умовами суспільного життя, з індивідуальною та громадською психікою людей та їх спільнот. Легітимність державної влади відбивається в її підтримці населенням, що може бути виражена думками, почуттями, проте передусім діями. Вона відображається у результатах голосування на виборах парламенту, президента, інших органів влади, у підсумках референдумів, масових демонстраціях людей, які схвалюють (чи ні) заходи уряду, в їх готовності до мобілізації і масових виступів на захист влади під час зовнішніх загроз чи спроб перевороту.

Тож найважливішою метою будь-якої влади і держави, що прагне стати міцною, є досягнення легітимності. Проте часто для цього застосовуються не реальні заходи, а популістські обіцянки. Оскільки потреби і прагнення громадян з різних соціальних прошарків неоднакові, а через обмеженість ресурсів та інші проблеми державна влада не може цілком задовольнити інтереси всіх членів суспільства, вона задовольняє інтереси більшості (як у демократичних країнах, де "середній клас" становить понад 2/3 населення), чи меншості (у країнах, що розвиваються, за умов авторитарних елітиських режимів), чи взагалі здатна лише частково виконати структуру соціальних вимог. Через те легітимація державної влади, за деякими винятками, скоріше за завжди не може мати всеохоплюючого характеру.

Легальна державна влада передбачає й очікує підкорення їй. Разом з тим також з часів Фоми Аквінського виправдовується виникнення непокори пригнічуючій, нелегітимній владі: зокрема, право народу на опір уряду гнобителів отримало закріплення в Декларації незалежності США 1776 р.; про це право народу говорить і у французька Декларація прав людини та громадянина 1789 р.; чи згадаємо рух дисидентства за радянських часів. У деяких конституціях сучасних країн Африки, що зазнали жорстокого гніту авторитаризму і диктатури, говориться про право непокори урядові, проте з використанням мирних методів (кампаній "громадянської непокори"). За винятком того, межі використання насильницького примусу державою обмежені правом, з ідей природного права чітко випливає можливість непокори народу владі, що його пригнічує, як наголошує Декларація прав людини і громадянина 1789 р., і чого дотримується законодавство всіх прогресивних країн.

Поміж носіями державної влади нерідко має місце боротьба (чи змагальність) за висування тих чи інших цілей і завдань, певне "тлумачення" суспільних цінностей, визначаються пріоритети державних, бюджетних програм і неоднакові способи їх досягнення; проте головні цілі суспільства і діяльності державної влади фіксують сучасні конституції (наприклад, Ірландії 1937 р., Португалії 1976 р., Бразилії 1988 р., України 1996 р. та ін.). Таким чином, легітимна політична влада має будуватися на єдності принципових цілей і напрямів діяльності держави, усіх її органів, що обумовлено необхідністю узгодженого управління суспільством.

Через те легітимність державної влади посилюється такою рисою, як соціальна єдність, що випливає з єдиної природи домінуючих і переважаючих у суспільстві груп. У багатьох країнах ця єдність розуміється як влада народу (демократичні держави), у других - як влада трудящих (країни тоталітарного соціалізму), у третіх - як влада патріотичного блоку неоднорідних сил з різними кінцевими цілями, проте першочергові інтереси яких збігаються на базі досягнення найближчої політичної мети. Соціальна єдність забезпечується, з одного боку, роллю домінуючого класу (соціальної верстви), а з другого - необхідністю виконання "загальних справ" соціуму. Така ж властивість, як організаційна єдність державної влади, є зазвичай автократичною, тож у демократичних країнах вона відкидається, їй протиставляється ідея поділу влади на законодавчу, судову і виконавчу гілки. Демократія лише за певних умов суспільного розвитку (гостра криза, іноземне військове вторгнення, розпад державності, анархія, надзвичайний стан) може визнати доцільним тимчасове зосередження повноти державної влади в руках одного органу.

Проте, як не парадоксально, ідея організаційно-правової єдності державної влади не відкидає легітимний принцип поділу влади; головне полягає у правильному його розумінні та застосуванні. Відомий французький політолог М. Дюверже пропонує свою схему, стверджуючи, що реальний поділ існує не поміж законодавчою, виконавчою та судовою владами, а поміж правлячою партією та опозицією: перша, державна - це влада, що "постановляє", а друга, що "перешкоджає" - влада "трибутарна" (опозиційна, контролююча). Ідеолог же "співсуспільної" (плюралістичної) демократії, американський політолог Аренд Лейпхарт наполягає не на поділі гілок влади у державі, а на розподілі політичних "ролей - функцій"; інші автори взагалі стверджують, що підхід до поділу влади змінюється залежно від епохи.

Поділ державної влади зовсім не передбачає створення "китайської стіни" поміж різними її гілками. У реальному житті кожна з трьох традиційних гілок проникає, втручається у сферу іншої. Так, у демократичних країнах законодавче право має не тільки парламент, а й виконавча влада ("делеговане законодавство" Великобританії; декрет-закони президента за поданням уряду в Італії, тимчасові акти президента, що мають силу закону, у Франції"). Водночас, наприклад, Конгрес США видає так звані приватні закони, які мають розпорядчий характер, що є функцією виконавчої влади. Суди ж, оголошуючи деякі нормативні акти неправочинними і ліквідуючи їх дію, вторгаються у сферу законодавчої влади. Зі свого боку, парламент має деякі функції судових органів (право імпічменту, що у багатьох країнах застосовується не лише до президента, а й стосовно інших вищих посадових осіб та суддів; право надання амністії у зв'язку з вчиненими злочинами). Таким чином, концепція поділу влади має не абсолютний, а орієнтуючий характер, не підлягає сумніву і наявний тут величезний демократичний потенціал - у цьому полягає її головне значення.

Таким чином, щоби здобути легітимність, у соціумі політичній владі держави недостатньо володіння формальним верховенством, застосування легітимного примусу і наявності професійного апарату управління, необхідно використовувати право і всі соціальні норми для регулювання суспільних відносин, щоби отримати соціальне визнання, легітимацію більшості населення.

← Предыдущая страница | Следующая страница →