Поделиться Поделиться

Три головні напрями філософії освіти у вирішенні найважливіших педагогічних проблем

Найважливіше значення для розв'язання цих проблем мають такі три напрями філософії освіти: 1) гармонійно-цілісний, 2) плюралістично-релятивістський, 3) напрям, оснований на ідеї поєднання першого й другого, тобто холістського та індивідуально-плюралістичного напрямів освіти.

Гармонійно-цілісний напрям філософії зумовлює розвиток педагогіки гармонійної цілісності. Спрямований на досягнення певної вищої форми єдності поміж людьми з метою вирішення глобальних проблем - відомої соборної єдності всього людства. Усі філософські системи, які ставлять перед собою мету досягнення людством гармонійної єдності, філософ Карл Поппер назвав холістською філософією. Він вважав, що в минулому до цього напряму належало більшість філософських вчень, починаючи від ідей Платона і завершуючи марксизмом та іншими філософськими системами. Усіх їх об'єднує віра в можливість пізнання закономірностей розвитку світу і людини у ньому та надія на основі розрахунків за лінією причинно-наслідкових зв'язків досягти гармонії у суспільства та взаємовідносинах людини з навколишнім світом. На основі філософських систем цього напряму якраз у минулому й відбувалося становлення та розвиток більшості педагогічних теорій.

Основою методологи реалізації ідеї досягнення певної вищої єдності чи згоди поміж основними типами мислення, світогляду, освіти лежить принцип тотожності протилежностей у нескінченному, відкритий Миколою Казанським. Суть цього принципу полягає в через те, що внаслідок певних операцій із двома поняттями, що стосуються різних об'єктів, дозволяється виявити таку тенденцію у зміні цих понять, яка веде до зменшення різниці поміж ними. Наприклад, коло як крива лінія і дотична до нього пряма лінія мають явно протилежні властивості, проте коли радіус кола збільшується, то різниця поміж кривою і прямою лініями зменшується. Доведення даної тенденції до її нескінченної межі веде до зникнення різниці поміж цими поняттями (у наведеному прикладі лініями), тобто вони стають тотожними.

Розвиваючи вчення М.Кузанського, Джордано Бруно довів, що протилежності стають тотожними як у нескінченно великому (максимумі), так і в нескінченно малому (мінімумі). Звідси - два його відомі висновки: 1) "Не тільки максимуми і мінімуми співпадають в одному бутті, проте також у максимумі й мінімумі протилежності зводяться до єдиного "байдужого" (Бруно Дж. Діалоги. - М, 1946. - С. 287); 2) "Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає й спостерігає максимуми і мінімуми суперечностей та протилежностей" (Там же. - С. 291).

Принцип тотожності протилежностей у нескінченному, у визначенні теоретика філософії сучасної освіти В.С.Лутая, - це "... така загальна діалектико-логічна закономірність, застосування якої до всіх видів нашої мисленнєвої діяльності дає можливість розкрити ту якусь тотожність різних явищ, їхніх протилежних властивостей, що глибоко схована від нашого споглядання" (Лутай B.C. Філософія сучасної освіти. - К., 1966. - С. 38). На його думку саме даний принцип буде застосований як методологічна закономірність для кращого розв'язання основних проблем сучасної педагогіки, зокрема, для подолання того розриву, котрий має місце поміж її різними предметами, вирішення головної суперечності педагогічного процесу й інших важливих суперечностей.

Також Я.Коменський, спираючись на дані ідеї, доводив у своїй помпедії наявність гармонійної єдності науковості, моральності та релігійності. На думку великого педагога, така єдність досягається шляхом розкриття симетрії основних навчальних предметів.

Однак методологічні закономірності розкриття субстанціональної єдності явищ світу і видів людської діяльності недостатні для реалізації даної ідеї у дійсному житті, через те що, по-перше, нерідко виникають не тільки різні, а й протилежні підходи у розумінні суті вихідних принципів такої гармонійної єдності; а, по-друге, коли й досягається порозуміння у визначенні вихідних принципів, то з'являються протилежні точки зору на те, як впровадити їх у конкретне життя, зокрема, у педагогічну діяльність. Оскільки ця проблема є надзвичайно важливою для взаємозв'язку різних теорій філософії сучасної освіти та для розробки сучасних методів навчання і виховання, то доцільно, зважаючи на те, що принцип тотожності протилежностей у нескінченному розкриває певну загальну діалектико-логічну закономірність руху нашого пізнання від конкретного до абстрактного, піти протилежним шляхом і використати метод сходження від абстрактного до конкретного. Таке сходження було у відповідний час розкрите Гегелем, Марксом та багатьма їхніми послідовниками, зокрема, і в галузі освіти. Суть цього методу полягає в через те, що вихідний принцип будь-якої теорії є законом вирішення головної суперечності її об'єкта. Правилом виходу будь-якого конкретного закону з попереднього загальнішого є положення, у якому узагальнюється історія розвитку чи пізнання об'єкта. При цьому кожний з останніх законів є також вирішенням тієї головної суперечності об'єкта, що с специфічною для певного етапу його розвитку і є особливою формою прояву її. Тим самим даний метод прагне досягнути цілісного знання про об'єкт шляхом розкриття всієї системи його суперечностей, доведення пізнання об'єкта до з'ясування в теорії всіх його конкретних властивостей, через те суть цього методу розглядається як другий важливий методологічний принцип сучасної філософії освіти, спрямований на вирішення основних суперечностей педагогічного процесу.

