Поделиться Поделиться

Парламентаризм - апогей європейської державно-правової еволюції

На тлі переходу до імперіалізму наприкінці XIX - на початку XX ст. відбулися великі зміни і в буржуазній надбудові та в соціальних відносинах. У капіталістичних країнах остаточно складається демократично-правова буржуазна держава. Головними ознаками її були конституційно-правова регламентація державного ладу й політичного режиму; конституційний захист прав і свобод особи в її взаємодії із державою; парламентська система; система буржуазних партій; сильний апарат державної влади.

Завдяки високій економічній кон'юнктурі забезпечувалися стабільність і ефективність буржуазної демократії, стрижнем якої був парламентаризм - інститут народовладдя. Останнє застосовується із суттєвими обмеженнями, а не в прямому значенні, оскільки економічне панування зберігається за одним суспільним класом, до того ж нечисленним. Проте навіть у рамках політичного панування буржуазії можлива більш-менш широка участь інших класів і соціальних верств, їх політичних організацій у державних справах.

Парламентаризм - явище, що зумовлене суспільно-політичним розвитком. Протягом XIX - на початку XX ст. на засадах парламентаризму відбувалася державно-правова еволюція ряду країн Європи й Америки. У зв'язку з відмінністю економічних умов, історичних традицій, співвідношення класових сил, зрілості масових демократичних рухів, відносної могутності капіталу, політичної культури населення та багатьох інших факторів, буржуазна демократія набувала найрізноманітнішого вигляду. Вона може існувати у формі парламентської республіки чи парламентської монархії, коли мати на увазі форму правління; знаходити розгорнуте юридичне обґрунтування в правовій державі, чи навпаки, спиратися в основному на політичні звичаї й традиції; узгоджуватися з парламентською чи президентською формою управління державою.

Доба капіталізму й особливо період його модернізації, що охоплює індустріалізацію, "промислову революцію", форми й характер приватної власності, капіталу, а також демократизацію суспільно-політичної системи капіталістичного ладу, - надзвичайно важливі в новій історії парламентаризму взагалі і класичного парламентаризму зокрема. У Великобританії, яка вважається прабатьківщиною світового парламентаризму, саме в даний період сформувалась і розвинулась двопартійна система, визначились форми взаємовідносин поміж монархом і парламентом, котрі відповідали новому співвідношенню суспільно-політичних сил. У цілому дозволяється зазначити, що протягом даної доби йшла розбудова державного ладу, котрий визначається як парламентська монархія чи, в широкому розумінні, як парламентське правління. Еволюція британського парламентаризму спричинила проведення парламентської "великої реформи". Згідно з нею було зменшено представництво в парламенті від невеликих міст і збільшено представництво від великих промислових центрів, таких як Бірмінгем, Ліверпуль, Манчестер та ін.

Відносно розвитку державно-правової практики Великобританії у період після "великої реформи", то вона характеризувалася подальшим укоріненням парламентаризму як форми державно-політичного життя. Це, зокрема, було пов'язано з подальшою демократизацією виборчого права, яка відбувалася протягом 60- 80-х років XIX ст. Так, у 1872 р. було запроваджено таємне голосування, а в 1884 р. уведено в дію закон, за яким виборче право визнавалося за всіма жителями графства (тобто сільської місцевості) за умови наявності в них власної оселі та домогосподарства. Як наслідок, виборчий корпус становив близько чверті дорослого населення Великобританії.

Таким чином, вже наприкінці XIX - на початку XX ст. у цій країні склались головні інститути сучасного виборчого права. Згодом частина з них набула по-справжньому демократичного змісту, змінюючись згідно до реалій економічного та суспільно-політичного життя.

Діалектика розвитку виборчого права Великобританії водночас визначала ті зміни, які супроводжували протягом останніх двох століть еволюцію її парламентаризму. Даний розвиток безпосередньо відбивався на діяльності парламенту. До зазначеного слід додати, що двопалатна структура британського парламенту постійно еволюціонувала в напрямку створення сучасної парламентської моделі, де головні функції виконує нижня палата, що має по-справжньому представницький характер. У більшості капіталістичних країн у добу модернізації капіталізму генеза парламентаризму відбувалася під впливом досвіду парламентаризму Великобританії і Франції, котрий відігравав роль своєрідного зразка. Про це свідчить практика народного представництва в парламентах цих країн, а також запровадження і поступова демократизація виборчого права. Зумовленість демократизації виборчого права як суб'єктивного права громадян перш за завжди була продиктована природою монополістичного капіталу. Обмеження такого права, що діяли в домонополістичну добу, зачіпали інтереси широких соціальних верств, які дедалі впевненіше виходили на арену політичної історії.

