Поделиться Поделиться

Освіта і педагогічна думка в Україні першої половини XIX ст

У межах українських губерній, які входили до Харківського освітнього округу, діяла система шкіл за статутами 1804 р. ("Статут університетів" і "Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам"), що регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні, українське шкільництво. На той час функціонували парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) та університет. Кожний округ очолював опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували безстановість і наступність усіх типів навчальних закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. У додаткові документи унеможливлювали доступ до університетів та гімназій кріпаків, вихідцям з нижчих станів, жінок.

Перші гімназії в Україні з'явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сі перському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, котрий відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського освітнього округу. У 1885 р. у віданні цього університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових і 13 гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820 р. - гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Кам'янці-Подільському, Каневі, Білій Церкві та в інших містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано вищу гімназію у Кременці, якому в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання тут велося польською мовою, російську мову вивчали як дисципліну. Після придушення польського повстання 1830-1831 році. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кременецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, котрий став науково-навчальним і культурним центром України. У 30-40-ві роки в Україні, за винятком шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та інших містах.

На землях Східної Галичини і Буковини школи було полонізовано й онімечено. В 1805 р. "руські" школи опинилися у віданні латинської консисторії, з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською мовою. Українською мовою дозволяється було навчати лише у приватних школах. У 1848 р. під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство цілком проігнорувало це право.

На Закарпатті в поодиноких народних школах, що існували для українців, учнів навчали угорською мовою за підручниками з латинським шрифтом. Наприкінці 40-х років XIX ст. у деяких селах почали працювати школи, в яких дяки навчали учнів грамоти за букварем, Часословом і Псалтирем. У 1837 р. у Мукачевому було відкрито приватну гімназію.

У першій половині XIX ст. педагогічна думка розвивалася під впливом творів і міркувань письменників І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Корфа, О. Духновича та інших.

Письменник, педагог, громадський діяч Іван Котляревський (1769-1838) мету виховання вбачав у підготовці корисних батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів. Певний час працював попечителем Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Будучи прихильником гармонійного і всебічного виховання підростаючого покоління, він пропагував гуманні його методи, надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз'ясненню, особистому прикладу та авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В "Енеїді" різко засудив батьків, які недбало виконують свої родинні обов'язки.

Педагогічні погляди Тараса Шевченка (1814-1861) виражені у віршах, публіцистичних і художніх творах. Виховним ідеалом він вважав людину з різнобічними знаннями і високими моральними якостями, здатну застосовувати знання в житті, цінувати мистецтво, пройняту любове до праці. Такого ідеалу, за його переконаннями, дозволяється досягти належним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей.

Основою освітньо-виховного ідеалу Т. Шевченко проголошував працьовитість. У повісті "Близнецы" йдеться про сім'ю Сокир, в якій прищеплювали любов до праці підкинутим їм дітям, а в повісті "Наймичка" з особливою теплотою змальовано наймичку Лукію, яка виховала чесним трудівником свого сина. На думку Т. Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві, уміти малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина має бути високоморальною, палко любити батьківщину, усвідомлювати обов'язки перед суспільством, ненавидіти брехню, лицемірство й підлабузництво.

Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати серце людини, навчально-виховний процес у школі має вибудовуватися на нових засадах з метою розширення змісту загальної освіти. Він вважав (лист до М. Чалого), що початкове навчання покликане не лише привити дітям навички читання, письма, лічби, а й забезпечити здобуття ними знань з історії, географії, етнографії.

Великого значення надавав він сімейному вихованню дітей, важливою умовою якого вважав теплі, сердечні стосунки поміж батьками. Особлива роль у вихованні, за його переконаннями, належить матері, яка правильно розуміє свої благородні материнські обов'язки. Сімейне виховання слід доповнювати суспільним, яке допомагає дітям знайомитися з навколишнім середовищем, спілкуватися з дорослими. Суспільне виховання покликане давати світська загальноосвітня школа.

Цінним внеском Т. Шевченка у розвиток педагогічної думки є створений ним підручник для недільних шкіл - "Букварь Южнорусский", виданий накладом десять тисяч примірників. Невеликий за обсягом (24 стор.), він містив великі та малі літери алфавіту і цифри. Учні спершу вивчали звуки і літери в алфавітному порядку, згодом переходили до читання слів. Для полегшення процесу опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак наводився текст без такого поділу. І хоча царський уряд не допустив "Букварь" Шевченка у школи, його передові педагогічні ідеї, реалізовані у "Букварі" та інших творах, увійшли до золотого фонду прогресивної української педагогіки.