Проте й даний метод не вирішив найважливіших проблем сучасного світогляду, оскільки гегелівський і марксистський варіанти цього методу виходили з протилежних принципів вирішення традиційного основного питання філософії. У зв'язку з цим доцільно звернути увагу також на один варіант філософії гармонійної цілісності - на філософію всеєдності, яка започаткована Володимиром Соловйовим у кінці XIX ст. і продовжує розвиватися його послідовниками. У своїй теорії вчений вбачав можливість гармонійного синтезу релігії, філософії і науки, котрий він назвав теософією. Такий підхід спрямувався на подолання антагонізму поміж матеріалістичним та ідеалістичним, науковим і релігійним монізмом, на вирішення проблеми зв'язку принципу єдності всього світу з різними і протилежними суттєвими проявами даної єдності, з унікальністю кожної особистості.

Також однією важливою ідеєю В.Соловйова стало твердження, що досягнути шуканого синтезу дозволяється "відштовхуючись від кожного з її (теософії - С.П.) членів", тобто від релігії, філософії чи дослідницької науки.

Це означає, що виховання нового типу світогляду потребує суттєвих змін як у релігії, так і в науці та філософії. У зв'язку з цим головне завдання своєї теософії її автор, за висловом О.Ф. Лосева, вбачав у "повній одухотвореності матерії і повній матеріалізації духу що повинно здійснюватися у певному вищому синтезі, суть якого В.Соловйов виразив у понятті "духовна тілесність"

Не менш важливим для філософії сучасної освіти є другий напрям філософії всеєдності - природничо-науковий. Він опирається на спроби розробки нового типу філософії, котрий гармонійно поєднував би протилежні світоглядні принципи, починаючи з наукового вивчення природи, матерії. Таким шляхом намагалися досягнути всеєдності видатні представники цього напряму: К.Е.Ціолковський, В.І.Вернадський, О.Л.Чижевський та їхні послідовники. Так, у своєму антропокосмічному вченні К.Е.Ціолковський розробляв ідеї про відносну чуттєвість і оду-шевленість усіх форм і ступенів розвитку матерії, про атом як елементарну безсмертну істоту, про функціонування матерії відносно до законів "космічного розуму". Подібні ідеї розвивав також В.І.Вернадський у своїй концепції ноосферної цивілізації, у якій ідеться про "космічний логос" і необхідність вести діяльність людства відносно до його законів. Таким чином, у цьому напрямі філософії всеєдності спостерігається повернення до багатьох ідей попередніх філософських систем, у яких матерія й дух розглядалися як два нерозривно зв'язаних поміж собою атрибути єдиної субстанції. Проте коли раніше такі вчення були в основному натурфілософськими, то тепер вони вже пов'язувалися з видатними відкриттями в галузях природничих наук.

Таким чином, згідно з вченням В.І.Вернадського та його послідовників, усю діяльність суспільства необхідно вписувати в основну закономірність життя - біогеохімічний кругообіг, у збереження його сталої нерівно-ваги. Тобто, коли раніше така нерівновага розглядалася як принцип організації життя будь-яких органічних істот, то тепер вона покликана стати тим принципом нового типу ноосферного світогляду, з яким людство повинно погоджувати всі види своєї діяльності. Зважаючи на це, даний принцип стає найважливішим для філософії освіти. Він має фундаментальне значення для виховання в усіх людей ноосферного світогляду, для розуміння взаємодії основних навчальних предметів, для досягнення єдності процесів навчання і виховання та розв'язання головної суперечності педагогічного процесу.

Великий вітчизняний учений допоміг розкрити ті загальні закономірності, які є засадою для трьох основних галузей нашого життя - про неживу природу, живі організми і людину. Спираючись на це, він сприяв ліквідації того розриву поміж цими галузями, котрий до сьогодні існує в загальній картині світу та в системі предметів освіти.

