Поделиться Поделиться

Східні цивілізації у період зародження індустріального суспільства

Суттєві політичні, соціально-економічні й культурні зміни в XVI-XVH ст. відбулися у країнах Азії, серед яких особливо виділялися найбільші держави цього регіону - Османська (Турецька) імперія, Китай та Індія.

Після захоплення Константинополя (1453 р.) турки продовжували розширювати свої володіння в Європі, Азії і навіть Африці. Султан Мехмед II у 50-60-х роках XV ст. захопив майже весь Балканський півострів (Сербію, Боснію, Герцеговину), Крим, Анатолію до річки Євфрат. Селім І (1512-1520) підкорив Кавказ, Сірію, Єгипет, після чого прийняв титул халіфа, тобто глави всього ісламу.

Найбільшої могутності Османська імперія досягла за Сулеймана ІІ Кануна (Законодавця) (1520-1574). Після ряду його загарбницьких походів Туреччина підкорила Месопотамію, Тріполі, Алжир, Аравію та інші держави, поставила під відповідний контроль практично повністю Чорне, Середземне і Червоне моря та Перську затоку. Територія імперії розширилася на три частини світу, що зобов'язувало Туреччину брати активну участь не тільки в азійській, а й у європейській політиці. Від середини XVI ст. у європейських дипломатичних документах Турецьку імперію також називають Портою, що означало ворота чи двері.

За своїм устроєм Турецька імперія була військово-феодальною державою, економіка якої функціонувала за рахунок податків і пограбування підкорених народів. Через те султанат майже не дбав про переведення економіки завойованих територій на більш прогресивний шлях розвитку, а навпаки, намагався одержувати від них прибуток шляхом постійного збільшення податків. Наслідком такої політики став уже наприкінці XVI ст. прискорений занепад економічної і військової могутності Османської імперії. Це дало можливість європейським країнам вести досить успішну боротьбу проти турецьких територіальних домагань в Європі. Першої поразки від європейців турки зазнали в 1571 р. у Петраській затоці (Греція), а в 1621 р. українська козацька армія під керівництвом П. Сагайдачного розбила велику турецьку армію під Хотином і зупинила просування Туреччини в Центральну Європу. Після Хотинської поразки Османська імперія значно ослабла і втратила чимало своїх володінь у Месопотамії, Північній Африці, на Кавказі. У другій половині XVII ст. криза імперії посилилась. Причиною цього були дві виснажливі битви Туреччини з російсько-українськими військами за українські землі під Чигирином у1677і1678рр.

У 1683 р. Османська імперія розпочала довготривалу війну з Австрією, проте того ж року була розбита під Віднем. Через рік європейські країни - Австрія, Польща, Венеція, Мальта, Росія створили "Священну лігу" і розпочали воєнні дії проти Туреччини. У цій боротьбі Порта зазнала поразки і в 1696 р. запросила миру в європейських країн, втративши ряд своїх володінь в Угорщині, Причорномор'ї (Азов) та інших регіонах світу.

У цілому результатом цих тривалих воєн було врятування Центральної Європи від турецької агресії, ослаблення військового й економічного потенціалу Османської імперії. Проте, незважаючи на це, Туреччина залишалася також досить міцною державою й боротьба поневолених нею народів за своє визволення тривала і в наступні століття.

Початок нової епохи мало що змінив в історії Китаю, котрий також наприкінці XIII ст. майже повністю підкорили монгольські завойовники.

Для Китаю монгольське поневолення було таким же тяжким, як і для європейських країн. Монголи наклали на китайців велику данину, руйнували їх міста, перетворювали родючі поля на пасовища для своїх величезних табунів коней, поставили під контроль торгівлю, високорозвинене китайське ремесло (вироби з металів, шовку тощо). У 30-х роках XIV ст. проти монгольських завойовників у Китаї вибухнуло народне повстання, підготовлене таємною буддійською релігійною організацією "Білий лотос". Ця визвольна боротьба, до якої приєдналися селяни, ремісники, міське населення, тривала з незначними перервами, понад 30 років і завершилася у 1367 р. взяттям повстанцями Пекіна та ліквідацією в країні монгольського ira. Наступного року ватажка повстанського руху Чжу Юаньчжана було проголошено імператором, котрий започаткував династію Мін.

Династія Мін вийшла з народних низів і правила з 1868 по 1644 p., спочатку проводячи політику, націлену на вирішення інтересів селянських мас: здійснила конфіскацію земель монгольської знаті, усунула її від державного управління. Проте згодом імператори династії почали роздавати своїм родичам багаті та родючі землі по всій країні. Внаслідок цих дій вже наприкінці XV ст. імператорські родичі володіли численними земельними маєтками по всьому Китаю, обіймали практично всі адміністративні посади в державі. Це дало їм можливість всюди організовано посилити експлуатацію селян, ремісників та інших верств населення, не боячись, що в разі народного повстання на підтримку повстанцям прийдуть селяни з інших регіонів.

Специфікою державно-феодального устрою Китаю XVI- XVII ст. було те, що всі великі землевласники й адміністратори належали до однієї родини (сім'ї) династії Мін.

Торкаючись питання зв'язків Китаю із зовнішнім світом і, зокрема, європейською цивілізацією, слід зазначити, що перші переселенці з Європи прибули сюди з Португалії в 1516 р. До середини XVI ст. на морському узбережжі Китаю свої колонії заснували іспанці, голландці, англійці, французи, португальці та інші європейці, проте проникнути вглиб країни китайські імператори їм не дозволили.