Великою заслугою письменника, історика, фольклориста, педагога і громадського діяча Пантелеймона Куліша (1819-1897) є вироблення українського правопису ("кулішівка"), пристосованого до найлегшої вимови слів (полтавсько-чигиринський діалект). Будучи переконаним у необхідності українського підручника для вивчення "першої науки письменства", написав "Граматику", покликану виховувати в дітей любов до рідного краю, народу, його історії та культури, підібрав змістовні дидактичні тексти, покликані розвивати високі патріотичні почуття: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору.

Педагог, методист, організатор народної освіти, основоположник земських шкіл в Україні Микола Корф (1834-1883) створив початкову школу нового типу - земську трирічну школу, в якій один учитель водночас проводив заняття з трьома класами. Пропагуючи ідею загальної обов'язкової початкової освіти, відкрив понад 100 таких шкіл в Олександрійському та Бердянському повітах. За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії. У них навчалися за підручниками К. Ушинського. Сам М. Корф написав підручник-читанку "Наш друг", яка доповнювала "Рідне слово" К. Ушинського, а згодом - методичні рекомендації для вчителів. Пропагував аналітико-синтетичний метод вивчення грамоти. Для ознайомлення вчителів з цією методикою написав посібник "Руководство по обучению грамоте по звуковому способу".

Важливими умовами здійснення загального навчання М. Корф вважав близькість школи до місця проживання учнів, спільне навчання хлопчиків і дівчаток, організацію навчання, яка гарантує здобуття дітьми корисних і міцних знань, умінь і навичок. Мета загальноосвітньої школи, за його переконаннями, полягає у підготовці розумово і духовно розвиненої особистості, здатної до самоосвіти, якій притаманні патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість. Моральне виховання має здійснюватися на всіх уроках.

Зміст початкового навчання має охоплювати вивчення рідної мови, арифметики, Закону Божого, уроки малювання і співів. На уроках рідної мови і читання вчитель повинен надавати учням знання з природознавства, географії, історії та літератури. Особливо актуальною проблемою Корф вважав забезпечення школи добре підготовленими вчителями, особливу роль відводив учителю початкових класів, оскільки саме в цьому віці закладається фундамент особистості, від якого залежить доля людини.

М. Корф створив першу в Росії книгу зі школознавства, своєрідну енциклопедію початкової освіти "Русская начальная школа". Доповненням до неї став написаний ним пізніше збірник "Наше школьное дело".

На розвитку освітньої справи у Закарпатті суттєво позначилася діяльність одного з перших у Західній Україні професійних учених, педагогів, письменника Олександра Духновича (1803-1865). У сфері освіти він відомий як автор перших у Закарпатті народного букваря "Книжица читальная для начинающих", підручників з географії та історії "Краткий землепис для молодых русинов", з російської мови "Сокращенная грамматика письменного русского языка". Написав також перший у Західній Україні підручник з педагогіки "Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских".

М. Духнович обстоював ідею народності виховання, важливою ознакою якої вважав мову, виступав за те, щоби у школах Закарпаття викладання велося рідною мовою, щоби там було створено систему виховання згідно до історичних і національних традицій народу. Особливим засобом такого виховання має бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета виховання, на його думку, полягає у формуванні громадянина і патріота. Для цього слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і згідно до них розвивати її розумово, морально й фізично. Не менш важливо виховувати молоде покоління в дусі працьовитості, бо вихована поза працею людина є тягарем для суспільства.

У процесі навчання необхідно, за твердженнями Духновича, широко використовувати наочність: різні натуральні речі, малюнки, карти тощо; порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; дбати про доступність знань для учнів з урахуванням їх вікових та індивідуальних особливостей, використовувати для міцності знань різні види повторення. Виступав проти заучування незрозумілого матеріалу. Цінними є його поради і відносно практикування на уроці групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня розвитку здібностей.

М. Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності залежить передусім від учителя, котрий повинен мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати відповідний предмет, бути високоморальною людиною, володіти ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну, обмежуватися навчальною діяльністю в школі, бути активним поширювачем знань серед мас.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім'ї, наголошуючи, що батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх до майбутньої трудової та громадської діяльності, в усьому мають давати дітям добрий наприклад, готувати їх до навчання в школі й цікавитись їх навчальною діяльністю.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів 30-40-х років XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді "Руська трійця" - Маркілн Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811- 1866) та Яків Головацький (1814-1888) - творці "Русалки Дністрової", яка започаткувала нову народну літературу на західноукраїнських землях, новий напрям у розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки. Усі наукові, літературні й публіцистичні праці діячів "Руської трійці" пронизувала ідея єдності українських земель, основою їхньої творчості були глибока народність, гуманізм, патріотизм.

М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький вважали народну освіту "найпершою потребою всього народу". Про це йшлося в брошурі М. Шашкевича "Азбука і abecadto". Він виступив за використання в літературі українського алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи латинської транскрипції, підготував першу в Україні "Читанку для малих дітей", що залишила помітний слід в історії вітчизняної педагогіки.