Однак усі згадані форми гармонійно-цілісної філософії і педагогіки не допомогли вирішити глобальних проблем сучасного людства і вивести його системи освіти із кризового стану. Насамперед це зумовлюється тим, що у вирішенні головної суперечності педагогічного процесу холізм виходить із визнання безумовного пріоритету загальнолюдських цінностей над усіма іншими. У через те складі й над цінностями та інтересами окремої особистості.

Уникнути цього намагається другий напрям філософії сучасної освіти - плюралістично-релятивістський чи напрям, оснований на визнанні пріоритетного значення ідей педоцентризму, релятивізму і плюралізму. Представники цього напряму піддають критиці холістський вихідний принцип класичної педагогіки, насамперед, за деяку абсолютизацію значення суспільних вимог ("треба"), що призводить до недооцінки ролі індивідуально-особистих інтересів учнів ("хочу"), а також за те, що, завдяки цьому принципу, педагогічна діяльність значною мірою стала авторитарною і доросло-центристською. Авторитарна ж педагогіка, як відомо, не витримала покладених на неї надій. Зважаючи на це, на міжнародній комісії при ЮНЕСКО намагання управління освітою представниками авторитарної педагогіки визначалися як такий "освітянський шовінізм", що своїм ідеалом має "нірвану" суспільства, яке постійно навчається, дресирується, управляється педагогами" (Осипов В.Г. Социально-философский анализ современной концепции непрерывного образования. -Ереван, 1989. - С. 91).

Становлення цього напряму філософії педагогіки, котрий виходить із пріоритету унікальних інтересів, цінностей особистості над загальними, має давню історію. Також Жан-Жак Руссо вважав, що дитина народжується вільною істотою, яка може перебудувати весь світ і зробити себе і всіх людей щасливими. Таким чином започатковувалося становлення педоцентричного напряму в розвитку теорії та практики педагогічної діяльності. Педоцентричні ідеї розвивав також український філософ і педагог Григорій Сковорода. На поширення їх значний вплив здійснюють ті вихідні принципи філософії життя, персоналізму, екзистенціалізму і деяких інших систем, у яких виявився переосмисленим сенс людського буття і основного завдання філософії. Дані системи вважали, що тільки саме існування людини, її безпосередні переживання, є тим вихідним принципом, котрий повинен лежати в основі філософії і всієї системи освіти. Як стверджував засновник філософії життя Анрі Бергсон, справжнє життя людини відбувається тільки в її внутрішньому часі, котрий спонтанно переживається, а також суть цього життя ми не можемо відтворити в усвідомлених, наукових формах мислення.

Даний напрям філософії сучасної освіти поширений не менше, ніж перший. Причин цього декілька.

По-перше, принципи плюралізму забезпечують швидкі темпи розвитку знань про окремі галузі людської діяльності, а через те й досягнення більшої ефективності в цих напрямах.

По-друге, також важливішим є те, що принцип плюралізму має демократичний і антидогматичний характер, що пов'язано з демократичним устроєм західних суспільств. Тобто він передбачає не тільки визнання деяких інших ідей, зокрема й тих, що суперечать йому, проте й поважне ставлення до них, до інших систем освіти. Показовою стосовно цього є пропозиція Пауля Фейерабенда надати рівних прав науці, міфу, магії, релігії. Це доводить, що хоч демократичний принцип плюралізму і відкидає можливість досягнення людством повної гармонійної єдності чи соборності, проте він залишається особливою формою досягнення ним деякої вищої згоди у поєднанні основних типів світоглядів та основаних на них головних напрямів сучасної освіти.

По-друге, у релятивістсько-плюралістичному напрямі філософії сучасної освіти значна увага приділяється формуванню творчої особистості та розвитку її унікальних здібностей, що вимагає належної орієнтації на особистісно зорієнтоване навчання та виховання. Так, наприклад, пропонована латиноамериканськими соціологами І.Іллешем та П.Фрейєром концепція "дешполяризації" передбачає вільний вибір учнями форм навчання і вільне групування всіх, хто навчається, згідно зі своїми особливими інтересами.