В Італії, наприклад, за конституцією 1848 р. виборчими правами користувалося менше ніж 3 % населення. За останні два десятиліття XIX ст. було прийнято закони, за якими коло виборців дещо розширювалося. При цьому необхідною умовою участі у виборах було вміння читати й писати, тобто встановлювався ценз грамотності. До того ж зберігався прямий майновий ценз, а для пасивного права - ценз освіти. І тільки в 1912 р. було прийнято закон про загальне виборче право, згідно з яким таке право надавалося всім повнолітнім і грамотним італійцям-чоловікам, а також з 30-річного віку - всім чоловікам незалежно від їх грамотності. Ценз грамотності встановлювався і в конституції Португалії 1911р.

Близьке за змістом виборче право було встановлено конституціями Болгарії (1879 р.), Греції (1864 р.) і Данії (1866 р.). І хоча тут майнові цензи було досить швидко скасовано, а цензи грамотності й освіти ніколи й не запроваджувалися, конституції цих країн визначали цензи осілості. Однорічний ценз осілості було передбачено наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. у законодавствах Австрії і Бельгії, а дворічний - в Іспанії.

Цікавою була еволюція виборчого права Австрії. Тут, на відміну від більшості інших європейських країн, де представництво мало територіальний характер, було запроваджено й існувало до 1907 р. так зване реальне представництво. Нерідко таке представництво називають також куріальним. За австрійським законом 1873 р. виборці поділялися на чотири курії: землевласників, торговельних та промислових палат, міст, а також сільських громад. Наприкінці XIX ст. було передбачено п'яту курію - загального виборчого права. Кожна курія самостійно обирала до імперського рейхстагу визначену кількість представників. Поруч із загальними цензами для активного виборчого права було визначено також спеціальні цензи для кожної групи виборців окремо.

Так, для участі у виборах від курій землевласників необхідно було володіти нерухомим майном, від курій міст і сільських громад - сплачувати встановлений прямий податок, від курії торговельних і промислових палат - бути членами цих палат і, нарешті, від курії загального виборчого права - відповідати вимозі шестимісячного цензу осілості у виборчому окрузі. Виборці, що мали право брати участь у виборах від однієї з перших чотирьох курій, не позбавлялися права робити це від курії загального виборчого права.

Такий порядок було встановлено і в серпні 1905 р. під час виборів до Державної думи Росії. Однак куріальне представництво не набуло поширення в європейських країнах, хоча деякі його елементи дозволяється знайти в процедурах формування верхніх палат парламентів і в наші дні.

У Нідерландах встановлене конституціями 1798 р. і 1848 р. виборче право було обумовлене високим податковим цензом. Він був знижений спочатку конституцією 1887 p., а потім і законами 90-х років. Внаслідок цього кількість виборців виросла майже в шість разів і перед Першою світовою війною становила близько 65 % загальної чисельності громадян, котрі відповідали встановленому віковому цензу.

У США також на початку XIX ст. виборче право в більшості штатів пов'язувалося з володінням нерухомою власністю чи зі сплатою податків. Наприкінці століття прямий майновий ценз було скасовано, хоча в деяких штатах від виборців вимагалося бути грамотними чи сплачувати податки.

У цілому перед початком Першої світової війни прямий майновий і податковий ценз для активного виборчого права зберігався в небагатьох країнах. Однак на виборах у верхні палати (там, де вони обиралися) такі цензи нерідко діяли.

В Японії на основі конституції 1889 р. питання виборчого права були вперше врегульовані спеціальним законодавством. Це законодавство встановлювало не тільки однорічний ценз осілості, а й досить великий податковий ценз. Як наслідок, виборчими правами було наділено на початку нашого століття приблизно 3 % населення країни.

Свої особливості мала й еволюція виборчого права Німеччини. Тут виборче право тривалий час зберігало різного роду недемократичні риси. Починаючи з 1848 p. у Пруссії було визнано виборче право правоздатних 24-річних чоловіків за умови шестимісячного цензу осілості. Однак самі вибори були непрямі: виборці обирали вибірників, а ті - членів ландтагу (законодавчого органу). В кожному виборчому окрузі до виборчого списку заносилися всі виборці згідно до розмірів їхніх прямих податків. До першого класу було віднесено тих платників, котрі в сукупності сплачували третину загальної суми податків від виборчого округу. Другий клас виборців становили середні платники, що в сукупності сплачували другу третину відповідної суми. Нарешті, виборцями третього класу була решта, включаючи і тих, хто взагалі не сплачував прямих податків. Кожний клас обирав одну третину вибірників від округу. Таким чином, незначна кількість виборців першого класу мала ті самі можливості впливати на результати виборів, що й численні виборці третього класу.