Письменник і педагогічний діяч Юрій Федькович (1834-1888) працював шкільним інспектором Вижницького повіту, домашнім учителем, написав підручники для початкової школи, науково-популярні книги для народу, розробив план реорганізації системи освіти на Буковині, обстоював рівні права на освіту для чоловіків і жінок. Працюючи інспектором, намагався перекласти всі шкільні підручники з "церковного язичія" на народну мову.

У творчій спадщині Ю. Федьковича важливою є ідея народності. У статті "Про школу і шкільні підручники" він зазначав, що головними критеріями народності виступають народна мова, народні звичаї, народна поезія. Він був переконаний, що в навчанні слід використовувати методи, які розвивають і збагачують дітей, забезпечують самостійно "бачити, думати, говорити". З огляду на це він умістив у "Букварі для селянських дітей на Буковині" тексти, спрямовані на пробудження допитливості та формування високих моральних якостей.

Вважаючи, що навчання дітей особливо залежить від особистості вчителя, наголошував на необхідності постійного вдосконалення його педагогічної майстерності.

Важливим етапом у розвитку вітчизняної педагогічної теорії і практики стала діяльність українсько-російського вченого Костянтина Ушинського (1824-1870), котрий, попри те, що значну частину свого життя провів у Росії (закінчив юридичний факультет Московського університету, працював професором Ярославського юридичного ліцею, служив у Міністерстві внутрішніх справ, викладав словесність і був інспектором у Гатчинському сирітському інституті, інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат), вважав своєю батьківщиною Україну, у приватному листі від 9.12.1863 р. до приятеля, відомого педагога Модзалевського, він називав себе українцем.

До його науково-педагогічної спадщини відносять такі твори: "Людина як предмет виховання", "Про користь педагогічної літератури", "Про народність у громадському вихованні", "Про елементи школи", "Проект учительської семінарії", "Праця в її психічному і виховному значенні", "Дитячий світ" та інші. Писав російською мовою, упорядковував посібники для російської народної школи, проте ніколи не цурався свого народу, України.

К. Ушинський розглядав педагогічну науку в тісному взаємозв'язку з філософією, історією, психологією, анатомією та фізіологією людини, а також із педагогічною практикою. На його думку, педагогічна наука може розвиватися тільки на основі передового педагогічного досвіду, а педагогіку він вважав наукою і мистецтвом. Будь-яка практична діяльність, спрямована на задоволення духовних потреб людини, є великим мистецтвом, а педагогіка як наука є найвищим мистецтвом, оскільки вона задовольняє найсуттєвішу потребу людини і людства - прагнення до вдосконалення.

Пристрасно обстоював К. Ушинський ідею народності у вихованні. У статті "Про народність у суспільному вихованні" він високо оцінив усі народи Росії, народність вважав основою виховання підростаючого покоління в дусі патріотизму, любові до Батьківщини та свого народу. Народ, на його думку, є джерелом усіх надбань матеріальної та духовної культури, через те треба вивчати історію, географію, економіку, мову, літературу, мистецтво та інші науки. Народна творчість, поезія, пісні, музика, образотворче мистецтво - джерело культури народу. Суттєвою ознакою народності є мова, найкращий виразник духовної культури кожного народу. У статті "Рідне слово" К. Ушинський писав, що мова народу - кращий, нев'янучий цвіт його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина. Висока оцінка ним рідної мови, боротьба за створення шкіл, у яких би діти навчалися рідною мовою, мала не лише педагогічне, а й політичне значення. Його виступи з цього питання використали представники прогресивних сил Росії у боротьбі з русифікаторською політикою царського уряду.

Особливо важливою якістю особистості К. Ушинський вважав моральну вихованість, будучи переконаним, що моральне виховання дитини слід починати з найменшого віку, здійснювати постійно і систематично. Воно має бути спрямоване на формування у дітей патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності й правдивості, почуття обов'язку і відповідальності, власної гідності, громадського обов'язку, скромності, твердості волі й характеру та ін. Головними методами і засобами морального виховання дітей та молоді є переконання, заохочення і покарання (проте в жодному разі не тілесні), власний наприклад вчителя, батьків, усіх дорослих людей, правильний режим навчання тощо. Особливе місце у моральному вихованні відводив фізичній праці, якому необхідно правильно поєднувати з розумовою; У статті "Праця в. її психічному і виховному значенні" він наголошував на великому значенні фізичної праці у вихованні дітей та молоді, розвитку суспільства, пропонував залучати дітей до різних її видів, виходячи з практичних потреб школи і сім'ї: самообслуговування вдома і в школі, допомога батькам по господарству, праця в саду й на городі, допомога вчителям у виготовленні наочного приладдя та ін. Прилучаючись до пращ, діти повинні отримувати від неї насолоду.