Усіх представників антихолістського напряму філософії сучасної освіти певним чином об'єднує ідея індивідуальної творчості, необхідність якої ґрунтується на через те, що у сучасну епоху кожній людині доводиться зустрічатися з такими новими проблемами та ситуаціями, де відомі правила діяльності та знання об'єктивних законів її є не лише недостатніми, а й часто помилковими. Стосовно цього відомий філософ Лев Шестов писав: "Яка користь у загальних правилах? Ніякої. Природа владно вимагає від кожного з нас індивідуальної творчості. Люди не хочуть цього зрозуміти і ждуть від філософії останніх істин, яких не було, нема і ніколи не буде. Істин стільки, скільки людей на світі. Так через що ж насправді кожній дорослій людині не бути творцем, не жити на відповідний страх і не мати власного досвіду" (Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. Опыт адогматического мышления. - Л., 1991. - С. 164-165). Зважаючи на такий підхід, основна мета освіти полягає вже не в передачі новому поколінню нагромаджених попередньо знань та вмінь, а у формуванні творчої особистості. Однак, коли Лев Шестов вважав, що надання права вільного творчого вирішення проблем стосується тільки дорослих, то сучасна педагогіка передбачає можливість надання такого права й для дітей. Подібні підходи широкого розповсюдження набули в англомовних країнах. Великою популярністю у них користуються такі концепції: вільної педагогіки (відсутність державних стандартів освіти), вільної освіти, індивідуальної педагогіки тощо.

Однак як у філософії, так і в освіті принципи релятивізму та плюралізму зазнавали і зазнають критики. Також Гегель називав форму цілісності, яка виникає на основі цих принципів, еклектичною, чи "розсіяною повнотою". Справді, як стверджує В.С.Лутай, дані принципи, по суті справи, слабко враховують важливе значення вже досягнутих людством знань про логічні закономірності зв'язків елементів цілісних явищ, у через те числі й елементів цілісного педагогічного процесу, залишають таке вирішення лише інтуїтивним властивостям нашого мислення. Через те доцільним є зауваження основоположника філософії нестабільності І.Пригожина відносно того, що одним із основних недоліків сучасного стану освіти є якраз відсутність того синтетичного підходу, котрий би пов'язував різні її фрагменти та фрагменти науки.

Абсолютизація приватних інтересів негативно впливає на виховання сучасної молоді. В.О.Язов відносно цього пише: ,3 середовищі молоді домінує тенденція до замкнення у самому собі та втечі від суспільних проблем в особистісне, дозвілля і побут" (Язов В.А. Личность вусловиях модернизации // (Человек. - 1991. - №3. - С. 9). Філософ та соціолог Е.Фромм називав цю тенденцію "синдромом безучасті".

Завжди різко критикувала абсолютизацію ролі особистості та її інтересів християнська релігія. Відомий проповідник отець Олександр Мень відносно цього писав: "Демонів зла в людській душі живить відчуття свого "Я" як одного тільки центру, що має цінність" (Мень А. Свет человечес-кий. - М., 1991. - С. 67). А згідно з Євангелією: "Хто відмовляється від себе заради мене - той знаходить себе".

Таким чином, визнання пріоритетності тільки одного з двох напрямів філософії сучасної освіти чи тільки однієї головної суперечності педагогічного процесу не веде до вирішення проблем сучасної освіти. Зважаючи на це, з'являється необхідність розгляду третього напряму, котрий намагається поєднати досягнення двох попередніх і таким чином подолати їхню обмеженість.

Третій напрям сучасної освіти, оснований на ідеї поєднання досягнень холістського та індивідуально-плюралістичного напрямів.

На думку В.С.Лутая, для висвітлення цього питання необхідно, насамперед, зупинитися на аналізі діалектичних ідей, які виходять із розуміння сторін будь-яких суперечностей як таких, що перебувають у тенденції "взаємо виключення" одна одної. Позитивне вирішення цих суперечностей пов'язане з розкриттям деякої міри у взаємодії цих сторін. Також Демокріт стверджував, що коли перевищувати міру, то найприємніше стає найнеприємніше. Наприклад, обережність перетворюється у боягузтво, хоробрість у безрозсудність і т. д. На основі цього він прийшов до висновку, що "усі наші вади - це абсолютизовані достоїнства", тобто, що абсолютизація чогось позитивного перетворює його в негативне. Відомий також висновок Геракліта відносно того, що краса, гармонія виникають не з подібного, а із взаємодії протилежностей, наприклад, чоловіка і жінки. Таким чином, також в античній діалектиці розроблялися ідеї про позитивне вирішення суперечностей за межами визнання пріоритетного значення однієї з сторін чи за рахунок підкорення однієї іншою. До сьогодні такий шлях визнається як "чудо". Показовим відносно цього є думка Є.Б.Рашковського: "Світ людської духовності метається поміж мертвотним традиціоналізмом і бунтівним богонесприйняттям, світ мислення поміж лайливою невірою у думку і самозаспокоєнню розсудливістю, світ суспільних відносин - поміж абсолютизмом виконавчої влади і абсолютизмом особистого вільнодумства. Випадки благодатних поривів поміж цими двома крайнощами сприймаються з історії людства як чудеса. Проте саме вони і становлять справжній смисл Буття" (Рашкоеський Е.Б. Лосев и Соловйов // Вопросы философии. -1992.-№4. -С 147).