Як наслідок, вже на перших виборах у ландтаг Пруссії голос виборця першого класу "важив" майже у двадцять разів більше, ніж голос виборця третього класу. Даний порядок діяв до Першої світової війни. Однак і на німецькій землі розвиток виборчого права в цілому відображав відповідні загальноєвропейські тенденції.

Також однією спільною рисою розвитку виборчого права в XIX- XX ст. було те, що при встановленні вікового цензу для активного виборчого права виходили з необхідності зрівнювати його з віком повноліття. Іноді виборча дієздатність наставала пізніше, ніж повноліття. У більшості європейських країн віковий ценз було встановлено в межах 21-25 років. Такий підхід об'єктивно обмежував політичну активність молоді.

Еволюція виборчого права привела до скасування так званого статевого цензу, тобто мала своїм результатом надання виборчих прав жінкам. Першою країною, де активне виборче право було надано жінкам, були США: у період із 80-х років XIX ст. і до Першої світової війни його визнало законодавство шести штатів. На початку нашого століття емансипація жінок на виборах мала місце в Австралії, Норвегії та Фінляндії. Причому в цих країнах жінки могли не тільки голосувати, а й балотуватися на виборах.

Нарешті, однією з характерних рис розвитку виборчого права в епоху переходу від капіталізму вільної конкуренції до монополістичного капіталізму було збереження цензу осілості. Роз"яснюють це тим, що ценз осілості відповідає історично зумовленим поглядам на виборчий округ як на територіальну корпорацію, населення якої є певною спільнотою з єдиними інтересами соціально-економічного і культурного розвитку. Ценз осілості було запроваджено в багатьох буржуазних країнах. Термін його був різним. У США, наприклад, він дорівнював одному місяцю, в Австралії, Німеччині і Японії - трьом, у Бельгії і Франції - шести, у Канаді - дванадцяти місяцям тощо.

Водночас із демократизацією права в умовах монополістичного капіталізму формувалась та чи інша виборча система, відповідна до цих умов, а також до характеру партійної системи. Відомі два різновиди таких виборчих систем: мажоритарна й пропорційна.

Виборчі системи, в основу яких покладено принцип більшості, називаються мажоритарними. Історично саме їх було запроваджено першими. За такими системами обраними вважаються кандидати, котрі у своїх округах здобули встановлену більшість голосів.

Іншим різновидом виборчих систем є пропорційні. Головна, принципова їх відмінність від мажоритарних виявляється в через те, що вони ґрунтуються не на принципах більшості, а на принципах прямої відповідності числа завойованих партією мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів. Не викликає сумніву, що пропорційні виборчі системи в цілому більше відповідають самій суті представництва.

Із середини XIX ст. пропорційна виборча система почала використовуватись у Франції, Бельгії, Данії, Швейцарії та інших країнах Європи і Азії.

Таким чином, становлення й розвиток буржуазного парламентаризму, цього складного політико-юридичного й ідеологічного комплексу, підпорядковано конкретній системі об'єктивних закономірностей.

Найважливіша з них - органічна залежність еволюції буржуазного парламентаризму від процесів генези й утвердження, розширення й зміцнення економічної бази, соціально-політичної структури капіталістичного ладу. Зміст, зовнішнє вираження буржуазного парламентаризму в кінцевому результаті зумовлені динамікою капіталістичних виробничих відносин і сформованими на їх ґрунті міжкласовими і внутрішньокласовими взаємодіями.

Соціально-економічні й політичні фактори - головні, вирішальні умови розвитку парламентаризму. Разом із тим потрібно мати на увазі, що самі дані фактори виступають й існують у конкретно-історичному прояві; вони, безперечно, несуть на собі відбиток національних та інших особливостей, відрізняючи минуле від сучасного кожної країни. За винятком того, поряд із зазначеними первинними факторами на характер парламентаризму активно впливають події громадянської історії, специфічні соціокультурні традиції країни, сформовані в ній норми політичного спілкування, правові погляди тощо.

← Предыдущая страница | Следующая страница →