Відносно економічного розвитку країни в XVI ст., то поряд з досить розвинутим землеробством під впливом європейських переселенців тут почали створюватися мануфактури європейського типу з виробництва шовку, паперу, фарфору, кольорового скла, різних фарб, ювелірних виробів. Водночас і європейці запозичили багато нового для своєї культури і виробництва. В Європу зі Сходу завозилися унікальні ювелірні вироби, високоякісний фарфор, лікарські препарати, тканини (здебільшого шовк), прикрашені чудовим, стійким до зношення китайським орнаментом тощо.

Жорстока експлуататорська політика клану Мін відносно народу привела до широкомасштабної антифеодальної селянської війни 30-40-х років ХУП ст. Ця боротьба завершилася падінням династії, втручанням у внутрішні справи Китаю маньчжурських загарбників та встановленням у 1644 р. їх династії Цін, яка правила до 1911 р.

Характерною особливістю правління нової династії було те, що вона чинила активну протидію міграції європейців у Китай, котрий було для них практично повністю закрито аж до другої половини XIX ст.

Внаслідок цього Китай захистив себе від проникнення на його територію іноземного капіталу і європейських колонізаторів. Це дало можливість Китаю розвиватись як незалежній державі. Проте самоізоляція країни мала і негативні наслідки, через те що більш як на два століття Китай обірвав економічні, торгові, політичні й культурні зв'язки не тільки з передовою Європою, а й практично з усім світом, чим надовго загальмував власний розвиток, прирік себе на довготривале відставання від світової цивілізації.

Великою і досить розвиненою державою Азії була Індія.

У XIV-XV ст. Індія як держава була роздроблена на численні удільні феодальні князівства, що вели поміж собою безкінечні міжусобні війни: то об'єднуючись, то роз'єднуючись чи підпадаючи під вплив того чи іншого султанату й засновуючи різні династії.

У 1498 р. у місті Калькутті висадилася експедиція Васко да Гами, і з цього часу європейці, постійно прибуваючи в Індію, заснували тут багато колоній, поставивши під відповідний контроль практично завжди індійське узбережжя. У 1526 р. Індію захопив правитель Самарканду емір Бабур, котрий об'єднав Афганістан, Іран, Індію і Самарканд у єдину державу під назвою "Імперія Великих Моголів".

За своїм устроєм ця держава була феодально-монархічною, на її чолі стояв шах - Великий Могол.

Найвищого свого розвитку держава Моголів досягла за шаха Акбара (1556-1605), онука Бабура. За правління Акбара було значно розширено кордони держави Моголів приєднанням до неї Бенгалії, Орісси, Кашміру, Кандагару та інших земель. Територіально це була величезна держава, якому населяли різні народи з різним економічним, культурним рівнем розвитку та неоднорідними релігійними віруваннями. На основі цих нерівностей та релігійних суперечок поміж народами держави вибухали часті конфлікти. Щоби припинити їх, зокрема найбільш часті на релігійній основі, Акбар видав указ про релігійну віротерпимість, дозволив вільно співіснувати індуській та мусульманським релігіям, звільнив індуїстів від сплати релігійного податку. З метою поліпшення економічного становища шах поділив державу на 15 провінцій, на чолі яких було поставлено губернаторів - намісників шаха. Губернатор у провінції відповідав за всі питання, пов'язані з політичним і соціальним життям. За наказом Акбара по всій Індії було введено єдину систему міри землі й податку на неї залежно від її природної родючості. Це дало можливість ліквідувати різного роду придумані феодалами форми земельно-податкового стягнення із селян. Для сільської місцевості за рахунок держави споруджувалися іригаційні системи, ремонтувалися діючі. Після смерті Акбара його наступники - син шах Джахангір (1605-1627) і внук Джахан (1627-1658) прагнули продовжувати політику свого батька і діда. Зокрема, це торкалося соціально-економічних питань, які було спрямовано на стримування тиску феодалів на селян та інші трудові верстви індійського суспільства. Відносно зовнішньої політики, то вони продовжували підкорювати нові землі й народи. Зокрема, до імперії Моголів було приєднано Ахмендагар, Голконду, Біджупар, Махараштру.

Останнім визначним правителем Могольської Індії був імператор Ауренгезеб (1658-1707). Йому вдалося на деякий час сконсолідувати національні сили, особливо у боротьбі з європейськими колонізаторами, дати відсіч збройному нападові Ост-Індської компанії (1688-1689) і навіть змусити її сплатити йому контрибуцію.

Проте, незважаючи на дані успіхи, усередині держави прискорено назрівали кризові явища. Причиною їх було надзвичайно швидке збагачення феодалів за рахунок посилення експлуатації селян, ремісників, розпалювання міжрелігійної ворожнечі (індуїстів і мусульман), піднесення народно-визвольної боротьби проти монгольського поневолення.

Апогеєм даної боротьби став рух маратхів і сикхів у 60- 90-х роках XVII ст. Ця боротьба призвела до кризи імператорської влади, а після смерті імператора Ауренгезеба - до розпаду держави Великих Моголів на багато частин й утвердження в Індії влади місцевих князів.

Розпадом імперії і новими міжусобицями серед індійських князів скористалися європейські колонізатори - португальці, французи й особливо англійці (Ост-Індська компанія). Остання до початку XVIII ст. поставила під контроль практично всю Індію, перетворивши її на гігантську колонію. Визволитися від даної залежності Індія змогла лише в середині XX ст.

Таким чином, у XVI-XVII ст. у країнах Азії розпочалися тією чи іншою мірою схожі з європейськими перетворення суспільних відносин, і вони поступово втягувалися (Туреччина, Індія) у загальносвітовий цивілізаційний процес.

← Предыдущая страница | Следующая страница →