Буддизм, наприклад, досягає цього "чуда" шляхом нірвани. Виходячи з того, що добро (логос) і зло (хаос) - найважливіші атрибутивні сторони всього буття, він стверджує, що досягнення досконалішої форми його можливе лише на шляху глибокого розуміння "правильної" ролі цих сторін їхнього поєднання, через те смисл людського життя - в особливому психологічному само поглибленні.

Досліджуючи шляхи вирішення проблеми розроблення нових філософських засад сучасної педагогіки, організації освіти на основі поєднання холістських та антихолістських принципів, В.С.Лутай звертає увагу на необхідність врахування різноманітних позицій, концепцій, висновків та ідей. За винятком згаданої "пасивності Буддизму", на його думку, необхідно враховувати концепцію нового раціоналізму французького філософа Г.Башляра і концепцію негативної діалектики, що була розроблена Теодором Адорно та іншими її представниками.

Концепція нового раціоналізму, виходячи з ідеї подолання вищезгаданих крайнощів буття, вже знайшла широке застосування у системі освіти Франції й деяких інших країн. Г.Башляр зробив спробу подолати розрив поміж основними типами мислення, світогляду на основі ідеї діа-лектизації всієї логіки. На його думку, досягти певної єдності всіх видів і напрямів педагогічної діяльності можливо на основі філософії нового раціоналізму. При цьому поєднання в педагогічній діяльності всіх її предметів, точних і гуманітарних наук, науки і релігії, методів навчання і виховання тощо вже не повинно виходити з пріоритету законів логічного мислення над його інтуїтивними процесами, загального над індивідуально-одиничним і т. д.

Концепція негативної діалектики Теодора Адорно та інших її представників виникла, в основному, як певне загальне заперечення панівної раніше форми діалектики єдності й цілісності (Гегеля, Маркса й ін.), тобто як "захоплення самим актом бунту і руйнування" (Соловьева Г.Г. Негативная диалектика. - Аміа-Ата, 1990. - С. 9), як реакція на недоліки варіантів холістської діалектики. Найважливішим завданням її стало - розробка такої методології, яка б сприяла досягненню єдності не шляхом зведення унікально-одиничного до загального, а навпаки, тільки на основі необхідної і найважливішої ролі останнього у цьому досягненні. Через те в розробці методології негативної діалектики велике значення надається її аналогії з мистецтвом і естетикою. Зважаючи на це, у вітчизняній педагогічній літературі дискутуються такі два питання: 1) як ставитися до діаметрально протилежних вчень про особистість, одне з яких виходить з її унікальності, а інше основну увагу приділяє вивченню тих загальних структур, зв'язків і ліній розвитку, які у сукупності визначають суть особистості; 2) педагогіка-це наука чи мистецтво?

Враховує філософія сучасної освіти й ідею негативної діалектики про неможливість зведення інтуїтивного, чуттєвого до будь-яких логічних закономірностей, у через те числі й діалектичних. Так, Т. Адорно критикує гегелівське і марксистське розуміння закону заперечення заперечень за його логічну схему тотожності, повторюваності, яка "умертвляє нове і незнайоме". На його думку, тільки нова єдність раціонального мислення з його інтуїтивно-унікальними елементами "пробуджує радісний і живий трепет природи, що струсила насильство".

Таким чином, основна ідея третього напряму філософії сучасної освіти - подолавши пріоритетну роль вихідних принципів двох попередніх напрямів, здійснити такий синтез їхніх позитивних ідей, котрий сприяв би кращому вирішенню основних проблем сучасної освіти.

Зрозуміло, що кожна з філософських систем певним чином стосується якогось із напрямів філософії сучасної освіти.

Значну роль для розвитку сучасної освіти покликана відіграти система філософських принципів субстанціональної єдності та діалогової згоди як мінімальна їхня базова основа. Головні завдання такої системи полягають у розкритті як деякої субстанціональної єдності різних і протилежних поглядів на світ і на діяльність людини, так і певної методології взаємозв'язку цих поглядів із їхньою субстанціональною єдністю і поміж собою.

Такі принципи випливають із провідних концепцій основних філософських систем. Розглянемо деякі з них.

Похожие статьи