Як видатний педагог-методист, К. Ушинський висловив цінні міркування відносно організації навчально-виховного процесу в школі. На його думку, для правильної організації навчання, розвитку розумових здібностей дітей потрібно знати їх вікові та індивідуальні особливості, передбачати правильне дозування змісту навчального матеріалу, посильність його для учнів, послідовність і систематичність вивчення, розвиток свідомості й активності, міцність засвоєння знань, виховуюче навчання та ін.

У процесі навчання, стверджував він, необхідно розвивати пасивну (мимовільну) і активну (довільну) пам'ять, використовуючи повторення навчального матеріалу. Однак слід уникати механічного заучування (зазубрювання). Неприпустимими є перевантаження учнів, перевтома. Водночас навчання не може бути й розвагою.

У засвоєнні знань, за К. Ушинським, велике значення має наочність. Діти мислять формами, фарбами, звуками, відчуттями, через те в процесі навчання корисно використовувати всі наочні засоби з тим, щоби органи чуттів брали безпосередню участь у сприйманні навчального матеріалу. Прикладом умілого використання наочності в навчанні можуть бути його книжки для дітей "Родное слово" і "Дет-ский мир".

Значну увагу приділяв К. Ушинський розробці методики роботи вчителя на уроці, радив запроваджувати різноманітні ефективні методи і способи навчання: пояснення нового матеріалу, повторення пройденого, вправи, письмові та графічні роботи учнів, індивідуальні й фронтальні форми роботи на уроці, облік знань учнів тощо. Зосереджувався він і на питаннях реалізації на уроці освітньої та виховної мети навчання. Щоби привчити учнів до самостійної роботи і прищепити їм інтерес до навчання, необхідно допомагати їм у навчанні, розвивати мислення, виховувати працездатність. Він був прихильником поєднання існуючих на той час формальної (розвиток пам'яті, уваги, мислення, мови) і матеріальної (вивчення матеріалу навчальних предметів) освіти.

Особливого значення К. Ушинський надавав вивченню рідної мови, розвитку в дітей дару слова. Для його формування пропонував використовувати усні й письмові вправи, поступово ускладнюючи їх. Навчати дітей рідної мови він радив на кращих зразках народної творчості (билинах, піснях, казках, прислів'ях, загадках та ін.), творах письменників. Мова вчителя має бути граматично правильною і милозвучною. Для учнів молодших класів велике значення мають книжки для читання (взірцем була його книжка "Родное слово"). У навчанні грамоти (читання) він відстоював звуковий (аналітико-синтетичний) метод, за яким подав перші уроки письма і читання в своїй книжці.

Елементи природознавства, географії та історії у початкових класах, на думку К. Ушинського, слід вивчати у процесі пояснювального читання на уроках. Вивчення іноземних мов він радив починати тільки після того, "коли рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини". У процесі вивчення рідної й іноземної мов важливо використовувати художню літературу, підбираючи її згідно до віку та інтересів учнів.

Складовою частиною гармонійного розвитку людини, за К. Ушинським, є її фізичний розвиток. Оскільки організм дитини розвивається в процесі її повсякденної трудової діяльності та під впливом оточення (природи, сім'ї, суспільства), необхідно створити такі умови життя, праці й навчання дітей, які б сприяли їх фізичному розвитку, починаючи з раннього віку. Чинниками фізичного розвитку, на його погляд, є нормальне харчування, сон, відповідний режим удома і в школі; фізична праця на свіжому повітрі; медичний нагляд; гімнастичні вправи та ігри; гігієнічні умови життя і праці; потенціал природи (повітря, води) тощо. Він намагався обґрунтувати мету, зміст і форми фізичного виховання дітей, виходячи з основ анатомії та фізіології людини, медицини, санітарії та гігієни, приділивши велику увагу зміцненню нервової системи учнів та вихованню в них волі різними засобами фізичного загартування (частина "Загальні зауваження про фізичне виховання" в книзі."Педагогічна антропологія").

Головною постаттю у навчальному процесі, за переконанням К. Ушинського, є вчитель, котрий має бути згідно підготовлений до вчительської роботи. Передусім він повинен бути близьким до народу, знати його мову, жити його інтересами. Вчитель - це високоосвічена людина з енциклопедичними знаннями, яка любить свою професію, постійно вдосконалює свою майстерність, має ґрунтовну практичну підготовку, педагогічний такт, володіє методикою навчання й виховання, є не лише хорошим викладачем, а й добрим вихователем. Він повинен знати психологію дитини, вивчати і добре знати вихованців, бути обізнаним з новими методами у педагогіці й вибудовувати свою діяльність на передових досягненнях педагогічної теорії.

Похожие статьи